Чи є вихід з євроінтеграційного тупика?

Ще минулого літа, коли кримінальна справа проти колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко набирала обертів, було зрозуміло, що платити за неї доведеться передусім європейськими прагненнями України. Не народні протести й революції в рейтингах стали основним ризиком для Віктора Януковича, а різке ослаблення і так не особливо вражаючих позицій у регіональній політиці, які були в нашої держави торік.

За усередненими даними різних соцопитувань, від 46 до 52% громадян України вважають, що країні слід прагнути в Європу. 11,5 мільйона українців у 2010 році проголосували за Юлію Тимошенко, яка обіцяла Україні членство в Європейському Союзі; а ще 12,5 мільйона - за Віктора Януковича, який заявив про пріоритетність курсу на євроінтеграцію у своїй зовнішній політиці.

Необхідність же зближення з Європою продиктована вже зробленими помилками та геополітичним середовищем, яке формується навколо України. Поставивши сьогодні під питання поглиблення партнерства з Європою, Україна може опинитися у найскладнішій зовнішньополітичній ситуації за всю історію своєї незалежності.

Дії Європейського Союзу зрозуміти і передбачити відносно просто. Виходячи з логіки нормативної складової свого впливу, він буде змушений посилювати тиск на Україну. Це відбуватиметься не з лихої волі окремих країн-членів і не відповідно до теорій змов. «Європейські цінності» - права людини та високі демократичні стандарти - лежать в основі зовнішньополітичної стратегії ЄС. Це його головна конкурентна перевага у глобальних політичних процесах, своєрідне «обличчя» й ідентичність як одного з провідних світових гравців. Використання нормативної сили - здатності створювати й поширювати норми поведінки, певні політичні стандарти - покликане забезпечити зону стабільності на кордонах Європейського Союзу. Інструмента кращого, ніж цей, в арсеналі ЄС немає, і не тільки через небажання Європи витрачати надто багато на оборону, а й завдяки характерові загроз, із якими вона зіштовхується.

Окрім цього, новини з України, схоже, викликають у європейських лідерів відчуття певної огиди. Це - особистісний рівень прийняття рішень. Як правило, він другорядний, але в моменти невизначеності або криз цілком може виявитися вирішальним. Проблема в тому, що у відносинах України з ЄС саме настала криза.

У періоди криз підвищується ймовірність і ціна помилок. Однією з них може стати завищена оцінка значення відносин із Україною для Євросоюзу. Частка України в зовнішній торгівлі ЄС становить близько 2% (частка ЄС у зовнішній торгівлі України - близько 30%). Переважно Україна експортує в ЄС метал, сільськогосподарську продукцію, обладнання та продукцію гірничодобувної промисловості, посідаючи при цьому місце наприкінці другого десятка за обсягами товарів, що поставляються. За великим рахунком, з економічної точки зору, Україна є для ЄС чимось досить схожим на сировинний придаток, а також транзитером російського газу. Якщо збережуться нинішні тенденції, то роль транзитера зменшуватиметься, а роль придатка - консервуватиметься. Тиснути на Європу з енергетичних питань не вийде, вони регулюються режимом Енергетичної хартії; та й позиція у відносинах із Росією з газових питань в України досить уразлива.

Так само марні й апеляції до європейсько-російського діалогу. Дипломати, як у Росії, так і в ЄС, давно стомилися від очевидного бажання Києва спекулювати на суперечностях між ними та спроб періодичного шантажу по обидва боки. Ця тактика була б здатна приносити скромні успіхи, якби Україна справді могла претендувати на місце ефективної складової європейської системи безпеки (російсько-європейський діалог зосереджений переважно в цій сфері). Сьогодні ж, саме завдяки проблемам нормативно-ціннісного характеру, Україна зазначену можливість втратила (принагідно ускладнивши і свій діалог із НАТО).

Наша країна цікава для ЄС передусім як держава-донор регіональної системи безпеки. Особливо цінною була роль України в урегулюванні Придністровського конфлікту та як бар’єру на шляху різних транснаціональних загроз. Проте в першому випадку її цінність визначалася в основному можливостями посприяти демократизації Придністров’я, тож в умовах, котрі склалися, позиції України й тут трохи ослабли.

З погляду теорії, гібридний режим (з 2011 року Україна належить саме до таких держав) може демонструвати два-три типових варіанти зовнішньополітичної поведінки. Якщо він не потребує додаткової легітимації чи підтримки й не відчуває зовнішніх загроз, то зовнішня політика визначатиметься конфігурацією базових національних інтересів країни (таку помірковану зовнішню політику проводить, наприклад, Китай). Ослаблення легітимності - а це одна з ключових проблем для гібридних режимів - може генерувати два типи зовнішньополітичної поведінки. Якщо джерела зазначеного ослаблення внутрішні, то зовнішня політика може стати більш агресивною: такі держави можуть ініціювати регіональні конфлікти, демонструвати прагнення підвищити свій міжнародний статус (наприклад, із допомогою придбання зброї масового ураження) тощо. Якщо ж легітимність послабляється зовнішніми чинниками, зростає ймовірність компенсаторних поступок. Приклади такої поведінки є і в недовгій історії зовнішньої політики України - під час президентства Леоніда Кучми.

Україна не може дозволити собі не звертати уваги на тиск сусідів, як Китай, або розв’язувати регіональні війни, як Іран. Схоже, на Банковій вважають, що час грає на їхню користь. У різних країнах - наприклад, у Німеччині - можуть змінитися уряди, про вибіркове правосуддя можуть забути. Але насправді час не на боці України. Серед європейських держав цілком сформувався консенсус із питань діалогу з авторитарними та гібридними режимами, і застосування Євросоюзом принципу «менше за менше» - тільки початок прикрощів для нашої країни. Чим довше Україна шукатиме прийнятних виходів з ситуації, тим дорожче їй доведеться за них платити.

Компенсації потребуватимуть складніших рішень. Найпростіше з них - виконання вимог Заходу - дуже малоймовірне, хоча й дозволило б Україні з мінімальними втратами вийти з ситуації. Складніші варіанти можуть бути зорієнтовані на менш пріоритетні для ЄС сфери співпраці з Україною. До них передусім належить взаємодія з Україною у питаннях регіональної безпеки: контрабанди, наркоторгівлі, незаконної міграції, екології. Крім того, Україні доведеться займати активнішу позицію в кризах, аналогічних торішнім подіям у Лівії, й демонструвати набагато більшу поступливість у питаннях двосторонніх економічних відносин. Деяким європейським «болючим точкам» на кшталт конфліктів на пострадянському просторі також доведеться приділяти більше уваги, яка часто дорого коштує. Україні доведеться поділяти в цих конфліктах підходи Європейського Союзу, стурбованого своєю енергетичною безпекою та «м’якими загрозами» з боку пострадянського простору, а це останнім часом дедалі більше суперечить інтересам Росії. Проблема полягає в тому, що, навіть пішовши на такі кроки, Україна отримає переговірну позицію гіршу, ніж вона була ще рік тому.

Одна з найефективніших стратегій переговорів зводиться до взаємних поступок із другорядних питань. Багато в чому саме завдяки використанню такого підходу Україні вдавалося успішно вести переговори в процесі підготовки складної й комплексної Угоди про асоціацію. У певному сенсі весь складний євроінтеграційний шлях України - це шлях поступок із другорядних питань задля досягнення основної мети - європейської перспективи. Сьогодні питання дотримання прав людини та відданості нормам демократії, яке Україна вважає другорядним, насправді для Європи є принципово важливим. Нездатність це усвідомити загрожує втратою всіх попередніх досягнень.