ПО ОБИДВА БОКИ КОЛЮЧОГО ДРОТУ

Давно відгриміли бої Великої Вітчизняної. Відтоді змінився як сам світ, так і покоління, котрі пізнали і не пізнали жахи й тягарі війни. Час лікує найжорстокіші рани. Та все ж ми знову й знову повертаємося до минулої війни. Бо в ім’я світлої пам’яті її жертв ми зобов’язані знати: як же це було. І добре б, як писав Хемінгуей, усіх катів і всі жертви назвати поіменно. Бо, вважав він, лише тоді згинуть у пеклі одні й воскреснуть інші. А Ремарк йому заперечував: «А може, не треба воскрешати? Адже достатньо було не розпинати»...

Ще зовсім недавно у вчених, котрі вивчають війну, було сильним прагнення виявляти в історії лише те, що хотілося б. А коли при цьому опиралися факти, які не підтверджували потрібних істин, то гірше було для фактів. Ось чому багато сторінок нашої недавньої історії потребують сьогодні нового, більш тверезого прочитання. І тут однаково неприйнятним є як бажання бачити в минулому лише ланцюг перемог, так і прагнення обирати для його зображення лише чорну фарбу.

У цьому контексті нова книга А.Чайковського «Полон: за чужі та свої гріхи. Військовополонені й інтерновані в Україні 1939—1953 рр.» — особлива. Ну, по-перше, Анатолій Чайковський — доктор історичних наук, автор підручників і книг з історії України, і кожна його робота становить інтерес і для спеціалістів, і для широкого кола читачів, оскільки завжди написана цікаво, дохідливо, гарною літературною мовою. По-друге, «Полон...» відкриває багато таємниць, свого часу надійно захованих у наказах, циркулярах, інструкціях і спецрозпорядженнях, на яких стояв незмінний гриф: «цілком таємно». Автор дає читачу можливість зануритися в документи, які виявляються цікавішими від будь-яких письменницьких вигадок і фантазій.

Це практично перше наукове дослідження доль військовополонених в Україні в роки війни. У книзі наводяться сотні й тисячі імен та прізвищ тих, хто опинився в полоні, хто страждав і вмирав від холоду, голоду, поранень, хвороб, нещасливих випадків, травматизму, а нерідко, чого гріха таїти, ставав жертвою сваволі та насильства. І важливо зазначити, що про всіх цих людей, які вторглися на нашу землю і принесли нам смерть і насильство, автор пише не просто без ненависті, а з явним співчуттям. Адже всі ці окупанти теж виявилися жертвами війни, яку принесли із собою ...

А ще книга дає можливість сім’ям колишніх військовополонених (які не повернулися додому) отримати хоч якусь, навіть найменшу інформацію. Вона важлива, вона, може, єдине, що залишилося від рідної людини...

Як це було...

Дуже точно сказав американський історик Артур Шлезінгер: «Будь-яка війна популярна протягом перших десяти днів, а потім смерті, поранення змазують її принади, а болісний і ганебний полон і зовсім робить її нестерпною».

Страшне слово «полон»... До кінця війни полонених в Україні було дуже багато. Частина з них (начальники охоронної поліції, коменданти і гебітскомісари міст) постали перед судом Військового трибуналу, їх визнали військовими злочинцями і 29 січня 1946 року страчували в Києві через повішення. Іншим пощастило більше — вони повернулися на батьківщину. Багатьом із них, щоправда, довелося чекати бажаної свободи три, чотири, п’ять і більше років, а дехто назавжди залишився в тій землі, яку прийшов підкорювати.

