Дві вишки «Нафтогазу». «Юнона» і «Авось»

«Довольно паузы.
Будет шоу.

«Авось» отплытье провозгласил».

А.Вознесенский, «Авось»

Після того як півроку тому «Чорноморнафтогаз» зробив гучну покупку морської бурильної установки West Juno («Західна Юнона»), мало хто припускав, що наступне придбання українських тендерних чарівників виявиться ще більш вражаючим. Очевидно, керівники «Нафтогазу» виявилися таємними шанувальниками рок-опери радянських часів Рибни­кова-Вознесенського, вирішивши: якщо є корабель «Юнона», то має бути в нього й свій «Авось». Тим більше що саме ця назва якнайповніше визначає логіку і дух подій, які не забарилися після першої покупки.

Каємося. Ми до останнього моменту вірили, що другий тендер на бурову пройде більш розважливо, ніж попередній. Або ж його скасують взагалі. На те, здавалося, були всі підстави. По-перше, останні кілька місяців «Нафтогаз» запевняв, що наступна покупка буде до непристойності прозора. По-друге, пригасити спритність держменеджерів мала президентська перевірка, яка підтвердила факт «нераціонального використання» державних 150 млн. дол. при першій покупці.

І нарешті. Мозок відмовлявся вірити, що другий тендер може скопіювати перший з його дивними умовами та прямолінійною простотою освоєння коштів. «Адже не можуть вони отак просто, ні на кого не зважаючи, повторити все те саме?» Виявилося - можуть.

«А чого дивуватися? - флегматично коментував те, що сталося, народний депутат від правлячої більшості. - Вони по-іншому вже просто не вміють. Це навіть не звичка. Це діагноз».

Ну що ж, діагноз - так діагноз. Значить, повертаємося до історії хвороби.

Отже, перший рецидив стався у травні. Тоді «Чорномор­нафтогаз» розіграв тендер між двома пов’язаними компаніями - Highway Іnvest­ment і Falcona Systems. Серед батьків-засновників обох структур значився таємничий рижанин Ерік Ванагельс. Незвичай­ність долі цієї людини визначається тим, що, будучи власником кількох десятків офшорних фірм, він, за свідченнями сусідів, веде життя бомжа. В Україні таку невідповідність зазвичай називають «мертвим паспортом». Латвійські журналісти у спілкуванні з нами назвали це більш прозаїчно: «Підставна фігура. У нас багато таких. Адже якось має наша маленька країна заробляти на наданні фінансових послуг вашим олігархам».

У тому ж таки тендері Латвія прислужилася Україні ще одним колоритним персонажем - директором Highway Іnvestment Станом Горіним. В інтерв’ю телеканалу ТВі він категорично не впізнав свого підпису на фінансових документах: «Підпис схожий, але я його не ставив».

Нагадаємо, що саме цей підпис акцептував продаж «Чорно­морнафтогазу» бурової установки West Juno за ціною 400 млн. дол. Тоді як її ціна на світових ринках не перевищувала
250 млн. дол.

Цю досить дивну переплату «Нафтогаз» намагався пояснити тим, що сама вишка справді коштує тільки 250 млн. дол., решта ж грошей пішла на додаткове обладнання. Якості цієї аргументації торкнемося трохи пізніше. Спочатку - про другий тендер.

Ще задовго до нього «Нафто­газ» повідомив, що послав офіційні запрошення 11 світовим виробникам. Ця заява відразу вселила здоровий скепсис. Поси­лився він після того, як на конкурс прибули всього три дивні контори, і далеко не світового масштабу.

Аби розвіяти сумніви, DT.UA поставило НАК (письмово) всього два запитання: «Кого запрошували?», «Чому ті відмовилися?». Відповідь перевершила найсміливіші очікування. Головний спікер із супроводу тендерів по вишках - заступник голови «Нафтогазу» Вадим Чупрун - люб’язно повідомив нам, що «згідно із законом про держзакупівлі, інформація щодо проведення процедури закупівлі публікується в офіційному виданні з питань держзакупівель». Усе.

Отже, сам тендер розписали «на трьох»: усе той-таки Highway Investment (пропозиція - 400,344 млн. дол.), Diafall Ltd (Великобританія) - 405 млн. дол. і Rigas Kugu (АТ «Ризька судноверф», Латвія) - 399,8 млн. дол. Як неважко помітити, ціну першої вишки, 400 млн. дол., як гвіздком прибито в усіх трьох пропозиціях другого тендера.

