Північноатлантичний альянс допомагає Україні стати сильнішою і зміцнюється сам

Напередодні Бухарестського саміту чиновник секретаріату президента Ющенка, розмовляючи з одним із представників НАТО, прямо заявив, що Бухарест стане для альянсу вирішальним випробуванням або, як він висловився, «моментом істини». І саміт дійсно виявився моментом істини, тільки зовсім не таким, яким його очікували побачити більшість учасників і зацікавлених спостерігачів. Північноатлантич­ний альянс підтвердив і зміцнив базові домовленості про співробітництво з Україною та Грузією і зміцнився сам. Саміт вніс більше ясності й у політику взаємовідносин НАТО з Росією, і ця політика розширює, але одночасно і звужує горизонти співробітництва з цією країною. Альянс підтвердив свої зобов’язання щодо Афганістану, проявив над­звичайну єдність у питанні розміщення в Європі систем протиракетної оборони й у черговий раз розширився за рахунок прийому нових членів. Усе, що відбулося під час саміту в Бухаресті, дало нову поживу для розмірковувань і водночас змусило подивитися на альянс по-новому. НАТО стало сильнішим, і привабливішими стали перспективи вступу до нього для нових членів.

Хоча з таким же успіхом саміт міг завершитися і повним провалом. Так, швидше за все, й сталося б, будь-но НАТО усього лише союзом «керованих» демократій чи пародією на союз керованих демократій у вигляді інструменту підтримки чільної ролі США. Але НАТО — не класичний союз, заснований на принципах і пріоритетах «реальної політики», а досить різношерста спільнота, де кожен його член має свою позицію, котра може не збігатися з позицією інших членів. Тому результат саміту було неможливо передбачити заздалегідь. У спільноті такого типу супереч­ки та дискусії або вносять розкол, або, навпаки, ще більше зміцнюють єдність його лав. НАТО відчувало певний тиск, і, як показав минулий саміт, тиск може виходити не лише від недругів. Він може виникнути й у ситуації, коли певна критична маса друзів починає ставити під сумнів здатність альянсу жити й діяти відповідно до своїх принципів і зобов’язань. Саме така ситуація склалася напередодні бухарестської зустрічі, коли друзів-критиків виявилося більш ніж досить. Певний компроміс із приводу приєднання до ПДЧ України та Грузії став вимальовуватися лише тоді, коли дискусія відійшла від заздалегідь написаного сценарію і прийняла більш особистісний характер і коли нові члени нагадали старим про те, за що вони боролися і яка позиція самого альянсу. У результаті компромісне рішення щодо ПДЧ було все ж досягнуто, і воно виявилося навіть кращим за сам ПДЧ.

Загадковий курс України

Заявка України на приєднання до ПДЧ, а саме обставини та час її появи, викликала певну знервованість, якщо не сказати роздратування всередині альянсу навіть серед симпатиків України. 15 січня, коли текст відомого «листа трьох» було оприлюднено в Україні, до генерального секретаря НАТО стали звертатися з проханнями прокоментувати документ, який він ще офіційно не одержав. Лист надійшов у штаб-квартиру НАТО в Брюсселі 18 січня, тобто за 74 дні до саміту, на якому мали розгорнутися спекотні баталії з питань Афганістану, систем ПРО, Косово і заявки на членство Республіки Македонія. Тобто й окрім України причин для роздратування було більш ніж досить.

