ОДІССЕЯ СКІФСЬКОГО ЗОЛОТА ІСТОРИЧНІ КОШТОВНОСТІ УКРАЇНИ ПОКОРЯЮТЬ СВІТ

Чудові речі, якими так захоплюються за кордоном, надали філія Національного музею історії України — так звана Золота комора та Інститут археології Національної академії наук. Серед найрідкісніших експонатів знаменитий золотий горіт — обкладка сагайдака для стріл, виявлена в одному з курганів поблизу Мелітополя, золотий парадний шолом скіфського владики та чимало інших безцінних раритетів. Втім, ціна в них усе-таки є. Зарубіжні страхові компанії призначили за деякі наші шедеври кілька десятків мільйонів доларів. А фірми-перевізники виготовили для них спеціальні контейнери з двошаровими стінками, які захищають від вібрації та ударів, а також із гідроізоляцією, яка захищає від вогкості.

Коли йдеться про закордонні виставки, багато хто відразу ставить запитання: а власникам речей щось платять? Звичайно. Один із розділів контракту неодмінно присвячений фінансовим умовам. Вони вигідні й для України, і для сторони, яка приймає. Сьогодні наші музеї переживають не кращі часи, вони не надто забезпечені державою, а тому кошти, виручені внаслідок зарубіжних «гастролей», є доброю підмогою. Подібні доходи пропорційно розподіляються між учасниками — Національним історичним музеєм та Інститутом археології.

Інше питання звичайно стосується пекторалі. На скільки мільйонів доларів застрахована ця чудова, яка не має аналогів, річ? Яких засобів перестороги дотримуються при її транспортуванні? Іншими словами, як її перевозять? Відповім: ніяк. Тепер шедевр заборонено експонувати за межами України. Відвідувачі виставок задовольняються його копією. Втім, поклавши руку на серце, потрібно визнати: особливого інтересу вона, на жаль, не викликає. Така людська психологія. Побачивши слово «копія», відвідувач одразу переходить до іншого експонату: у його сприйнятті зникає особлива романтична аура предмета та дух століть.

— Організатори нашої виставки в Торонто, довідавшись, що копія пекторалі виконана з бронзи, були явно розчаровані, — розповідає директор Золотої комори (чи, як вона називається офіційно, Музею історичних коштовностей України) Петро Римар. — Така чудова річ, а українці, мовляв, пошкодували золота. Проте його потрібно було не так вже й багато — близько 1,4 кілограма. Міркування були зовсім не меркантильні. Справа в іншому. Зараз нашу копію можна без жодних ускладнень везти куди завгодно. А якби вона була з коштовного металу, щоразу виникали б проблеми: усе-таки золото — це золото.

Як повідомив Петро Олексійович, тепер у його музеї з’явився ще один «невиїзний», вірніше сказати, невивізний експонат. Це після пекторалі, мабуть, скарб №2 — знаменита срібна чаша з кургану Гайманова могила. Вона, на превеликий жаль, перебуває в такому стані, що зайвий раз її тривожити просто небезпечно. Дорогоцінну чашу помістили в атмосферу інертного газу. За нею ведуть спостереження вчені Інституту геофізики НАН, де, за згодою з музеєм, для збереження одного з його найцінніших раритетів сконструйована особлива установка.

Чимало відвідувачів Золотої комори, побачивши пектораль, просто таки не вірять очам. Чи не копія це, запитують вони в співробітників музею. Подібне запитання поставив і я. Однак Петро Олексійович лише усміхнувся: «Чому ж ви про нас такої поганої думки? Звичайно, перед вами оригінал. Не сумнівайтеся, система охорони в залах цілком надійна, — зауважив він, випередивши мою наступну фразу. — Викрасти виставлені тут цінні речі не можна. Це повністю виключається».

— А зіпсувати?

— Вітрина, в якій розміщено пектораль, має кілька ступенів захисту. Розбити її нікому не вдасться, — запевнив директор музею. — З коштовного предмета не зводить очей охорона. Отже експонувати копію потреби немає. Шедевр усіх шедеврів завжди на місці...

