Розвалини берлінського муру. Двадцять років по тому

Цього року Європа відзначає двадцятиріччя краху комуністичної системи. Датою, що символізує цей політичний обвал, вважається день падіння Берлінської стіни — відкриття вільного переходу з НДР у ФРН 9 листопада 1989 року. Цьому передували масові втечі громадян НДР на Захід через Угорщину та Австрію, антиурядові демонстрації у великих містах Східної Німеччини, нарешті, відставка Гонеккера 18 жовтня. Наступного року в березні вільні вибори назавжди покінчили з «керівною і спрямовуючою роллю» СЄПН — партії комуністів, і об’єднання двох Німеччин стало справою часу.

Однак це були лише завершальні акорди. Справжнім потрясінням системи європейських сателітів СРСР був круглий стіл у Варшаві на початку 1989 року, за який сіли представники репресованої профспілки «Солідарність», католицької церкви та комуністичної влади, яка вже сім років тримала Польщу у воєнному стані. За висловом Адама Міхніка, саме в Польщі було розібрано перші фрагменти берлінського муру. Підсумком круглого столу стали напіввільні вибори, які зберегли комуністам гарантовану домовленістю кількість місць у сеймі, але позбавили їх владної переваги і врешті-решт відкрили шлях до мирної демократичної зміни влади. Після польського компромісу відбулися події, що привели до «осені народів» 1989 року, як, за аналогією з «весною народів» 1848 року в Європі, назвали хвилю переможних революцій, оксамитових і не дуже.

Поза сумнівом, «осінь народів» стала можливою завдяки тому, що керівництво СРСР припинило тиск на уряди своїх держав-сателітів і дало зрозуміти Заходу, що відтепер не розглядає відходу якоїсь із цих країн на волю як casus belli — привід до війни. Між тим придушення «Солідарності» в грудні 1981 року було наслідком саме такої готовності СРСР до глобального збройного конфлікту. Колись цар Микола І говорив, що міг би навіть «відпустити Польщу», але нізащо не відпустив би Малоросії-України. Брежнєв показував, що не «відпустить» жодного із своїх сателітів. Горбачов «відпускав» не тільки Польщу, а й решту союзників по Варшавському договору. Звичайно, про Україну не йшлося.

Між тим у СРСР ще тільки йшли вибори до парламенту — З’їзду рад, такі ж напіввільні, як і в Польщі, з гарантованими місцями для КПРС («червоною сотнею»); загострювалися стосунки між прихильниками сталінізму в дусі статті Ніни Андрєєвої та реформаторами в партійному керівництві; на Першому з’їзді Рад вже утворилася Міжрегіональна група з Єльциним і Сахаровим, але вона була ще слабкою; готувалися вибори наступного року до республіканських вищих законодавчих органів, тобто ще тільки формувалися сили, які мали сприяти остаточному розв’язанню конфлікту між демократією і диктатурою. Ще далеко було до фороського полону Горбачова і камер для путчистів у «Матросской тишине».

Того ж 1989 року влада комуністичного Китаю розстріляла на площі Тяньаньминь масовий мітинг, на якому вимагали змін. Китай обрав свій шлях — шлях рішучих ринкових реформ при збереженні і зміцненні авторитаризму. На Сході режим диктатури зберіг свої ресурси і пішов власним шляхом.

І все ж жереб було кинуто, і «осінь народів» свідчила, що радикальний поворот у перебігу історії відбувся.

Щоб оцінити рішення Горбачовського керівництва «відпустити» сателітів, слід звернутися до твору, який виражав політичні настанови комунізму всієї сімдесятирічної радянської доби. Історія після 1917 року розглядалася в ньому як епоха світової революції аж до її повної перемоги. Мета світового комунізму на цьому етапі — зміцнення диктатури пролетаріату в СРСР для подолання імперіалізму в усіх країнах. Основні сили світової революції — диктатура в СРСР, робітничий клас усіх країн, головний резерв — селянство в розвинених країнах, визвольний рух у колоніях і залежних країнах. Напрям основного удару — ізоляція дрібнобуржуазної демократії.