Та окрім роздратування цей лист викликав і безліч запитань. Якщо казати про НАТО, то альянс, як і колись, цікавить одне: чи досить в України рішучості й можливостей для продовження курсу на євроатлантичну інтеграцію. Ще з часів підписання декларації про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997 року альянс наполягав, щоб Україна підтверджувала свої інтеграційні наміри конкретними діями. Якби все вирішували тільки наміри та декларації, то Україна приєдналася б до ПДЧ ще у 2002 році. Но­вий потужний імпульс подальшому просуванню до ПДЧ і членства в альянсі дали помаранчева революція і поновлення курсу на реформування армії та силових структур. Попри розвал помаранчевої коаліції у вересні 2005 р., цей процес удалося відновити після парламентських виборів у березні наступного року. Навесні й на початку літа того ж року керівництво НАТО було практично впевнене в тому, що Україна отримає запрошення приєднатися до ПДЧ уже на Ризькому саміті. Однак у вересні прозвучала заява тодішнього прем’єр-міністра Вік­тора Януковича про те, що Україні необхідний тайм-аут, і процес довелося призупинити. Може, НАТО очікувало від України занадто багато, але такими були тогочасні реалії. Коли після тре­тьо­го туру президентських виборів у грудні 2004 року ваш покірний слуга дозволив собі припустити, що Україна цілком може розраховувати на членство в НАТО вже через чотири роки (тобто 2008-го), то деякі представники політичного істеблішменту в Україні і США навіть звинувачували його в «зайвому консерватизмі».

Сьогодні, коли йдеться про Україну, будь-який хоч трохи інформований спостерігач розуміє, що очікування й надії це одне, а реалії — геть інше. З одного боку, є надія, що демократичні вибори сприятимуть зміцненню і подальшому розвиткові демократії, але з іншого — не спостерігається жодного прогресу в просуванні правових реформ. Надія на подолання регіональних відмінностей нівелюється політичними процесами, котрі їх тільки поглиблюють. На­дія на те, що загальне поліпшення економічної ситуації послужить і поліпшенню культури ведення бізнесу, нівелюється розумінням того, що в боротьбу за володіння та контроль над ресурсами втягнуті представники вищого керівництва країни. Надія на необоротність військових реформ нівелюється звільненням зі свого поста архітектора цих реформ, і притому без усяких видимих причин. Надія на те, що реформи в сфері оборони та безпеки тепер координуватимуть на найвищому рівні, тане з кожним днем, тому що діяльність Ради з питань національної безпеки та оборони постійно політизується (уже втретє за час президентства Віктора Ющенка), а найкращі її представники йдуть в інші структури. Надія на те, що силові структури нарешті стануть професійними й відповідальними, уже не зда­ється настільки очевидною, особливо після того, як вони опинилися на межі збройного конфлікту. На­дія на активізацію політичного діалогу з НАТО не підтверджується жодними реальними діями, а діалог як такий фактично не ведеться вже майже два роки. За таких умов, коли політиканство бере гору над політикою, коли так багато говориться про захист національних інтересів, але реально нічого не робиться, коли представники вищого керівництва ледь не ставлять перед НАТО ультиматуми на
кшталт «зараз або ніколи» або «не хочете, як хочете», — не дивно, що заявка України на приєднання до ПДЧ викликала таку неоднозначну реакцію.

Тоді чому ж альянс просто не відхилив цю заявку (для цього йому навіть не довелося б вигадувати якісь вельми переконливі аргументи), а повідомив буквально таке: «Сьогодні у нас є загальне розуміння того, що ці країни (тобто Україна та Грузія) колись мають стати членами НАТО»? По-перше, Київ не втомлюється нагадувати про те, що «ще не вмерла Україна» і що НАТО просто не має права її втратити. Рішучість Юрія Єханурова, попри вищеописані обставини й недостатній рівень його компетентності в питаннях армії та оборони, підтримувати дух і напрям розпочатих його попередником реформ; перетворення Юлії Тимошенко з відвертого популіста на відповідального керівника професійного уряду, її рішучість на ділі сприяти реальному просуванню до НАТО шляхом триразового збільшення витрат на інформаційну політику і її впевненість у тому, що «Україна більше не буде залишатися на узбіччі геополітичних проце­сів»; перетворення Олександра Турчинова з цілком байдужої до НАТО постаті на керівну й рушій­ну силу інтеграційного процесу; очевидне прагнення керівництва СБУ до продовження руху шляхом євроатлантичної інтеграції й небажання багатьох її працівників підтримувати і захищати корупційні інтереси — усі ці факти свідчать про те, що Україна здатна за себе поборотися і що за неї варто боротися.

