Розмитнена загроза

Одного разу кілька років тому у відповідь на мої скарги, як же набридло рік у рік писати, що в Брюсселі краще, ніж у Тамбові, не бачачи кардинальних змін у країні, знайомий експерт віджартувався: «А уявляєш, як було б тобі нудно писати про директиви та регламенти ЄС, про допустиму форму огірків і вимоги до склотари, якби ми вступали в Євросоюз?»

Чесне слово, краще вже писати про огірки, ніж усоте - про Митний союз! Його привид ось уже десять років невідлучно переслідує Україну, набираючись сили й стаючи майже відчутним щоразу, коли Україна надзвичайно слабка або готується прийняти доленосне рішення.

Навіщо Росії Україна в МС, ми пояснювали багато разів. Стисло повторимо основні тези. Росія мріє повернути колишню велич. Вона претендує на суперництво з Заходом, і їй потрібні значимі трофеї. Усі попередні її проекти не були успішними - від СНД і ЄЕП-2003 до «Русского мира» й теперішнього Єдиного економічного простору, а замахнулася ж на весь Євразійський союз, за задумом, здатний «наздогнати й перегнати» ЄС. Без України успіх неможливий. «Без України Російська імперія неможлива». А відтворення імперії - це основне завдання В.Путіна, який повернувся у Кремль. Підписання Києвом Угоди про асоціацію з ЄС і початок її імплементації (хай спочатку й часткової) стане точкою неповернення нашої країни в російську сферу впливу, і в Москві це розуміють, на жаль, значно краще, ніж багато хто в Києві. Угода про асоціацію Україна-ЄС - геополітичний програш Росії, навіть серйозніший, ніж колись можливе членство нашої країни в НАТО. Порівняння нинішніх зусиль Москви з її поведінкою перед Бухарестським самітом альянсу 2008 р., де Україні і Грузії так і не дали ПДЧ, спадає наразі на думку багатьом.

Економічно проект Євразійського союзу без нашої країни також малоперспективний. Чомусь у новий проект не поспішають прийняти Киргизію, яка туди прагне, але всілякими шляхами й засобами, обіцянками та погрозами намагаються затягнути Україну. У ній бачать ту відсутню шестерню, яка, ставши на приготоване їй місце, допоможе запустити весь механізм. Україна потрібна Росії якщо не для виживання, то для розвитку. Їй потрібні наша земля й надра, ГТС і ОПК, порти, зерно, енергетика, судно- й авіабудування, православні приходи і слов’янське населення, одне слово - все, що в нас ще залишилося.

Україна потрібна особисто Володимиру Путіну. Не все гладенько складається в його володіннях. То бюджет під загрозою, то народець нарікає, то Медведєв щось про можливе президентство лепече, то чутки про негаразди зі здоров’ям недоброзичливці розпускають. Одне слово, фраза «Путін молодий і сильний» має бути не назвою рубрики одного з російських сайтів, а внутрішнім переконанням як усіх російських підданих, так і основних світових гравців.

Але з Росією й Путіним давно все зрозуміло. Ми ж останні тижні намагалися розібратися в іншому: наскільки серйозна загроза втягування України в Митний союз тепер? Що означає раптова інформаційна хвиля, на гребені якої президент Янукович цього тижня в Ашгабаті заявив, що «Україні необхідно приєднатися до деяких положень МС»?

У результаті обміну думками як з експертами, так і з людьми, котрі мають доступ у головний кабінет країни, викристалізувалися дві точки зору.

Перша. Її прибічники переконані, що сьогодні загроза вступу України в МС не більша, ніж усі останні два з половиною роки. Тиск Росії перманентний і вже став тлом нашого буття. Інформаційна хвиля - результат збігу різних подій і явищ: активізації Медведчука з його ідеєю референдуму; поспішного прийняття закону про референдум; «освоєння бюджетів» наприкінці року (у вигляді низки проплачених статей-агіток за МС, круглих столів та інших публічних заходів); журналістської мультиплікації (побачив в іншого новину - треба й собі написати); бажання росіян ознаменувати новий етап діяльності МС (з 1 січня 2013 р. набуває чинності оновлений митний кодекс) якоюсь гучною подією або хоча б її видимістю; нарешті, поїздки Януковича на саміт СНД в Ашгабат, де необхідно було задобрити Путіна й після розмови, котра побила всі регламенти, публічно заявити про бажання приєднатися до чогось там у МС (до чого, так ніхто й не зрозумів).

