Брехня і правда про Велику Вітчизняну

22 червня виповниться 70 років із дня початку Великої Вітчизняної війни. Давно пригасла слава інших «великих звершень» радянської епохи - Жовтневої соціалістичної революції, колективізації, індустріалізації та побудови «розвиненого соціалізму», а безприкладний подвиг народу в жорстокій війні з нацистською Німеччиною залишається предметом його законної гордості.

Проте час усвідомити, що Велика Перемога не потребує брехні, яка налипла на неї стараннями радянського агітпропу і яку до цього часу продовжують транслювати на пострадянському просторі, й зрозуміти, що очищення історії Великої Вітчизняної війни від інсинуацій не применшить подвигу народу, дасть змогу виявити істинних, а не дутих, призначених героїв і показати всю трагічність і велич цієї епохальної події.

У якій війні ми брали участь

За офіційною версією, війна для СРСР почалася 22 червня 1941 р. У промові, що пролунала по радіо 3 червня 1941 р., а потім у доповіді з нагоди 24-ї річниці Жовтневої революції (6 жовтня 1941 р.) Сталін назвав два чинники, які, на його думку, призвели до наших невдач на початку війни:

1) Радянський Союз жив мирним життям, зберігаючи нейтралітет, а відмобілізована і до зубів озброєна німецька армія віроломно напала 22 червня на миролюбну країну;

2) наші танки, гармати й літаки - кращі за німецькі, але їх було дуже ма­ло, набагато менше, ніж у противника.

Ці тези - цинічна й нахабна брехня, що не заважає їм перекочовувати з однієї політично-«історичної» праці в іншу. В одному з останніх видань Ра­дянського енциклопедичного словника, випуску 1986 року, читаємо: «Вторая мировая война (1939-1945) подготовлена силами международной империалистической реакции и началась как война между двумя коалиция­ми империалистических держав. В дальнейшем стала принимать со стороны всех государств, сражавшихся против стран фашистского блока, характер справедливой, антифашистской войны, который окончательно определился после вступления в войну СССР (см. Великая Отечественная война 1941-1945)». Теза про мирний радянський народ, довірливого й наївного т. Сталіна, котрого спочатку «кинули» англійські й французькі імперіалісти, а потім підло й підступно обдурив лиходій Гітлер, майже без зміни збереглася в головах багатьох обивателів і працях пострадянських «учених» Росії, Білорусі, та й України.

Протягом усієї своєї, на щастя, відносно короткої історії Радянський Союз ніколи не був миролюбною краї­ною, в якій «мирно спали діти». За­знавши невдачі у спробі роздмухати пожежу світової революції, більшовики зробили свідому ставку на війну як головний інструмент вирішення своїх політичних і соціальних завдань як усе­редині країни, так і за її межами. Во­ни втручалися в більшість великих між­народних конфліктів (у Китаї, Іс­панії, В’єтнамі, Кореї, Анголі, Афга­ністані...), допомагаючи грішми, зброєю і так званими добровольцями органі­заторам національно-визвольної боротьби і комуністичного руху. Основ­ною метою здійснюваної в країні з 30-х років ін­дустріалізації було створення потужно­го військово-промислового комплексу і добре озброєної Червоної армії. І треба визнати, що ця мета мало не єдина, якої вдалося досягти більшовицькій владі. Зовсім не випадково, виступаючи з промовою на першотравневому параді, який за «миролюбною» тради­цією відкривався військовим парадом, нарком оборони К.Ворошилов сказав: «Радянський народ не тільки вміє, а й любить воювати!».

На 22 червня 1941 р. «миролюбний і нейтральний» СРСР уже майже два роки брав участь у Другій світовій війні, причому як країна-агресор.

