Голодомор 1932—1933 років в Україні: правова оцінка

«Найголовніше зараз Україна»

Широкий спротив сталінській політиці на селі спостерігався на всій території Радянського Союзу, однак найсильнішим він був в Україні. Із загальної кількості зареєстрованих ОГПУ в 1930 р. селянських заворушень, бунтів і повстань - 13754 (2,5 млн. учасників), 4098 (понад 1 млн. українців) відбулося в Україні і 1061 (приблизно 250 тис. учасників) на Північному Кавказі. Як повідомляв заступник голови ОГПУ В.Балицький у 1930 р. в доповідній записці про політичний стан селянства в Україні у зв’язку з політикою ліквідації куркульства як класу, у деяких селах співають «Ще не вмерла України...» і виголошують гасла «Геть Радянську владу!», «Хай живе самостійна Україна!».

Незважаючи на репресії проти основної верстви українського населення та каральні акції із застосуванням збройних формувань ГПУ проти селян, їхній спротив тривав. Звичайно, він мав спонтанній і неорганізований харак­тер, але за певних умов міг перерости в загальнонаціональний вибух. Такий розвиток подій непокоїв сталінський режим, який планував подальші превентивні репресії проти українського села під приводом боротьби з українським «контрреволюційним підпіллям». Про це, зокрема, свідчить оперативний наказ по Державному політичному управлінню УСРР від 13 лютого 1933 р. під грифом «цілком таємно».

У наказі йшлося про те, що ударно-оперативна група ГПУ «розкрила контрреволюційне повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій та депо і низку пунктів прикордонної смуги». На цій підставі робився висновок про наявність єдиного, ретельно розробленого плану «організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої Української незалежної республіки». Зазначимо в цьому зв’язку, що чекістський прогноз щодо часу збройного повстання дивним чином збігається із часом, коли репресії і Голодомор в Україні сягнули свого апогею.

У світлі відомих нині фактів такі оцінки ситуації та висновки видаються, м’яко кажучи, перебільшенням. Тим часом аж ніяк не є перебільшенням страх сталінського керівництва втратити як владу, так і Україну.

Варто звернути увагу, що концептуально наказ перегукується з відомим тепер листом Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р., в якому вождь наголошував: «Найголовніше зараз Україна», де справи надто погані і «по партійній лінії», і «по лінії радянській», і «по лінії ГПУ». І робив висновок: «Якщо не візьмемося нині за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити».

Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по україн­ському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.

Досить часто стверджують, що український Голодомор не мав виключно українського національного виміру, а отже, не є злочином геноциду, оскільки від голоду гинули не лише українці, а й представники національних мен­шин, які на той час жили в Україні.

Із цим твердженням перегукується досить парадоксальна позиція
С.Куль­чицького, яку він сформулював так: «Застосований Сталіним терор голодом в Україні і на Кубані був геноцидом українських громадян, а не українців». Він аргументує свою позицію тим, що : а) Сталін мав підстави побоюватися громадян УСРР; б) нікому - ні онукам громадян України, померлим від голоду, ні світовій громадськості неможливо довести, що знищення українців відбувалося подібно до знищення вір­менів в Османській імперії у 1915 р. чи євреїв у країнах Європи, окупованих нацистами. З такими підходами не можна погодитися, оскільки вони є хибними у своїй основі і не відповідають критеріям Конвенції 1948 р.

По-перше, населення Кубані, яка була частиною РРФСР, на три чверті складалося з українців, котрі були громадянами Російської Федерації.

По-друге, відповідно до Конвенції 1948 р. геноцидом вважаються злочинні дії з наміром знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу, а не громадян. Тобто людей знищують саме через їхню належність до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи, яка, власне, і є об’єктом злочину.

По-третє, Сталін боявся не громадян України, він вбачав грізну небезпеку в українському національному відродженні. Тому й завдав превентивного удару, і цей удар був спрямований проти української нації як такої. Саме через це українці стали жертвами його злочинних акцій, а не тому, що вони були лише громадянами УСРР.

