Ольга Кобилянська |
1942 року Ользі Юліанівні було 78 років. Розбита паралічем, вона не могла рухатися, і родичі не ризикнули евакуювати її, хоча така можливість була на початку війни. Втім, у той час на Буковині, не так давно приєднаній до Радянської України, багато хто сприймав прихід німецьких і румунських військ як визволення.
Однак окупаційна влада відразу ж узялася за письменницю, ім’я якої свого часу було підняте на щит радянської ідеології. Ольгу Кобилянську збиралися арештувати, публічно судити, а за деякими даними — йшлося навіть про розстріл. До всього цього, на щастя, не дійшло. Через звичайну тяганину або завдяки чиїмсь старанням справа загальмувалася, а 21 березня 1942 року письменниця стала недосяжною для будь-якої влади.
Її творчість — зведену в основному до гостро соціальної повісті «Земля» — визнано класикою, яку кожен зобов’язаний прочитати в школі і має повне право більше ніколи не перечитувати. Не спровокував справжнього інтересу до творів Кобилянської і серіал «Царівна» (робоча назва повісті — «Без подій» — непогана основа для серіалу!), регулярно повторюваний по Першому національному.
Зате яким резонансним виявилося дослідження Соломії Павличко щодо лесбійських фантазій у листуванні Ольги Кобилянської та Лесі Українки! Діячки гендерного руху вітали «руйнацію кам’яного іконостасу української літератури». Вони зробили взаємини двох талановитих жінок, які зворушливо називали одна одну в листах «хтось біленький» і «хтось чорненький», одним із головних своїх ідеологічних козирів. А літературознавці традиційної школи несамовито кинулися захищати славетні імена «Дочки Прометея» та «Гірської орлиці». Пізніше в таких колах ця тема стала хворобливим моветоном.
Ольга Кобилянська прожила довге життя, у якому затято прагнула самореалізуватися — і у творчості, і в любові.
Рідною мовою
Вона народилася в буковинському містечку Гура-Гумора в Австро-Угорщині (зараз — Гура-Гуморулуй на території Румунії). У сім’ї було семеро дітей: Максиміліан, Олександр, Володимир, Юліан, Степан, Ольга та Євгенія. Небагата сім’я нашкребла грошей на освіту всіх п’яти синів, троє з яких стали юристами, інші — вчителем і військовим. На доньок батьки могли з чистим сумлінням не витрачатися: найкращою кар’єрою для дівчини вважалося заміжжя, що, до речі, більшість самих панянок сприймали цілком нормально. «Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», — писала Ольга в автобіографії.
Закінчивши чотири класи народної школи, далі вона займалася самоосвітою. Багато читала із західної, особливо німецької, літератури та філософії. Є думка — її поділяла зокрема Леся Українка, — що саме Кобилянська принесла в українську літературу ідеї Ніцше. Втім, ніцшеанство важко ув’язується з ідеями жіночої емансипації, що їх Ольга сповідувала з ранньої молодості, спочатку стихійно, а потім, по переїзді в Чернівці і знайомстві з головною галицькою феміністкою Наталею Кобринською, на твердій ідеологічній платформі. 1894 року Кобилянська стала однією з фундаторок «Товариства руських жінок на Буковині» і випустила його програмну брошуру під назвою «Дещо про ідею жіночого руху».
Про Ніцше вона пізніше писала досить поблажливо: «...правда, що він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні... Читала би-м його і тепер, але лише по-українськи, та що в нас нема жодних перекладів чогось справді великого — так не читаю...»
Варто зазначити, що німецькою мовою Ольга Кобилянська все життя володіла набагато краще, ніж українською. Загальновідомо, що перші її речі — «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля» та інші — було написано і вперше опубліковано по-німецьки. Перейти на «рідну мову» (на мій погляд, у такій ситуації називати українську рідною досить дивно) їй радили подруги по жіночому руху, а потім таку ініціативу підтримали Іван Франко та Леся Українка. Із листування письменниці з друзями та видавцями бачимо, що змінити мову творчості було не так уже й просто. Її стиль грішив на німецьку побудову фраз, явно неукраїнську лексику, а тому редактори серйозно правили її твори. Іноді письменниця сама просила робити це. Наприклад, літпрацівник «Літературно-наукового вісника» А.Крушельницький довго і старанно готував до друку повість «Земля». «Єслі б я вміла мову так, як він, воно би далеко, далеко скорше вперед ішло», — читаємо в листі Ольги Кобилянської.
Однак траплялося, що її навіть «забували» попередити про внесені правки: «...він хоче щось там значно поскорочувати і взагалі зредагувати, — писала подрузі Леся Українка про харківське видання «Землі», що готував Гнат Хоткевич. — Адже він не писав комусь про скорочення і редагування? Коли хтось того собі не бажає, то нехай протестує, поки час...» Кобилянська протестувала; у відповідь Хоткевич дипломатично пояснив їй, що збирається адаптувати «Землю» «для народу», а якби видання призначалося для інтелігенції, він не дозволив би собі ніяких правок (утім, той проект так і не відбувся).
Більшість же оповідань Кобилянська писала-таки німецькою, роблячи потім авторський переклад. Або передоручала це колегам: «...занедбалася останнім часом дуже в руськім», — зізнається вона Івану Франку, надсилаючи йому для публікації в «ЛНВ» німецькомовний варіант оповідання «Поети».
Однак, попри настільки складні взаємини з українською мовою, Ольга Кобилянська все ж таки залишається класиком саме української літератури. Цього не береться заперечувати ніхто.
