Слідами Христофора Колумба

Латиноамериканське турне Джорджа Буша «виставило» його як невдаху. Воно відзначилося лише угодою щодо етанолу з Бразилією і помітною відсутністю будь-яких інших конкретних результатів. Буш рухався від Бразилії до Уругваю, Колумбії, Гватемали і завершив свій вояж у Мексиці, стверджуючи в кожній із відвіданих країн, що працюватиме так тяжко, наскільки це можливо, аби вирішити різні двосторонні проблеми.

Всюди президент Буш підкреслював великодушність американців, їхнє бажання допомогти боротися з бідністю у сусідній Латинській Америці, наголошуючи на цінності торгівлі як «кращої надії вивести мільйони з бідності». Однак без конкретної програми, припливу в регіон великих капіталів і роз­робки реальних проектів усі ці наміри видаються ідеалістичними прожектами. Непримиренний опонент Джорджа Буша — президент Венесуели Уго Чавес, який тоді ж, на противагу Бушу, провів контртурне країнами Латинської Америки, визначив суть бушівської поїздки по континенту: «Він думає, що він Колумб, виявляючи бідність після семи років перебування при владі». Чавес, намагаючись «затінити» поїздку президента США, відвідав Болівію, Нікарагуа, Ямайку і Гаїті, де мав гарячий прийом. Схоже, чавесівська «наф­това дипломатія» таки спрацьовує.

Інші прикрі наслідки поїздки американського президента — реакція на неї латиноамериканців, що стала найкращим опитуванням суспільної думки: такого не провести за жодні гроші. І хоча лідери цих країн мають великі розбіжності у своїх політичних уподобаннях, реальний барометр підтримки політики американського президента був на вулицях латиноамериканських країн. Переживаючи за безпеку високого гостя і не бажаючи порушувати протокол, латиноамериканські президенти зробили все можливе, щоб відгородити Джорджа Буша від масових демонстрацій, викликаних його присутністю. Високі металеві бар’єри безпеки, вертольоти, що ширяли в повітрі, та сльозоточивий газ, на який не скупилася поліція, мали захищати президента США під час цієї поїздки.

Втім, брак результатів вояжу можна було спрогнозувати ще до того, як Буш планував залишити Вашингтон. Він — американський президент, який дедалі більше втрачає популярність, не має підтримки Конгресу і термін президентства якого фактично скоро добігає кінця. У цьому контексті шестиденний латиноамериканський тур Джорджа Буша, швидше, став платформою для жестів, а не для пропозицій. Тим більше що після 11 вересня 2001 року Буш не дуже переймався проблемами своїх сусідів із Латинської Америки. Теперішнє прозріння видається трохи запізнілим, оскільки відсутність інтересу США до своїх сусідів стала компенсуватися дедалі інтенсивнішим економічним вторгненням Китаю «на задній двір» Америки. І не Уго Чавес — найнебезпечніший противник для США в латиноамериканському регіоні, а бездіяльність американців, які не робили нічого, щоб зберегти союзників.

Думка, що лише соціальна допомога може покласти край лиху бідності, — помилкова. Навпаки, поїздка Буша мала б засвідчити, що акценти допомоги зміщуються у бік створення можливостей для самих латиноамериканців, які повинні брати на себе частину відповідальності. Програми стипендій для місцевої молоді, щоб вона могла навчатися в північноамериканських університетах, підготовка викладачів і свобода торгівлі, з наголосом на тривалі контакти, — на відміну від автоматичного пересилання грошей, як це є у випадку з мексиканськими емігрантами.

Пізнє «відкриття» Латинської Америки президентом Бушем мало на меті покласти край посиленню впливу венесуельського президента Чавеса. Багато грошей, які дала Чавесу нафта, а ще більше — його сміливість у протистоянні з Америкою відвели президенту Венесуели роль нового «каменя у черевику» США в цьому регіоні. Залишковий принцип у ставленні до Латинської Америки — це ще одна невдача зовнішньої політики бушівської адміністрації, хоча вона оплачується не такою дорогою ціною, як Ірак.

Проте головна проблема Джорджа Буша у питанні Латинської Америки — не в тому, що він забув про неї. Головна проблема — що США під адміністрацією Буша винайшли й задіяли (можливо, навіть несвідомо) безліч способів дратувати й кривдити латиноамериканців. І жодні нові ініціативи не можуть змінити його образ в очах людей, котрі живуть у цьому регіоні. Очевидно, що знадобляться багато років мудрої й великодушної політики після того, як Буш полишить свою посаду. Бо відновлення зв’язків та довіри між США і Латинською Америкою потребуватиме величезних зусиль і фінансових вливань.

