Без бар’єрів?

3 грудня - Міжнародний День інвалідів. Цей день, звісно, не можна назвати святковим, але він підкреслює необхідність забезпечення рівних прав інвалідів та їх участі у житті суспільства. Фактично - це день підбиття підсумків того, що зроблено для цієї категорії громадян, аналізу фактичного становища людей із особливими потребами.

Минуло кілька місяців відтоді, як закінчилося й відійшло в історію Євро-2012. Що ж воно змінило в житті пересічних українців, зокрема - тієї їх частини, яку делікатно називають «особами з обмеженими фізичними можливостями»?

Аби оцінити зроблене (чи не зроблене) за цей період, слід повернутися назад, у 2007-й. Так, перші законодавчі акти, такі як ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів», «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (№2961-1V від 06.10.2005), указ президента України «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» (№900 від 2005 року), указ президента України «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» (№1228 від 18.12.2007), вже існували, але чи робилося хоч щось для їх реального забезпечення?

Саме в таких умовах, від 2007 року, коли фахівцями ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» було створено першу «Програму подолання проблем інвалідів і їх реабілітації шляхом доступності інвалідів до об’єктів історії, культури, спорту, туризму, відповідної соціальної інфраструктури в контексті Євро-2012», і почалася боротьба за безбар’єрну Україну.

Чотирирічну діяльність нашої організації на цьому напрямі підсумувала всеукраїнська науково-практична конференція «Підсумки Євро-2012 в Україні: значення футбольного форуму для реабілітаційного процесу та для інвалідів держави в цілому», яка проходила у Києві з 24 по 26 жовтня нинішнього року. Таким чином, зазначена стаття також підсумовує певний етап діяльності ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» і має на меті донести до відома зацікавленої спільноти інформацію про результати цієї багаторічної праці.

Слід зазначити, що наші зусилля мали «групу підтримки». Проблема безбар’єрності й тепер залишається однією з найактуальніших у нашій державі. Чому? Проведімо прості підрахунки. Згідно з офіційними даними, кількість в Україні інвалідів різних нозологій, які через відсутність безбар’єрного середовища позбавлені можливості користуватися міським та міжміським транспортом і мусять сидіти вдома, становить близько трьох із половиною мільйонів.

Чимало інвалідів мешкають у сім’ях. Тобто вищенаведену кількість слід помножити принаймні на три (інвалід, його батько і мати). Крім того, є таке поняття як «маломобільні групи населення». Під цю категорію підпадають і пенсіонери, які через набуті з віком недуги мають певні труднощі з пересуванням, і вагітні жінки, і молоді матусі з дитячими візочками. Якщо йти таким шляхом, стає зрозуміло: універсального дизайну, або створення безбар’єрного середовища, потребує принаймні половина населення нашої держави.

Хай кожен із тих, хто читає наразі цю статтю, спробує уявити себе на місці екскурсовода, котрий намагається пояснити особам із вадами зору, як саме виглядає славетна Софія Київська. Уявили? Але це - лише складнощі спілкування. Найважливіше ж, що незряча людина не зможе уявити нічого з того, що перебуває за межами її життєвого досвіду. Як вийти з такої ситуації? Виявляється, дуже просто. Потрібно лише зробити зменшену копію історичної пам’ятки, доступну для тактильного огляду. В Німеччині (та й в інших державах Європи) існують такі копії не лише окремих історичних пам’яток, а й, наприклад, усього історичного центру міста, по якому можна мандрувати, не рушивши з місця.

Такі макети, здебільшого виконані з металу, - велика підмога і для екскурсовода, який веде звичайну групу, адже дозволяють показати об’єкт, так би мовити, на місцевості.

У цьому плані надзвичайно сильне враження на нас справив Краків. Усі(!) його історичні пам’ятки мають побіля себе зменшені металеві копії, доступні для тактильного огляду. І це при тому, що свій шлях до безбар’єрності Польща розпочала не набагато раніше за нашу державу. То, може, варто «по-сусідськи» запозичити те краще, що було зроблено на цьому шляху?

А загалом, поки що ми можемо констатувати: історичні та культурні пам’ятки нашої держави для інвалідів практично недоступні.

І ось нарешті ми добралися до того, задля чого розпочинали своє дослідження, - до стадіонів, які було реконструйовано або заново збудовано до Євро-2012. Упродовж нашої роботи ми бачили ці стадіони як новозбудованими (в Донецьку), так і на малюнках (у Львові) та у вигляді риштовань (у Києві). Побували ми й на Харківському стадіоні «Металіст» ще до його реконструкції, у 2010 році.

Скажемо одразу: ці стадіони більшою чи меншою мірою доступні для інваліда на візку (наявність спеціальних місць, стоянок для автотранспорту інвалідів, пандусів, кут нахилу яких повністю відповідає стандартам, нарешті - спеціальних вбиралень), - але недоступні для осіб із вадами зору (немає доріжок зі зміненим покриттям, озвучених покажчиків тощо). Приємний виняток - наявність на місцях для інвалідів із вадами зору спеціальних навушників, які дозволяють із допомогою коментатора стежити за подіями на полі. Це справді позитивний досвід. Із негативів хотілося б відзначити, наприклад, те, що з місць для інвалідів на візку НСК «Олімпійський» поля практично не видно: огляду заважає низько розміщена балка. Негативи ж для осіб із вадами зору стосуються практично всіх стадіонів, тому повторювати не будемо.

