Як розірвати контракти з «Газпромом»

Висловлювання президента Ук­раїни Віктора Януковича на спільній прес-конференції з європейсь­кими керівниками про те, як важко вести переговори з Росією, а також прем’єр-міністра України Миколи Азарова - про те, що «якщо нам доведеться платити 400 доларів за газ, ми будемо їх платити - у нас немає іншого виходу», підш­товхнули мене до необхідності стисло висловитися з приводу того, чи легко (важко) вести переговори з Росією та «Газпромом» на газову тематику і чи справді немає виходу із ситуації, що склалася на сьогодні. На мій погляд, можливість виходу з тяжкої газової ситуації була і є. Питання в тому, чому нею не скористалися досі.

Спочатку - про «важко». Як колишній працівник «Нафтогазу України», котрий майже 12 років «варився» у нафтогазівському «казані», можу сказати: легко не було ніколи. Усім відомо, що «Газпром» та газ - друга (після атомної) зброя, користуючись самою наявністю якої в себе Росія приборкала цілі європейські країни з їхніми урядами та політиками. Про цю, другу, зброю Росія в особі її керівників говорить прямо й відкрито, не боячись і не соромлячись реакції у відповідь.

Відтак, я вірю, що українській переговорній групі важко вести переговори про зниження ціни на газ із Росією та «Газпро­мом», які мають на руках такий «козир», як укладені на 2009 - 2019 роки контракт купівлі-продажу та транзитний контракт від 19 січня 2009 року.

Тим часом усі, хто стежив за «газовою справою» Ю. Тимошен­ко або читав вирок Печерського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2011 року у кримінальній справі №1-657/11, можуть зрозуміти, що не краща (якщо не гірша з відомих усім причин) ситуація була й напередодні укладення між «Нафтогазом» та «Газпро­мом» контрактів від 19 січня 2009-го.

Так, із вироку суду та висловлених або оголошених під час судових слухань показань свідків, спеціалістів та сторони захисту випливає, що 31 грудня 2008 року закінчилася дія контракту купівлі-продажу природного газу, укладеного між «Нафтогазом» та компанією «РосУкрЕнерго». Вод­ночас залишалися чинними і продовжували діяти укладені між «Газпромом» та «Нафтога­зом» на 2003 - 2013 роки транзитний контракт від 2003 року та «Сог­лашение об урегулировании отношений в газовой сфере» від 4 січня 2006 року, підписані між «Нафтогазом», «Газ­про­мом» та компанією «РосУкр­Енерго».

Як відомо, зазначеним конт­рактом та «Соглашением» ставка плати за транзит природного газу територією України до 1 січня 2011 року була встановлена у розмірі 1,6 дол. за 1000 кубометрів на 100 км відстані (крім 2007-го та 2008 років, коли, за домовленістю «Газпрому» та «Нафтогазу», ставку плати було встановлено в розмірі 1,7 дол.).

Якщо хтось вірить, що 2009 року Росія і «Газпром» як монополіст, не маючи укладеного з «Нафтогазом» контракту купівлі-продажу газу, були менш наполегливими у питанні ціни на газ, ніж сьогодні - непоступливі в питанні її зміни (зниження), хай уважно почитає вирок суду та перевірить повідом­лення ЗМІ у період, який передував 19 січня 2009-го.

Слід також звернути увагу й на те, яким послідовним і наполегливим був «Газпром» у питанні заперечення проти зміни (підвищення) ставки плати за транзит, яка, як уже зазначалося вище, була зафіксована у транзитному контракті від 2003 року та «Соглашении» до 1 січня 2011 року. Так, у ситуації, коли, починаючи з 2009 року, ціна на природний газ, розрахована за формулою, зросла істотно, «Газпром» погодився на відповідну істотну зміну (збільшення) ставки плати на транзит до 2,6-2,8 дол. лише з 1 січня 2010 року.

При цьому ставку плати за транзит на 2009 рік було збільше­но лише з 1,6 до 1,7 дол. (державне обвинувачення та «Нафто­газ» під час розгляду «газової справи» Ю.Тимошенко, а також Печерсь­кий районний суд міста Києва у своєму вироку назвали таке підвищення «залишенням без змін, порівняно з 2008 роком»).

Тому, будучи переконаним, що звинувачувати Ю.Тимошенко (і лише її) в укладенні таких контрактів 2009 року немає жодних правових підстав, я водночас не маю права закидати й теперішній владі, що лише вона вин­на у ситуації, яка склалася на сьогодні.