«Занадто мало, занадто пізно» — так багато хто говорив про відвідання президентом Бушем Латинської Америки минулого тижня, — підкреслив провідний науковий консультант американської фундації Heritage Пітер Брукс, — але подивімося на латиноамериканський «звіт» Буша. Протягом шести років Буш вісім разів відвідав Латинську Америку, що більше, аніж будь-який інший американський президент. За часи президентства Буша допомога Латинській Америці подвоїлася: з 800 мільйонів доларів — до 1,6 мільярда. У Гаїті США підтримують боротьбу проти СНІДу, і адміністрація Буша має намір подвоїти фінансування цих потреб — із 47 мільйонів доларів у 2006 — до 85 млн. дол. у 2008 році. У Колумбії Сполучені Штати були вірним прихильником Plan Colombia президента Альваро Урібе, який бореться з наркотерористами і марксистськими партизанами, що є джерелом регіональної нестійкості в регіоні. Підтримка становила 4 мільярди доларів. Проживання і робота латиноамериканців у Сполучених Штатах — критичне джерело доходу для багатьох економічних систем у Центральній і Південній Америці: вони посилають додому щороку 45 мільярдів доларів. Звичайно, існує напруга у відносинах між США і Латинською Америкою, але вона також мала багато користі від перебування Буша у Білому домі».

Проте турне в Латинську Америку, задумане для усунення фактора Уго Чавеса, лише збурило багато питань, одне з яких — недостатня допомога регіонові з боку США. Афішування Бушем того факту, що при його адміністрації іноземна допомога регіонові майже подвоїлася, видається не зовсім переконливим. Оскільки слід визнати, що 1,45 мільярда доларів (прохання бюджету 2008) або 1,6 мільярда доларів (рівень допомоги 2006 року) — дріб’язкові цифри для такого великого регіону. Ці суми — менші, ніж США витрачають в Іраку протягом одного тижня. Для порівняння можна навести й інші дані. У 2006 році Латинська Америка, в якій живе 550 мільйонів чоловік, отримала від США 1,6 мільярда дол. допомоги (якщо не враховувати допомогу Колумбії). Єгипет із населенням 80 мільйонів чоловік (або ж сьома частина від латиноамериканського населення) — 1,8 мільярда доларів. В Ізраїль, де живе 6,4 мільйона чоловік (тобто у 85 разів менше, ніж у Латинській Америці) — надійшло 2,6 мільярда доларів американської допомоги.

Навряд чи можна заперечити той факт, що на купівлю політичної опори в регіоні президент Уго Чавес розтрачує нафтові доходи Венесуели. Хоча нафта — невідновлювальний ресурс і краще було б вкладати ці фінанси у накопичувальний фонд, як це роблять у Норвегії. Але, на відміну від США, Венесуела витрачає величезну частину свого нафтового багатства на покращання життя латиноамериканців. Буш тому і програє Чавесу в Латинській Америці, що той не лише розказує про свої симпатії до латиноамериканців, а й ділиться з ними значною частиною ресурсів своєї країни.

Доки президент Буш зосереджував усю свою увагу на Близькому Сході, Латинська Америка опинилася в центрі ідеологічної битви між США, з їхніми пріоритетами демократії, прав людини і ринкових економік, та ліво-популістським рухом на чолі з Уго Чавесом. Чавес, який замінив Фіделя Кастро на посту символу регіонального антиамериканізму, використовує національне багатство, щоб проводити енергійну зовнішню політику. Він допоміг лівим у сусідніх країнах захоплювати владу, водночас посилюючи глобальні відносини Венесуели і братаючись із ворожим американцям Іраном. Справді, принаймні доки ціни на нафту залишатимуться високими і США могтимуть запропонувати тільки добрі наміри, Бушу знадобиться не один латиноамериканський тур, аби протистояти впливу венесуельського президента в регіоні.

На щастя, Сполучені Штати все ще мають союзників у Латинській Америці, включно з президентом Альваро Урібе в Колумбії та президентом Феліпе Кальдероною у Мексиці. Проте якщо американці й надалі не звертатимуть уваги на зростання крайніх лівих настроїв у Латинській Америці, існує велика можливість потужного союзу між антиамериканськими режимами в Латинській Америці та ісламськими фундаменталістськими режимами, на кшталт іранського чи сирійського. США мають шанс посилити проамериканські позиції в регіоні, якщо звертатимуть увагу на проблеми латиноамериканців, просуватимуть програми культурного обміну, впроваджуватимуть технологічні обміни, розширюватимуть ділові угоди й співпрацюватимуть в ініціативах зовнішньої політики. США мають здійснити сміливі й агресивні кроки, перш ніж весь латиноамериканський регіон повністю підпаде під вплив лівого радикала-популіста Уго Чавеса.