У великій записці на ім’я Лаврентія Берії його заступник генерал-лейтенант Сергій Круглов повідомив про те, як 16 серпня 1944 року в Києві пройшов «парад» німецьких військовополонених у кількості 36 918 чоловік. «Колони військовополонених проходили по найбільш пожвавлених центральних вулицях протягом п’яти годин, тобто з 10 до 15 години. При русі колон вікна та балкони були заповнені місцевими жителями. За найскромнішими підрахунками число глядачів склало 170 тис. чоловік... При проходженні військовополонених повз госпіталі з боку бійців, які перебували на лікуванні, а також інвалідів Вітчизняної війни мали місце численні спроби проникнути через оточення і завдати ударів милицею, каменем і палицею чотирьом військовополоненим, однак особливої шкоди вони їм не заподіяли... Населення виявляло почуття глибокої ненависті і відрази до гітлерівців: «Смерть Гітлеру!», «Довоювалися!», «Смерть фашизму!», «Ганьба убивцям!» і т.д. Зовнішній вигляд військовополонених викликав серед населення вибухи сміху». Далі Круглов повідомляв: куди, скільки і на які виробничі роботи відправлено німецьких військовополонених.

А використання військовополонених на виробництві Берія «благословив» ще у вересні 1939 р. «Уряд, — говорилося в підписаному ним наказі, — поклав на НКВС будівництво і реконструкцію дороги Новгород — Ровно — Дубно — Львів. Перша черга робіт має бути закінчена до 15 грудня». Наказ передбачав створення будівельного табору, основною робочою силою якого була 25-тисячна армія військовополонених поляків. Потім ці польські військовополонені будували дорогу Проскурів — Тернопіль — Львів — Яворів — держкордон, а інша група (у 10 тис. чоловік) була відправлена на роботу в металургійні цехи Криворізького басейну.

1940 р., крім поляків, табірні лави поповнили військовополонені й інтерновані фіни.

1942—1943 рр. військовополонених (і передусім німецьких) було вже багато, усі вони працювали, і за ними остаточно закріпилося визначення «трудовий контингент» або «трудовий фонд».

Однак розореній війною країні потрібні були не просто люди, здатні виконувати найважчу і брудну роботу, а фахівці. Ось довідка генерал-лейтенанта Амаяка Кобулова на ім’я Берії: «З метою використання німецьких спеціалістів нами було проведено спеціальний облік. У результаті виявлено: докторів фізико-математичних наук — 2; докторів фізики та хімії — 2; професорів фізики та хімії — 10; докторів й інженерів хімії — 91 (усього названо 581 спеціаліста). Прошу вашого рішення». Резолюція вказувала: «Т. Звенягіну, т. Чернишову, т. Махньову, т. Ванникову, т. Кобулову і т. Петрову. Подумайте, як їх використати й подайте свої пропозиції. Л. Берія. 16 жовтня 1945 р.»

А ось доповідна Круглова Йосипу Сталіну: «Група німецьких військовополонених-спеціалістів у кількості 42 чоловік на чолі з доктором технічних наук Христианом Манфредом Рудольфом розробили і запропонували проект турбореактивного двигуна з гвинтом ТРДВ... Двигун за своїми основними показниками (тяга, питома витрата палива, вага й габарити) стоїть на рівні... Конструкторські особливості двигуна представляють безсумнівний інтерес для ВПС СРСР».

Робота з виявлення фахівців серед військовополонених і залучення їх до кваліфікованої роботи проводилася повсюдно. Наприклад, керівництво Південного табору № 417 повідомляло Круглову, що «за станом на 1.7.47 у таборі утримуються 72 інженерно-технічні працівники, інженерів — 51, техніків — 21. За 2-й квартал від військовополоненого інженера-механіка Айхеля, котрий працює конструктором на харківському АМЗ, отримано 12 раціоналізаторських пропозицій, які заводом прийняті і використовуються».

І взагалі специфіка роботи полонених спеціалістів в Україні була в тому, що вони трудилися в основному на великих підприємствах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська тощо. Наприклад, у Красногорську німці будували великий завод із виробництва оптики, а на однотипному підприємстві в Києві — заводі «Арсенал» імені Леніна — за допомогою полонених фахівців на основі німецької моделі «Контакс» було налагоджене виробництво знаменитих фотоапаратів «ФЕД».

Спроби використовувати полонених спеціалістів робилися ще під час війни. Так, 1943 р. було збито і взято в полон одного з найкращих повітряних асів Німеччини Роберта Мюллера, котрий збив 94 радянські й англійські літаки. Відповідно до його показань із тактики повітряного бою було складено спеціальну методичку. Її видали масовим тиражем, і вона деякою мірою сприяла підвищенню майстерності радянських льотчиків.