По-четверте, некоректно як протиставляти, так і ототожнювати український Голодомор із геноцидом вірмен та єврейським Холокостом, оскільки кожний конкретний злочин геноциду має лише йому притаманні зовнішні матеріальні особливості. З юридичного погляду, істотною є не тотожність чи подібність цих особливостей, а відповідність кожного з таких злочи­нів критеріям або типовим юридичним ознакам, визначеним Конвенцією 1948 р. Доводити комусь подібність знищення українців, вірмен і євреїв під час національних трагедій кожного з народів непотрібно, оскільки такої подібності не існує і об’єктивно не може існувати. Натомість необхідно довести, що параметри українського Голодомору відповідають вимогам положень Конвенції 1948 р.

Нетотожність українського Голодо­мору єврейському Холокосту не може бути підставою для заперечення геноцидного характеру української національної трагедії. Нацисти звозили єв­реїв з усієї Європи до таборів смерті і там знищували в газових камерах. Ук­раїнців виморювали голодом на їхній споконвічній етнічній території. Ма­теріальні параметри обох злочинів явно нетотожні. Однак їхні юридичні виміри у світлі Конвенції 1948 р. є однаковими.

Одна зі специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодо­мору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації. Голодомор плану­вався і здійснювався як один з етапів спецоперації проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не націо­нальні меншини, виступає суб’єк­том державо­творчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної держави.

Будучи основною частиною української нації, українські селяни, а не представники національних меншин були живильним ресурсом і рушійною силою українських народних повстань та національно-визвольних рухів і відігравали в них чільну роль. Саме тому безпосереднім об’єктом Голодомору стала українська національна група та її питомий складник - українські селяни.

Той факт, що від українського Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може слугувати підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Холокост проти євреїв, нацисти одночасно знищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру і інших місць масового знищення євреїв. Але ж ніхто не заперечує, що Холокост є геноцидом єврейського народу.

Представники національних меншин України стали невільними і невин­ними жертвами українського Голодо­мору не тому, що були росіянами, євреями, поляками, німцями чи болгарами, а тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. Вони немовби опинилися на лінії вогню, коли мали намір вбити конкретну особу, а постраждали й інші. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавляти життя.

Виокремлення українського виміру Голодомору не означає заперечення або ігнорування факту винищення штучним голодом представників націо­нальних меншин України. Про це свідчать розвідки українських дослідників Голодомору - зокрема О.Іванова,
І.Іванькова, В.Марочка. Ретельне з’ясування долі національних меншин має стати неодмінним аспектом майбутньо­го офіційного розслідування всіх обста­вин Голодомору на території України.

Геноцидний характер українського Голодомору намагаються заперечити, спираючись і на той факт, що штучно організований голод спричинив загибель не лише українців в Україні, а й росіян, казахів, татар, башкирів і ще багатьох в інших регіонах СРСР. Такий підхід лежить в основі концептуальної оцінки голоду 1932-1933 рр. російськими істориками та офіційними чинниками, а також деякими закордонними дослідниками, наприклад німцем С.Мерлем.

Суть позиції російської сторони коротко можна сформулювати так: оскільки голод 1932-1933 рр. на території Російської Федерації не вважається геноцидом, то і голод в Україні не може бути геноцидом. Тим часом така позиція є позбавленою елементарної логіки спробою нав’язати українській стороні і світовому співтовариству власне бачення історії України. При тому що переконливих документів і аргумен­тів на користь ідентичності юридичних ознак штучного голоду в Ро­сії і Голодомору в Україні вони не наводять. І причина одна - їх просто не існує.

Організовуючи штучний голод, сталінський тоталітарний режим мав на меті часткове винищення: а) селян - як представників ворожої соціальної групи - з тим, щоб упокорити та подолати їхній опір, і б) українських селян як представників національної групи, яка чинила найбільший спротив режиму і існування якої становило потенційну загрозу цілісності і самому існуванню комуністичної імперії.

