Депрофесіоналізація громадян — майбутнє країни?

Наші люди не конфліктують з власними амбіціями: якщо немає роботи взагалі, влаштовуються на будь-яку, здебільшого «граючи на зниження» свого освітнього і професійного статусу. Надії на тимчасовість неулюбленої роботи згодом зникають, як вода у піску, залишаючи в «сухому залишку» депрофесіоналізацію. Велику соціальну проблему становить надлишок високоосвічених кадрів і абсолютна невідповідність їм ринкового попиту. Тому не дивно, що дедалі більше молодих людей, які бажають працювати за спеціальністю, мріють залишити батьківщину, і дедалі більше активних людей середнього віку побоюються відкривати свою справу, посилаючись на нестабільність політичного і економічного життя країни. Тож запитаймо: який він, український професіонал, і в яких умовах трудиться?

Ринок праці депрофесіоналізованих

Розповідає старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Ольга Іващенко.

- У моніторинговому дослідженні нашого інституту «Українське суспільство» є запитання: «Чи відповідає ваша сьогоднішня робота вашому освітньо-професійному рівню?» Стабільно близько 30% респондентів відповідають, що відповідає; близько 30% це заперечують; 30% вагаються з відповіддю, а 10% взагалі нічого не відповідають. Зрозуміло, що ті, яким важко відповісти, точно не працюють у відповідності зі своїм освітнім рівнем, але їм важко в цьому зізнатися. Згодом ми ввели у моніторинг ще запитання: «Чи працюєте ви за професією?» Дали позитивну відповідь 54,7% опитаних, негативну - 32%, решта ж вагалися з відповіддю. У нас також є запитання «Який рівень кваліфікації і освіти потрібний для виконання вашої роботи?» Він містить альтернативи відповідей: «ніякий», «кілька тижнів», «кілька місяців», «ПТУ», «коледж», «вища освіта», «кандидатський і докторський ступені». Виявляється, динаміка в цьому плані негативна: у нас постійно зростає кількість людей, яким для виконання їхньої роботи достатньо двох-трьох тижнів навчання або ж узагалі не потрібно ніякої освіти. На ринку праці є попит, а є пропозиція - у нас є пропозиція освічених людей, а попит дедалі помітніше зростає на неосвічених.

Нереформована пострадянська економіка, здебільшого орієнтована на експорт, сприяє розвитку тільки сфери послуг, переважно за рахунок торгівлі - і опту, і роздробу. Коли я проаналізувала проблему затребуваності на ринку людей з вищою освітою, взявши дані останнього моніторингу по містах України, то вийшла нерадісна картина: тільки в Києві є на них попит. Тут третина людей заявили, що їхня робота потребує вищої освіти. Водночас у великих містах таку відповідь дали 10-12% респондентів, і при цьому у великих містах з населенням понад 250 тисяч людей 22% зазначили, що для виконання їхньої роботи їм взагалі не потрібна освіта, а для 20% вистачило б кількох тижнів/місяців підготовки. І це у великих містах, де зосереджені найбільш кваліфіковані, освічені люди! Виникає припущення, що саме тут формується «навіс» високоосвічених людей, які не можуть знайти собі застосування за фахом або за освітньо-кваліфікаційним рівнем. Найчастіше ці люди або погоджуються на роботу нижче свого професійного статусу (що в перспективі, звичайно, погрожує депрофесіоналізацією), або шукають можливості організувати свій бізнес, або просто виїжджають із країни. І найчастіше це молодь і активні мобільні люди середнього віку. Багато з тих, хто залишився і не виїхав, хочуть все ж таки працювати за спеціальністю, а не тільки бути задіяними у всіляких обмінних процесах. При цьому, треба зауважити, що все це відбувається на тлі освітньої експансії: після здобуття Україною незалежності спостерігається зростання кількості випускників з вищою освітою, що не відповідає запитам ринку праці.