Хліб із присмаком полину

Питання організації харчування військовополонених постало перед радянським керівництвом ще 1939 р. У книзі наводяться документи спеціально створеної Економічної ради при Раді Народних Комісарів, яка наприкінці вересня 1939 р. затвердила норми харчування військовополонених (у той час — поляків). Були вони в цілому стерпні: на добу — 800 г хліба, 130 г крупи або макаронів, 50 г м’яса, 75 г риби, 20 г цукру, 500 г овочів, а також жири, спеції. На місяць — 200 г мила, 5 пачок махорки. Голова Економради Анастас Мікоян видав розпорядження Наркомату торгівлі: виділити військовополоненим постільні речі, верхній одяг і білизну, рушники, онучі...

Початок війни з Німеччиною викликав гостру проблему продовольчого забезпечення. І хоча в перший період війни число полонених було ще невеликим, але вже 30 червня 1941 р. РНК СРСР затвердила нові, урізані норми харчування для полонених. У грудні було встановлено шість норм харчування: для рядового складу, для офіцерів, для утримуваних на гауптвахті, для хворих у стаціонарі, протицинговий і протитуберкульозний пайки. Запроваджувалася диференційована видача хліба від 400 г (при виконанні трудової норми до 50%) до 900 г (тим, хто виконав норму понад 150%). Для непрацюючих — 300 г, для офіцерів — 800 г...

На Нюрнберзькому процесі фельдмаршала Паулюса запитав німецький кореспондент Хейдеккер: «Як живеться полоненим у Росії?» — «Добре», — відповів Паулюс. «І навіть вашим сталінградським?» — «Заспокойте німецьких матерів, — промовив Паулюс, — напишіть у своїй газеті, що німецькі військовополонені в Росії забезпечені набагато краще, аніж російські діти... Вони були б щасливі мати цукровий пайок, який мають мої солдати».

Після звільнення колишній повітряний ас Еріх Хартманн написав у своїх спогадах: «Лише той, хто сам пройшов через радянські тюрми, може правильно судити про них»... Він же з табору в жовтні 1947 р. своїй дружині: «Моя найдорожча Ушмутті!.. Живемо ми у великих бараках — по 400 чоловік у бараку. Вузькі дощаті лежаки, що піднімаються... Усі голодують. Умивальників ніяких, лише дерев’яні корита, пристосовані для цього. Як виглядають люди, котрі живуть у табірних умовах, здогадатися неважко. Дистрофія — явище загальне...» Усе, що писав Хартманн, правда. У холодній і голодній, зруйнованій війною країні не вистачало багато чого, іноді найнеобхіднішого, а головне — продовольства.

НКВС і РНК СРСР до питання про харчування військовополонених поверталися неодноразово. Наприклад, у червні 1944 р. у доповідній записці на ім’я Берії його заступник генерал-полковник Василь Чернишов і начальник Управління у справах військовополонених генерал-лейтенант Іван Петров писали про існуючі в таборах норми харчування: «Хліб — 600 г, крупи й макарони — 80 г, м’ясо, риба — 80 г, жири (олія) — 13 г, цукор — 10 г, картопля, овочі — 500 г. Норма харчування дає усього 1839 калорій і, за даними Центрального інституту харчування, не забезпечує працездатність військовополонених, неминуче призведе до виснаження і захворювання».

Однак це далеко ще не значило, що всі 1839 калорій отримував військовополонений. Крадіжки в таборах сягали на той час настільки загрозливих розмірів, що в циркулярі «Про боротьбу з розкраданнями в таборах військовополонених» НКВС констатував: «пробравшись у систему таборів, різного роду шахраї та пройдисвіти систематично розкрадають предмети постачання — хліб, м’ясо, цукор. Нестачі продовольства в таборах стали загальним і масовим явищем».

15 грудня 1947 р. вийшло розпорядження МВС «Про збільшення норми видачі хліба військовополоненим». Додатково до основного пайка почали видавати 100 г хліба (при нормі виробітку від 70 до 100%) і 200 г — понад 100% військовополонені японці додатково одержували по 50 г соєвого знежиреного борошна.