Одночасно з винищенням шляхом штучного голоду мільйонів російських, казахських, татарських, башкирських селян режим вчинив злочин геноциду проти українських селян як представників української національної групи як такої. Виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ґрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР. Не виключено, що злочинні дії, вчинені в той час проти казахів, татар та башкирів, також були актами геноциду. Підтвердити чи спростувати це можуть спеціальні дослідження та офіційні розслідування в Казахстані, Татарстані чи Башкортостані.

У цьому зв’язку виникає питання: чи міг сталінський тоталітарний режим вчинити злочин геноциду, жертвами якого б стали російські селяни? Від­повідь може бути одна - ні. Як українські селяни були етнічними українцями, так російські селяни були етнічними росіянами. Вони належали до різних національних груп, позиціону­вання і роль яких як у Російській, так і в Радянській імперії були різними.

Російська нація була системоутворюючою основою обох імперій. Ро­сійському націоналізмові як офіційному ідеологічному знаряддю розбудови імперії білої та - прихованому машкарою інтернаціоналізму - імперії червоної, був притаманний не сепаратизм, а месіанізм, ідеї імперської єдності та величі.

Російська нація, як і її складник - російське селянство, не могла, за визначенням, стати об’єктом злочину геноциду. Комуністичний режим об’єктивно не був зацікавлений навіть у частковому знищенні російської нації як такої.

Спротив російського селянина більшовицькому режимові не крив у собі загрози політичного сепаратизму і не пов’язувався владою з можливістю виходу Росії зі складу СРСР.

Українську націю владні кола обох імперій завжди розглядали як системоруйнівний чинник. Україн­ському націоналізму, як ідеологічному знаряддю побудови суверенної соборної України, були притаманні ідеї сепаратизму, виділення зі складу імперії та створення української суверенної соборної держави.

Антибільшовизм українського селянина у поєднанні з його національною ментальністю був підґрунтям українського сепаратизму і становив загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим здійснив геноцидне винищення українського селянства як питому частину нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

Вибіркову антиукраїнську спрямованість Голодомору підтверджують такі факти:

Найжорстокіші репресивні заходи, які спричинили штучний голод, режим застосував в Україні і на Куба­ні, яка входила до складу РРФСР, але за мовою, традиціями і культурою була в той час українською. За переписом населення 1926 р. на Кубані проживало 1 млн. 412 тис. українців, що становило 75% її населення. В цілому ж на Північному Кавказі налічувалося 3 млн. 107 тис. українців.

Уповноваженим з питань забезпечення хлібозаготівель в Україні і на Північному Кавказі було призначено Кагановича, найвідданішого соратника Сталіна.

Саме Каганович запровадив режим «чорних дощок» як метод покарання селян Кубані і України шляхом примусового вилучення в них запасів зерна та інших продуктів.

Питання хлібозаготівель в Україні і на Північному Кавказі сталінський тоталітарний режим пов’язав безпосередньо з питаннями українізації, про що свідчить Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі та в Західній області».

У вельми розгорнутих пунктах 4, 6 і 7 Постанови виокремлено лише Україну і Північний Кавказ; українське керівництво піддано жорсткій критиці за хибне здійснення національної політики, а північнокавказьке - за небільшовицьку українізацію, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, зокрема петлюрівцям та учасникам Кубанської Ради (аналог Центральної Ради), «створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків і організацій».

Постанова містила припис ЦК КП(б)У та РНК України «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій» і зобов’язувала Північнокавказький крайком і крайвиконком:

- виселити в найстисліші терміни до північних областей СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, усіх жителів, за винятком справді відданих радвладі колгоспників та одноосібників, і заселити цю станицю колгоспниками-червоноармійцями;

- негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також видання усіх газет і журналів з української на російську мову, більш зрозумілу для кубанців; підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову.

