Мирослав Маринович: візит як проба прямого патріаршого правління

Візит патріарха Кирила в Україну завершений. Усі заяви зроблено, всі сигнали послано: хто має вуха — почує, хто має голову — зрозуміє! ЗМІ, які активно обговорювали мету і перебіг візиту, стомлено зітхнули й замовкнули. Та, мабуть, саме тепер є резон помізкувати над тим, наскільки дев’ять липневих днів можуть стати доленосними для українців. Думками про це кореспондент «ДТ» попросив поділитися Мирослава МАРИНОВИЧА — відомого письменника, публіциста, філософа, проректора Українського католицького університету, у минулому — дисидента.

— Я сприймаю цей візит як зачищення території перед подіями, які настануть пізніше.

— А саме?

— Справжня боротьба за Українську православну церкву і Київський престол розпочнеться, коли митрополит Володимир Сабодан і патріарх Філарет відійдуть у вічність, це очевидно, і це не тільки я завважив. А поки що патріарх Кирило вичікує; відпрацьовує певні ідеологеми й намагається їх випробувати, подивитися, як їх сприймуть в Україні. Мене особливо тривожать дві з них. Перша — це запущена в масову свідомість думка, що після відходу митрополита Володимира патріарх Кирило стане патріархом Московським, Київським і всієї Русі, а друга — що резиденцією нового глави Української православної церкви має стати Софія Київська. Оскільки протесту з боку офіційної влади не буде й ефективної протидії опозиції також чекати важко, це справді викликає серйозні побоювання.

— А ідея створення так званого руського світу?

— Ні, вона в мене особливих хвилювань не викликає, бо це давно відома формула, яка може якось змінюватися стилістично, проте з часів відомої тріади «Самодержавство, православ’я, народність» вона по суті та ж сама.

— Так, але в час свого народження вона все-таки утримувалася в межах однієї держави — Російської імперії.

— А тепер патріарх Кирило намагається побудувати церковну імперію, в якій не буде внутрішніх кордонів. У цьому-то і вся суть! Якщо Путін і Медведєв змушені бодай офіційно зважати на наявність кордонів та формальної політичної незалежності сусідів, то патріарх Кирило може про це забути. І підтвердження цього — слова митрополита Алфєєва, який сказав, що патріарха Кирила помилково називати іноземним гостем.

— Це достойне дослівного цитування. Отож: «Інколи кажуть, що патріарх із Росії тут гість. Дехто навіть йому каже: почувайтеся як удома. А він відповідає: я почуваюся не як удома, я й так удома. Це не патріарх якоїсь іноземної церкви, це патріарх Української православної церкви. Коли він приїжджає в Україну — він приїжджає до своєї пастви, до свого народу…»

— Генсек у радянській імперії теж повсюди був у себе вдома. І народ у будь-якій точці СРСР був свій, радянський. Де був не радянський, тобто такий, що за світоглядом не підпадав під це визначення, відомо. Створюючи церковну імперію, патріарх Кирило шукає — разом із Путіним і Медведєвим, чим би замінити цю спільність, створену не за етнічним чи географічним, а виключно за ідеологічним принципом. «Православний світ», «руський світ» — це те, що вони знайшли. Багато конфесій, великі групи людей, цілі регіони за визначенням не можуть увійти в цей «руський світ». Але цьому «світу» властиво випинати себе й, отже, заходити в суперечність із іншими «світами».

Однак є щось дуже важливе, про що патріарх Кирило забуває. За минулі двадцять років в Україні сформувалася чітка й досить стійка модель: кожен із трьох попередніх президентів — при тому що в них, як у живих людей, звісно, були якісь особисті уподобання, — був президентом усіх громадян, усіх українців, незалежно від конфесійної належності, національності тощо. Це влаштовувало всіх, бо така модель органічна для українців, вона природним чином відповідає українському менталітетові. А ось ідеї, з якими приїхав патріарх Кирило і які він спробував нав’язати масовій свідомості, суперечать українському світовідчуттю, причому досить гостро. І в цьому запорука майбутньої поразки Москви. Нині — оскільки в нас немає політичних сил, здатних ініціювати протести народу, — українці повернулися інтуїтивно або, якщо хочете, стихійно до такого собі малоросійського типу поведінки. Хохол усе мотає на вус. Він помічає й розуміє все, але мовчить. І цим своїм мовчанням створює враження, що — все, кінець, повний успіх, можна робити що завгодно! Але така ейфорія найчастіше не тривала довго. Дуже скоро наставав момент, коли народ реагував, змітаючи все на своєму шляху. Росія сьогодні забуває напуття, з якими цариця Катерина II посилала в Малоросію своїх людей: «Пам’ятайте, що малороси схожі на вола. Немає тварини, здатної витримати більше, ніж віл. Але майте на увазі, якщо вже віл не витримує, то його бунт страшніший, ніж бунт усіх решти тварин». Вона розуміла етнопсихологію українців. А патріарх Кирило і його однодумці в Кремлі свято увірували в те, що самі придумали: буцімто немає жодної різниці між українцями та росіянами, і діють відповідно до ментальності російського народу, тим самим забезпечуючи свою майбутню поразку.