— Невиїзна річ, як за старих часів людина, якій не дозволяли виїхати за межі країни, — явища однотипні, — вважає відомий український учений, директор Інституту археології, академік Петро Толочко. — Джоконда теж єдина і неповторна, але вона подорожує усім світом і є своєрідним символом італійського мистецтва. Експонується вона в Парижі, належить Франції, однак італійці не виходять на вулиці з плакатами: «Поверніть нашу «Мону Лізу»!». На моє глибоке переконання, невиїзна пектораль рудимент минулого. Мовляв, таку рідкість варто зберігати в найнадійнішому запаснику. Раз на п’ять чи десять років на неї, мовляв, хтось має глянути, а потім знову в ув’язнення — до наступного побачення. Та як не парадоксально, предмети, які вивозяться на зарубіжні виставки, перебувають в кращому стані, ніж ті, які лежать у музейних сховищах. Шедеври, які подорожують, під контролем кращих реставраторів Америки та Європи.

Якби експозицію, подібну нинішній, влаштовували років 20 тому, раритети для неї відбирали б у Києві та Ленінграді. Ермітажну скіфську колекцію чимало фахівців вважають кращою у світі. Вона, мабуть, багатша за нашу, проте в неї є один недолік. У Санкт-Петербурзі переважно старе золото. «А в нас воно що, нове? — запитає з іронією читач. — Йому, і там і тут два з половиною тисячоліття». Все вірно, та більшість скіфських скарбів, які зберігаються в Ермітажі, знайдено ще в XIX столітті, а наші в останні півстоліття. Вони не так надокучили і сприймаються з більшим інтересом. Звичайно, спільну виставку можна було б, у принципі, влаштувати й зараз, та подібна ідея поки що не витає в повітрі. Напевно, тому, що музеї обох країн у цьому плані цілком самодостатні й здатні організувати експозицію світового рівня самостійно.

До речі, а вірніше сказати, зовсім не до речі, деякі гарячі голови вважають, якщо шедеври, які знаходяться в музеях Санкт-Петербурга і Москви, були колись знайдені на території України, їх у росіян слід негайно затребувати. Чуже майно, мовляв, не погано було б і повернути. Що тут сказати? Адже Росія не вивозила ці предмети з України. «Так можна лише плодити зло й напругу між нашими країнами, — вважає академік Толочко. — Відповідно до законів Російської імперії, а потім Радянського Союзу, безцінні твори надходили до центральних музеїв країни. Зокрема, до Ермітажу, московського історичного та до нашого київського теж. Не забувайте, що й у Золотій коморі зберігається чимало скарбів, знайдених за радянських часів, приміром, відомий у всьому світі золотий горіт із Мелітопольського кургану. Експедиція, якою керував доктор історичних наук Олексій Тереножкін, виявила його через кілька років після Великої Вітчизняної війни.

Пригадайте, скільки розійшлося по всьому світу речей з Італії та Єгипту, — продовжує учений, — що б почалося, якби вони стали вимагати повернути свої коштовності! Я відчуваю лише почуття гордості, коли в тому самому Ермітажі чи, приміром, у музеї Відня зустрічаю унікальні предмети, знайдені в українській землі, і бачу напис, який вказує, звідки вони походять. Що ж, будемо скніти над своїм золотом немов Кощій Безсмертний?

— Йти таким шляхом і немає сенсу, і небезпечно, — доповнює академіка директор Золотої комори. — Так ми ще почнемо рахувати, скільки вугілля з надр Донбасу пішло до російських міст, а наші сусіди стануть прикидати, яку кількість сибірської нафти витратила Україна. Абсурд! До речі, не забувайте, що скіфські кургани в різні роки досліджували експедиції Інституту археології АН СРСР, Ермітажу, Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна. У цьому не було нічого поганого. Ми жили в одній країні.

У статті, присвяченій скіфському золоту, не можна не торкнутися проблеми етичного характеру. А чи потрібно в пошуках нових скарбів розкопувати всі царські кургани поспіль? Адже які б докази не наводили дослідники, мрія в багатьох одна — знайти нову пектораль і прославитися на весь світ, як київський археолог Борис Мозолевський. По-моєму, у такій погоні за шедеврами давнього прикладного мистецтва є щось аморальне. Адже кожний курган — це могила. І часто навіть не одна. Якщо степова піраміда належить до V—IV століть до нашої ери, у ній, як правило, крім останків царя, є прах слуги, якого вбивали, щоб він охороняв пана в потойбічному світі, а також дружини владики чи його наложниці (інколи кількох).