Прибічники цієї версії запевняли DT.UA, що на сьогодні ні вище керівництво країни, ні українська «еліта» «лягати під Москву не хочуть і не будуть».

Друга. У групі наших співрозмовників, котрі поділяють цю точку зору, панує песимізм. Вони переконані: нинішня катастрофічна ситуація в українській економіці може примусити В.Януковича прийняти нелегке рішення про вступ до Митного союзу. Світова криза й булімічні апетити олігархату та Сім’ї привели нереформовану країну на край прірви, дно якої навіть не проглядається.

Голі казначейські рахунки, жалюгідний бюджет на наступний рік, велетенський зовнішній борг, близько 10 млрд. дол. негативного зовнішньоторговельного сальдо, з яких 7 млрд. припадає на газ. Знову ж таки - ціни на газ, які повільно, але впевнено зростають і душать. Пропозиції їх знизити Росія щоразу обриває жорстко: «Спочатку йдіть у Митний союз». До цього додамо незговірливість МВФ, який давно заморозив програму stand-by (примарні надії на пошук взаєморозуміння, пов’язані з планованим приїздом цього тижня місії фонду в Україну, знову розвіялися після повідомлення про перенесення візиту на другу половину січня). Завершимо депресивну картину принциповістю Євросоюзу, який підвісив на невизначений термін підписання Угоди про асоціацію і заморозив не тільки відносини з Януковичем, а й надання Україні макрофінансової допомоги, хоч вона виконала всі необхідні для цього умови.

Катастрофічність ситуації все ще намагаються приховувати від народу, але її дуже добре усвідомлюють і уряд, і Янукович. Поки що безрезультатні спроби хоч якось вирятувати становище продиктовані не так турботою про долю Вітчизни, як страхом втратити владу й багатство. Олігархи втрачають прибуток через кризу, а РФ закриває ринки. Проблема 2015 року вже всерйоз турбує Сім’ю й особисто президента. Втрата влади загрожує не тільки втратою нажитого «непосильною працею», а й особистої безпеки Януковича. Розправившись із Тимошенко, він створив небезпечний для себе прецедент.

Для збереження влади замало не допустити голодних бунтів - необхідно заспокоїти й задобрити «біомасу», забезпечивши її на найближчих два роки достатньою пайкою хліба та видовищ. Тому найнасущніше питання сьогодні - де взяти гроші?

Шляхів для вирішення гарячої проблеми небагато. Насамперед - розблокування співпраці з МВФ. Але для цього необхідно виконати його умови, й передусім підвищити тарифи на енергоносії для населення. Але якщо основне завдання - заспокоїти «піпл», то цим шляхом влада навряд чи піде. Хоча деякі експерти і впевнені: оскільки до виборів усе-таки ще доволі багато часу, на деяке підвищення, попередньо домовившись із МВФ про зниження початкових вимог, можна було б піти, а негативний ефект для населення компенсувати, стабілізувавши ситуацію завдяки отриманим від фонду коштам.

Ще один варіант - значна девальвація гривні, проведена швидко й грамотно. Оскільки «грамотно» - це не про наші державні «уми», плюс ті ж таки негативні наслідки у вигляді вибуху народного обурення, - то й цей шлях не серед пріоритетів влади.

Можна, звісно, потрясти вітчизняних олігархів і повернути в країну гроші з офшорів. Адже поки що ці гроші рятують від кризи економіку європейських країн, а не України. До речі, 2008 року, під час першої хвилі кризи, Берлусконі, оголосивши амністію капіталів, повернув в Італію за три місяці 86 млрд. євро. Проте серед українських олігархів немає ні Берлусконі, ні, тим більше, Білла Гейтса, який створив тоді фонд для порятунку американської економіки і закликав колег-мільярдерів зробити й свої внески. Сорочку на грудях олігархат не рвоне: вони не вірять один одному, вони не довіряють владі. Невдалі спроби провести через парламент підвищення рентних платежів та прийняття вихолощеного закону проти вибраних «податкових ям» - ще одне того підтвердження. Отож на олігархів сподіватися не випадає. Хіба що їхній інстинкт самозбереження все-таки візьме гору над жадібністю та недовірою.

