Микола Плав’юк: «Є націоналізм часу визвольних змагань і націоналізм часу побудови національної держави»

Політичний і громадський діяч світового рівня, голова ОУН Микола Плав’юк рідко з’являється на публіці. Його амплуа — стратегічна філософічність і просвітництво. Почав учитися у п’ять років. Володіє польською, німецькою та англійською мовами. Красивий — і юнаком, і напередодні свого 80-ліття — українець Микола Плав’юк замолоду покинув рідний край, щоб 48 років… боротися за волю своєї землі далеко від неї. І повернутися переможцем. І знову «лупати сю скалу». На світанку відновленої незалежності саме Миколу Плав’юка — президента Української Народної Республіки в екзилі — доля нагородила правом: 24 серпня 1992 року передати владні клейноди Державного центру УНР президентові України Леонідові Кравчуку. Сьогодні Микола Васильович — співрозмовник «ДТ».

Дислокація розуму

— Закарбувалися два моменти. Ко­ли я закінчив чотирирічну школу в селі Русів на Покутті, батько сказав: «Сину, землі у нас мало, а дітей багато. Треба вчитися». То було рішення селянина, який високо цінував освіту і прагнув, щоб його діти добували собі хліб з допомогою знань. «Найліпший скарб — знання. Без того людина ні на що нездатна» — часто повторював батько.

І другий момент. Після початкової школи довелося мені складати іспити до гімназії. На весь повіт — близько 30 місць. Я, селянський син, брав участь у конкурсі разом з двома синами одного багатого дідича. Вони приїздили на авто (на той час — ознака неабияких розкошів) і... не пройшли. Обурений поміщик звернувся до вчителя:

Учитель Рудко відповів просто:

— Бачте, розум міститься не в штанях. Подерті вони чи ні.

Одначе існував і другий бік медалі: за навчання треба платити. Заради цього батько зважився було продати годувальницю всієї родини — корову. На щастя, не довелося: я виграв конкурс на право отримувати стипендію.

— І любила квіти — щоб біля хати цвіли і на полотні оживали… Навіки у моїй пам’яті один епізод як вияв дивовижної материнської інтуїції. 1944 року я покидав наші околиці та йшов у світ. Батько радив податися до Ка­нади (до двох сестер і бабусі) й не вертатися до влаштованого совєтами на західноукраїнських землях «раю з «чорними воронками», де «ворогів народу» на той час стало більше, ніж людей. Він знав, що я йду з рідних місць, можливо, назавжди. Мати вже важко хворіла на сухоти, ми не хотіли зайвий раз її засмучувати тією звісткою: мій візит мав вигляд звичайних відвідин (я тоді мешкав за 30 кілометрів від Русового, в Коломиї). Розпрощавшись з усіма, я вийшов з хати, повернув на леваду, на коротшу стежку, раптом чую — хтось кличе. Озирнувся — мати. Встала з ліжка, з останніх сил, кинулася за мною, аби ще раз попрощатися… Тоді бачив матір востаннє…

Кристалізація української душі

— Значною мірою тому сприяв шовінізм польської адміністрації. Покуттям проходили й інші завойовники — мадяри, румуни, росіяни. Вони дбали про власне укорінення, а українців сприймали як глину в підмурку своїх держав. Це викликало природний спротив.

1939 року західноукраїнські землі вже були окуповані Червоною армією. Спершу ми раділи, що звільнилися від польського гніту. Усі шкільні учителі автоматично перейшли на українську мову. Та коли почались арешти, переслідування за інакомислення, примусова колективізація — опинилися у ситуації протистояння з радянською окупаційною системою. 1941 року прийшли німці, тож українці сподівалися, що звільнилися від гніту совєтів і тепер заіснує незалежна Україна. Ілюзії швидко розвіялися…

Отже, маючи такий досвід з польською, радянсько-комуністичною і німецькою системою, я опинився у Німеччині. До речі, мав нагоду порівняти поведінку німців як окупантів і як окупованих американцями. Пере­сидять бомбардування у сховищах, виходять і починають відбудовуватися, знаючи, що завтра все повториться. Видно було колосальну працьовитість, організованість, упорядкованість, солідарність, людяність німецького народу. Те мені імпонувало.