Після розкриття фінансових пропозицій «Нафтогаз» узяв несподівану паузу, повідомивши, що думатиме 20 днів. Чесно кажучи, ми припускали, що переможцем стане Diafall. Удруге дати перемогти Highway - грубий вчинок, Ризька судноверф установок не будує, а Diafall відповідав усім умовам. По-перше, цього літа там помінявся директор, і замість важкоартикульованого англосаксонського прізвища з’явилося щось рідне:
mr. Alexandr Zelikov (Izrael). По-друге, практично одночасно статутний фонд фірми зріс зі стандартного одного фунта стерлінгів до двох мільйонів.

До речі, цього разу нам не довелося витрачатися на виписки з англійського реєстру. Цю роботу за нас зробив читач DT.UA з Британії, повідомивши, що хоче просто допомогти - а «раптом згодиться». Такими ж спонуками керувалися ще понад десять людей з трьох різних країн, за що ми їм дуже вдячні. Все-таки є речі, які об’єднують.

Та повернімося до головного. Після тяжких двадцятиденних роздумів, під час яких керівники «Нафтогазу», за їхніми словами, «відвідали офіси компаній- учасників» (цікаво, як там погода на Британських Віргінських Остро­вах?), переможцем назвали Ризьку судноверф. Смішна подія відбулася з Highway Investment. Компанію відсторонили від змагання у зв’язку з тим, що вона запропонувала вишку не 2011-2012 рр. випуску (як було потрібно), а 2007 року. До того ж на ній свого часу сталася пожежа. Можна було б, напевно, поглумитися над інтелектуальним рівнем офшорних бізнесменів, якби не одне «але»: ці люди вже виграли один український тендер на бурову установку. Отримавши 320 млн. дол. передоплати.

Правда, список учасників був настільки «рівний», що вибір Ризь­кої судноверфі як переможця також збурив багатьох українців. Учасники форумів і соціальних мереж безупинно ділилися новоздобутою інформа­цією про те, що Rigas Kugu ніколи бурових установок не створю­вала, що в останні роки тут тільки ремонтували кораблі, та й то здебільшого невеликі, й навіть про те, що стапелі верфі суто технологічно не підходять для будування вишки. Потім DT.UA отримало від своїх джерел усьому цьому підтвердження.

У принципі про те, що в Ризі не збираються будувати жодних установок, було ясно відразу. Згідно з тендерною документацією, вишка мала бути збудована максимум до грудня наступного року. Виходя­чи ж з того, що побудова такої бурової установки займає близько двох років, то нині в річці Даугава має плавати вже півплатформи.

Вадим Чупрун в інтерв’ю ТВі відразу після тендера пояснив потенційні можливості Ризької судноверфі таким дивним чином: «Я сам собі ставив запитання: а де ж ті бурові, які ви готуєте? Нині глобальний світ має глобальні зв’язки. І якщо вже вони взялися за гуж, той, який ми їм прив’язали до візка, то вибач, говорити про те, що ти не дужий, не маєш права. Та інтеграція всіх процесів, яка тепер відбувається на підприємствах, пов’язаних з будь-якою точкою світу, свідчить про те, що непосильного нічого немає». Не менш туманно, зате більш виразно висловився в коментарі тому ж таки ТВі голова комітету конкурсних торгів «Чорномор­нафтогазу» Володимир Кудик.

«Справді Ризька судноверф побудує платформу для України? - Ризька судноверф може виконувати технічний комплекс робіт і послуг, пов’язаний з будівництвом цієї бурової. - Яка корпорація, який виробник побудував цю платформу? - Це буде оприлюднено».

Загалом-то Ризькій судноверфі не вперше доводиться виступати в ролі тендерного посередника. Кілька років тому вона отримала підряд від латвійського міністерства оборони на будівництво п’яти сторожових кораблів. Гроші було видано без тендера, щоб підняти національну економіку. Потім вибухнув скандал. Виявилося, що перші два кораблі рижани вирішили не самі будувати, а замовити на верфях Німеччини. Правда, після низки публікацій у місцевих ЗМІ та ротації уряду ризькі суднобудівники оголосили, що третій корабель вони вже точно побудують самі. Що ж стосується вищих латвійських військових чинів, то після зміни уряду командуючий національними збройними силами Гайдіс Зейботс отримав роботу на Ризькій судноверфі, а міністр оборони Вінетс Велдре - на підприємстві Василя Мельника, мажоритарного акціонера судноверфі.