Наші джерела розповідають і про деякі інші, назвемо їх «нетрадиційними», пропозиції. У високих кабінетах нібито розглядалася можливість як звернення по фінансову допомогу до Китаю, так і продажу землі китайцям і арабам, у чому ті дуже зацікавлені. Чи готовий Китай виділити своєму стратегічному партнерові - Україні суму в понад 20 млрд. дол., як про це шепочуться в кулуарах Нацбанку? Але від ідеї поки що відмовилися, оскільки її автори логічно припустили, що народне обурення в разі продажу двох-трьох українських областей китайцям або арабам буде набагато сильнішим, ніж при вступі в Митний союз із Росією. Ну а про те, що Миколі Азарову ще торік у Санкт-Петербурзі було озвучено запит РФ - 15 млн. га ріллі, - мало хто знає…

Отже, вважають песимісти, у влади залишається один вихід - Митний союз.

І рішення - вступати в нього чи ні - ухвалюється однією людиною - президентом Януковичем. Минули ті часи, коли Кабмін під керівництвом прем’єра Януковича міг дозволити собі тричі відхилити рішення про приєднання до ЄЕП, а три міністри (які, до речі, і зараз є членами уряду - В.Хорошковський, К.Грищенко, О.Лавринович) готували альтернативні проекти, що вихолощують угоди стосовно ЄЕП, і, як могли, саботували сповзання України в російські обійми. Розкіш мати власну думку, яка була дозволена навіть при президенті Кучмі, нині залишилася тільки в президента Януковича, а «демократичним вольностям» він кладе край у зародку.

Безперечно, і сьогодні знаходяться люди, які намагаються донести до Віктора Януковича всю згубність можливого рішення про приєднання до Митного союзу. Згубність не стільки для країни, скільки для нього особисто. І лише персональні страхи й жадібність Януковича, хоч як сумно це визнавати, можуть слугувати сьогодні деякими запобіжниками від поглинання України новим російським проектом. Тому насамперед варто оцінити всі плюси і мінуси вступу до МС для Віктора Януковича особисто.

Отже, про плюси.

По-перше і передусім, вирішується питання ціни на газ. У результаті істотно зменшуються витрати, збільшується наповнення бюджету і, як наслідок, вивільнюються кошти на хліб і видовища для «піплу», що є необхідною (але недостатньою) умовою подолання бар’єра 2015 року.

По-друге, підсобити у вирішенні проблеми-2015 обіцяє в разі входження до Митного союзу і Путін. Злі язики стверджують, що останнім часом Володимир Володимирович у спілкуванні з українським колегою надає перевагу методам і навичкам роботи, освоєним ним завдяки своїй першій професії. ВВП вправно експлуатує страхи ВФЯ, і кабінетами АП гуляє оповідка, що нібито в Сочі на прощання Путін сказав щось на кшталт: «Подумай добре. Інакше будеш там, де вона»… Янукович боїться. Дуже боїться. І не тільки за президентство, а й за власне життя. Звернули увагу, як підсилюється охорона першого тіла країни? Нагорі прораховують різні сценарії. Зокрема й народних заворушень, втрати управління ситуацією в країні. І каталізатором може послужити аж ніяк не «вибіркове правосуддя», а елементарне прилипання живота до хребта. Здається, президента просвітили, хто такий був Чаушеску і чим він закінчив. А ВВП, у разі чого, напевно, обіцяє дати прихистити - чи то в Москві, чи то в горах Алтаю…

По-третє, вступ до МС розв’яже Януковичу руки. Тоді можна наплювати на ЄС та його «пургу» на кшталт європейських цінностей. Нікого буде соромитися, ні перед ким не треба виправдовуватися. На радість ВВП ліквідувати джерело «демократичної зарази» під боком, а собі на благо одним залпом - ліквідувати опозицію, знищити паростки громадянського суспільства та вільні медіа і, що особливо приємно, помножити на нуль олігархів.

По-четверте, як наслідок, утвердити й зміцнити сімейне місництво, домогтися незалежності від олігархів, знищити політичну та економічну конкуренцію, позбавити фінансових джерел опозицію.