— Отже, ви вірите в те, що остаточна перемога — за народною ментальністю? Вона ж формується в результаті історичних подій і може змінюватися...

— Вірю абсолютно. Сумно, звісно, що нам доведеться пройти через певні випробування, пережити ще одну хвилю трансформацій, які болісно пройдуться по багатьох людях, по багатьох родинах. Але мабуть, нам це потрібно. Якщо Господь дозволяє це все, значить, нам це потрібно.

Модель етнічної держави, яка пригодилася Польщі, Литві, Естонії тощо, виявилася явно не для нас. Мабуть, Господь дав нам інше завдання. І ми вже почали його вловлювати, почали намацувати якусь свою модель державного будівництва. Адже в нас стали відбуватися речі, на мій погляд, прямо фантастичні. Передусім — істотна українізація УПЦ Московського патріархату. І сталося це якось само собою, природно, як трава росте. У Москві це відчули. А треба розуміти: якщо Росії як державі досить складно функціонувати без України, то російська церква без Києва функціонувати просто не може. Тут центр її легітимації, і тому втрата Києва для Москви недопустима.

Кирило наразі намагається не тільки зупинити процес українізації, а й взагалі ліквідувати автономію, що її так необачно дав українській церкві патріарх Алексій II на початку
90-х років. Те, що патріарх готує українській церкві, в політиці називається «пряме президентське правління». Гаразд, нехай спробує. Однак те, що відбувалося в умовах свободи, було цілком природне для України, випливало з ментальності українців. Те, що відбуватиметься в умовах несвободи, набере, звісно, якогось історичного значення, але воно знову зникне, щойно буде встановлено свободу.

— А буде?

— Я переконаний, що людство загалом іде в напрямі підвищення рівня свободи. Це не означає, що в нас не буде відкочування назад або стрибків убік; це не означає, що отримана політична свобода для кожного буде особистою свободою в євангельському сенсі. Але те, що йде звільнення людського духу й, можливо, людської поведінки, хоча в моральному сенсі це амбівалентний процес, — для мене не підлягає сумніву. Тому я досить спокійно ставлюся до того, що відбувається і на політичному, і на церковному рівнях (а відбуваються речі абсолютно ідентичні, треба сказати).

Російські правителі сьогодні вірять, що несвободу можна зберегти, що для неї є місце в майбутньому. Для них дуже приваблива китайська модель, яка буцімто доводить, що в умовах несвободи можна досягти блискучих економічних успіхів. Але це зовсім інша цивілізація. А в нашій, європейській цивілізації штучна підтримка того, що давно вже не життєздатне, добрих плодів дати не може. Боротьба між київською моделлю і московською — це не боротьба між російськими й українськими націоналістами. Зводити проблему до цього — означає мислити надзвичайно примітивно. Я бачу тут протистояння двох моделей існування слов’янського етнотипу; навіть не етно-, а швидше цивілізаційного типу. Коли київська модель почала проявлятися, Москва вирішила, що це для неї небезпечно. У принципі, не без підстав. Адже Україна ставала привабливою навіть для російських громадян, незважаючи на весь безлад, усю плутанину, які в нас були довгі роки. Спроби задушити київську модель силою наразі очевидні. Але світ, повторюю, рухається в інший бік, у бік підвищення рівня свободи. Тому київська модель, попри свої непроявленість, незрілість із цілком об’єктивних причин, життєвіша й перспективніша, ніж чітко вибудувана, добре й давно нам усім знайома, — але просто застаріла московська модель авторитаризму.