Так, це Сталін, його улюблена праця «Про основи ленінізму», яка була написана 1924 року і включалася в усі видання його вибраних творів без жодних змін. Після критики «культу особи» на Сталіна вже не посилалися, але звітні доповіді перших осіб на всіх з’їздах КПРС зберігали ідеологію, структуру і послідовність, що випливали з цієї сталінської класики.

Тому що тут сформульована місія, без якої неможливо було зберегти державність на просторах колишньої Російської імперії. Ця місія означала, що СРСР веде війну — від самого Жовтневого перевороту і аж до очікуваної перемоги над західною демократією. Війну переважно «холодну», але все ж війну, в якій були задіяні і збройні сили, і конспіративна машина ЦК КПРС і КДБ, здійснювалися «спецоперації» і таємно фінансувалися і партії, і терористи. На війні як на війні — все дозволено. Країна жила як воєнний табір, оточений ворогами, і це було основним механізмом внутрішньої стабільності суспільства.

Зрештою, всі розмови про історичну місію Радянської держави давно виродилися в звичайну і цинічну демагогію. З усіх «сил» і «резервів» залишилася одна сила — озброєна до зубів держава-гігант. Колишній секретар ЦК КПРС О.Яковлєв, який займався міжнародними справами партії, пізніше так характеризував діяльність партії в цьому напрямі: «Це була маленька частинка загальної атмосфери, всієї тієї величезної брехні про потужний комуністичний рух, якого не було; потужне будівництво соціалізму, якого не було; потужне піднесення життєвого рівня трудящих, якого не було; потужний розвиток сільського господарства, якого не було; потужну обороноздатність від когось — невідомо кого, якої теж, фактично, не було».

Проте демонстрації єдності світового робітничого руху мали місце на кожному партійному з’їзді. Кому, здавалося б, потрібні комуністи Гваделупи або острова Реюньйон? А все ж ці та інші подібні групи таємно одержували долари з Держбанку СРСР через Перше головне управління КДБ, їх лідери рапортували на з’їздах КПРС разом із секретарями обкомів та героями праці про успіхи в боротьбі за щось, — тому що необхідна була ілюзія всесвітньо-історичної місії режиму особистої влади в СРСР. Без провіденціальної перспективи держава перетворювалася просто на Росію з її традиційними нерозв’язними проблемами.

Реальним «резервом» були антизахідницькі рухи на підступах до атлантичної цивілізації, націоналізми «третього світу». СРСР виявляв надзвичайну чутливість і солідарність щодо будь-якого релігійного чи трибального конфлікту, якщо його можна було використати для послаблення США та їхніх європейських союзників. Символом радянської присутності в найвіддаленіших куточках світу став «калашников». Але «інтернаціональний обов’язок» перетворювався на пута, що втягували країну в дедалі нові авантюри без реального переможного виходу.

Режим, втративши ілюзорну перспективу, втратив і легітимацію, виправдання перед історією і перед своїми громадянами. Без воєнної загрози розвалювалася фіктивна всенародна єдність.

Найважливішим підсумком «осені народів» і розпаду СРСР стало припинення небезпечного протистояння двох воєнних блоків. Роль лідера руху, спрямованого проти Заходу, перейшла до фанатичного тероризму, прикритого ісламськими фундаменталістськими гаслами. Правонаступниця СРСР — Російська Федерація — природно належить до противників тероризму. Однак є й інші чинники, які штовхають Росію до конфронтації з Заходом.

Росія пережила період довіри до цінностей, інституцій і стратегії Заходу, але після епохи Єльцина настало поступове охолодження і змінилася самооцінка. Сьогодні Росія, яка повернулася до клубу великих держав, нервово опирається обережним спробам Заходу закріпитися на пострадянському просторі, розширити на схід європейські інституції, насамперед ЄС і НАТО. Чим пояснити таку ворожість до європейських структур — адже собі Росія дозволяє значно більше контактів із Заходом? Немає сумніву, що йдеться не про реальну державну безпеку цієї країни, а про прагнення зберегти колишні республіки СРСР у сфері свого впливу. В Грузії РФ продемонструвала, що готова йти на великий воєнний ризик задля цієї мети.