Підписавши 23 серпня пакт Молотова-Ріббентропа, який розділив більшу частину Європи між Гітлером і Сталіним, Радянський Союз 17 вересня 1939 р. почав вторгнення в Польщу. Наприкінці вересня 1939 р. з СРСР було «возз’єднано» 51% польської території. При цьому проти вояків польської армії, яка була знекровлена німецькою навалою і практично не чинила опору частинам Червоної армії, було вчинено безліч злочинів - одна тільки Катинь коштувала полякам життів майже 30 тисяч офіцерів. Ще більше злочинів учинили радянські окупанти проти мирних громадян, особливо польської та української національностей. До початку війни радянська влада на возз’єднаних територіях спробувала майже все селянське населення (а це переважна більшість жителів Західної України та Білорусі) загнати в колгоспи і радгоспи, запропонувавши «добровільну» альтернативу: «колгосп або Сибір». Уже в 1940 р. численні ешелони з депортованими поляками, українцями і трохи пізніше литовцями, латишами й естонцями вирушили в Сибір. Ук­раїнсь­ке населення Західної України та Буковини, яке спочатку (у 1939-1940 рр.) масово зустрічало радянських солдатів квітами, сподіваючись на звільнення від національного гніту (з боку, відповідно, поляків і румунів), на власному гіркому досвіді випробувало всі принади радянської влади. Тому зовсім не дивно, що 1941 р. тут квітами зустрічали вже німців.

30 листопада 1939 р. Радянський Союз почав війну з Фінляндією, за що його визнали агресором і виключили з Ліги Націй. Ця «невідома війна», яку всіляко замовчувала радянська пропаганда, лягає невитравною ганьбою на репутацію Країни Рад. Під надуманим приводом міфічної воєнної небезпеки радянські війська вторглися на фінську територію. «Змести з обличчя землі фінських авантюристів! Настав час знищити мерзенну комашку, яка насмілюється погрожувати Радянсь­кому Союзу!» - так писали напере­додні цього вторгнення журналісти в головній партійній газеті «Правда». Цікаво, якою воєнною загрозою для СРСР могла бути ця «комашка» з населенням 3,65 млн. і погано озброєною армією в 130 тисяч осіб.

Коли Червона армія перейшла фінський кордон, співвідношення сил воюючих сторін, за офіційними даними, було таким: 6,5:1 в особовому складі, 14:1 в артилерії, 20:1 в авіації і 13:1 у танках на користь СРСР. І тут сталося «фінське диво» - замість швидкої перемоги радянські війська в цій «зимовій війні» зазнавали однієї поразки за іншою. За підрахунками російських військових («Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах» под ред. Г.Кривошеева, М.: Воениздат, 1993 г.), мінімальні втрати Червоної армії під час фінської компанії становили 200 тисяч людей. Фінська війна стала першим тривожним дзвінком, який показав усю гнилість ра­дянської імперії та повну бездарність її партійного, державного і військового керівництва. Все у світі пізнається у порівнянні. Сухопутні війська радянських союзників (Анг­лії, США і Канади) у боях за звільнення Західної Європи - від висадки в Нормандії до виходу на Ельбу - втратили 156 тис. осіб. Оку­пація Норвегії 1940 р. обійшлася Німеч­чині в 3,7 тис. загиблих і зник­лих безвісти солдатів, а розгром армії Франції, Бельгії і Голландії - у 49 ти­сяч осіб. На цьому тлі жахливі втрати Червоної армії у фінській війні - більш ніж промовисті.

Розгляд «миро­люб­ної та нейтральної» політики СРСР у 1939-1940 рр. викликає ще одне серйозне запитання. Хто в кого вчився в ті часи методам агітації та пропаганди - Сталін і Молотов у Гітлера і Геббельса чи навпаки? Вражає політична й ідеологічна близькість цих методів. Гітлерівська Німеччина здійснила аншлюс Австрії та окупацію спочатку Судетської об­ласті, а потім і всієї Чехії, возз’єднуючи в єдиний рейх землі з німецьким населенням, а СРСР окупував половину території Польщі під приводом возз’єд­нання в єдину державу «братніх ук­раїнського та білоруського народів». Німеччина захопила Норвегію і Данію, щоб убезпечити себе від нападу «анг­лійських агресорів» та забезпечити без­перебійне постачання шведської заліз­ної руди, а Радянський Союз під анало­гічним приводом безпеки кордонів окупував країни Прибалтики і спробував захопити Фінляндію. Ось так загалом виглядала миролюбна політика СРСР у 1939-1940 рр., коли гітлерівська Німеччина готувалася напасти на «нейтральний» Радянський Союз.

Тепер ще про одну тезу Сталіна: «Історія не відпустила нам достатньо часу, і ми не встигли відмобілізуватися і технічно підготуватися до віроломного нападу». Це брехня.