Василь Мельник, до речі, - доволі вагома фігура у Латвії. Радник президента та прем’єра, бізнесмен, який має хороші зв’язки з Росією, орденоносець Російської православної церкви, лідер товариств дружби з Росією, Україною та Білоруссю, президент Латвійської конфедерації роботодавців. До речі, саме в цій ролі він відвідав нинішнього літа Україну. Для зустрічі з керівництвом Федерації роботодавців України, яка, нагадаємо, вже тривалий час перебуває під впливом Юрія Бойка і Дмитра Фірташа.

Ми так довго розповідаємо про Ризьку судноверф виключно через недавні запевнення керівництва «Нафтогазу», що бурову установку створюватимуть на її верфі. А загалом, заперечень проти рижан у нас немає: посередництво - теж бізнес. Головне ж питання не в тому, хто переміг, а в тому, чому на тендер не прийшли більш достойні? І, крім того, скільки все це коштує насправді?

Спочатку про перше. Отже: чому виробники проігнорували такий жирний тендер? На нашу думку, є дві причини. Перша - психологічна. Хоч би якими формами бізнес-етики керувалися ці фірми, вони усвідомлюють, що в деяких країнах свої особливі закони. І якщо держава вирішила, що цей тендер Васі або Петі, то так воно й буде. І єдиний спосіб «зробити гроші» на аборигенах - продаж товару Васі-Петі, незважаючи на маржу, яку ті в результаті отримають.

У свіжому звіті Seadrill (нагадаємо - офіційний дилер, у якого Higway придбав першу бурову установку за 250 млн. дол., згодом перепродавши в Україні за 400 млн. дол.) для комісії уряду США ми, наприклад, прочитали таке:

«Деякі іноземні уряди лобіюють або наполегливо вимагають, щоб бурильні контракти отримували місцеві підрядники. Щоб обов’язково використовувалися місцеві посередники або купувалися запаси з конкретної юрисдикції. Такі практики можуть негативно позначитися на нашій можливості конкурувати в цих регіонах. Важко передбачити, які урядові правила, що негативно впливають на міжнародну бурильну промисловість, можуть бути прийняті в майбутньому».

І ось із цим їм доводиться жити. Так, реальним виробникам вишок, можливо, неприємно писати у звітах для акціонерів: «бурову установку було продано покупцеві, який захотів залишитися невідомим». А що робити? Емоції на хліб не намастиш.

Друга причина ще вагоміша. Час від часу звертаючись до проблеми бурових установок, мимохіть стаєш постійним читачем англомовних спеціалізованих ресурсів. На кращих із них розміщена інформація про кожну вишку - історія, місцезнаходження, можливості взяти в оренду тощо.

Оскільки цього разу тендерні умови «Чорноморнафтогазу» було виписано вкрай детально, ми вирішили використати ворожі ресурси для розуміння рідних реалій. Для пошуку використали лише головні вимоги тендера: рік випуску, глибина моря та глибина буріння. Помічником виступив майданчик американського аналітичного агентства Rigzone. І ось з’ясувалося, що, попри існування кількох сотень бурових установок схожого класу, в українському тендері змогли б узяти участь лише чотири вишки, та й то дві - з натяжкою.

Нічого дивного в цьому немає. Багато установок не підходять за віком, деякі - за параметрами, а головне - більшість вишок продано ще до початку будівництва. Отже, залишилося дві бурові.

Перша - від компанії Standard Drilling. Створюється на вже знайомій нам верфі Keppel. Запланована дата народження - 2012 рік. Ціну можна назвати приблизно: трохи менше 200 млн. дол. На сайті компанії повідомляється, що на верфі було замовлено чотири бурові установки за ціною 772 млн. дол. за всі.

На тому ж сайті можна знайти ще одну інформацію, від якої віє спогадами про перший тендер. Ци­тує­мо: «1 вересня. Standard Drilling вирішило продати бурову установку, що будується на верфі Keppel, покупцеві з Британії, який вирішив не розкривати свого імені… Перша частина проплати отримана на депозит, інші три частини - очікуються до кінця жовтня… Очіку­ється, що установка буде мобілізована в таке місце розташування, куди не поширюються стратегічні інтереси Stan­dard Drilling, і передбачається, що там вона й залишиться».

Друга бурова установка, яка повністю підходить під наші вимоги, - West Tucana (Seadrill, верф Jurong Shipyard, 2012 г). Для визначення її вартості довелося звернутися по платну інформацію до того ж таки Rigzone. Ціна виявилася приблизно такою ж - 200 млн. дол. рівно. Заодно ознайомилися з теххарактеристиками, тобто з наявністю так званого додаткового обладнання.