Зміст цієї постанови є переконливим підтвердженням того, що штучно організований голод в Україні і на Північному Кавказі використовувався не лише як знаряддя винищення селян, а насамперед як привід для руйнації української національної ідентичності та знищення носіїв цієї ідентичності за їхню належність до української національної групи.

В.Кондрашин зазначає, що в 1932 р. дестабілізацію ситуації в Північно-Кавказькому краї спричинив «український чинник» - оголошення там планів хлібозаготівель викликало паніку серед селян Кубані і Дону, оскільки вони знали про голод в Україні і відчули загрозу голоду, аналогічного тому, що вже охопив Україну. Ціл­ком очевидно, що паніка охопила цей регіон через те, що населений він переважно українцями, але В.Кондрашин про це не згадує.

У союзних постановах, листуванні і виступах кремлівського керівницт­ва поряд з Україною часто виокремлюється Кубань - як регіон, якому слід приділити особливу увагу. Про це, наприклад, свідчать постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 р. та бюро Північнокавказького крайкому від 4 листопада 1932 р., листування Кагановича зі Сталіним, його виступи під час поїздок до Північного Кавказу.

Російський дослідник голоду 1932-1933 рр. І.Зеленін зазначає, що дії комісії ЦК ВКП(б) у справах хлібозаготівель, що її очолював Постишев, мали «дещо інший характер порівняно з тим, що здійснювали Каганович і Молотов на Північному Кавказі і Україні». Він небезпідставно вважає, що селяни Нижньої Волги постраждали від голоду меншою мірою, ніж сільське населення України і Північ­ного Кавказу.

Порівняно з іншими регіонами, кількість замордованих голодом в Ук­раїні і на Кубані була більшою в десять-тринадцять разів. Причому надвисока смертність спостерігалась у сільській місцевості, заселеній переважно українцями (С.Кульчицький). Факт загибелі в Україні і на Кубані критично більшої, ніж деінде, кількості людей вказує на застосування особливо жорстоких і масштабних примусових вилучень продовольства саме в регіонах, заселених українцями.

З січня 1933 року лише селянам України і Кубані заборонявся виїзд до сусідніх областей Росії і Білорусії «в пошуках хліба». На їхніх кордонах було встановлено режим блокади, дотримання якого забезпечували підрозділи ГПУ та міліції. Аби унеможливити втечу від голодної смерті, війська не допус­кали голодуючих українських селян у райони, прилеглі до кордону з Ру­мунією і Польщею. Поряд із нормативними актами, із допомогою яких здійснювалась організація штучного голоду на всій території СРСР, існувала ціла низка специфічно «українських», а точніше - антиукраїнських законів, постанов, інструкцій, директив тощо.

Загальносоюзні нормативні акти виконувались на теренах усієї Країни Рад із допомогою практично однакових методів, проте масштаби, цілеспрямованість і, відповідно, наслідки їх застосування в окремих регіонах були різними. З найбільшою ретельністю і жорстокістю їх виконували в Україні і на Кубані. Найактивніші фази вилучення зерна в українських селян супроводжувались істеричними антиукраїнськими кампаніями в загальносоюзній пресі.

Тогочасні повідомлення іноземних кореспондентів та закриті звіти посольств і консульств, акредитованих в СРСР, сконцентровані на голоді в Україні і Північному Кавказі. Причому як у кореспонденціях, так і в аналітичних висновках дипломатичних звітів підкреслюється, що голод в Україні було сплановано з метою знищення української нації.

З припиненням Голодомору в дру­гій половині 1933 р., відповідно до пос­танов Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, було утворено Всесоюзний комітет з переселення. Згідно з його рішеннями було визначено 42 райони Одеської, Дніпропетровської, Донець­кої та Харківської областей, куди на місце виморених геноцидом українців організовано переселяли колгоспників з Росії та Білорусії. Під час першо­го ета­пу цієї операції до України протягом кінця 1933 - початку 1934 рр. було переселено 20 тисяч сімей. Вимерлі українські села були заселені переважно росіянами, білорусами, а також євреями і німцями, хоча за межами Ук­раїни проживало кілька мільйонів українців.