Розсекречені в 90-ті роки після розвалу СРСР документи переконливо показують справжню картину «неготов­ності» країни до війни. На початок жовтня 1939 р., за офіційними радянськими даними, парк радянських ВПС становив 12677 літаків і перевершував загальну чисельність військової авіації всіх учасників розв’язаної світової війни. За кількістю танків (14544) Червона армія на цей момент майже вдвічі перевершувала армії Німеччини (3419), Франції (3286) та Англії (547), разом узяті. Радянський Союз значно перевершував воюючі країни не тільки кількістю, а й якістю озброєння. В СРСР до початку 1941 р. випускали найкращий у світі винищувач-перехоплювач МіГ-3, найкращі гармати й танки (Т-34 і КВ), а вже з 21 червня - перші у світі реактивні установки залпового вогню (уславлені «Катюші»).

Не відповідає дійсності й твердження про те, що до червня 1941 р. Німеччина потай стягувала війська та бойову техніку до кордонів СРСР, забезпечивши істотну перевагу в бойовій техніці, підготувавши підступний і раптовий напад на мирну країну. За німецькими даними, які підтверджу­ються європейськими військовими істориками (див. «Друга світова війна» під ред. Р.Холмса, 2010, Лондон), 22 червня 1941 р. до нападу на Радянський Союз підготувалася тримільйонна армія німецьких, угорських і румунських солдатів, у розпоряд­женні якої були чотири танкові групи з 3266 танками і 22 винищувальні авіагрупи (66 ескадрилій), у складі яких було 1036 літаків.

За розсекреченими радянськими даними, 22 червня 1941 року на за­хідних кордонах агресорові протистоя­ла Червона армія чисельністю три з половиною мільйони осіб із сімома танковими корпусами, в складі яких було 11029 танків (ще понад 2 тис. танків вже в перші два тижні було додатково введено в бій під Шепетівкою, Лепелем і Даугавпілсом), і 64 винищувальними авіаполками (320 ескадрилій), що мали на озброєнні 4200 літаків і до яких уже на четвертий день війни перекинули 400 літаків, а до 9 липня - ще 452 лі­таки. Більша за чисельним складом на 17%, ніж армія противника, РСЧА мала на кордоні і значну перевагу в бойовій техніці - майже вчетверо більше танків і вп’ятеро бойових літаків! Не відповідає дійсності думка, що радянські механізовані частини були укомплектовані застарілою технікою, а німці - новою й ефективною Так, у танкових радянських частинах на початок війни було справді багато танків застарілих конструкцій - БТ-2 і БТ-5, а також легких танкеток Т-37 і Т-38, але при цьому майже 15% (1600 танків) припадало на найсучасніші середні та важкі танки - Т-34 і КВ, рівних яким у німців на той момент не було. У нацистів із 3266 танків було 895 танкеток і 1039 легких танків. І тільки 1146 танків можна було віднести до категорії середніх. І танкетки, і легкі німецькі танки (PZ-II чеського виробництва і PZ-III E) істотно поступалися своїми техніко-тактичними характеристиками навіть застарілим радянським танкам, а найкращий на той момент німецький середній танк PZ-III J не йшов у жодне порівняння з Т-34 (про порівняння з важким танком КВ узагалі не йдеться).

Версія про раптовість нападу вермахту не видається переконливою. Навіть якщо погодитися з нерозум­ністю й наївністю радянського пар­тійного і військового керівництва й особисто Сталіна, які категорично проігнорували дані розвідки і західних спецслужб, не помітили розгортання на кордонах тримільйонної ворожої армії, то й тоді, за наявної в розпоряд­жен­ні противника військової техніки, раптовість першого удару могла забезпечити успіх протягом одного-двох днів і прорив на відстань не більш як 40-50 км. Далі, за всіма законами бойо­вих дій, радянські війська, що тимчасово відступили, користуючись своєю значною перевагою в бойовій техніці, повинні були буквально розчавити агресора. Але події на Східному фронті розвивалися за зовсім іншим - трагічним сценарієм...