І у військовий час, і в період відновлення народного господарства продовольства не вистачало для армії, для трудівників заводів і фабрик, для населення. Голодував весь народ. Що вже казати про військовополонених...

Ось свідчення колишнього полоненого солдата Генріха Шицмані (Ніжинський табір № 176): «Було занадто мало хліба, занадто мало жиру, ще менше м’яса і білка, дуже рідкі супи»... Як же виживали? Той же Шицмані: «На щастя, завжди знаходилися наглядачі й наглядачки, котрі були неуважні чи свідомо заплющували очі й давали тим самим можливість нам поцупити за межами табору при виконанні робіт трохи картоплі, яблук, зерна, овочів чи вишень».

А ось рядки з доповідної генерал-лейтенанта Михайла Кривенка на ім’я Берії: «...Дніпропетровський табір № 315 (існує з 1944 р.) і табір № 417 також неблагополучні... Військовополонені погано забезпечені взуттям і одягом, ті, хто працює в залитих водою шахтах тресту «Нікополь-марганець», не мають гумового взуття... Харчування організовано погано, навіть хліб видається не повністю... В одному з табірних відділень заборгованість по хлібу складає 11 тонн... Поряд із неблагополучними ми маємо табори, що домоглися значних успіхів у справі фізичного оздоровлення військовополонених, їхнього трудового використання і морально-побутового облаштування. До таких відносяться табір № 62 Київської обл. (чисельність до 27 тис. чоловік), № 270, 240 і 217 Сталінської обл., № 256 Ворошиловградської...»

Війна відкрила глибоку, може, ще до кінця не зрозумілу істину: людина набагато глибша, загадковіша, вище від усіляких соціальних масок, які їй нав’язують. Ось чому закони природи, саме життя диктували свої правила поведінки людям як по той, так і по цей бік колючого дроту. Начальник УНКВС Харківської області зазначав у своєму наказі, що «розкрито випадки зв’язку працюючих у спецгоспіталях жінок із військовополоненими і факти надання військовополоненим послуг із боку медперсоналу. Є випадки незаконного звільнення військовополонених від роботи. Викритих у цих зв’язках жінок звільнено, а декого з них віддано до суду». І далі начальник облуправління вимагав: «провести роз’яснювальну роботу серед працюючих жінок, враховуючи, що подібні зв’язки можуть призвести до тяжких державних злочинів».

Настільки грізні накази не допомагали. У наказі МВС України № 0044 значилося, що у Ворошиловградському таборі № 144 «втік військовополонений Клюнте разом із Россинською, перекладачкою німецької мови цього ж табору. Розслідуванням установлено, що Клюнте був призначений завідувачем пекарнею військовополонених, розконвойований і мешкав поза зоною табору без нагляду. У вересні 1946 р. Клюнте встановив інтимний зв’язок із Россинською, і цей зв’язок оперуповноваженим лейтенантом Олейниковим викритий не був».

А ось начальник Південного табору № 417 видає наказ: «Є факти, коли розконвойовані військовополонені під час роботи вступають у розмови з місцевими жителями, заводять знайомства з жінками, із якими згодом вступають в інтимний зв’язок. Як факт — розконвойовані військовополонені Петерсен Герберт, Шеффер Віллі співмешкають із жінками із сусіднього селища... Негайно законвоювати й оселити в штрафний взвод, створити для них необхідний режим і нагляд. Про виконання доповісти».

Ще випадок. У Києві в жовтні 1948 р. начальник майстерні гіпсового заводу за гарну роботу презентував військовополоненому Шварцу буханець білого хліба. «Після повернення в табвідділення (Сирецький табір № 62), конвоїрами було зроблено обшук. Хліб забрали й кинули його сторожовим собакам».

Однак із боку радянських людей в поводженні з військовополоненими була і підтримка, і спільна робота в цеху, на будівництві. І дітлахи радянського майстра, готові бігти в ларьок по пачку махорки. І солдат-конвоїр, котрий доставив у лазарет на руках тяжкохворого військовополоненого...