Механізм здійснення Голодомору: його організатори, виконавці та співучасники

У здійсненні українського Голодо­мору були задіяні всі елементи партій­но-радянської системи, які були склад­никами тоталітарної партійної держави (Грей-Дорсі), або держави-комуни (С.Кульчицький). Особли­вість цієї держави полягала в тому, що конституційні органи державної вла­ди і управління - як у центрі, так і на місцях - були підпорядковані Комуністичній партії, яка невдовзі після жовтневого перевороту 1917 р. практично залишилася єдиною партією в країні (а на початку 20-х років - і фактично) і з утворенням Союзу РСР стала називатися Всесоюзною комуністичною партією більшовиків - ВКП(б).

Очолювалась ВКП(б) Політичним бюро, яке складалося з визначеної кількості партійних лідерів і якому належала реальна влада в СРСР. Після того як у внутрішньопартійній боротьбі Сталін утвердився як одноосібний лідер і привласнив собі диктаторські повноваження, най­впливовішими членами Політбюро, починаючи з 20-х років, стали його прибічники - Кагано­вич, Молотов, Мікоян, Калінін та ін­ші. Ухвалені Політбюро рішення втілювались у закони або постанови конституційних органів влади, а з найважливіших питань - у спільні постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР. Партійні рішення, закони, постанови, інші нормативні акти, ухвалені в Центрі, дублювалися в Україні відповідними постановами ЦК КП(б)У і РНК УСРР.

З кінця 20-х років Союз РСР, який відповідно до Конституції 1924 р. був федеративною державою із досить широкими повноваженнями її суб’єктів, перетворився у надцентралізовану партійну тоталітарну державу, керовану Сталіним та його оточенням. Легітимація диктатури комуністичної верхівки, ідеологічним прикриттям для якої слугували демагогічні гасла, відбувалася із допомогою нормативних актів союзних і республіканських органів влади. Нерідко ці акти мали грифи «цілком таємно» і не підлягали розголосу. Партійні рішення і відповідні постанови державних органів з особливо важливих питань ухвалювались Сталіним та його найближ­чим оточенням без формального обговорення навіть на Політ­бюро, не фіксувались у формальних документах, але були керівництвом до дії для всієї вертикалі партійної дикта­тури від «Москвы до самых до окраин».

У планах приборкання України та організації Голодомору важлива роль відводилася Головному політуправлінню УСРР, яке з 1922 р. стало називатися ВУНК.

У 30-ті роки тандем КП(б)У-ГПУ ні за національним складом свого керівництва, ні за спрямуванням своєї діяльності не був українським, діяв під жорстким контролем Кремля і був слухняним знаряддям реалізації антиукраїнської політики центру.

Чільну роль у механізмі здійснення Голодомору в Україні відігравало кремлівське керівництво, яке було його ідеологом, замовником і організатором. Виконавцем, співучасником і посібником у здійсненні Голодомору було партійне і радянське керівництво України.

У здійсненні злочину були активно задіяні органи радянської юстиції, суду і прокуратури, спецслужби,
збройні підрозділи органів внутрішніх справ, ГПУ, Червоної армії та прикордонних військ.

Низова ланка виконавців - керівники місцевих організацій КП(б)У та місцевих органів радянської влади, які залучали до злочинних акцій із вилучення в селян продовольства місцевих активістів із числа членів комітетів незаможних селян, сільських партійних і комсомольських осередків.

Ідеологом, замовником і організатором Голодомору в Україні був Сталін, який відігравав керівну і ключову роль у плануванні злочину, формуванні механізму його здійснення і контролі за його здійсненням. Як генеральний секретар ЦК ВКП(б), диктаторській волі якого підкорялося Політ­бюро, Сталін був ініціатором усіх принципових партійних рішень щодо організації Голодомору в Україні.