Катастрофа

Радянська історична наука ділила іс­торію війни на три періоди. Най­менше уваги приділялося першому періоду вій­ни, особливо літній кампа­нії 1941 р. Скупо пояснювалося, що успіхи німців зумовлені раптовістю нападу та непідготовленістю СРСР до війни. Крім того, як висловився у своїй доповіді т. Сталін (жовтень 1941 р.): «За кожен крок усередину радянської території вермахт заплатив величезними непоправними втратами» (було названо цифру 4,5 млн. убитих і поранених, за два тижні в передовій статті газети «Правда» ця цифра німецьких втрат зросла до 6 млн. людей). Що ж відбувалося насправді на початку війни?

На світанку 22 червня війська вермахту ринули через кордон майже по всій його довжині - 3 тис. км від Бал­тійського до Чорного моря. Озброєну до зубів Червону армію було за кілька тижнів розбито й відкинуто на сотні кілометрів від західних кордонів. Уже до середини липня німці окупували всю Білорусь, узявши в полон 330 тис. радянських вояків, захопивши 3332 танки й 1809 гармат та інші численні воєнні трофеї. Практично за два тижні було захоплено всю Прибал­тику. В серпні-вересні 1941 р. у руках німців перебувала більша частина України - у Київському котлі німці оточили і взяли в полон 665 тис. осіб, захопили 884 танки та 3718 гармат. Німецька група армій «Центр» до початку жовтня вийшла практично на околиці Москви. У котлі біля Вязьми німці захопили ще 663 тис. полонених.

За німецькими даними, ретельно відфільтрованими й уточненими вже після війни, за 1941 рік (перші шість місяців війни) німці взяли в полон 3806865 радянських солдатів, захопили або знищили 21 тис. танків, 17 тис. літаків, 33 тис. гармат і 6,5 млн. стрілецької зброї.

Розсекречені в пострадянський час військові архіви загалом підтверджують кількість покинутої і захопленої ворогом військової техніки. Що ж до людських втрат, то їх у воєнний час підрахува­ти дуже складно, до того ж зі зрозу­мі­лих причин у сучасній Росії цю тему прак­тично табуйовано. Але все одно зіс­тавлення даних військових архівів з іншими документам тієї епохи дозволи­ло деяким російським історикам, які праг­нуть встановити правду (Г.Кри­во­шеєву, М.Солоніну та ін.) з достатньою точністю визначити, що за 1941 р., крім здачі в полон 3,8 млн. осіб, Червона армія зазнала прямих бойових втрат (убитими і померлими від ран у госпі­талях) - 567 тис. осіб, пораненими і хворими - 1314 тис., дезертирами (тими, хто ухилився від полону і фронту) - від 1 до 1,5 млн. і зниклими безвісти або пораненими, кинутими в панічній втечі - близько 1 млн. осіб. Останні дві цифри визначено зіставлен­ням особового складу радянських військових підрозділів на 22 червня і на 31 грудня 1941 року з урахуванням точних даних про людське поповнення частин за цей період.

На 1 січня 1942 р., за радянськими даними, потрапили в полон 9147 ні­мецьких солдатів і офіцерів (у 415 ра­зів менше, ніж радянських військово­полонених!). Німецькі, румунські й угорські втрати в живій силі (вбиті, пропалі безвісти, поранені, захворілі) за 1941 р. становили 918 тис. осіб - більшість із них припадало на кінець 1941 р. (у п’ять разів менше, ніж озвучив у своїй доповіді т. Сталін).

Таким чином, перші місяці війни на Східному фронті призвели до розгрому Червоної армії і майже повного краху створеної більшовиками полі­тичної й економічної системи. Як пока­зують цифри людських втрат, поки­нутої військової техніки і захоплених ворогом величезних територій, масштаби цієї катастрофи безпрецедентні й цілком розвіюють міфи про мудрість радянського партійного керівництва, високий професіоналізм офіцерського корпусу Червоної армії, мужність і стійкість радянських солдатів і, головне, відданість і любов до Батьківщини простих радянських людей. Армія практично розсипалася після перших потужних ударів німецьких частин. Вище партійне і військове керівництво розгубилося й показало свою повну некомпетентність, офіцерський корпус виявився не готовим до серйозних боїв і в переважній більшості, покинувши свої частини й бойову техніку, тікав з поля бою або здавався німцям. Поки­нуті офіцерами, деморалізовані радянсь­кі солдати здавалися нацистам або переховувалися.