Міжнародна ситуація немов отруєна рештками холодної війни. Найгірше те, що ставлення до Заходу як до можливого противника і особливо ставлення до НАТО як до ворожої організації — не просто атавізм. Це нове політичне явище, породжене складним процесом входження в євроатлантичний цивілізаційний світ державних утворень, що виникли на грунті колишнього СРСР, і насамперед самої Росії.

І, власне, тут починається неочікуване. Від самого закінчення холодної війни розвиток подій пішов тими шляхами, які не передбачалися жодним сценарієм.

Ведеться багато дискусій на тему, що, власне, означає належність до Заходу. Попри суперечки, всі погоджуються принаймні з найзагальнішим визначенням: «Захід» — цивілізація, якій властиві національна державність, устрій парламентської демократії і соціально спрямована ринкова економіка. Входження України та інших нових держав до європейського культурно-політичного і економічного простору — це засвоєння норм і принципів співжиття, що знайшли вираження у перелічених трьох вимірах. Цей процес іде важко, дуже по-різному в різних пострадянських країнах.

Найбільшою несподіванкою і для Заходу, і для організаторів демократичних перетворень у колишньому СРСР стала деградація економіки.

Історія становлення ринкового середовища в нашій країні — окремий і захоплюючий, мало не детективний сюжет. Аналіз пройденого ринкового шляху і всіх помилок та прорахунків, зроблених нашим керівництвом, — окреме і складне завдання. Обмежимося цитатою з книги відомого американського економіста Менкура Олсона «Влада і процвітання»: «Відразу після Другої світової війни більшість фахівців сходилися на думці, що Західна Німеччина, Японія та Італія ще протягом тривалого часу залишатимуться бідними… Насправді в усіх трьох переможених державах Осі почалося швидке економічне зростання. На відміну від цього, після падіння комунізму люди, які пережили всі економічні абсурди систем радянського типу, як і більшість західних спостерігачів, очікували, що економічна діяльність різко поліпшиться. Всі колишні комуністичні країни зазнали зниження виробництва — якщо не економічного краху, шлях до відновлення для багатьох виявився дуже довгим».

Чому так сталося? Безсумнівно одне – завдання переведення радянського народного господарства в режим вільної ринкової конкуренції виявилося на порядок складнішим, ніж видавалося. Кризові явища в економіці створюють те тло, на якому розвивалися і соціально-політичні структури нового ладу.

Вирішальною подією, яка докорінно змінила політичний ландшафт у світі, став розпад СРСР на окремі державні утворення. І для політичних лідерів Заходу, і для керівників СРСР після падіння Берлінського муру це було першою несподіванкою.

Засекречені в Росії матеріали про розмови Горбачова з західними лідерами, які поступово просочуються у пресу, показують, що Захід не очікував розпаду СРСР і не підтримував відцентрових сил і тенденцій. Маргарет Тетчер не хотіла навіть об’єднання двох Німеччин, переконуючи Горбачова, що будь-який перегляд державних кордонів може призвести до ланцюгової реакції, з якою важко буде впоратися. Що ж до України, то всі, мабуть, пам’ятають, як президент Джордж Буш-старший умовляв Верховну Раду України полишити сподівання на самостійність. Навіть після провалу путчу, напередодні референдуму, вже добре знаючи, що більшість українців проголосує за самостійність своєї держави, президент Буш телефонував Горбачову, зазначаючи, що сподівається на повернення України в процес укладання нового Союзного договору. Канцлер Коль також казав Горбачову, що слід уникати дій, які «створювали б на Заході враження, ніби СРСР от-от розпадеться на конгломерат окремих республік». Противником ліквідації Союзу був і сам ініціатор «перебудови» Михайло Горбачов. Тільки Борис Єльцин закликав національну периферію «брати суверенітету стільки, скільки влізе».

Західним лідерам здавалося, що досить проголосити демократичне царство свободи, і всі політичні проблеми буде розв’язано. Виявилося, що передумовою демократизації СРСР є ліквідація імперії. Слова «демократ» і «націонал-патріот» сприймалися як синоніми. Ще недавно прихильник самостійності України вважався затятим націоналістом, а для поколінь, що підросли за ці майже два десятки років, незалежне державне буття є аксіомою, про яку навіть не замислюються.

