Американська воєнна операція в Іраку ввійшла в завершальну стадію. Та, попри те, що її ще не доведено до кінця, Вашингтон уже почав готуватися до нової війни. Протягом останнього місяця представники американської адміністрації неодноразово виступали з відвертими погрозами на адресу Сирії, Ірану та Північної Кореї. При цьому, схоже, наступного супротивника вже вибрано. Черговою «жертвою» США, швидше за все, стане Сирія. Американці, по суті, розпочали інформаційно-пропагандистську війну проти Дамаска, щоб підготувати громадську думку до «неминучості» нової війни.
На початку тижня міністр оборони США Дональд Рамсфелд продовжив дипломатичний наступ Вашингтона на Сирію, яке йде ось уже кілька днів. Він заявив, що ця країна провела ряд випробувань хімічної зброї, причому останнє з них за часом належить до 2001—2002 років. Крім того, за даними Рамсфелда, у Сирії знайшли притулок деякі високопоставлені представники режиму Саддама Хусейна, а деякі з них змогли через сірійську територію потрапити в інші країни.
До кампанії активно підключилися й інші високопоставлені американські чиновники, серед них і сам Джордж Буш. І практично всі їхні заяви звучали в такому самому тоні. У тому випадку, якщо Сирія зберігатиме свою неконструктивну стосовно вимог Вашингтона позицію, адміністрація США пригрозила використовувати проти Дамаска будь-який з «наявних у її арсеналі засобів».
Задля справедливості варто зазначити, що Сполучені Штати все-таки дають зрозуміти, що у випадку співробітництва — нехай і принизливого для Сирії — війни не буде. Президент Буш заявив, що Ірак — це особливий випадок, і він не буде моделлю для вирішення всіх проблем у світі. Він підкреслив, що розраховує на співробітництво Сирії, і висловив надію, що сирійці зрозуміли смисл цих слів.
Проте американці точно незадоволені поведінкою Дамаска, і з їхніх вуст звучать цілком конкретні обвинувачення. США стверджують, що останніми місяцями Сирія надавала допомогу Іраку — зокрема, поставляючи до Багдада прилади нічного бачення і дозволяючи арабським добровольцям проникати на територію Іраку, щоб там воювати в складі вірних Саддаму сил. До того ж Сирія продовжує залишатися в американському списку країн, які спонсорують тероризм. Вашингтон ставить за провину Дамаску підтримку палестинських організацій «Ісламський джихад» і ХАМАС, а також ліванської «Хезболли».
Сірійській владі, яка на прикладі Іраку наочно переконалася, що в нинішньої американської адміністрації слово рідко розходиться з ділом, а на допомогу міжнародної громадськості й братів-арабів розраховувати сьогодні не доводиться, залишається судорожно виправдовуватися й заперечувати всі звинувачення.
Президент Башар Асад і його оточення заявляють, що вони ніколи не надавали допомоги Іраку, не ховають високопоставлених іракців (і справді, Сирія історично вороже ставилася до Саддама Хусейна) і не займаються розробкою хімічної зброї. Що ж до названих США терористичних угруповань, то сирійці кажуть, що в Дамаску ці організації мають лише свої «прес-офіси».
Проте, як показує досвід, виправдання та спростування не можуть вважатися рятувальним засобом від агресії. На думку експертів, Сирія є просто ідеальним об’єктом для нападу США, натхнених відносно легкою перемогою в Іраку. Ситуація в країні, по суті, у деталях повторює іракську. У Сирії біля влади перебуває практично та сама, що й в Іраку, світська партія «Баас». Так само, як і в Іраку, владу тут узурпувала етнічна та конфесійна меншість. У Багдаді правила гри встановлювали суніти, які пригнічували шиїтів і курдів, у Сирії державою правлять алавіти, в яких дуже натягнуті відносини із сунітською більшістю в країні. До того ж у Сирії слабка армія, оснащена застарілою зброєю, і є сили всередині країни, на які можна обпертися в боротьбі проти режиму Башара Асада.
Слід зазначити, що нападки Вашингтона на Дамаск виглядають цілком логічними. Зважте самі — якщо припустити, що іракське керівництво, а також частина іракської армії разом з озброєннями справді опинилися на сірійській території, то через якийсь час уже виграна війна в Іраку може відновитися. У той самий час, погрожуючи Сирії, США намагаються, насамперед, застрахувати свої капіталовкладення. Вони вже отримали іракські нафтові свердловини і тепер їм потрібно убезпечити їх від тих, хто може перешкодити користуватися надбаним. І, між іншим, розпочинати для цього війну із Сирією зовсім необов’язково: досить змусити президента Башара Асада усвідомити всі його помилки й дати американцям гарантію безпеки іракських нафтових розробок. Якщо ж він це робити відмовиться, то тоді можна буде застосувати силу. Не варто забувати й те, що Сирію включено Джорджем Бушем у так звану «вісь зла» і війна проти неї логічно вписується в антитерористичну кампанію Вашингтона.
І ще один момент, на якому хочеться зупинитися особливо. Не слід забувати, що Сирія — найнебезпечніший з усіх сусідів Ізраїлю, і зміна правлячого режиму в ній зможе врятувати стратегічного партнера США від надто великої загрози. Тому цілком логічним виглядає те, що до пропагандистської антисірійської атаки вже приєднався Ізраїль. Міністр оборони цієї країни Шауль Мофаз в інтерв’ю місцевій пресі цілком прямо зазначив, що Ізраїль прагне використовувати нові умови на Близькому Сході, які виникли після падіння Саддама, для усунення потенційної загрози з боку Сирії.
Крім того, деякі експерти вважають, що Вашингтон використовує перемогу в Іраку й погрози у бік Дамаска не лише для психологічного тиску на інші «незручні» держави, а й у внутрішньополітичних цілях. На їхню думку, загроза початку воєнної операції США проти Сирії найближчим часом є «політичним трюком». Вашингтон і Дамаск поки що ще зберігають дипломатичні відносини, протиріччя між країнами ніколи не досягали рівня американсько-іракських. Проте Буш-молодший, мабуть, пам’ятає помилку свого батька, який через рік після блискучої перемоги в Перській затоці «провалив» президентські вибори через те, що не «розвинув» успіх ні на зовнішньополітичному, ні на внутрішньополітичному фронті. Отже, дії Вашингтона з подальшого «поширення демократії» на Близькому Сході можуть виявитися дуже обгрунтованими, оскільки завойовувати симпатії електорату, діючи за межами країни, завжди легше.