Прямим підтвердженням змальо­ваної похмурої картини є укази Ста­ліна, видані ним у перші тижні війни відразу після того, як він оговтався після шоку від жахливої катастрофи. Вже 27 червня 1941 р. було підписано указ про створення в армійських частинах горезвісних загороджувальних загонів (ЗЗ). На додачу до наявних особливих загонів НКВС, ЗЗ проісну­вали в Червоній армії до осені 1944 ро­ку. Загороджувальні загони, що були в кожній стрілецькій дивізії, розташовувалися за регулярними частинами й затримували або розстрілювали на місці воїнів, які втікали з передової. У жовтні 1941 р. перший заступник начальника управління особливих від­ділів НКВС Соломон Мільштейн до­повідав міністрові НКВС Лаврентію Берії: «…з початку війни по 10 жовтня 1941 р. особливими відділами НКВС і ЗЗ затримано 657364 військово­службовці, які відстали і втекли з фронту». Усього ж за роки війни, за радянськими офіційними даними, військові трибунали засудили 994 тис. військовослужбовців, з них 157593 - розстріляли (у вермахті розстріляли 7810 солдатів - у 20 разів менше, ніж у РСЧА). За добровільну здачу в полон і співробітництво з окупантами було розстріляно або повішено 23 колишні радянські генерали (не
рахуючи десятків генералів, які отримали табірні строки).

Трохи пізніше було підписано укази про створення штрафних під­роз­ділів, через які, за офіційними даними, пройшли 427910 військових (штрафні підрозділи проіснували до 6 червня 1945 р.).

Виходячи з реальних цифр і фак­тів, що збереглися в радянських і німецьких документах (указах, секретних доповідях, записках тощо) можна зробити гіркий висновок: у жодній країні, яка стала жертвою гітлерівської агресії, не було такого морального розкладу, масового дезертирства і співробітництва з окупантами, як в СРСР. Наприклад, чисельність особового складу військових формувань «добровільних помічників» (так званих хіві), поліцейських і військових частин з радянських військовослужбовців і цивільних осіб до середини 1944 р. перевищувала 800 тис. осіб (тільки в СС служили понад 150 тис. колишніх радянських громадян).

Масштаби катастрофи, яка обрушилася на Радянський Союз у перші місяці війни, стали несподіванкою не тільки для радянської верхівки, а й для керівництва західних країн і, якоюсь мірою, навіть для гітлерівців. Зокрема, німці виявилися не готові «перетравити» таку кількість радянських військово­полонених - уже до середини липня 1941 р. потік військово­полонених перевищив можливості вермахту щодо їх охорони й утримання. 25 липня 1941 р. командування німецької армії видає наказ про масове звільнення полонених деяких національностей. До 13 листопада за цим наказом звільнили 318770 радянських військовополонених (переважно українців, білорусів і прибалтів).

Катастрофічні масштаби поразок радянських військ, що супроводжуються масовою здачею в полон, дезертирством і спів­робітництвом з ворогом на окупованих територіях, порушують питання про причини цих ганебних явищ. Ліберально-демо­кратичні історики та полі­тологи часто відзначають дуже багато спільних рис у двох тоталітарних режимах - радянському й нацистському. Але при цьому не слід забувати про їхні докорінні відмінності у ставленні до власного народу. Гітлер, який прийшов до влади демократичним шляхом, вивів Німеччину з розрухи та повоєнного приниження, ліквідував безробіття, побудував чудові дороги, завоював новий життєвий простір. Так, у Німеччині почали знищувати євреїв і циган, переслідувати інакодумців, запроваджувати найжорстокіший конт­роль за громадським і навіть особистим життям громадян, але ніхто не експропріював приватної власності, масово не розстрілював і не ув’язнював аристократів, буржуазію й інтелігенцію, не заганяв у колгоспи й не розкуркулював селян - рівень життя пере­важної більшості німців підвищувався. І, головне, своїми військовими, полі­тичними й економічними успіхами нацисти зуміли дати більшості німців віру у велич і непереможність своєї країни і свого народу.

А більшовики, захопивши в царсь­кій Росії владу, знищили найкращу частину соціуму й, ошукавши практично всі верстви суспільства, принесли своїм народам голодомори й депорта­ції, а пересічним громадянам - примусову колективізацію та індустріалізацію, які грубо зламали звичний побут і понизили рівень життя більшості простих людей.