По-друге, це здатність альянсу до самокритики. Головна проблема України та НАТО полягає в тому, що кожна зі сторін вважає іншу сторону винною в відсутності рішучих дій і ясності у взаєминах. У результаті утворилося порочне коло, через яке знизився вплив цієї структури на Україну, а її керівництво отримало привід знаходити численні виправдання своїй бездіяльності. Це порочне коло необхідно розірвати, і зробити це може тільки сильніший із партнерів. І саме ті, хто це розуміє, виграли суперечку в Бухаресті. Як сказала Кондоліза Райс, «якщо раніше двері були відчинені... то тепер вони широко відчинені, а з порядку денного остаточно знято два питання, а саме: чи стане НАТО для України «заборонною зоною» і чи вважає НАТО доцільним приєднання до альянсу однієї з республік Закавказзя. Відповідь на ці запитання міститься в заяві про те, що ...ці країни обов’язково стануть членами НАТО. Таким чином, ці питання більше не стоять на порядку денному, і тепер питання полягає не в тому, чи приєднаються вони до НАТО, а в тому, коли це відбудеться».

По-третє, НАТО, узявши на себе зобов’язання щодо прийому нових членів шляхом «створення на вищому політичному рівні механізму інтенсивного співробітництва з метою вирішення питань, які стосуються ПДЧ», фактично визнало, що таким чином воно зможе мати більший вплив на інтеграційні процеси, аніж просто надавши цим країнам доступ до участі в ПДЧ. І питання не в тім, сподобається це комусь в Україні чи ні, а в тім, чи піде це на користь країні та чи допоможе це тим людям, які дійсно хочуть її змінити. Якби НАТО й дозволи­ло Україні приєднатися до ПДЧ, попри застопорення реформ і зародження політичної кризи, то які висновки з цього могло б зробити для себе українське керівництво? Як би при цьому виглядало НАТО в очах простих українців, котрі й так уже не вельми приязно ставляться до альянсу? І з якого доброго дива ті, хто, вимагаючи від НАТО всього, і нічого від себе, раптом захочуть щось змінити, а не продовжувати діяти таким чином, як це було дотепер? Замінивши на порядку денному питання «чи стане Україна членом НАТО?» на запитання «коли?», альянс змістив акценти в системі мотивації і тепер очікує ходу у відповідь від Києва. Кого ця нова система влаштовує, а кого ні, стане відомо вже задовго до наміченої на грудень зустрічі міністрів закордонних справ країн — членів НАТО в Берліні.

По-четверте, це, хай як дивно, питання Росії. НАТО завжди брало до уваги російський чинник, коли йшлося про механізм, час і можливі наслідки прийому нових членів. Але воно ніколи не давало Росії права вето, як і права участі в процесі ухвалення рішень. Проте тут є деякі нюанси, цілком очевидні для професіона­лів, але не такі очевидні для тих, хто звик до брехні й напівправди, хто всього боїться й, звісно ж, для засобів масової інформації. І саме з цієї причини представники НАТО завжди були обережні при публічному обговоренні питань, які стосуються Росії й російського чинника. Недотримання цього правила напередодні Бухарестсь­кого саміту викликало неабияке занепокоєння в одних штаб-квартирах і навіть до деякої міри обурення в інших. Причиною обурення послужили певні заяви представників російського керівництва. Адже погроза перенацілити ядерні ракети на Україну пролунала не з вуст лідера руху «На­ши», а з вуст самого президента країни. І розпад Радянського Союзу вважає найбільшою траге­дією XX століття не Геннадій Зюганов, а той-таки президент. Ніхто б не здивувався, якби Жири­новський назвав Україну чинником «внутрішньої, а не зовніш­ньої політики Росії». Але це був не Жи­риновський, а не хто інший, як пос­тійний представник Росії в НАТО, і, мало того, ця заява пролунала не 1992 року, а в січні 2008-го. І Північ­ноатлантичний альянс, як це вже неодноразово бувало за його довгу історію, змушений був знову застосувати моральний тиск і продемонструвати свою рішучість не поступатися політичному тискові з боку Росії.