Спеціалізованими елементами центрального механізму здійснення Голодомору в Україні та на Північному Кавказі стали надзвичайні хлібозаготівельні комісії, створені за рішеннями Політбюро ЦК ВКП(б). На чолі комісій стояли особи з найближчого оточення Сталіна.

Головою Комісії для України було призначено В.Молотова, члена Політ­бюро ЦК ВКП(б), Голову РНК СРСР. Головою Комісії для Північного Кавказу став Л.Каганович, член Політбюро, секретар та завідувач сільгоспвідділу ЦК ВКП(б). У роботі комісії Молотова, склад якої не було визначено, фактично брав участь Каганович, який походив з України, знав українські реалії і в 1925-1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У.

Поряд із Кагановичем спеціальні функції в Україні виконував Постишев. Їм обом, відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні» від 19 грудня 1932 р., було доручено разом із республіканським керівництвом вжити всіх необхідних організаційних та адміністративних заходів для виконання планів хлібозаготівель. Із цією метою Каганович і Постишев перебували в Україні з 20 по 29 грудня 1932 р.

З січня 1933 р. Постишева було призначено другим секретарем ЦК КП(б)У і першим секретарем Харків­ського обкому КП(б)У (водночас до лютого 1934 р. він залишався секретарем ЦК ВКП(б)). Будучи наближеною до Сталіна особою, він фактично контролював першого секретаря КП(б)У Косіора, який втратив довіру вождя. Забезпечуючи виконання планів хлібозаготівель, а фактично організовуючи Голодомор, Постишев відіграв вирішальну роль у придушенні національного ухилу в КП(б)У.

Важлива роль у механізмі здійснення Голодомору відводилась каральним органам, які діяли як органи Кремля. Рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 24 листопада 1932 р. заступника голови ОГПУ Балицького було призначено особливим уповноваженим ОГПУ в Україні. На початку грудня 1932 р. він прибув до Харкова і невдовзі обійняв також посаду голови ГПУ УСРР, яку до нього займав С.Реденс.

До республіканського ядра організаторів Голодомору входили перший секретар ЦК КП(б)У С.Косіор, голова РНК УСРР В.Чубар, голова ВУЦВК Г.Петровський, а також перші секретарі обкомів КП(б)У - зокрема М.Ха­таєвич, Є.Вегер, Р.Терехов, В.Строганов, М.Майоров, С.Саркісов, Н.Алексєєв. Ці посадовці забезпечували здійснення Голодомору керівництвом нижчих рівнів. При цьому перші особи республіканського керівництва були інкорпоровані також до вищих союзних партійних органів. С.Косіор був членом Політбюро ЦК ВКП(б) - з 1930 р.; В.Чубар - кандидатом у члени Політ­бюро ЦК ВКП(б) у 1926-1935 рр.;
Г.Петровський - членом ЦК ВКП(б) у 1921-1939 рр.; кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б).

Така конструкція вищого рівня механізму здійснення Голодомору дозволяла ефективно контролювати дії республіканських лідерів і забезпечувати беззастережне виконання ними волі кремлівського керівництва.

Особливістю побудови команди здійснювачів Голодомору промовиста багатоетнічність учасників злочину. Головні ролі в його ідеологічному забез­печенні, плануванні, організації і здійсненні належали неукраїнській інтернаціональній команді, яка складалася зі Сталіна, Кагановича, Молотова, Мікояна, Постишева, Косіора, Балицького, Хатаєвича, Вегера, Терехова, Реденса, та ін.

Очолюване В.Балицьким каральне відомство складалося переважно з неукраїнців, а в його керівному складі етнічних українців не було зовсім.