Унтер-офіцер Йосиф Хендрік згадував, що він і багато його товаришів зобов’язані життям «хорошим радянським людям, які у голодні часи часто давали нам у шахті шматочок хліба, жменю соняшникового насіння, огірок, хоча й самі голодували».

А ось свідчення ще одного військовополоненого, котрий трудився на підприємствах Кузбасу: «військовополонені, які працювали на цегляному заводі № 3, регулярно ходили в обідню перерву до «своїх» сімей, які мешкали неподалік. Вони приносили в’язанку дров і отримували за це суп, кашу, хліб чи ще щось поїсти. Але німців перевели в нічну зміну, і перерва зсунулася на четверту годину ранку. І тоді обмін «дрова — їжа» опинився під загрозою. Проте вихід знайшли. Кожна сім’я розповіла «своєму» полоненому, де на ніч буде заховано ключ від вхідних дверей... Вони тихо клали дрова в коридорі і йшли на кухню. Там на плиті, ще теплій звечора, стояла приготовлена їжа, на столі лежав хліб. Намагаючись не шуміти, їли, зачиняли двері і ховали ключ в умовленому місці».

Зрозуміло, із точки зору органів НКВС, допомагати полоненим, навіть співчувати їм було найсуворіше заборонено. Прояви такого «злочинного милосердя до ворога» переслідувалися. У тій же доповідній на ім’я Берії про «парад» військовополонених у Києві зазначено: «Під час проходження військовополонених по вул. Горовіца з будинку № 34, кв. 4 у колону було кинуто яблуко. Встановлено, що яблуко кинуто громадянкою Андріянцевою, котра мешкала в Києві при німцях. Андріянцеву арештовано. З будинку № 10, по тій же вулиці, були кинуті плитка листового тютюну й шматок хліба. Квартири нами встановлені, проводиться розслідування».

Ще один цікавий документ. Навесні 1947 р. генерал-лейтенант Амаяк Кобулов зазначав: «обшуки показали — багато військовополонених, перебуваючи на виробництві, розкрадають інструмент і готову продукцію. Зберігаючи все це у себе в бараках, через розконвойованих продають населенню. У результаті обшуку в таборі № 199 було вилучено до 500 ножів, стамесок, молотків, сокир й інші інструменти... При обшуку у 8-му таборі у групи військовополонених вилучено один мішок сірників розсипом. Сірники викрадали військовополонені Вампорн, Блумм й інші із сірникової фабрики, на якій вони працювали, і продавали їх населенню. Таким шляхом продано сірників на 1790 карбованців...»

Долі людські...

Всіх військовополонених можна було розділити на три умовні групи. Перша — антирадянськи налаштовані особи, котрі займали в колишньому Третьому рейху певне соціальне становище. Друга — антифашисти, комуністи і ті, хто примкнув до них. Третя — «нейтрали», які не дотримувалися певних політичних симпатій і антипатій.

Було багато втеч. Але незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, цивільного одягу, — усе це не залишало втікачам надій на успішний результат. Однак бажання опинитися поза колючим дротом, інстинкт свободи перемагали розум. Не стримували й суворі покарання — навіть за спробу, а тим більше за вчинення втечі. У результаті багато військовополонених пройшли через суди військових трибуналів.

Начальник відділу контррозвідки військ МВС Українського округу в спецповідомленні на ім’я міністра внутрішніх справ України генерал-лейтенанта Тимофія Строкача писав, зокрема: «21 березня 1946 р. сержант 249-го полку Волченков, будучи начальником конвою військовополонених, залишив пост, самовільно пішов до знайомої дівчини, унаслідок чого з-під охорони втік військовополонений... Джерело «Бакай» повідомив, що рядовий 148-го батальйону Василенко під час виконання службових обов’язків взяв у одного з військовополонених гроші й гаманець. Залишивши військовополонених, пішов на базар, де купив горілку. Розпивши її, Василенко послав на ринок військовополоненого знову купити для нього горілку. Останній утік...»