Мабуть, найменш очікуваним був внесок Росії в розвал Союзу. Саме після проголошення суверенітету Російської Федерації пішла хвиля суверенітетів союзних республік, наростаючий опір регіональних еліт кремлівському центру. Сталася дивна річ — російська нація, що була «найрівнішою серед рівних» у Союзі РСР, проголосила незалежність невідомо від кого. Свято, приурочене до цього дня, було чи не найбільш ірраціональним з усіх свят. Сьогодні воно називається Днем Росії, що символізує істотну зміну ідеї державності: Росія претендує бути не імперією, а Великою nation-state, нацією-державою.

У каламутній післяпутчевій атмосфері регіональні російські еліти на чолі з Єльциним перемогли кремлівський Центр. Цим скористалися і українські регіональні партійні лідери, щоб десь за Хутором Михайлівським локалізувати політичний обвал, якого вони боялися. Так склалася на короткий час система мовчазного політичного компромісу між комуністичними і антикомуністичними силами, що й принесло Україні незалежність безкровним і демократичним шляхом.

Від кого ж чи від чого звільнилася Росія в 1991 році? Здавалося б, відповідь має бути одна: від тоталітаризму чи від решток тоталітарного режиму. Однак чому ж останнім часом офіційна ідеологія Російської Федерації дедалі активніше звертається до образу Великої держави, від якого невіддільний і генералісимус Сталін? Як може тоталітарне минуле бути успадковане «нацією-державою» європейського зразка? Чи, може, це випадкові крайнощі, без яких не обходиться жоден конструктивний процес?

Утворення нових держав потребувало нової легітимації, оскільки ані від Бога, ані від привиду комунізму, що бродить по Європі, санкції на владу вони мати не могли. Легітимація національною ідеєю, апеляція до національної солідарності була цілком природною для всіх суб’єктів державотворення. Проблема полягала і полягає «тільки» в тому, чи буде ця легітимація мати європейський характер.

Європа — спільнота національних держав, у кожної з яких проблеми історичної спадковості не існує. Нація повинна жити в духовній злагоді з іншими і — насамперед — сама з собою. Правові рамки співжиття народів визначені міжнародними угодами, починаючи з Великої хартії свобод і прав людини 1948 року. Проблеми оцінок історії, які можуть розділяти європейські народи, виникають час від часу, але вони розв’язуються на твердому правовому і моральному грунті. Для нових держав, що виникли на руїнах СРСР, вони мають далеко не академічний характер.

Для Росії, яка не хоче вважати себе імперією, навіть ліберальною, і не може бути державою монокультурною і моноетнічною, це вкрай складне завдання. Врешті джерелом натхнення стала, за соціологічною термінологією, не «нація-спільнота», або, просто кажучи, не «русский дух», а впорядковані структури «нації-суспільства» — державницька традиція. Сьогодні в її національній міфології еклектично, але цілком природно поєднуються Сталін і Денікін з Колчаком, герої Чека і страдники православної церкви.

Аналогічні проблеми виникли і в Україні. Щоправда, тут слабка саме державницька традиція, зате набагато простішою є справа з етнокультурною. Однак і у нас поєднання Богдана Хмельницького з Мазепою, а радянських героїв Вітчизняної війни з Бандерою і Шухевичем виходить не менш еклектичним.

Десь із початку ХІХ ст. у Росії офіційно розрізнялися поняття «родина» і «отчизна». Нове, вигадане Карамзіним слово «родина» означало те, що називають іноді «малая родина», — місцина, де ти народився і виріс. Натомість «отчизной» вважалася країна-імперія. Поляк мав і свою «родину», і свою «отчизну», українець мав «родину», але «отчизна» була у нього спільна з росіянином. Перелік вад Мазепи в «барабанній», за власним висловом Пушкіна, його поемі «Полтава» закінчується найстрашнішою — «нет отчизны у него». Відмова від спільної «отчизны» кваліфікується як найстрашніший злочин, як аморальність і зрада.