По-п’яте, приєднання до МС можна подати народу як дієвий антикризовий крок, який дозволяє розширити доступ на ринки Росії, Білорусі та Казахстану, реанімувати роботу підприємств, збільшити кількість робочих місць. В очах багатьох вступити до МС краще, ніж платити 15% від продажу валюти…

По-шосте, як додатковий бонус вступ до МС дасть змогу заробити очки в очах базового електорату, який позитивно розцінює зближення з Росією. Тим паче що соціологія демонструє позитивне ставлення більшості населення до таких кроків.

Але мінусів для Януковича теж чимало.

По-перше і насамперед, це втрата контролю над територією під назвою Україна. З повноправного хазяїна країни він одразу перетвориться на керівника дочірнього підприємства: з усього організму реальної влади він збереже тільки юрособу. Не треба буде виправдовуватися перед Заходом, але доведеться присідати й кланятися перед Кремлем.

По-друге, вступ до МС - це гарантована втрата економічного домінування в країні (а за що ж тоді боролися?). Янукович добре знає звички росіян, він розуміє, що навіть маленька жертва стимулює акулячі апетити. Свого часу він не пустив російський бізнес у Донбас. Сьогодні ж ставки значно вищі.

По-третє, хто сказав, що Путін виконає свої обіцянки - починаючи від економічних преференцій і закінчуючи гарантіями переобрання в 2015 році та особистої безпеки? Янукович не вірить росіянам. Він не вірить Путіну, в нього немає з ВВП психологічної сумісності, і, як стверджують злі язики, він просто його боїться. А той його зневажає.

Оплачена послуга вже нічого не варта. Це життєва аксіома. Навіщо Янукович Росії після того, як він приведе Україну в російське стійло? Чим він для неї цінний? Розумом? Згідливістю? Красою? Як Москва може гарантувати Януковичу переобрання на другий строк? У 2004-му в неї вже один раз не вийшло. Адже знову може трапитися, як у тому анекдоті: «Ну не змогла я!». Та й є в Кремля на прикметі інший кандидат, до речі, теж Віктором звати. Розумний, талановитий, Росію любить - з руки їсть, дружина - розумниця-красуня, сам красу знову ж таки навів, та й психологічна сумісність із ВВП очевидна, що дуже яскраво було продемонстровано нещодавно в Криму…

По-четверте, вступ до МС - це конфлікт у країні, якщо не її розкол. Реакція суспільства на закон про мову ніщо порівняно з тим, що може викликати рішення про зміну геополітичного вибору країни, відмова від європейської мрії та делегування частини державного суверенітету Москві. Західна Україна і Київ так просто цього не проковтнуть. Хтось у це не вірить? Та чи варто ризикувати? Напевно ж, Віктору Януковичу все-таки не хочеться ввійти в історію людиною, яка розколола Україну або, що ще страшніше, спровокувала громадянську війну. А якщо на історію начхати, тоді слід подбати хоча б про особисту безпеку на випадок некерованої ситуації.

По-п’яте, масний хрест на європейському майбутньому країни може поставити такий самий хрест і на європейських банківських рахунках Сім’ї та можливості їздити кудись на захід від Білорусі. І не через те, що Янукович може надати перевагу Митному союзу, а не Європейському, а внаслідок того свавілля, про яке сказано вище, - придушення опозиції, громадянського суспільства, ЗМІ, що неминуче станеться при зміні ціннісної шкали.

Але чого ми все про Януковича, згадаймо про країну. З публікацій про те, чому Україна повинна прагнути до Європейського, а не Митному союзу, «Дзеркало тижня. Україна» може видати власну книжку. Тому - коротко й основне.

Напевно, якісь плюси у приєднанні до МС знайти можна. Відродяться деякі підприємства, якась частина населення знайде роботу, на якийсь період ширше відкриють російські ринки, знову ж на якийсь час не дорожчатиме комуналка. Але ще раз наведемо слова одного з противників «меесів» і «єепів», сказані ще в кучминські часи: «Абсурдно підраховувати економічні вигоди або втрати для держави від її власного зникнення як держави».

Головний мінус для країни - зникнення проекту «Україна» як такого. Взагалі-то, на цьому можна було б поставити крапку.