Книга «Полон...» написана так, що, розкрий її на будь-якій сторінці, і здається, що відкрив «на найцікавішому місці». У серпні 1943 р. було створено «Спілку німецьких офіцерів». Планувалося, що її очолить фельдмаршал Паулюс. Але він категорично відмовився «брати участь у розкладанні німецької армії». Тоді на цю посаду був запропонований генерал артилерії фон Зайдліц.

Він побував на Північно-Західному фронті. Ось що командувач фронтом генерал-полковник Петро Курочкін доповідав Берії: «За вісім днів перебування фон Зайдліца на фронті зроблена така робота: 1) написано листи до командувача 16-ї армії, командувача групою «Норд», командувача 18-ї армії... 2) складено листівки... 3) наговорено на платівки два тексти... 4) проведено бесіди з військовополоненими... 5) інструктовано три групи військовополонених, які направляються для роботи в тил противника... 6) фон Зайдліц взяв участь в урочистому випуску антифашистської школи і докладно розмовляв із випускниками» тощо.

Членів «Спілки німецьких офіцерів» й антифашистів годували краще від звичайних військовополонених, та й вони не завжди були задоволені харчуванням. З робочого зведення НКВС від 30.11.1943 р.: «Вчора ввечері було порушено питання про харчування у зв’язку з малою порцією... З 46 г вершкового масла, що належить за нормою, за сніданком видається не більш як 25 г. Належні за нормою сухофрукти, а також сиру моркву, вказану старшим лікарем, офіцери не отримують. Належну норму каші офіцери отримують лише після втручання старшого лікаря... Фон Зайдліц просив збільшити норму на 25%, підкреслюючи, що члени «Спілки німецьких офіцерів» «виконують значно тяжчу й відповідальнішу роботу, аніж усі військовополонені в СРСР».

Про повну капітуляцію Німеччини військовополонені дізналися з газети «Вільна Німеччина», що видавалася спеціально для них. Ось спогади Йосифа Хендрікса про святкування Перемоги: «На майдані табірними доріжками йшли демонстранти. Ми несли транспаранти: «Спасибі переможній Радянській Армії!», «Смерть фашизму!», «Під знаменом Леніна, під проводом Сталіна — уперед, до перемоги комунізму!», «На вдячність за звільнення від фашизму дамо сьогодні вугілля більше, аніж учора, завтра — більше, аніж сьогодні!» Ці плакати ми намалювали на пакувальному папері, що трапився під рукою, і носили всюди. Перед будинком клубу вишикувалися табірні офіцери, «начищені до блиску», вони приймали парад, віддаючи честь».

У таборі плодяться інтриги, заздрість і підлість, у таборі доносять, розбирають доноси, працює ідеологічна машина підозрілості й пильності. Ось цифри з доповідної Кобулова Берії: на 1 січня 1949 р. із 11 642 військовополонених, які утримуються в 13 таборах України, 6079 були постійними інформаторами.

Протистояння

Активність політичної роботи в таборах із кожним роком посилювалася — збори, конференції, лекції, доповіді тощо проходили з приводу і без приводу. Якщо в першому кварталі 1947 р. лише зборів і мітингів було проведено 9206, то в четвертому — 16 682.

Нарком Круглов у доповіді Сталіну й Молотову зазначав, що «у даний час (березень 1948 р.) працює 3500 самодіяльних колективів із кількістю учасників 53 000 чол. Лише в четвертому кварталі в таборах поставлено 4698 вистав художньої самодіяльності і відбулося 16 510 концертів... Ідейний рівень художньої самодіяльності військовополонених підвищився. Велику роль у цьому зіграла постановка в таборах таких п’єс, як «Російське питання», «Глибокі корені», а також найкращих антифашистських п’єс, написаних самими військовополоненими. Усього було написано 650 п’єс, із них 150 дозволено до постановки в таборах. Однак репертуар художньої самодіяльності ще не очищений повністю від недоброякісного в ідеологічному відношенні матеріалу».

У таборах проводилися також політінформації та читання газет, випускалися стінгазети, демонструвалися художні й документально-пропагандистські фільми.