У нашій квазіринковій економіці з’явилися нові галузі, але переважно тільки у відповідь на міжнародний запит. Наприклад, інформаційні технології - одне з найбільш очевидних надбань пострадянського часу в економіці. Загалом тут не було державної програми - рух ішов знизу, самі люди знайшли можливість у такий спосіб працевлаштуватися. Більша частина з них - так звані квазісамозайняті, оскільки найчастіше їхній роботодавець перебуває за кордоном і вони працюють у Всесвітній мережі. Це, напевно, єдиний новий постіндустріальний економічний напрям, який у нас сьогодні розвивається в Центрі і на Заході країни. А на Сході України, де зосереджені промислові підприємства, люди працюють ще в індустріальному секторі. Якщо в Києві у промисловості зайнято 10-12% жителів (індустрія, поступившись місцем постіндустріальним галузям, уже не настільки суттєво розвинена), то в Східній Україні на промислових підприємствах зайнято, згідно з даними опитування, близько чверті населення.

«Купи-продай» вакансію!

- Безперечно, у ситуації надлишку високоосвічених молодих людей треба пам’ятати про одну з причин «арабської весни»: у Тунісі і Єгипті саме непрацевлаштовані добре освічені молоді люди привели до зміни політичних режимів, які там функціонували по тридцять-сорок років. І, попри те що в Тунісі, наприклад, ВВП на душу населення уп’ятеро перевищує той самий показник в Україні, люди масово вийшли з протестами.

У ситуації, яка склалася у нас щодо відповідності реального змісту роботи людей їх освітньому, професійному рівню, якщо нічого не зміниться або погіршиться (а поліпшень у нас в цьому плані не було), то будь-які розмови про модернізаційні процеси залишаться декларативними. Адже попит на нашому ринку праці є здебільшого на кваліфікованих робітників або на найпростіші професії, а не на фахівців і професіоналів. Я регулярно знайомлюся з результатами досліджень рекрутингових агентств, і, наприклад, з десяти пропозицій Head Hunter дев’ять пов’язані з торгівлею - потрібні всілякі менеджери з продажу або збуту.

До речі, замість професії продавця часто фігурує так званий реалізатор. Реалізатори - люди, зайняті примітивною, часто важкою фізичною працею навіть не в торговельних приміщеннях, а на «точках», але з щоденною готівковою виручкою. Звичайно, вони не мають елементарних навичок роботи власне продавця. Це все ще наслідок «базарного» ринку 90-х, на якому до 60% торговців мали вищу освіту і доти «успішно» трудилися в численних НДІ або на передових підприємствах ВПК. Але тоді здавалося, що все це тимчасово, що буде реформована економіка, відбудуться соціально-політичні зміни і все стане «західноринковим». Однак змінилося не так вже й багато, і здебільшого ці люди так і залишилися торгувати на базарі. Тепер уже не заводи і фабрики, а базари стали містоутворюючими підприємствами. За опитуваннями, тільки 10% людей, що працюють на ринках, планують далі розвиватися, відкривати свій бізнес. Інші самозайняті думають лише про заробіток, що забезпечує їм і їхнім родинам просту повсякденну життєдіяльність.

Згадується, як Майкл Буравой, президент Міжнародної соціологічної асоціації, свого часу зазначав, що багато експертів зі світовим ім’ям спочатку вважали, що пострадянські країни, зокрема й Україна, після «звільнення» від лещат командно-адміністративної економіки вирвуться вперед, стануть сучасними індустріально розвиненими країнами. Але вони згодом перетворилися на економіки купців і торгівців (merchant economy), де економічна діяльність переважно зведена до сфери обміну. Погоджуючись із таким визначенням, гірко визнавати, що Україна при досить розвиненій економіці і високому науково-освітньому потенціалі за двадцять років стала бідною країною, що вічно чекає чергового міжнародного кредиту, з дотаційною економікою і незатребуваною, малооплачуваною професійною робочою силою.