Зі «злитим» днями в медіа текстом Угоди про асоціацію ознайомитися, звісно, цікаво, але у разі вступу до МС він уже не знадобиться. Хоч би як запевняли окремі апологети євразійської інтеграції, що одне іншому не суперечить, але ЄС сам неодноразово заявляв: участь України в Митному союзі несумісна зі створенням зони вільної торгівлі Україна-ЄС. І це не «забаганка» «примхливого» Євросоюзу, це така економічна аксіома. МС - це хрест на Угоді про асоціацію, на зближенні з Європою, це інший цивілізаційний вибір. Це безвихідь.

Про можливий розкол країни ми вже говорили. Звісно, югославського сценарію спробують не допустити, але зміна геополітичного вибору - один із найбільш конфліктогенних чинників. Частина країни категорично проти євразійського шляху розвитку. Євроінтеграція, навпаки, більшістю населення України сприймається позитивно і майже ні в кого не викликає різкого негативу.

Наступний, багатогранний і великий мінус для країни - короткостроковість економічних вигод від вступу до МС. Від зниженої ціни на газ - до доступу до ринків. Комусь хочеться білоруської ціни 160 доларів? Але Білорусь отримала її не за членство в МС і ЄЕП, це плата за куплену росіянами білоруську ГТС. Коли виплатять усю суму, ціну на газ піднімуть, побачите. І навряд чи Україна отримає свою знижку лише за політичне рішення увійти в МС. Без труби і доступу до внутрішньоукраїнського ринку газу та поставок блакитного палива українським підприємствам (з можливістю їх шантажу й виламування рук) росіяни навряд чи дуже розщедряться. У «Газпрому» маса своїх проблем, включно зі зменшенням газового ринку та власною економічною неефективністю. Якщо росіяни планують до 2014 р. урівняти внутрішні й експортні ціни на газ, чого це вони раптом даром спонсоруватимуть Україну? Все! Вона вже буде в Митному союзі, а шлях у Європу - закритий у досяжному для нинішніх поколінь майбутньому! Україна отримала щось за відмову від НАТО? А Харківські угоди виконуються повністю? Хтось вірить, що з МС буде інакше?

Янукович сподівається втримати економіку, одержавши «газове» підживлення з Росії і поповнивши бюджет? Але, як свідчать розрахунки солідних державних установ, суми штрафів, що їх Україні «викотять» країни СОТ у разі вступу до МС і, як наслідок, приєднання до його митних тарифів, котрі значно перевищують теперішні українські, - дорівнюватимуть розмірам отриманої вигоди від зниження ціни на газ. Чи хтось сподівається, що Україні вдасться, увійшовши до МС, вмовити партнерів підрівняти тарифи під її гребінець? У МС гребінець, точніше - машинка для стрижки овець і баранів, одна - російська. Росія сама недавно стала членом СОТ, і тепер інші члени МС підлаштовуються під її умови приєднання. В органах Митного союзу Росії належать 47% голосів, Казахстану й Білорусі - по 21. Якщо ввійде Україна, їй перепаде відсотків десять. Рулюйте, панове, рулюйте…

Допуск на ринок теж може виявитися ілюзією. Навіщо російським підприємствам конкуренти? Почитайте, наприклад, казахську пресу, зайдіть на тамтешні сайти: окрім Назарбаєва, Митним союзом не захоплюється ніхто. Форуми рясніють закликами провести референдум про вихід із МС. Російський імпорт витісняє казахстанські товари, якісніша продукція з третіх країн, зокрема європейська, внаслідок підвищення імпортних мит до російського рівня значно подорожчала і стала недоступною для багатьох громадян Казахстану. Багато людей залишилися без роботи, оскільки переважна частина населення займалася торгівлею, у тому числі й човниковою, тепер же цей бізнес став збитковим. Пально-мастильні матеріали подорожчали на 30%. Ціни зросли практично на все, включно з продуктами харчування. Казахстанські експерти прямо пов’язують це із членством їхньої країни в МС.

З лукашенківським «раєм» кожен охочий може ознайомитися особисто, благо він зовсім поруч. Якщо сподобається, можна навіть емігрувати. Але, заради бога, не тягніть туди всю Україну!

Як поставиться до «втрати» України Євросоюз? Трагедії не буде, це точно. Ніхто не закричить: «Повернися, я все вибачу!» і не відчинить навстіж двері, чекаючи на повернення блудної дочки. Хіба що поляки з литовцями дуже засмутяться.