Втім, у курганах бувають і пізніші поховання, приміром, кочівників чи навіть поховання учасників Великої Вітчизняної війни. Інколи це ціле історичне кладовище. До праху власних предків ми звичайно ставимося з повагою. Нормальні люди не тривожать спокій мертвих, якщо навіть у їх склепах зберігаються якісь цінності. Чому ж суспільство (і вчені в тому числі) настільки байдуже до «чужих», давніх могил?

Крім всього іншого, існує ще таке поняття, як історичний ландшафт України. Впродовж століть в її південних степах піднімалися великі мовчальники-кургани. Сьогодні звична картина іде в небуття. Історичне обличчя України змінюється на очах. І це не може не турбувати всіх, кому дорога наша земля. Після того, що сказано вище, хочу вкотре повторити своє запитання: а чи потрібно взагалі розкопувати збережені до наших днів піраміди скіфських царів?

— Робити це однозначно не слід, — підкреслив академік Толочко. І, помітивши мій подив, пояснив: — не слід тривожити ні царські, ні інші курганні. Раніше ми копали для задоволення, якщо можна так висловитися, своєї наукової допитливості. Нині зважуємося на подібний крок лише через необхідність. Поля України, особливо в південних областях, пристосовуються для зрошення, і кургани нерідко стають перешкодою для будівництва каналів. Проте навіть у таких випадках варто зробити усе можливе, щоб ці свідки далеких епох виводилися з землекористування.

Ви дорікаєте деяких моїх колег у дослідницькому азарті. Чи існує він насправді? — Петро Петрович на хвилину замислюється. — Мабуть, так. Честолюбство вчених, особливо молодих, справді, із рахунків не скинеш. Свого часу воно підігрівалося на державному рівні. Чому єгипетські чи старогрецькі цінності захоплюють весь світ, розмірковували деякі вітчизняні чиновники, а наші лежать у землі? Сьогодні ажіотаж, на щастя, поменшав. І все-таки відкриття подібного роду залишаються престижними. Про них продовжують мріяти й вчорашні студенти, і сивочолі доктори наук. Та дійсність і мрії не завжди збігаються. Коли Борис Мозолевський знайшов пектораль, він був переконаний, що в нього є чуття на нерозграбовані кургани, а тому в майбутньому сподівався досліджувати лише «золоті» поховання. На жаль, так не вийшло. Хоча після Товстої могили, із якої витягли шедевр усіх шедеврів, Борис Миколайович розкопав ще кілька цікавих об’єктів, у тому числі і Соболєву могилу, де знайшли золоті речі.

Сьогодні головна небезпека для знаменитих пам’ятників, переконаний академік Толочко, йде із боку шукачів скарбів. Нещодавно археологи отримали листа з Херсонської області. У нас, написано в ньому, курган розкривають не приховуючись, потужним бульдозером. А потім роблять глибоку шахту... Справді, у деяких регіонах України розграбовування археологічних об’єктів поставлено майже на потік. Часто цим займаються вузькоспеціалізовані «експедиції» з інших країв. Підпільні дослідники, за свідченнями очевидців, приїжджають на джипах, вивантажують металошукач та інше устаткування, виставляють охорону й беруться за роботу. Знайдені предмети упаковують, кладуть у машину — подалі, щоб не впадали в око, — тільки їх і бачили. У результаті скіфські (та інші) цінні речі зникають за межами країни чи, у кращому випадку, опиняються в приватних колекціях деяких наших співгромадян.

Отже, шедеври, подібні до пекторалі, мелітопольського горіту чи чаші з Гайманової могили, можуть опинитися в приватних колекціях чи навіть зарубіжних музеях? Так, таке не виключено, вважає академік Толочко. Нещодавно в Німеччині йому довелося побачити староруські золоті колти з перегородчастими емалями. Власник просив їх оцінити, щоб потім вигідніше продати. Археолог жодним чином не сумнівається, що в зарубіжних приватних колекціях зберігаються чудові твори, включаючи скіфське золото. Воно коли-небудь неодмінно спливе на поверхню. І після того як мине кілька поколінь, можливо, буде легалізовано. Судячи з усього, не обділені раритетами й вітчизняні збирачі. За словами вченого, деякі з них можуть похвалитися чудовими золотими прикрасами скіфського та сарматського періодів. Останнім часом у приватних осіб раптом виявляються цілі колекції, які складаються з багатьох десятків унікальних предметів. Та далеко не всі володарі таких багатств поспішають, як київський підприємець Сергій Платонов, презентувати свої історичні реліквії державі. Цікаво, що деякі найрідкісніші речі зі скіфських поховань передані до Золотої комори митниками. Давні скарби вже були на шляху за кордон...