Чоловік і жінка
Вона була гарна, розумна, освічена, сповідувала феміністичні ідеї, — такі жінки завжди відлякували чоловіків. Ольга не могла не потерпати через це: «В моєму житті не часто гостює радість... Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка?» — писала вона у віці 23 років.
Головне ж кохання свого життя Ольга Кобилянська зустріла вже після тридцяти. «Перед її душею виринув він... — цитую автобіографічне оповідання «Доля». — Другого дня пішла в ліс і взяла папір і олівець із собою. І почала там, у зеленій глибині, де ніхто, ніхто не заходив, писати яку-то річ... котра сталася пізніше його найулюбленішою поезією: «Битва».
Так одним із найжорсткіших творів, сповненим протесту проти вирубування карпатських лісів, письменниця відзначила початок свого кохання. Кохання, про яке, так вона щиро й наївно вважала, пам’ятатимуть навіть тоді, коли забудеться її літературна творчість.
Осип Маковей, учитель за основним фахом, був молодшим від Ольги на три роки (23 березня виповнюється 135 років від дня його народження). Він писав вірші, прозу, літературну критику, був редактором газети «Буковина». Одним із перших — поруч із Лесею Українкою та Іваном Франком — Маковей заговорив у пресі про молоду оригінальну письменницю. Друкував у себе в газеті її оповідання; втім, траплялося, і відхиляв їх, як це сталося з досить відвертою новелою «Природа»: «... з огляду на передплатників, не мав відваги друкувати сю новелу у своїм часописі, хоча стилістично вважав її дуже гарною».
Певний час вони навіть жили разом. Зараз важко — та й не варто — визначити, що саме спричинило розрив. Очевидно, що Ольга Кобилянська — значно масштабніша постать у літературі, ніж Осип Маковей. Мабуть, і в житті їй не вдавалося бути м’якою та слабкою. У листах до коханого вона всіляко підкреслює свою незалежність та рівноправність із ним: «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером...» Листи Маковея до Кобилянської не збереглися: після розриву вона знищила їх.
1903 року Осип Маковей виїхав із Чернівців, одружився. Помер він 1925 року, на 17 років раніше за Ольгу Юліанівну, яка так і не вийшла заміж.
Героїня
Ольга Кобилянська писала про жінок — і не лише тому, що для жінки-письменниці це природне і близьке. Вся українська література того періоду була перейнята своєрідним месіанством: письменником рухала не так його власна творча індивідуальність, як бажання відповісти на потреби народу, заповнити прогалини в громадській свідомості. Вільнолюбні й артистичні інтелігентки з творів ранньої Кобилянської — «Людина», «Царівна», «Valse melancolique» — не лише пропущені крізь призму творчості вона сама та її подруги, а й свідомо введений у літературу образ нової жінки: «Я думаю, що моя заслуга се та, що мої героїні витиснули вже або звернуть на собі увагу русинів, що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру», — стверджує вона в листі до Маковея.
Класик українського літературознавства Сергій Єфремов сприймав цих героїнь вельми скептично: «Вони... до останньої волосинки перейняті вузеньким, дрібненьким міщанством, з додачею ще отієї манери копирсатися у своїх і чужих душах та направо й наліво ганебні епітети роздавати. Якщо й одрізняються ці надлюди од звичайного міщанського болота, то лише своїм замилуванням красою, яке набирає явно карикатурних форм».
За прагнення героїнь Ольги Кобилянської до краси в усіх її виявах письменницю записували у свої лави декаденти. Сама вона говорила, що декадентства не любить. Та особливо енергійно протестував проти такого позиціонування Кобилянської у літературі Іван Франко, полемізуючи з критиком О.Луцьким. Але, так чи інакше, письменниця зрештою розпрощалася з образами інтелігенток і звернулася туди, куди було спрямовано увагу всієї «прогресивної» літератури того часу, — до життя народу.
«Земля», написана на основі реальних фактів, над якими письменниця ридала, стала її програмним твором. Потім була романтична повість «У неділю рано зілля копала», яку Кобилянська дуже хотіла побачити на сцені: «...Хай хтосічок біленький прочитає те оповідання. Прочитавши, нехай хтось розважить собі просьбу чорненького. Просьба слідуюча: чи хтось біленький не міг би се оповідання переробити на сцену. Будь то яко драму, будь то на оперу...» — немає потреби уточнювати, до кого вона зверталася.
Останній великий твір Ольги Кобилянської «Апостол черні» радянська критика вважала невдалим і воліла замовчувати зовсім. Хоча взагалі в Радянському Союзі Кобилянську, яка жила на території боярської Румунії, визнавали, друкували і навіть видали в 1927—1929 роках її «Твори» у дев’яти томах.
1940 року, коли Північну Буковину було приєднано до Радянської України, у пресі з’явилося кілька життєстверджуючих і пафосних статей за підписом Ольги Кобилянської, яка нібито вітала цю подію. Родичі Ольги Юліанівни стверджують, що вона, на той час уже прикута до крісла, взагалі не цікавилася політикою... Саме за ті статті і почали переслідувати письменницю румунські окупаційні власті.
Вона прожила довге життя...
P. S. Розшукуючи в Інтернеті додатковий матеріал для цієї статті, я натрапила на такий діалог у форумі:
— Допоможіть знайти щось для реферату про Ольгу Кобилянську!
— А хто це?
— Здається, це те, що раніше називалося «українською класичною літературою»...
No comment.