Тим часом очевидно, що загроза настання ситуації, яку має­мо сьогодні, була передбачуваною й не новою, і як вирішувалася аналогічна ситуація у 2010 - 2011 роках - немає потреби нагадувати.

Чи справді не можна було запобігти загрозі виникнення теперішньої ситуації? Звісно, можна було, якби почати це робити ще у 2010 році, коли стало зрозуміло, що добровільне врегулювання проблеми ціни на газ із «Газпромом» не виходить і, швидше за все, не вийде.

Відтак, усім спеціалістам було зрозуміло, що годилося бодай розпочати процедуру арбіт­ражного врегулювання спору що­до ціни на газ в Арбітражному інституті Торгової палати м. Сток­гольма (як це, до речі, на сьогодні вже давно зробили деякі європейські компанії). При цьому, що важливо, ніхто не казав, що всі спроби дійти згоди щодо зниження ціни газу у добровільному порядку слід було полишити.

Вочевидь, саме на це розраховувала екс-прем’єр Ю.Тимо­шен­ко, говорячи що контракти від 19 січня 2009-го укладалися на таких умовах всього на рік, аби отримати «передишку» і за той час домовитися про інші, більш вигідні для України і «Нафтогазу», умови, або врешті розірвати контракти.

Що заважало Україні піти саме таким (арбітражним) шляхом? Адже не було жодного ризику: розпочавши ще у 2010 році арбітражне врегулювання ціни газу з «Газпромом», на сьогодні ми, можливо, мали б іншу (нижчу) ціну, однак у жодному разі не вищу.

Чому цього не було зроблено ще тоді? І чому ця процедура не розпочата досі (чи, може, вона розпочата, але знає про неї обмежене коло осіб, як і про зміст «газових» переговорів)?

Невже хтось сподівається, що напередодні президентських виборів у Росії, коли її керівництву самому «победа, как воздух, нужна» на «газовому фронті», воно погодиться на добровільне зниження ціни на газ для України? Відтак, зважаючи на лозунг «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих», необхідно терміново виходити з глухого кута, в якому Україна перебуває.

Іншого, швидшого й більш законного, способу змінити наявну ситуацію, крім як створити на базі «Нафтогазу» та його дочірніх компаній окремі державні підприємства з видобування, постачання (купівлі-продажу) та транспортування природного газу, немає.

До речі, зазначений сценарій не є винаходом нинішньої влади. На рівні консультантів і спеціалістів попередників теперішньої влади такий спосіб (на випадок, якби не вдалося домовитися у 2010 році щодо зниження ціни на газ, як це було у 2009 році) обговорювався також, оскільки він прямо «напрошувався», виходячи з міжнародних зобов’язань, які Україна взяла на себе. І ще тоді всім було зрозуміло, що, зважаючи на положення контрактів від 19 січня 2001 року, в яких на «Наф­тогаз» покладено обов’язок забезпечити правонаступництво на випадок його («Нафтогазу») реорганізації, жодної мови про реорганізацію ніхто б не вів. Звісно, немає потреби говорити, що «Нафтогаз» не мусив би виступати ініціатором своєї ліквідації.

Усі були одностайні і в тому, що така ліквідація «Нафтогазу» з одночасним створенням нових підприємств мала відбуватися не на підставі постанови чи розпорядження Кабінету міністрів України, які можна оскаржити в суді, а згідно з нормами відповідного закону (проблеми з його прийняттям тоді розуміли всі). Цим самим законом, або постановою Кабінету міністрів Украї­ни, яку необхідно було б прийняти на виконання закону, мали бути вирішені і питання погашення зовнішніх боргів «Наф­то­газу» у зв’язку з його ліквідацією.

Іншим виходом із ситуації було прийняття, знову ж таки, закону, який унеможливить виконання «Нафтогазом» контрактів, коли в цьому виникне потреба.

У будь-якому з наведених ви­ще варіантів результатом було б одне - укладення новоствореними підприємствами контрактів на умовах, які були б більш прий­нятними для держави в цілому.

Відтак, оскільки на сьогодні вся влада зосереджена в руках однієї політичної сили, необхідно проявити лише бажання та/або волю. Нинішній владі зробити це, маючи більшість у парламенті, значно легше, ніж у часи уряду Ю.Тимошенко.