30 вересня 1946 р. Круглов направив Сталіну і Жданову доповідну записку, у якій порушувалося питання листування військовополонених із батьківщиною. «Рішенням Уряду, — писав міністр, — військовополоненим, які утримуються в таборах МВС, із липня 1945 р. дозволено листування з родичами... За станом на 1 вересня 1946 р. військовополоненими відправлено на батьківщину 11,8 млн. листів і листівок, 85% із них — у Німеччину, решта — в Австрію, Угорщину і Румунію. За цей час на їхню адресу надійшло 10,5 млн. одиниць кореспонденції...»

У вересні 1947 р. Круглов знову інформує Сталіна про стан і характер листування військовополонених, наводить у доповідній записці уривки з листів, у котрих військовополонені повідомляють рідних, що «поводження тут найкраще», «гарна музика», «працює театр», «їжа гарна». Міністр навів керівництву й інші уривки: «У мене усе стара пісня — багато роботи і мало їжі. Я ніколи не думав, що за такого обмеженого харчування можна виконати таку важку роботу». «Листи негативного характеру, — заспокоював Сталіна міністр, — цензорськими пунктами в таборах конфіскуються».

У книзі показано ідеологічне протистояння людей, котрі перебувають по обидва боки колючого дроту. Людей, котрі вірили ідейним постулатам і своїм вождям.

Відомо: культ особи Гітлера насаджувався й процвітав у Німеччині в не менш грандіозних масштабах і фанатичній формі, аніж культ Сталіна в СРСР. Німецьке суспільство вірило фюреру так само беззастережно, як радянське — Сталіну. Повністю була підпорядкована нацистській ідеології і система освіти: підручники — переписані, програми — перероблені. А в цей же час радянські хлопчаки та дівчатка замальовували у своїх підручниках портрети «ворогів народу», які ще вчора були героями. «Історію, як старий пергамент, вискрібали начисто і писали наново стільки разів, скільки потрібно. І не було ніякого способу довести потім підробку». Ці слова з «1984» Дж.Оруелла стосуються і сталінського СРСР, і гітлерівської Німеччини.

Зіставлення напрошуються постійно. В обох країнах нагнітався психоз шпигуноманії, доносів, підозрілості. СД — служба безпеки — утримувала 100 тисяч інформаторів по всій країні. Вони нишпорили скрізь, рознюхуючи і встановлюючи потайні мікрофони. І знову — можна лише сплеснути руками: «Ну прямо як про нас!»

Зауважу, ми ще не так далеко відійшли від того часу, аби давати сьогодні ясні відповіді на питання про характер радянського ладу. Максималізм в оцінках виявляється з різних боків. Для одних зіставлення режимів у СРСР і нацистській Німеччині видається блюзнірством, для інших це очевидний факт.

Однак між СРСР і нацистською Німеччиною було багато й суттєвих розбіжностей. Ось лише одне свідчення підсудного, котрий постав перед судом Військового трибуналу в Києві (січень 1946 р.). Георг Хейніш, гебітскомісар Мелітополя: «На Україну посилали найактивніших членів партії... Ми вважали, що краще десять зайвих людей повісити, аніж одну залишити неповішеною»...

Всі кола пекла

Розбіжності між радянською та німецькою військовими машинами стосувалися і ставлення до військовополоненого. Так, 30 березня 1941 р. у Берліні було проведено збори вищих офіцерів. Виступив Гітлер, який підкреслив, що майбутня війна буде насамперед війною світоглядів. «Радянські комісари і партійні працівники при взятті їх у полон повинні будуть передаватися в розпорядження спеціальних команд SD, а якщо подібне виявиться неможливим, то знищуватися на місці». Це рішення було закріплено в директиві. Ні в ній, так само як і взагалі в жодному з документів, що стосувалися військовополонених, нічого не говорилося ні про утримання, ні про умови розміщення, ні про норми харчування для радянських військовополонених.

Не випадково, звільняючи вже залишений есесівцями табір (Ордруф, Дахау, Бухенвальд й інші) американські солдати (за свідченням генерала Ейзенхауера) довго не могли позбутися відчуття жаху. В’язні, котрі вижили, обтягнуті шкірою скелети, були так виснажені, що навіть не могли вимовити слова подяки. «Американці, котрі звільняли табір у Ландсбергу, були настільки вражені побаченим, що самі не могли їсти кілька днів».