Після закінчення Мюнхенського університету, опинившись у Канаді, я змушений був підмітати фабрику. Але ніхто не дивився з погордою на тих, хто виконує чорну роботу. Я спробував собі відповісти: в чому проблема? Чому на рідній землі все інакше? Знайшов самоочевидну відповідь: ми не гірші за інших, та не маємо елементарних умов для розвитку. Визначальну роль у європейському та канадському суспільствах відіграє ініціативність, свобода та шанобливе ставлення до робітника. Я звернув увагу, як успішно наші люди, емігранти, пробивалися в умовах свободи. Все це остаточно скристалізувало мій характер. І я зрозумів: слід продовжувати громадське і політичне життя (на той час був членом ОУН) і говорити правду про те, що діється на теренах України.

— Досить довго українська еміграція переживала болючий етап. Повсюди — на роботі, в університеті, у приватних розмовах — нас запитували: чому ви покинули свою батьківщину? Ми пробували пояснити, та нас слухали зі скепсисом, бо радянська пропаганда трубила про щасливе і квітуче життя у совєцькому раю. Нам казали: це ви, емігранти, так думаєте, а Україна думає інакше. Усе змінилося у 60-х роках, коли почала з’являтися «захалявна» література, коли газета «Українське слово» в Парижі надрукувала «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. Нам почали вірити. Відчутний прорив здійснили також брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» та інші його літературні твори про совєцький режим, перекладені багатьма мовами світу. Згодом набрав сили Гельсінкський рух, після чого світ уповні зрозумів і сприйняв те, у чому ми давно переконували: українська нація, хоч і поневолена, за суттю своєю — державницька і прагне суверенітету. А акт 22 січня 1918 року про Українську Народну Республіку і соборність 1919 року — це факти самовизначення української нації.

Створення Світового конгресу українців разом з діяльністю Державного Центру наповнили наші дії почуттям високого змісту, місії. Подорожуючи країнами Південної Америки, Австра­лії, Західної Європи, я перевіряв своє українство. Порівнював, спостерігав за змінами у публічній думці світу. Наприкінці 80-х років стало самоочевидно, що моє місце — в Україні.

«Совєти», клейноди і компроміси

— Безсумнівно, я перебував у полі зору того всевидющого ока. Наприкінці 1949 року, коли приїхав до Канади, за мною прибула моя тітка з України та переконувала повернутися до Радянсь­кого Союзу. Я відмовив. Одразу ж у комуністичній пресі з’явився пасквіль. Це був перший удар. 1957 року я вже очолював Українське Національне Об’єд­нання, на честь 25-річчя якого зібралася величезна маніфестація україн­ців та приїздив полковник Андрій Мель­ник. Після цього спецслужби взялися «опрацьовувати» мого брата в Ук­раїні. 1959 року його спрямували на побачення зі мною, аби переконав повернутися. Коли й ця спроба не вдалася, у нього почалися різноманітні труднощі. Пробували дискредитувати й мене, мовляв, брат — комуніст. Довелося пережити чимало провокацій навіть на побутовому рівні. Опублікували брошуру «Два брати — два світи», у якій доводили, що я — ворог народу, а брат — порядний громадянин. І ще була ціла серія наклепницьких статей.

Фізичного переслідування я не від­чував, але спроби морального тиску на мене в Канаді і на родичів в Україні — не припинялися. То був час, коли я вийшов на міжнародну арену як впливовий діяч світового українства.

— Було гостре відчуття причетності до історичної місії: на високому форумі задокументувати той факт, що 72 роки поза Україною діяв Державний Центр УНР і тим зафіксувати тяглість історичних традицій. Отже, 1991 рік — не початок, а продовження подій 70-річної давнини.

З другого боку, хотілося застерегти політичних лідерів того часу, не тільки з табору 239, а й з демократичного крила, від небезпек, які постали перед Ук­раїною після проголошення самостій­ності. Ми були стривожені, що, на відміну від Польщі, Прибалтики, Чехії, Ук­раїна пішла шляхом модифікації УРСР.

Утім, я був задоволений завершенням періоду поневоленості України, про що мріяв Симон Петлюра.

Як голова ОУН я радів, що перша частина мети, поставленої на Світовому конгресі українців 1929 року, коли творилась ОУН, — відновити державну незалежність, — здійснена. Та як бути з другою частиною — щоб та незалежна держава забезпечила розвиток української нації? Моя перша зустріч із Україною 1992 року показала, як мало Україна знала про світ і як мало ми знали про реальний стан України. Ми не усвідомлювали, як глибоко пройшов процес совєтизації.

Під час зустрічей з державними діячами зрозумів, що декларації про демократичну правову Україну з ринковою і соціально орієнтованою економікою — це фрази. Усвідомив, що у тій ситуації не знайду себе у владі.