Проте активними учасниками злочину були й етнічні українці, зокрема ті, що належали до керівного прошарку республіканського рівня, але вони не відігравали ключової ролі в ухваленні та реалізації рішень - В.Чубар, Г.Петровський, В.Затонський та ін., а також численні виконавці злочину на місцях.

Низову ланку виконавців злочинних дій у переважній більшості складали, як правило, вихідці з найбідніших верств, які сприйняли ідеї більшовизму і свідомо підтримували місцеву владу в реалізації планів побудови світлого майбутнього. У той же час багато з них належали до сільських люмпенів, яких комуністична влада свідомо використовувала як знаряддя злочину. Керуючись почуттям заздрості до багатих та бажанням помститися, вони користувалися моментом для самоствердження і виживання за рахунок своїх односельців.

Писати про це доводиться не лише заради історичної правди та відтворення характерних особливостей і ознак злочину, а й, не в останню чергу, тому, що окремі дослідники, політики і політологи, з огляду на багатоетнічний склад суб’єктів злочину і, зокрема, участь у його вчиненні етнічних українців, вважають за неможливе кваліфікувати український Голодомор як злочин геноциду.

Такий підхід є юридично неспроможним. Національне кримінальне законодавство і міжнародне кримінальне право не обумовлюють кваліфікацію жодного злочину національною належністю злочинця. Злочин геноциду не є, не може і не повинен бути винятком із цього фундаментального правила.

Конвенція 1948 р. не дає жодних під­став пов’язувати кваліфікацію конкретних випадків геноциду з національ­ністю осіб, що брали участь у його здійсненні. Її стаття IV лише передбачає: «Особи, що здійснюють геноцид або будь-які інші з перелічених у ст. ІІІ діянь, підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими чи приватними особами».

Таким чином, етнічний склад учасників злочину геноциду не є його юридичною ознакою, а отже, не впливає на кваліфікацію конкретних протиправних діянь як злочину геноциду.

Аморальність і спекулятивність таких методів заперечення геноцидного характеру українського Голодомо­ру полягає в навмисному спотворенні однозначних і чітких положень Конвенції 1948 р. та у використанні трагічних обставин злочину для його невизнання, що рівнозначно його виправданню.

Кваліфікація Голодомору 1932-1933 рр. як геноциду пов’язана з питан­ням відповідальності за вчинення цього страхітливого злочину. З точки зору права така відповідальність лягає на СРСР як «партійну державу», а також на всіх осіб, які брали участь в організації і здійсненні злочину, незалежно від їхньої етнічної належності.

«Партійна держава» припинила своє існування після дезінтеграції СРСР. Її правонаступниками стали всі колишні союзні республіки, а Російсь­ка Федерація, всупереч міжнародному праву, проголосила себе державою-продовжувачкою СРСР. Україна неодноразово заявляла, що не пов’язує визнання Голодомору геноцидом з міжнародно-правовою відповідальністю Російської Федерації і не висуватиме до неї жодних претензій. Однак це не виключає прав фізичних осіб - нащадків жертв Голодомору висувати претензії до РФ як до держави, яка вважає себе продовжувачкою СРСР. Звичайно, у практичному плані реалізація цього права є проблематичною. Адже під час Голодомору працівникам медичних закладів і радянських органів було заборонено документально фіксувати справжню причину смерті, а коли голод сягнув апогею, померлих ховали в братських могилах без будь-якої реєстрації взагалі.

Моторошні обставини злочину унеможливлюють встановлення як точної кількості спричинених голодом смертей невинних людей, так і вичерпного поіменного списку жертв. Через 75 років надзвичайно складно знайти людей, які могли б свідчити в конкретних справах. Нарешті, слід зважати і на наявність юрисдикційних труднощів, пов’язаних з тим, що складником тоталітарної «партійної держави» - СРСР була і УСРР, а відтак виконавцями злочину на республіканському рівні були посадові особи УСРР, які в багатьох випадках діяли самостійно й відповідно до республіканських нормативних актів.