Розмірковуючи про раритети, які на довгі роки вийшли з культурного обігу, шедеври, закриті у сейфах багатих людей, не можна обминути мовчанням меркантильний бік справи. У проспекті аукціону Сотбі традиційна розшивна скіфська бляшка у вигляді класичного оленя (0,65 грама золота не вищої проби) оцінюється в 10 тисяч доларів. Та це ж штамповка, як прийнято в нас казати, ширвжиток. За кордоном навіть мініатюрні пластинки скіфського золота з зображенням голови Медузи чи людської маски коштують від 500 до 1000 «зелених». За велику, майстерно спрацьовану прикрасу колекціонери чи музеї готові викласти сотні тисяч і навіть кілька мільйонів. У нас в Україні, за словами самих збирачів, є дві ціни — продавця та покупця. І вони сильно коливаються. Щоб вийти на реальну, світову оцінку, у країні варто проводити аукціони, учасники яких мали б право залишатися невідомими. У цьому випадку і сама річ, і її вартість виявилися б легалізованими. І що також важливо, держава отримувала б із кожної угоди свої законні 25 відсотків — гроші, з огляду на можливі ціни, дуже солідні. І вовки були б ситими, і вівці цілими...

Дивлячись на пектораль, парадний золотий шлем скіфського владики чи витончений кришталевий дельфін, відвідувачі Музею історичних коштовностей часто цікавляться, чи можна в Україні знайти й інші шедеври подібного рівня. А справді, це реально? Як вважає Петро Толочко, степові піраміди здатні подарувати нам ще не один горіт і не один золотий гребінь, подібний до того, який був виявлений у кургані Солоха й нині перебуває в Ермітажі. Проте прогнозувати такі відкриття з цілком зрозумілих причин не можна. Безліч курганів давно розорано. Дослідити їх, напевно, уже не вдасться. Проте випадково, під час земляних робіт, якісь скіфські поховання будуть розкриті. І, може, раптом даний курган буде настільки багатим, як відомі всьому світу Солоха, Куль-Оба чи Товста могила? Отже, можливий будь-який сюрприз. Усе може статися.

— Однак усипальниці скіфських владик грабувати почали не сьогодні й навіть не вчора, — висловлюю свої сумніви. — По-моєму, гробокопачі — друга найдавніша професія. Вони, як і повії, існували ще до нашої ери. Чимало курганів виявилися розграбованими через десяток-другий років після смерті похованих у них володарів. Де ж ті незліченні скарби, які там знаходилися? Золото цінувалося за всіх часів. Куди поділися пекторалі, діадеми, горіти, розкішні вази і прекрасні чаші?

— На ваше запитання можна відповісти однозначно. Золото, звісно ж, нікуди не поділося. Всі подібні речі, як не сумно, пішли на переплавку, — переконаний археолог. — Грабіжників і «замовників» мистецтво не хвилювало. Художня цінність не мала для них жодного значення. Важливим було лише чисте золото. Кожна така епоха вимагала нових творів у власному смаку. Сарматське золото не схоже на скіфське, а те, у свою чергу, — на прикраси Київської Русі...

Так, на превеликий жаль, ми ніколи не побачимо багатьох унікальних предметів, які зникли в золотоплавильних печах. Однак сьогодні «чорні» археологи розкопують кургани не для того, щоб перетворити коштовний метал на злитки. Вироби давніх ювелірів коштують у тисячі разів дорожче, ніж те золото, часто досить низькопробне, із якого вони зроблені. Рано чи пізно ці чудові твори, як і ті, які десятиліттями зберігаються в сейфах, неодмінно спливуть. А оскільки піраміди степових владик також ще не розкрили всіх своїх таємниць, після слів «скіфське золото» можна сміливо написати: далі буде.

На знімках — твори скіфсько-античного мистецтва: сережки з зображенням сфінкса, підвіска у вигляді жіночої голови (богині Гери), фібула-дельфін, фігурка вепра.