Я відчував: ані національно-демократичний табір, ані тим більше комуністичний не готові були починати з того, що пропонували ми. Вони починали з компромісів. Отож я вирішив залишитися незалежним від чиновництва і формувати діяльність ОУН та націоналістичного середовища, усвідомлюючи, що перед нами складне завдання — боротися за українські національні пріоритети. І не шкодую про це.

З перспективи 16 років бачу: це важ­кий шлях, але він дав більше користі. Сьогодні націоналістична ідея стала надбанням широкої громадськості. Адже громадськість є здоровішою й оцінює ситуацію реальніше, ніж політики. Мені здається, що, популяризуючи імена Симона Петлюри, Олега Ольжича і всіх постатей національно-визвольного руху, ми заклали здоровий суспільний фундамент. Сьогодні про ОУН-УПА знають діти в школі. А парламент не може ухвалити відповідний закон. Та що з того, коли б пройшов закон? Ось є закон про геноцид, але трапляються й хамські виступи, які оскаржують його. На мою думку, «знизу», з ядра слід оновлювати суспільство. Тому не бачу націоналістичного руху у площині партій, бо це суперечить самій концепції націоналізму. Націоналізм — це рух для цілої нації, а не тільки її частини.

Наші завдання пов’язані з духовним відродженням здорової частини суспільства, на базі чого визріє базис для створення націоналістичних сил, які би прийшли до влади.

Для порівняння: чому парламентська республіка не може в Україні працювати? Тому що немає здорових політичних партій. У світі здорові політичні партії є там, де існує міцний середній клас. Це робота в царині культурної, науково-освітньої, релігійної, інформаційної діяльності. Якщо на початку 90-х мало хто наважувався відкрито говорити про національне відродження, то сьогодні всі кажуть, що внутрішня і зовнішня політика України мають базуватися на національних інтересах. А це й є постулат націоналістів.

Ми, наприклад, зрозуміли, що не можемо механічно сприймати європейський досвід. Дивіться, прийняли у такий спосіб європейську хартію мов — і наробили собі клопоту. Починаємо враховувати національні інтереси і під час перемовин щодо СОТ.

До речі, багато хто незадоволений процесом загальної українізації в Україні. Велику занепокоєність це викликає у Росії. Бо Україна стає українською. Навіть частина лідерів Партії Регіонів бачать себе господарями України, а не гауляйтерами, не секретарями обкомів. І процес триває. І коли фундаменти українськості будуть скріплені, очевидно, стане простіше розв’язувати цілу низку програмних справ.

Наступний момент. Нині приходимо до переконання, що вибір на базі харизми окремих осіб уже не є відповіддю на виклики сьогодення: це завеликий тягар для однієї людини. Коли очікуємо багато — настає розчарування. Справжня перемога є тоді, коли суспільство обирає програму розвитку держави.

Від «ПРОТИ» до «ЗА»

— Ще 1992—1993 року на базі редакції журналу «Розбудова держави» був зібраний колектив спеціалістів, що створив концепцію виходу з кризи. Організація Українських Націо­налістів передала її до всіх інституцій влади. Але жодна політична сила не побажала ті речі сприйняти. З певного часу я у співпраці з різними націоналістичними групами пропагував ідею об’єднання навіть не на базі організаційній чи партійній, а для опрацювання саме програмних засад: як мають діяти націоналісти в сучасній незалежній державі, щоб вивести її на певний рівень? Бачу, що різні формації вже почали проводити студійні конференції, які розглядають ці речі. Подібну конференцію організовує Всеукраїнське об’єднання «Свобода», у травні відбудеться конференція ОУН.

Сьогодні націоналісти відчули: нам потрібно конкретизувати програмні речі, бо альтернатива чи перспектива — це існування двох політичних партій, побудованих на базі популярності окремих осіб або економічних груп. Жодна з двох сторін — ні БЮТ ні ПР — не виходить з інтересів цілісності нації. На тому тлі існує електоральний резерв: 20 відсотків голосів на попередніх виборах не належали нікому. Життя підказує, що два шляхи, спрямовані на постійні конфлікти — не є відповіддю на справжні потреби держави й суспільства. До речі, чому вони конфліктують? Бо Янукович бачить Україну прем’єрсь­кою, а Юлія Тимошенко — канцлер­ською. Про президентсько-парламентський устрій не йдеться. Це взаємовиключення: жодна сила не знищить іншу. Можуть перемогти, але було б трагедією для України, якби при владі заіснували тільки два політичні крила, періодично міняючись місцями: протиборці залишають осторонь велику кількість проблем, що об’єднують українських політиків і громадян та сприймають владу як самоціль, а не як засіб для реалізації певної програми. Тому є умови для кристалізації третьої сили, базованої на національних позиціях.