Неможливо жити в добрих відносинах з державою, яка офіційно підтримує таке ставлення до незалежності суверенного сусіда. Неможливо некритично переносити бруд застарілих оцінок у наш культурний побут. І проблеми історії перетворюються з академічних на політичні.

Перегляд історії необхідний. А разом з тим небезпека від ідеологізації та політизації культурних і академічних проблем, перехід їх до компетенції політиків є серйозною загрозою демократії, науці і культурі. Знайти такий шлях переоцінки історії, який не вів би до контролю над думками і не породжував би вузькопартійних догм, проголошених «єдиною національною точкою зору», — це завдання може бути вирішене тільки на основі безстороннього наукового аналізу.

І, нарешті, про демократію.

Демократія виникає не внаслідок її проголошення харизматичними вождями. Демократія — це інститут, точніше, система інститутів. Її розбудова потребує продуманої рівноваги структур, що в Європі складалася століттями. Україна історично була найбільше пов’язана з Росією, що позначається і на сьогоднішніх наших проблемах державного будівництва.

У колишніх Російській імперії та Радянському Союзі чітко відділялися центральні еліти з загальнодержавною компетенцією і всеохоплюючими інтересами, з одного боку, і еліти провінційні, регіональні — з іншого. Справа не просто в структурі владних груп — аналогічні поділи компетенцій та інтересів спостерігаємо по всій Європі. Російська традиційна проблема полягала в тому, що владні повноваження центру були особливо широкими, регіональні еліти — особливо обмеженими вузькогруповими інтересами, а дистанція між центром і периферією, столичними елітами і провінцією — особливо великою. Тільки дуже вузька група людей була допущена до таємниць всеохоплюючого, загальнодержавного рівня управління. Практично всі важелі зосереджувалися в руках лідера, якого в науковій літературі називають автократом.

Європа теж проходила через подібну систему, саме вона породила безсмертний вираз «Держава — це я». Абсолютистська самосвідомість була і є величезною ілюзією, тому що жоден автократ не може управляти «владою на місцях». Абсолютна влада породжує тільки безкарність як у центрі, так і на місцях. Європа навчилася уникати деспотизму і хаосу завдяки поділу влади між її гілками та демократичному контролю знизу.

Грецьке «автократор» перекладається як «самодержець». Правитель-автократ — особа, владні повноваження якої практично нічим не обмежені; іншими словами, джерелом його влади є він сам. Щоб утримати владу, автократ повинен поділитися нею з регіональними елітами, що споконвіку здійснювалося за принципами: вся влада на місцях належить провінційній еліті, в обмін за це вона підтримує автократа, визнаючи його харизму в справах загальнодержавного масштабу. Між іншим, в такій «мовчазній угоді» М.Горбачов вбачав сутність режиму Брежнєва, який він чудово розумів «зсередини». Автократ вивищує себе ритуалами і міфами про власну історичну місію і старається, щоб уся відповідальність за недоліки правління лягала на регіональні еліти. Так складається традиційна (зокрема для Росії) система «добрий цар —погані бояри», що забезпечує внутрішню стабільність навіть у кризові моменти, звертаючи гнів мас на бояр.

Недавно в «Дзеркалі тижня» була надрукована стаття Олексія Мустафіна «Україна наша середньовічна», де проведено паралелі між владною структурою сучасності і феодальним ладом. Такі ризиковані паралелі можуть видатися журналістською метафорою, однак, я вважаю, їх треба сприймати цілком серйозно. В кризових ситуаціях в оголеному вигляді виступають архаїчні алгоритми влади, волохаті архетипи, які краще можна спостерігати в давньому, більш примітивному суспільстві.