У 1937-1938 рр. органи НКВС заарештували 1345 тис. людей, з яких 681 тис. - розстріляли. Напередодні війни, в січні 1941 р., за офіційною радянською статистикою, у таборах ГУЛАГу утримувалося 1930 тис. засуджених, іще 462 тис. людей перебували у в’язницях, а 1200 тис. - на «спецпоселеннях» (загалом 3 млн. 600 тис. людей). Тому риторичне запитання «А чи міг радянський народ, який жив у таких умовах, за таких порядків і такої влади, масово проявляти в боях із німцями мужність і героїзм, грудьми захищаючи «соціа­лістичну батьківщину, рідну Комуніс­тичну партію і мудрого т. Сталіна?» повисає в повітрі, а істотна різниця в кількості тих, хто здався в полон, дезертирів і покинутої на полі бою військової техніки між радянською і німецькою арміями в перші місяці війни переконливо пояснюється різним ставленням до своїх громадян, солдатів і офіцерів в СРСР і нацистсь­кій Німеччині.

Перелом.
Ми за ціною не постоїмо

У жовтні 1941 р. Гітлер, передчуваючи остаточний розгром Радянсь­кого Союзу, готувався приймати парад ні­мецьких військ у цитаделі біль­шо­виз­му - на Красній площі. Проте події на фронті й у тилу вже наприкінці 1941 р. почали розвиватися не за його сценарієм.

Німецькі втрати в боях почали зростати, матеріально-технічна і продовольча допомога союзників (в основному США) Радянській армії збіль­шувалася з кожним місяцем, евакуйо­вані на Схід військові заводи налагодили масовий випуск озброєння. В уповільненні наступального пориву нацистів допомогли спочатку осіннє бездоріжжя, а потім сильні морози зими 1941-1942 рр. Але найголовніше - поступово відбувався докорінний перелом у ставленні до ворога з боку народу - солдатів, трудівників тилу і пересічних громадян, які опинилися на окупованих територіях.

У листопаді 1941 р. Сталін у своїй доповіді з нагоди чергової річниці Жовтневої революції сказав знаменну і цього разу абсолютно правдиву фразу: «Нерозумна політика Гітлера перетворила народи СРСР на заклятих ворогів нинішньої Німеччини». У цих словах сформульовано одну з найважливіших причин перетворення Другої світової війни, в якій Радянський Союз брав участь з вересня 1939 р., на Велику Вітчизняну, в якій головна роль перейшла до народу.

Одержимий божевільними расовими ідеями, самозакоханий параноїк Гітлер, не слухаючи численних застережень своїх генералів, оголосив сло­в’ян «недолюдьми», які повинні звіль­нити життєвий простір для «арійської раси», а до того - обслуговувати представників «раси панів». Мільйони захоплених радянських військово­полонених зганяли як худобу на ве­личезні відкриті майданчики, обплутані колючим дротом, і морили там голодом і холодом. До початку зими 1941 р. із 3,8 млн. людей понад 2 млн. від таких умов і поводження загинуло. Згадуване раніше звільнення полонених деяких національностей, розпочате з ініціативи армійського командування 13 листопада 1941 р., заборонив особисто Гітлер. Усім спробам антирадянських національних або громадянських структур, які на початку війни співпрацювали з німцями (ук­раїнських націоналістів, козаків, прибалтів, білоемігрантів), створити хоча б напівсамостійні державні, військові, громадські чи регіональні структури було жорстко покладено край. С.Бандеру з частиною керів­ництва ОУН відправили в концтабір. Колгоспну систему практично зберегли; цивільне населення примусово гнали на роботу в Німеччину, масово брали в заручники й розстрілювали через будь-яку підозру. Жахливі сцени геноциду євреїв, масова загибель військово­полонених, розстріли заручників, публічні страти - все це на очах населення - вжахнуло жителів окупованих територій. За перші півроку війни від рук окупантів, за найскромнішими підрахунками, загинуло 5-6 млн. радянського цивільного населення (зокрема близько 2,5 млн. - радянських євреїв). Не так радянська пропаганда, як відомості з фронту, розповіді тих, хто вирвався з окупованих територій, та інші засоби «бездротового телефону» переконували народ, що новий ворог веде нелюдську війну на повне знищення. Дедалі більше простих радянських людей - солдатів, партизанів, жителів окупованих територій і трудів­ників тилу починали усвідомлювати, що в цій війні питання поставлено однозначно - загинути або перемогти. Саме це трансформувало в СРСР Другу світову у Велику Вітчизняну (народну) війну.