Залишається незрозумілим, як оцінюють наш трудовий потенціал владні структури. І запитань до них чимало: як вони бачать розвиток країни, які галузі в економіці будуть пріоритетними і скільки ще без інновацій і без переорієнтації на сучасність експлуатуватимуться радянські промислові резерви? Але ж Україна тільки завдяки високому рівню освіченості населення перебуває за Індексом людського розвитку ООН на зовсім не останніх щаблях порівняно з іншими країнами. Освічені люди потребують роботи, яка вимагає певної кваліфікації, постійно масово заявляючи в опитуваннях про нестачу роботи за спеціальністю і з задовільною оплатою праці. Визріває (і найближчим часом може «прорватися») колосальна соціальна проблема - надлишок високоосвічених кадрів і невідповідність їм запиту на ринку праці.

Звичайно, резонно виникає запитання про якість вищої освіти, з якою виходять на ринок праці молоді фахівці. Чи достатньо вона висока - однозначно відповісти не можна. Проблемою є, наприклад, надмірна кількість вузів, які розрослися, наче гриби після дощу, де позначається недостатній викладацький рівень. Адже питання якості освіти - це питання якості викладання. У нас у десятки разів більше університетів, ніж у Західній Європі, але в деяких із них кандидати і доктори наук насправді тільки значаться. Сфера освіти дуже швидко перетворилася на бізнес, більше орієнтований на прибутковість, ніж на якість освіти. Незрозуміло, як можуть працевлаштуватися випускники наших численних вузів, що часто називають себе «класичними університетами», а насправді орієнтуються на непідготовленого замовника, якому треба отримати диплом про вищу освіту, а не саму освіту. Зазвичай навчання у цих вузах платне. А за рубежем приватні вузи - сильні і престижні установи, туди вкладаються дуже великі фондоутворюючі гроші. Проте у нас ситуація вивернута навиворіт - такі наші пострадянські реалії. Хоча, слід зазначити, що випускники вузів, у яких є серйозне ставлення до освітнього процесу, досить непогано реалізують себе на ринку праці. Молоді люди, які мають можливість матеріального або організаційного характеру, прагнуть здобути освіту за кордоном, в університетах з гарантовано якісною освітою, диплом про закінчення яких звичайно стає відправною точкою в кар’єрному зростанні.

У пошуках робочого місця

Зрозуміло, що в умовах незатребуваності високого професійного потенціалу люди замислюються про еміграцію і не тільки трудову. Виїжджають люди найбільш активні - якщо є хороша освіта, повинні бути амбіції. Якщо вони ще й помножені на особистісну мобільність, то людина спроможна круто змінити своє життя завдяки професії, затребуваній на світовому ринку. Сьогодні вже відходить прагнення влаштовуватися на роботу за рубежем обслугою - на перший план виходить працевлаштування, що відповідає професійно-освітньому рівню і профілю.

Молодь, за даними опитувань, чітко налаштована на трудову міграцію (понад 50% респондентів заявляє про це). Але, як говоримо ми, соціологи, це поки що наміри, і яким буде відсоток їх реалізації - невідомо. Якщо люди хочуть просто виїхати - вони це зроблять. Відсоток тих, хто хоче виїхати і працювати за спеціальністю, буде меншим. А серед тих, хто хоче виїхати і дістати престижне місце роботи, людей, які справді виїдуть, буде ще менше. Але сам факт, що така кількість молодих людей хоче виїхати з країни - це серйозна проблема, яка має бути на порядку денному у тих, хто займається соціальною політикою і державним розвитком. Адже молодь у такий спосіб заявляє про те, що не бачить перспектив розвитку ні для себе, ні для своєї країни.

Однак, за даними опитувань, до трудової міграції найбільше залучені жителі малих міст. На запитання нашого моніторингу «Чи мали ви досвід роботи за кордоном?» у Києві позитивно відповіли тільки 8% опитаних, тоді як у малих містах - до 20%.