Згідно із висновками аналітичної групи ВГО ВППІ, найбільш доступний для інвалідів усіх нозологій - стадіон «Донбас-Арена», який відповідає практично всім світовим стандартам.

Підсумовуючи, можемо констатувати: незважаючи на окремі позитивні зрушення, Україна так і не змогла подолати безбар’єрність у країні до (а тим більше після) Євро-2012. Це означає, що не виконано умов ані ратифікованої нашою державою «Конвенції про права інвалідів», ані зобов’язань і стандартів, узятих на себе нашою державою після визначення її місцем проведення Євро-2012. Україна, як і раніше, недоступна для інвалідів.

Такий висновок значною мірою суперечить висновкам, зробленим в одному з чисел газети для інвалідів та ветеранів, що видається під патронатом Служби у справах інвалідів і ветеранів. У статті, присвяченій створенню в державі безбар’єрного середовища, зазначена газета досить переконливо (на думку авторів статті) довела, що Україна вже на сьогодні є практично безбар’єрною. Певно, автор статті не зіштовхувався з цією так званою безбар’єрністю на власній шкірі, інакше не писав би. Так говорити можуть лише ті, хто, так би мовити, «не в темі».

Підсумком багатолітньої самовідданої діяльності багатьох українських інвалідів, зокрема й членів нашої організації, стала прийнята нарешті у липні 2012 року «Програма зі створення належних умов для доступу людей з інвалідністю до об’єктів транспортно-дорожньої, туристичної інфраструктури та поштового зв’язку на 2012-2016 роки». Загалом, відзначаючи цей документ як досягнення у процесі створення в Україні безбар’єрного середовища, ми вважаємо його підсумком, а не фіналом нашої праці. Негативом програми є, по-перше, те, що її було прийнято лише в липні 2012 року, тобто вже після завершення Євро-2012, хоч упродовж останніх чотирьох років наша організація неодноразово зверталася в усі інстанції, намагаючись встигнути зробити все можливе саме до футбольного форуму, що дозволило б значно полегшити життя вітчизняним інвалідам та підняти світовий престиж України. Однак не судилося…

Власне кажучи, аналіз цієї програми лежить поза межами цієї статті, однак хотілося б зупинитися на одному з ключових її моментів. Це добре, що Програма закріпила необхідність впровадження в нашій державі певних стандартів доступності для інвалідів вищезгаданих об’єктів. Значно гірше, що цих стандартів досі не розробили, хоч усі зацікавлені особи, і наша організація зокрема, роками билися з держустановами, доводячи, що їх слід розробити негайно, і так само негайно взяти до виконання. На той момент нам пояснювали, що ми робимо і вимагаємо дурницю. Прийняття програми - вінець наших спільних зусиль. Однак згадані стандарти досі не прийняті як офіційний документ. А без офіційно затверджених стандартів у її основі Програма не може бути реалізована.

Можливо, наївні «батьки нації», тобто керівництво міст, міністерств, відповідних структур, сподівалися, що безбар’єрність якось побудується в нашій державі сама? Але будь-які результати досягаються копіткою працею та неабиякими зусиллями. Можливо, вони просто вирішили, що «обмежені» європейці не є авторитетом для нашої держави, і, відповідно, виконання підписаних нею угод не є пріоритетом?

Але це не лише дитячий підхід. Це насамперед неповага до власного суспільства й країни. Хто винен у ситуації з вирішенням (точніше - з невирішенням) проблеми подолання безбар’єрності в Україні до Єв-ро-2012, неодмінно розберуться і президент, і суспільство, і країна. Головне - зробити правильні висновки з того, що сталося, і показати суспільству конкретні результати цих висновків. Ця проігнорована проблема є проблемою не лише інвалідів, а всього суспільства, бо безбар’єрність стосується не тільки інвалідів (а від цього ніхто не застрахований), вона стосується і літніх людей, і вагітних жінок, і ще багатьох категорій населення. Це ставлення до конкретних категорій суспільства, які не тільки є його складовими, а й забезпечують країні і наповнення бюджету, і її економічне зростання, становлять національно свідому, наукову, мистецьку та соціокультурну еліту - совість нації.

Неможливо йти вперед і досягати результатів, ігноруючи бодай найменші світові та європейські цінності й досягнення. Україна - держава з багатими демократичними традиціями, має сама стати прикладом для наслідування. Запитаймо себе: чого я не зробив для своєї країни і свого суспільства? Що я можу зробити? Як тільки усвідомимо просту річ: це не нам винні, це ми, кожен на своєму місці, винні в тому, що маємо такі державу і суспільство, які маємо, бо її (його) стан залежить безпосередньо від нас, - проблеми дітей, літніх людей, інвалідів тощо стануть нашими особистими проблемами, і ми нарешті подолаємо безбар’єрність і на вулиці, і у власній душі, вирішимо інші проблеми, які досі заважають країні й суспільству розвиватися за загальнолюдськими і загальносвітовими правилами, нормами та стандартами.