Ворог був сильний. Німецька армія вирізнялася стійкістю і мужністю сол­датів, хорошим озброєнням і високо­кваліфікованим генеральським та офіцерським корпусом. Ще довгі три з половиною роки точилися запеклі бої, в яких спочатку німці отримували локальні перемоги. Але дедалі більше німців починали розуміти, що стримати цей порив майже загального народного гніву їм не вдасться. Розгром під Сталінградом, кровопролитна битва на Курській дузі, розростання партизанського руху на окупованих територіях, який із тонкого струмочка, організо­ваного НКВС, перетворювався на масовий народний опір. Усе це спричинило докорінний перелом у війні на Східному фронті.

Перемоги давалися Червоній армії дорогою ціною. Це зумовлювалося не тільки запеклістю опору з боку фашис­тів, а й «полководницькою майстер­ністю» радянських командирів. Вихо­ва­ні в дусі славнозвісних більшовиць­ких традицій, відповідно до яких життя окремої людини, а тим більше простого солдата, було нічого не варте, чимало маршалів і генералів у своєму кар’єристському шалі (випередити сусіда й першим доповісти про швидке взяття ще однієї фортеці, висоти чи міста) не шкодували солдатських життів. Досі не підраховано, скількох сотень тисяч життів радянських солдатів коштувало «суперництво» маршалів Жукова і Конєва за право першим доповісти Сталіну про взяття Берліна.

З кінця 1941 р. характер війни почав змінюватися. Страшні співвідно­шення людських і військово-технічних втрат радянської і німецької армій канули в Лету. Наприклад, якщо за перші місяці війни на одного полоненого німця припадало 415 радянських війсь­ковополонених, то з 1942 р. це співвід­но­шення наблизилося до одиниці (з 6,3 млн. узятих у полон радянський солдатів 2,5 млн. - здалися в період з 1942 р. по травень 1945 р.; за цей самий час здалися в полон 2,2 млн. німецьких солдатів). Народ заплатив за цю Велику Перемогу страшну ціну - загальні людські втрати Радянського Союзу (10,7 млн. бойових втрат і
12,4 млн. - цивільне населення) у Другій світовій війні становлять майже 40% від втрат інших країн - учасниць цієї війни (враховуючи і Китай, який втратив загалом 20 млн. людей). Німеччина втратила всього 7 млн. 260 тис. людей (з них 1,76 млн. - цивільне населення).

Радянська влада військових втрат не підраховувала - їй це було неви­гідно, бо справжні розміри передусім людських утрат переконливо ілюст­рували «мудрість і професіоналізм» особисто т. Сталіна та його партійної і військової номенклатури.

Останнім, доволі похмурим і погано проясненим акордом Другої світової війни (який досі замовчують не тільки пострадянські, а й західні історики) було питання про репатріантів. До кінця війни залишилося в живих близько 5 млн. радянських громадян, які опинилися за межами Батьківщини (3 млн. людей - у зоні дії союзників і 2 млн. - у зоні Червоної армії). З них - остарбайтери (близько 3,3 млн. людей з 4,3 млн., відправлених німцями на примусові роботи). Проте вціліло близько 1,7 млн. військовополонених, включаючи тих, хто пішов на військову чи поліцейську службу до противника, і добровільних біженців.

Повернення на Батьківщину репат­ріантів мало непростий, а часто трагіч­ний характер. Залишилися на Заході близько 500 тис. людей (кожен десятий), багатьох повернули насильно. Союзники, які не бажали псувати відносини з СРСР і пов’язані необхід­ністю подбати про своїх підданих, які опинилися в зоні дії Червоної армії, часто були змушені поступатися в цьому питанні «Совєтам», розуміючи, що багатьох з насильно повернутих репатріантів розстріляють або вони закінчать своє життя в ГУЛАГу. Зага­лом же західні союзники намагалися дотримуватися принципу - повертати радянській владі репатріантів, які мають радянське громадянство або вчинили воєнні злочини проти радянської держави або її громадян.