Якщо немає роботи, то людина іноді здатна і сама створити для себе робоче місце. У нас тут песимістична картина: за десять років на 10% знизилася кількість людей, які підтримують розвиток приватного підприємництва в країні. Причина криється у квазіринковому просторі, побудованому не за законами конкуренції. Не було реальної правової підтримки людей, які хотіли займатися бізнесом. На початку нинішнього століття дуже добре «працював» податковий апарат (згадайте термін «шантажистська держава», застосовуваний нашими політологами), і людьми, які займалися бізнесом, управляли через податки. Розвиток бізнесу був тісно пов’язаний з близькістю до влади та з лояльністю до політичних структур. І так вийшло, що згодом у бізнес йшли тільки деякі, ще менше з них ставали успішними бізнесменами - цього могли добитися тільки найвитриваліші. Проте на тлі падіння загальної підтримки розвитку підприємництва в країні помітно виріс відсоток людей, які хочуть відкрити свою справу. З 2005-го по 2010 р. їх кількість зросла з 10 до 30%. Це дуже велика цифра, найбільше характерна для міст і особливо для Києва, де частка таких досягає 55%.

Київ - як окрема держава, де є своя структура зайнятості, навіть свої політико-економічні переваги. Якщо в малих містах і селах люди виступають більше за планову, ніж за ринкову економіку, то у великих містах і особливо в Києві жителі виступають за комбінацію планових економічних важелів з ринковими (але однаково 30% по країні віддають перевагу плановій економіці). Характерно, що кияни - це переважно люди, орієнтовані на професійну роботу з хорошою освітою, на розвиток ринку, на модернізацію громадського життя в країні. Кияни менше, ніж загалом по країні, бояться безробіття - таких усього 20% (безробіття в країні до 2008 року боялися тільки 50% громадян, в 2010 році - 80%, у 2012 році - 76%). Водночас на запитання «Чи траплялося вам втрачати роботу за останні 12 місяців?» у Києві вдвічі частіше дають позитивну відповідь, ніж в інших містах. Тут менше бояться безробіття, частіше бувають звільнені, але при цьому у киян більше шансів знайти роботу.

Ділові якості замість професійних

В 90-ті роки ставка на ринку праці була зроблена тільки на ділові якості, а професіоналізм був не обов’язковий. І ця тенденція, на жаль, збереглася. Тому лікарі, учителі, тобто люди, які зобов’язані мати конкретні спеціальні знання, постійно підвищувати свою кваліфікацію, у нас оплачувані найменше, а отже, держава найменше зацікавлена в тому, щоб ці люди підвищували свій професійний рівень і працювали з віддачею. От і люди в уряді - геть усі ділові, усі бізнесмени. А от чи є вони державними менеджерами - запитання риторичне.

Сучасні молоді люди не тільки прагматичні, але й цинічні, вони добре засвоїли, що головний чинник кар’єрного успіху - лояльність до владних і політичних сил. І такі молоді люди не керуються ціннісними орієнтирами, відмінними від монетарних, а цілком відповідають у цій орієнтації можновладцям, які теж цілком позбавлені будь-яких ціннісних навантажень. Аномія (безнормність), як важка спадщина краху радянської системи, дуже повільно долається у суспільстві: з початку 90-х років індекс аномічної деморалізованості, що регулярно замірювався (шкала 0-18 балів), починаючи з 13,6 бала у 1992 році (пік - 14 балів 1999-го), знизився за двадцять років лише до 12,9 бала.

Українці за свою історію навчилися виживати, більш того, саме своєю найвищою здатністю до цього вони сьогодні і вирізняються, особливо в аспекті пошуку стратегій виживання, коли, звертаючись до історичної пам’яті, вони не тільки знаходять старі зразки необхідної життєвої тактики, але й формують якісь нові, з огляду на конкретні соціально-економічні реалії. Але стратегії самодопомоги у повсякденному житті все ж таки можуть вичерпатися, і тоді люди вийдуть на інший рівень самоорганізації, уже громадянських протестних проявів, тим більше що маятник індексу дестабілізаційного протестного потенціалу в останні два роки знову гойднувся у бік зростання, наближаючись до максимуму.