Росія пройшла шлях радикальних перетворень владної структури, не уникнувши кровопролиття. В боротьбі з комуністичними конкурентами Єльцин був змушений покластися на регіональні еліти, і владу на місцях захопили васали, що не бажали її ні з ким ділити. Перед Росією постала проблема державної єдності. Зрештою владу в регіонах можна контролювати через загальнонаціональні політичні партії, які входять до провінційних законодавчих органів і значною мірою залежать від центру. В Росії склалася система, яку в літературі називають електоральним авторитаризмом: владну харизму автократ одержує від виборців як вираження волі народу, але на цьому паралель із західними демократіями закінчується. Результат виборів великою мірою залежить від політичних партій, які перебувають під впливом автократа, і від регіональної влади, що використовує систему шахрайських позаправових дій, яку ввічливо називають адміністративним ресурсом. Пройшовши цю псевдодемократичну стадію, далі лідер уже править по-авторитарному. Така система прямує до однопартійності і до призначення президентом свого наступника, влада якого лише оформляється електоральним процесом. Тоді вже не йдеться про роль гаранта конституції для президента. Ситуація з судовою владою, правами людини і свободою слова цілком залежить від можливостей і автократа, і регіональних еліт.

Невідповідність електорального автократизму європейським нормам демократичного устрою суспільства є джерелом напруженості, яка час від часу виникає між Росією і Заходом. Вона ж створює проблеми у відносинах Росії з Україною.

Україна теж пройшла свій шлях у напрямку до електорального автократизму. Однак пройшла не до кінця. Слабкість центральної еліти, яка тільки почала формуватися після здобуття незалежності, рівновага груп, що тільки набувають характеру політичних партій, сприяли тому, що, за одностайною думкою фахівців, електоральний авторитаризм в Україні не склався. Український режим порівняно м’який і ліберальний, але не внаслідок більшої дозрілості демократичних інститутів, а внаслідок слабкості автократичних тенденцій. Проте цього досить, щоб Росія 2009 року ставилася до України так, як СРСР 1968 року до Чехословаччини.

Сенс «помаранчевих» подій полягав у тому, що було зірвано спробу призначення президентом свого наступника, що є неодмінною ознакою авторитаризму. Мало впливатиме на вибір наступника і чинний президент. Актуальними і не вирішеними залишаються питання про розподіл функцій центральної влади, про місцеве самоврядування і судову реформу. Хаос політичних інтриг і скандалів, неефективність управління серйозно скомпрометували українську демократію, але вона все ж зберегла основну структуру.

Однак певні явища, що відкрилися в ході взаємних політичних звинувачень, свідчать про те, що становище демократії в Україні нестабільне, і катастрофи можливі.

Яскравим прикладом може бути «справа Гонгадзе». Досі не встановлені замовники убивства журналіста. Увагу суспільства привертає сам по собі злочин та ланцюжок осіб, що його скоїли. Менше уваги привертає політичний сенс скандалу. З цієї точки зору найважливішим є сам факт наявності «ескадронів смерті» в надрах владних структур, що безпосередньо наближав до безконтрольної диктатури. І закінчитися дорога для кожного опонента владних структур може на таємних закинутих кладовищах, як і життєвий шлях нещасного Гії.

Інший скандальний випадок, що має таке ж принципове значення, — справа нардепа Лозінського. Йдеться не стільки про корупцію в партійних рядах, бо регіональні діячі подібного штибу не висуваються партіями, а використовують їх, йдеться про те, що собою являє «влада на місцях». Може, полювання на людей є винятковим випадком, але менш криваві та деспотичні режими в районній глибинці —не така вже й рідкість. Принаймні ми не знаємо справжньої картини, і вона може бути страшнішою, ніж ми очікуємо.

Мусимо усвідомити, що масове розчарування в націонал-демократії, яка була при владі в час найгострішої світової фінансово-економічної кризи, посилює тенденції до електорального автократизму, закладені в режимі без сталих традицій правової держави. Якщо Україна втратить демократичну перспективу, вона втратить надію вирватися з течії, що тягне нас до «третього світу».

Україні з її історичними традиціями вільнолюбства, хоч би й анархічного, не властиві мрії про «доброго царя». Але вона може повірити в доброго непитущого хазяїна. Не забудьмо, що останній самодержець російський Микола ІІ писав в анкеті про своє заняття — «хозяин земли Русской».

Залишається покладатися на те, що берлінські мури розвалено остаточно. І не лише в Берліні, а й у наших душах.