Особливої розмови заслуговує тема «українського рахунку» Другої світової війни. Ні в радянські, ні в пострадянські часи цю тему серйозно, за винятком ідеологічних чвар між прихильниками прорадянської «не­пере­писаної історії» та прихильниками національно-демократичного напрямку, не аналізували. Західно­європейські історики (принаймні англійські в згаданій раніше книжці «Друга світова війна») визначають втрати цивільного населення України в 7 млн. людей. Якщо сюди додати ще близько 2 млн. бойових втрат (пропор­ційно до частини населення УРСР у загальній кількості населення СРСР), то виходить страшна цифра воєнних втрат у 9 млн. людей - це близько 20% усього населення України на той період. Таких жахливих втрат не зазнала жодна з країн - учасниць Другої світової війни.

В Україні не припиняються суперечки політиків та істориків про ставлення до воїнів УПА. Численні «шанувальники червоного прапора» проголошують їх зрадниками Батьківщини й поплічниками нацистів, не рахуючись ані з фактами, ані з документами, ані з думкою європейської юриспру­денції. Ці борці за «історичну справед­ливість» уперто не бажають знати, що переважну більшість жителів Західної України, Західної Білорусі та Прибал­тики, які опинилися 1945 р. поза зоною Червоної армії, західні союзники «Советам» не видали тому, що за міжнародними законами вони не були громадянами СРСР і не чинили злочинів проти чужої батьківщини. Так, з 10 тис. бійців «СС Галичина», узятих у полон союзниками 1945 р., «Советам» видали тільки 112 осіб, попри безпрецедентний, майже ультимативний, тиск представників управління РНК СРСР у справах репатріації. Що ж до рядових воїнів УПА, то вони мужньо боролися з німецькими й радянськими окупантами за свої землі і незалежну Україну. Верхом цинізму і ганьби є ситуація з ветеранами війни, яка склалася в сучасній Україні, коли десятки тисяч справжніх героїв і воїнів УПА не можуть отримати статус «ветеран війни», а сотні тисяч людей 1932-1935 років народження, які входили до спецчастин НКВС, що воювали з бійцями УПА, «лісовими братами» у Прибалтиці до 1954 р. або «роздобули довідки про свою участь у 9-12-річному дитячому віці в доблес­ній праці в тилу або розмінуванні у квітні 1945 р. різноманітних об’єктів», такий статус мають.

Підсумовуючи, іще раз хочеться повернутися до проблеми історичної правди. Чи варто тривожити пам’ять загиблих героїв і дошукуватися неоднозначної істини в трагічних подіях Другої світової війни? Річ не тільки і не стільки в історичній правді, скільки у збереженій на пострадянському просторі, зокрема й в Україні, системі «радянських цінностей». Брехня як іржа роз’їдає не тільки історію, а й усі сторони життя. «Непере­писана історія», дуті герої, «червоні прапори», помпезні військові паради, поновлювані ленінські суботники, заздрісна агресивна ворожість до Захо­ду прямим шляхом ведуть до збереження убогої, не реформованої «ра­дянсь­кої» промисловості, непродуктивного «колгоспного» сільського гос­подарства, «найсправедливішого» судочинства, яке нічим не відрізняється від судочинства радянських часів, ра­дянської за своєю суттю («блатної») системи добору керівних кадрів, доб­лесної «народної» міліції та «совкових» систем освіти і охорони здоров’я. Збере­жена система перекручених цін­ностей багато в чому винна в унікаль­ному пострадянському синдромі, який характеризується повним провалом політичних, економічних і соціальних реформ у Росії, Україні та Білорусі.

74-річна історія побудови соціа­лізму в СРСР переконливо показала абсолютний крах політичних і еконо­мічних ідей марксизму, особливо в більшовицькому виконанні. 20-річна пострадянська історія держав, що утворилися на руїнах радянської імперії, спростувала ще одну, цього разу фі­лософську, тезу Маркса: «Буття визна­чає свідомість». Виявилося, що саме перекручена історична, політична, економічна, суспільна, та й індиві­дуальна свідомість (менталітет) соціу­му багато в чому визначають його убоге буття (рівень життя). Народи, яких історія нічого не вчить (а тим більше ті, які послуговуються перекрученою системою цінностей і брехливою чужою історією), приречені залишатися на узбіччі історії.