Ось чому, віддаючи належне Анатолію Чайковському за його роботу про військовополонених в Україні, хотілося, щоб нарешті з’явилася праця про перебування радянських і, зокрема, українських військовополонених у таборах Німеччини. Усього у фашистський полон потрапили 3 млн. 900 тис. солдатів і офіцерів Червоної Армії. Особливо тяжким виявився початок війни. Ми втратили відразу ж, до середини липня 1941-го, близько мільйона солдатів і офіцерів, із них 720 тис. були полонені. А усього 1941 р. здалося в полон (за різними джерелами) від 2 до 2,5 млн. наших бійців. Найжахливіше, що трагедія наших військовополонених, як і раніше, є «білою плямою» історії Великої Вітчизняної. Офіційна точка зору сталінського керівництва часів війни добре відома: «радянський солдат у полон не здається». Аж до смерті Сталіна всі розмови про трагедію полону розцінювалися як «наклеп на Радянську Батьківщину». У наступні роки ця проблема всіляко замовчувалася. В даний час, попри остаточне зняття всіх заборон, становище практично не змінилося.

Полон — принизливий і ганебний. Ця істина відома за всіх часів, у всіх народів. Але жорстокий характер Другої світової війни зруйнував усі колишні уявлення про полон і осквернено навіть наймінімальніші поняття милосердя та військової честі. Полон по обидва боки фронту було перетворено на продовження війни, на примусову працю, на фізичне та морально-психологічне придушення. Та все ж утримувалися військовослужбовці Червоної Армії в нацистських таборах і солдати вермахту — у радянських, геть по-різному. Наприклад, у фашистських таборах про якесь медичне обслуговування годі було й говорити. Табори, де спалахували епідемії (що не було рідкістю), німці кидали напризволяще, забезпечуючи лише зовнішню охорону. Як результат, за роки війни в радянських таборах військовополонених померло 700 тис. чоловік (18% від загальної кількості інтернованих), а в нацистських таборах — 3,3 млн. чоловік (58%). Що, зрозуміло, жодною мірою не ідеалізує становище військовополонених у СРСР.

Але повернімося до військовополонених в Україні. Перша партія німців (225 тис. чоловік) була відправлена на батьківщину вже влітку 1945 р. А всього з 1945 по 1950 роки з СРСР повернулися на батьківщину 3 млн. 344 тис. військовополонених. З них 1 млн. 939 тис. німців, 581 тис. японців, 329 тис. угорців, 106 тис. румун, 21 тис. італійців, 2 тис. фінів і представників інших національностей. А відповідно до Указу про амністію від 27 березня 1953 р. із місць ув’язнення було звільнено останні 6162 військовополонені. Страшну сторінку війни було закрито.

...У Пітера Богдановича у фільмі «Маска» є сцена: молодий хлопчак із деформованим обличчям зазирає в криве дзеркало і бачить себе прекрасним юнаком. Приблизно те ж сталося з Великою Вітчизняною, яка відбилася в дзеркалі радянської історичної науки. Тож книга «Полон...» — новаторська. Оскільки відкриває нові грані людського буття на воістину невичерпному матеріалі, лаконічно іменованому «Людина і війна».

І ще. На мене найбільше враження від книги справив її... наклад. Він — мізерний! Адже документи, скрупульозно зібрані істориком, можуть стати літературою і схвилювати читача не менше, аніж література художня, аніж література вимислу. Часто документи теліпаються в рідкому авторському тексті, як галушки в супі. Чайковський же знає ціну документу і вміє з ним працювати. Ось чому не тільки важливо, щоб ця книга знайшла читача, а й широкий читач — книгу.

І останнє. Час, коли це відбувалося, давно перетворився на історію. Але «історія мусить бути злопам’ятною», казав найтихіший історик Микола Карамзін. І ніби наслідуючи цю заповідь, автор книги «Полон...» не робить ніяких спроб писати, «добру и злу внимая равнодушно». Він — не літописець. Він — суддя.