Для націоналістів важливо інспірувати формування нової програми, що привабить виборців, котрі не зацікавлені у постійних конфліктах, які завершуються лише зміною завсідників високих крісел. Мене не задовольняє перетасовка осіб. Добрим результатом протистояння може стати тільки ухвалення успішної для держави програми, безвідносно до того, хто сидітиме у тому чи іншому кабінеті.

Ще один аспект. Ніхто із діючих політичних сил не прямує, власне, до стабільності. На заході стабільність полягає в тому, що існує незалежний апартійний державний апарат, який формує кадри професіоналів, котрі роблять загальні державні справи без огляду на те, хто з політиків при владі. У нас жодна зі сторін не готова сприйняти ту концепцію. Звідси постійні чистки, повалення системи системою. На наших очах переформатується Міністерство внутрішніх справ, хочуть знівелювати Міністерство закордонних справ, змінюється концепція Служби безпеки. Це ознака нездорової системи, що дає колосальні перспективи саме для націоналістів: вийти із концепцією закріплення нашої держави з огляду на геополітичне становище, тенденції світового розвитку, взаємини із сусідами. Ми не враховуємо досвіду інших країн, бодай Польщі, яка, опинившись у Європі, починає проводити внутрішню люстрацію.

— Не знати вже, з чого починати чистку. Стоїть питання: що сьогодні є небезпечнішим — чистка кадрів Щербицького чи Кучми і Медведчука? КДБ і совєцька агентура вже провалились. Але нам треба позбавитись агентур інших держав, які діють сьогодні і завдають серйозної шкоди національній безпеці. Я не применшую інших небезпек, але хочу сказати: люстрації совєцького періоду вже замало. Потрібно виробити критерії чистки. Коли почнемо її проводити, то цікаво, який відсоток парламенту опиниться поза законом?

Основний момент, який має внести націоналістична концепція — це зміна світогляду: від того, ПРОТИ кого ми боремося, на те, ЗА що стоїмо. Мені здається, справжня перемога буде тоді, коли реалізуємо позитивну концепцію і доведемо її переконливість настільки, що дискусії про минуле втратять предметність. Наша перемога має відбутися на основі кристалізації нової позитивної програми українськості і української державності, що по суті є націоналізмом у світлі тих небезпек, які існують з боку імперського мислення Росії, внутрішніх чинників та глобалізаційних небезпек.

Українці повинні також вивчити досвід минулого, йдучи у нову потенційну систему взаємин, щоб у Європі ми не розчинились, витримали випробування добробутом. Я був свідком, як добробут розкладає швидше, ніж біда. Мав друзів і товаришів, котрі під час Другої світової війни мужньо дивилися у вічі смерті, а, опинившись в умовах американського чи канадського добробуту, зійшли на манівці. У гонитві за матеріальними цінностями ці люди працювали на кількох роботах, діставали інфаркти, не мали часу на церкву і родину. Здавалося б, що поганого у тому, коли людина прагне матеріальних статків? Але якою ціною? Стати багатим — і втратити здоров’я, сім’ю, товариство? Здобути тіло — загубити душу.

Переваги твердого позиціонування

— У моєму розумінні то є процес не «проти Росії», а «від Росії». Коли Україна йде до Європи, то мусимо бути готовими, що Росії це не подобається, бо вона не хоче втратити васала. Нам же слід, поставивши в центрі уваги наш національний інтерес, розігрувати свою гру. Пам’ятаючи, що ми були, є і залишимося сусідами Росії та існує ціла низка справ, коли потрібно з росіянами спілкуватися, співпрацювати. Але так само ми є частиною Європи, до якої йдемо.

Помахування ж Путіна «шабельками», на мою думку, є ознакою слабості. Він бачить: концептуально Росія не має (окрім претензій на імперський біполярний центр) ідеологічної зброї, якою б схилила інші держави орієнтуватися саме на московський вектор порівняно з європейським. Через те Росія програє в Азії, Прикавказзі, Східній Європі. Це закономірність.

Україні потрібні розумна стратегія і тактика. Не слід ускладнювати той процес непродуманими речами, аби провокувати нас проти Росії. Ми не повинні бути іграшкою ні в чиїх руках: ані в російських проти Європи, ані в європейських проти Росії. Ми ставимо мету публічно і виразно: стратегічне рішення інтегруватись до Європи як суверенний партнер. Знаючи, що мусимо співіснувати з сусідами, зокрема з Росією, і готові робити це цивілізовано. Можливо, на перший погляд, це видається утопією, але коли твердо заявити власну позицію, то її почне і Росія розуміти.