Набагато легше встановити відповідальність головних організаторів і виконавців злочину як на союзному, так і на республіканському рівнях. Од­нак покарання їх є неможливим, оскільки вони, зокрема Сталін, Кагано­вич, Молотов, померли своєю смертю, а значно більша частина його організаторів і виконавців, зокрема Косіор, Чубар, Постишев, Балицький, Реденс, Хатаєвич, а також керівники всіх обкомів КП(б)У були знищені в ході сталінських репресій. Парадоксальний історичний факт: злочинці зазнали кари, але не були покарані за участь у здійсненні Голодомору.

У політичному плані відповідальним за Голодомор-геноцид в Україні і винищення селян голодом в інших регіонах СРСР є сталінський комуністичний режим. Саме тому геноцидний характер Голодомору в Україні, а часто взагалі сам факт голоду в колишньому СРСР намагаються заперечити представники або симпатики КПУ, яка є ідей­ною спадкоємицею ВКП(б)-КПРС.

На позиції активної протидії міжнародному визнанню Голодомору в Ук­раїні як злочину геноциду стоять офіційні чинники Російської Федера­ції. І це не дивно, адже головного організатора злочину - Сталіна - правляча російська верхівка вважає «успішним менеджером». Але дивним і незро­зумілим є те, що визнання Голо­домору геноцидом офіційні речники російського МЗС розглядають як образу пам’яті жертв голоду в інших регіонах колишнього СРСР. Кваліфікація Голодомору як злочину геноциду не є і не може бути запереченням злочинного характеру дій сталінського режиму проти селян Росії, Білорусі, Ка­зах­с­тану, Башкирії та ін. Україна не вис­тупає ні проти вшанування пам’яті жертв сталінського режиму в колишньому СРСР (у тому числі і виморених голодом людей), ні проти засуд­жен­ня злочинів сталінізму. Насправді наругою над пам’яттю жертв злочинів комуністичного режиму є не позиція України, а глорифікація керманича цього режиму в Росії.

Істерична реакція російського політичного істеблішменту на історичну правду про український Голодомор пояснюється тим, що виявлення справжньої природи цього злочину, його причин і наслідків підриває позиції антиукраїнських сил як в Україні, так і поза її межами і спонукає до дій, спрямованих на зміцнення національної державності, розбудову демократичних інститутів України, продовження її руху шляхом інтеграції до європейських і євроатлантичних структур.

Отже, сьогодні актуальним є політич­не засудження злочинів керованого Сталіним комуністичного тоталітарного режиму, яке має супроводжуватись офіційною правовою оцінкою Голодомору і системним вивченням його руйнівних наслідків для українсь­кої нації і розвитку України, виробленням та реалізацією комплексних заходів, спрямованих на подолання цих наслідків.

Такого роду заходи не повинні мати кон’юнктурний характер і вживатися від однієї круглої дати до іншої. Вони мають здійснюватися на постійній, системній основі на загальнодержавному і регіональному рівнях. Перші кроки в цьому напрямі робить Український інститут національної пам’яті. Але їх явно недостатньо.

Для вирішення масштабного і склад­ного комплексу питань, пов’язаних із наслідками трагедії, потрібно, щоб Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактом злочину Голодомору на підставі За­кону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», статті 442 Кримінального кодексу України та статей 94, 97 та 112 (ч. 3) Кримінально-процесуального кодексу України. А Верховна Рада України повинна створити на підставі статті 89 (ч. 4) Конс­титуції України тимчасову слідчу комісію для проведення парламентського розслідування всіх обставин Голодо­мору 1932-1933 років в Україні як най­тяж­чого злочину і трагічної події, що становить суспільний інтерес. І для цьо­го не потрібні резолюції міжнародних організацій. Достатньо наявного законодавства України і вже ухваленого 2006 року парламентом Закону «Про Го­лодомор 1932-1933 рр. в Україні», який визнає Голодомор геноцидом. А ще - політична воля для їхньої реалізації.