Геополітична ситуація і зміна балансу сил

Протягом багатьох років Ук­раїна чудово розуміла, що Росія далеко не єдина країна, здатна перешкодити її просуванню на шляху до європейської та євроатлантичної інтеграції. Після Бухарест­ського саміту багато хто став дивитися й убік Німеччини. Але питання в тому, наскільки правильно було витлумачено позицію Берліна. Відповідь на це запитання не така очевидна, як може видатися на пер­ший погляд. Правляча в Німеччині коаліція, не кажучи вже про її прихильників у середовищі експертів і членів уряду, поділена на два великі табори: це послідовники політики Герхарда Шрьо­дера й ті, хто прагне йти іншим шляхом. Останні, до яких, безперечно, належить і нинішній канцлер Ангела Меркель, змушені діяти надзвичайно обережно, й не тільки зі страху втратити частину електоральної підтримки, а й через те, що Російська Федерація є головним зовнішньополітичним партнером німецької держави, починаючи ще з 1991 року. Але при цьому чомусь забувають, що саме Німеччина була ініціатором першої хвилі розширення НАТО після розпаду СРСР 1991 року. Проте причини, що спонукали альянс до розширення тоді, нікуди не зникли й сьогодні. Це насамперед захист інтересів альянсу й пов’язана з цим потреба залучити в європейські структури безпеки й інші організації незрілих і слабких демократій, які межують із країнами НАТО. Оскільки це завдання поки що не вирішено, така двоїстість політики німецького керівництва видається цілком виправданою. А з огляду на зростання ваги й ролі Російської держави Німеччині довелося з двох основних зовнішньополітичних векторів трохи змістити акцент саме в бік Росії. Звідси й позиція уряду Німеччини, яку напередодні саміту на неофіційному рівні лобіювали деякі його представники: тобто ми не заперечуємо проти закономірності й невідворотності приєднання до НАТО України і Грузії в принципі, але нас не влаштовують заявлені часові рамки цього процесу. На зустрічі в Бухаресті ця позиція стала офіційною точкою зору Берліна, що відбилося в п. 23 Де­кла­рації Бухарест­ського саміту. Піс­ля цієї дискусії Ангела Меркель вис­тупила з заявою, що розставляє всі крапки над «і» у позиції Німеч­чини: «Відносини з Росією тут ні до чого. Це було рішення НАТО і країн, які претендують на приєднання до ПДЧ. Інші країни не мають права брати участь у цій дискусії» (4 квітня). Тобто все сказане слід розуміти так: нині ми перебуваємо в ситуації, коли Німеч­чина сама вже зацікавлена в просуванні України шляхом інтеграції. Якщо ж у цьому зацікавлена й Україна, то вона має зрозуміти двоїстість позиції Німеччини й діяти так, щоб переломити ситуацію на свою користь.

Та, крім Німеччини, є ще й Франція, тож Україні доведеться добряче попрацювати, щоб схилити її на свій бік. Ніколя Саркозі під час свого першого на посаді президента офіційного візиту до Великобританії спробував розвіяти хибні уявлення про причини зміни політики Парижа, заявивши, що в основі європейської безпеки лежать відносини між Францією і Німеччиною. Проте всі дії Саркозі свідчать про те, що місце, яке у відносинах із Францією колись належало Німеччині, тепер упевнено займає Росія. Для країни, яка з часу закінчення Другої світової війни будувала всю свою політику саме на відносинах із Німеччиною, такий перехід говорить багато про що. Якщо Франція втрачає свій вплив у Німеччині, то який же вплив у неї ще залишається? Що отримали Франція і Саркозі в спадщину від Жака Ширака? Це — практично повна втрата впливу на Сполучені Штати, значне погіршення відносин із Великобританією, дуже непрості відносини з Північноатлантичним альянсом і брак бодай якоїсь прийнятної політики щодо країн Центральної Європи (за винятком Румунії), котра знаходила б розуміння й підтримку в будь-якої держави з числа нових членів НАТО. Тому такий стратегічний, хоча й трохи спізнілий, але від цього не менш вражаючий перехід до нових зовнішньополітичних пріоритетів цілком виправданий. Цей подальший розвиток відносин із Північноатлантичним альянсом, поновлення повномасштабного співробітництва з військовими структурами НАТО й поліпшення відносин із Великобританією до їхнього колишнього стану. У такому разі цілком можливо, що Франція змінить свою політику й щодо України. Але для цього має докласти зусиль і сама Україна. По-перше, не розраховуючи отримати «все й одразу», а по-друге, намагаючись не розчаро­вувати тих, хто вже почав виявляти до неї хоч якийсь інтерес.