Залишалося запитання, чи входить його вартість у ціну 200-мільйонної вишки? Ми вже зазначали, що за останні півроку у зв’язку з «вишковими» текстами ми змогли познайомитися з багатьма дивними людьми. Один із них, не з чуток знайо­мий з діяльністю «Чорномор­нафтогазу», так оцінив віртуальні додаткові витрати. «То що там вони, кажуть, ще купили? - Цитуємо: «цементний комплекс, центрифуга бурового розчину, каротажна станція, резервуари для забезпечення очищення стічних вод, багатоцільовий вертоліт, гідрокостюми, дизель, мастило, комплект запчастин (3000 товарних позицій) для безперебійної роботи протягом 12 місяців (відповідь Юрія Бойка народному депутату Анатолію Гриценку. - Ред.)». І ще - допомога в оформленні документації на проведення вишки в Чорне море. - Отже, так: вертоліт - 5-7 мільйонів, цемент - мільйон, може, з хвостиком, решта - на тлі установки взагалі нічого не варта. Скажімо так: за 50 мільйонів можна все це не тільки купити, але й покрити легким шаром платини».

Взагалі, у нас теж давно вертілося запитання до «Нафтогазу»: чи не можна повідомити ціни додаткових покупок у форматі Excel? І щодо першої вишки, і щодо другої. Адже там небагато позицій. Запчастини можна одним рядком.

Ми, може, й не запитували б, але недавно нас розохотив ще один невідомий доброзичливець. У конверті з дивною зворотною адресою до нас прибув контракт між «Чорно­морнафтогазом» та Highway investment. До речі, рахунок у цієї дивної англійської фірми розміщується в латвійському банку. Отож виявилося, що в тому контракті все як має бути: 400 млн. дол. за одну установку. Без вертольотів та іншого необов’язкового. Та й, офіційно відповідаючи Держфінінспекції, пригадується, «Нафтогаз» не заїкався, скажімо, про каротажну станцію за додаткові гроші.

До речі, ще один наш співрозмовник запевняв нас, що всі ці додаткові речі зазвичай входять до стандартного набору установок, окрім хіба що цементного юніта. У зв’язку з тим, що замовники часто мають свій власний.

Запитань, звичайно, набагато більше, ніж відповідей.

Чому не можна було побудувати в Україні найбільш витратну частину бурової установки - залізний каркас, начинивши його західними мізками? Вітчизняні співрозмовники-інженери присягаються, що їм це до снаги.

Навіщо купували дві вишки з однаковими технічними параметрами? Глибше 120 м бурити не треба? Нагадаємо, що бурові установки, які купує «Нафтогаз», газ і нафту не видобувають. Вони суто дослідницькі: зробив дірку - і поплив далі.

Навіщо все ж таки купували установку, а не брали в оренду? Тим більше що саме це є світовою практикою.

Чому всі такі впевнені, що «треба пробурити не менше 60 свердловин»? Ми розуміємо - така цифра має переконати у невигідності оренди і в тому, що передбачається вічне буріння установки, та все ж… А якщо в перших десяти свердловинах нічого не буде?

І головне: а хтось взагалі рахував економіку підприємства? Не в тому сенсі, що «на такий-то рік почнемо видобувати стільки-то» (цифр не називаємо - вони постійно чомусь змінюються, а простіше: витрата-прибуток.

Скажімо: зробили 60 дір, із них пішла нафта. Але ж вона не мільярдами відразу виливається - потроху виходить. Порахували - повідомили народу: якщо скрізь буде нафта, заробимо стільки-то. Якщо нафти не буде ніде, не заробимо нічого.

А то ж чистий прибуток «Чорно­мор­нафтогазу» - не Клондайк. За перше півріччя - 6 млн. дол., за рік буде - 12. А на вишки без транс­портних витрат витратили вже 800. Так би мовити, 65 років без зарплати.

Звісно, можна покладатися на традиційне «може»: може - нафта буде, може - пронесе з другою вишкою, як пронесло з першою, може - не дізнаються…

Хоча, втім, в останньому ми не маємо рації. Це в першому випадку тендер намагалися провести так, щоб «не почув кожен». Друга покупка - вже зовсім інші розклади. Особливо виразно це відчувалося під час спілкування з джерелами інформації. Анонімні підкидання документів, категоричні прохання не називати імен, зустрічі в незрозумілих завулках. Люди, які обіймали і обіймають державні посади, першими розуміють що до чого.

Адже якщо після першого тендера на стіл президентові кладуть результати перевірки з доказовою базою, а після цього не тільки нічого не змінюється, а й проходить наступна ідентична покупка, - то це вже не «вишка Бойка». Точніше, не тільки його. Залишається лише сподіватися, що вишок на всіх не вистачить...