До речі, за деякою інформацією, президент Польщі Коморовський, бажаючи підключити «важку артилерію» - американську, планує відвідати Вашингтон, щоб особисто спробувати вмовити Обаму вплинути на Євросоюз, аби той не зволікав із підписанням Угоди про асоціацію з Україною. Чи треба це Обамі? Велике питання. В американців вистачає іншого головного болю - Іран, Афганістан, Близький Схід, власні внутрішні проблеми, долар, зрештою. Україна - на периферії їхніх нинішніх інтересів. Чи варто заради неї тиснути на ЄС (а той ой як не любить цього, згадаймо хоча б історію з ПДЧ та НАТО, коли нестримний тиск Буша призвів до результату, протилежного бажаному) і ускладнювати відносини з Росією? Не факт.

У Євросоюзу інтересу до України більше. Все-таки це сусід і «східний партнер». Так, можливо, хтось зітхне з полегшенням, особливо в деяких столицях: одним головним болем на певний час стане менше. Але загалом втрата України буде програшем для ЄС. Причому не так економічним (як думає багато хто у Києві, впевнений, що зона вільної торгівлі більше вигідна ЄС, ніж нам), як політичним. Торгівля з Україною - мізер у їхньому обороті, тим більше що торгувати ми все одно продовжимо, хоча, звісно, прикро, коли ламаються плани. Але політичний бік питання буде для ЄС болючішим. Ще ніхто після тривалого стуку в двері Євросоюзу не розвертався і не йшов у протилежному напрямку. Європі буде неприємно усвідомити, що вона втрачає свою привабливість. Європа хоче залишатися глобальним світовим гравцем. Після досі невирішених проблем, викликаних фінансово-економічною кризою, втрата України стане ще однією серйозною іміджевою невдачею. Чи будуть, як і раніше, серйозно прислухатимуться до голосу Європи у глобальних проблемах, якщо вона не здатна «вирішити питання» біля своїх кордонів, якщо її східна політика зазнає краху й Україна Януковича стане такою самою, як Білорусь Лукашенка? Та й посилення Росії Україною ЄС теж не потрібне: Митний союз, який не є, а все ж таки конкурент Євросоюзу. Після поглинання України з Росією, що випростає плечі, вести діалог стане ще складніше.

Досі в ЄС розмов про вступ України до МС всерйоз не сприймали, вважаючи їх банальним і обридлим шантажем із боку Києва. Не сприймали тому, що не бачили й не бачать економічних переваг Митного союзу для нашої країни, порівняно з Європейським, тому, що вважали і вважають МС гальмом для модернізації і розвитку України. Але «чинник Януковича», схоже, у європейських розкладах та прогнозах не враховувався.

Сьогодні ж точного прогнозу подальшого перебігу подій не дасть ніхто. Майбутнє рішення - в одній голові, і ми не знаємо, що в ній коїться. Чи вестиме Янукович хитру гру на межі фолу, створивши, наприклад, «потьомкінську» переговірну групу для імітації підготовки до вступу в МС, щоб виграти час для пошуку фінансових джерел? Чи спробує відкупитися такими «малими дарами», як труба, ПСГ і ряд підприємств ОПК? Чи вдасться йому пройти не спіткнувшись по жалу бритви? Чи він, як загнаний звір, обкладений з усіх боків червоними прапорцями, побіжить туди, куди його заганяє хитріший, розумніший і спритніший мисливець? Чи відвернеться від своїх внутрішніх проблем Євросоюз, чи вистачить йому часу, мудрості і бажання прийняти рішення, яке б зняло бодай частину цих прапорців і дозволило перетягнути Україну на європейську орбіту? Чи опам’ятається, чи напоумиться українська опозиція, яка кричить на всю Європу, що не допустить підписання Угоди про асоціацію, доки Тимошенко у в’язниці? (Добре, хоч голос Кличка на захист Угоди було почуто фрау Меркель на тлі хору тарасюків та немир.) Чи скаже своє слово громадянське суспільство, чи в нас його вже немає? Чи прокинеться суспільство, чи відірветься від зомбоящика і включить власні мізки - чи піде покірною чередою за заарканеним альфа-самцем? Чи здатні ми дати чесну відповідь на двоє головних запитань: «Нація ми чи населення?» і «Чи потрібна нам держава Україна?». Наше майбутнє - у цих відповідях.