І, нарешті, після президентських виборів у Росії, є надія на зміну політики й цієї країни. А тут справді є що змінювати, й навряд чи хтось заперечуватиме це. У своїй старанно вивіреній промові на Бухарестському саміті, яку один з представників НАТО назвав родзинкою програми, нинішній президент Путін постарався говорити дуже обережно, щоб не сказати нічого зайвого. Проте з його заяв на підсумковій прес-конференції стало ясно, що за весь час перебування Путіна на президентській посаді його ставлення до НАТО (яке, за його словами, розглядає Росію «мінімум як ворога») і перспектив його розширення абсолютно не змінилося. А щодо України, то, за деякими відомостями, що просочилися в пресу (Mоscow Times, 8 квітня) після засідання комісії Росія—НАТО, Україна для Путіна «це навіть не держава». Мало того, під час недавньої зустрічі з президентом США в Сочі, Путін заявив, що приєднання України до НАТО може призвести до її розпаду як єдиної держави («Коммерсант», 8 квітня). Ще один доказ незмінності позиції Кремля стосовно України є й в інтерв’ю міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, опублікованому 31 березня в газеті «Известия».

Яка ж імовірність того, що Москва все-таки змінить свою політику? Чи вистачить у Дмитра Медведєва бажання й можливостей, щоб почати цей процес? Дуже можливо, хоча його інтерв’ю газеті Financial Times (24 березня) свідчить про протилежне. Але така можливість усе ж може з’явитися, якщо створити для цього певні передумови. Невдача завжди давала керівникам Російської держави привід переглянути й переоцінити якісь усталені догми, успадковані ними разом із президентськими регаліями. У початковий і багатообіцяючий період свого правління Путін (як і його попередники Єльцин і Горбачов) мусив відмовитися від деяких застарілих догм, які починали шкодити Росії. Здавалося, що таким самим шляхом піде й Дмитро Медведєв, але після Бухареста це видається дуже сумнівним.

Хай там як, але після Буха­рестського саміту можна говорити про доволі непогані відносини між Росією і НАТО. На засіданні комісії Росія—НАТО, а також під час сочинської зустрічі було окреслено коло питань щодо подальшого співробітництва Росії зі США і НАТО. Попри важливість такої спільної діяльності, її масштаби все ж не відповідають очікуванням жодної зі сторін. Програма співробітництва містить такі питання, як протиракетна оборона, нерозповсюдження ядерної зброї, боротьба з тероризмом, енергетична безпека, переправляння військових підрозділів до Афганістану тощо. Очевидно, що НАТО дедалі менше зацікавлене в обговоренні питань свого майбутнього з Росією, а Росія, у свою чергу, поступово втрачає можливість впливати на майбутнє альянсу. Бухарестський саміт став ще одним підтвердженням того, що НАТО, як і Європейський Союз, існуватиме як єдине співтовариство тільки доти, доки всіх його членів об’єднуватимуть спільні пріоритети, інтереси й цінності. А доки Росія їх не поділятиме, вона не може претендувати на такі самі привілеї й переваги, що їх мають держави, які їх поділяють. Не варто Росії розраховувати й на те, що Європа визнає існування «зон російських інтересів», які суперечать інтересам країн, котрі входять до них. Росія зробила свій вибір, і, як заявив її представник у Бухаресті, тепер їй із цим вибором жити. Які висновки зробить із цієї ситуації російське керівництво? Як кажуть, поживемо — побачимо.

(Думки, висловлені в цій статті, є особистим поглядом автора й можуть не збігатися з позицією Міністерства оборони чи уряду Великобританії.)