Бельгія: демонтаж країни почнуть із реформ

В останні роки для бельгійців найгостріше питання — чи існуватиме Королівство Бельгія? Якщо так, то в якому вигляді? Якщо ж ні, то як провести демонтаж держави з найменшими втратами для її громадян? Дострокові вибори, що відбулися 13 червня, не тільки не наблизили країну до розв’язання її нагальних проблем, а й зробили такі перспективи ще туманнішими: у фламандській (північній) частині країни й у валлонській (південній) перемогу здобули партії, які стоять на протилежних позиціях щодо майбутнього країни, — націоналісти та соціалісти.

Головною сенсацією стали 30% голосів, отримані «Новим фламандським альянсом» на чолі з Бартом де Вівером, котрий виступає за поділ Бельгії за культурно-мовним принципом. Із 150 місць у парламенті вони отримають 27. Водночас соціалісти, котрі перемогли на півдні, отримають 26 депутатських мандатів. Їхня позиція — Бельгія має вціліти.

У коментарях результати бельгійських виборів називають головним болем для всієї Європи. Річ у тім, що з першого липня країна має обійняти посаду головуючого в Європейському Союзі. А за час, що залишився, очевидно, коаліційного уряду створено не буде. У кращому разі переговори завершаться до вересня. Втім, це оптимістичний сценарій: 2007 року після останніх виборів країна жила без уряду двісті днів. Пізніше конфігурація уряду змінювалася ще тричі. Для Європи, яка гостро переживає економічну кризу, це найгірший сценарій. Так що бельгійське головування — явно провальне.

А тим часом, до формування нового кабінету, обов’язки глави уряду виконуватиме лідер християнських демократів Ів Летерм, який подав у відставку з посади прем’єра 22 квітня. За три роки його кабінету не вдалося вирішити проблеми, що стояли перед державою не одне десятиліття. Власне кажучи, розвал коаліції і вихід із неї фламандських лібералів пов’язані зі спробою перейти до практичного вирішення питань щодо реструктуризації країни. У центрі процесу поділу держави найгострішим залишається питання Брюсселя.

Це місто з околицями (так званий виборчий округ Брюссель—Халле—Вільворде) є анклавом у північній, фламандській, частині країни. Проте тут офіційно запроваджено двомовність (хоча в Брюсселі розмовляють переважно французькою). У період розвитку столиці сусіднє фламандське містечко і селища активно заселялися франкофонами, вони ж зазвичай обіймали керівні посади в муніципалітетах.

Нині визначити межу, по якій слід було б провести кордон у районах змішаного проживання представників двох громад, неможливо, а саме на такому поділі округу наполягають фламандці. Також немає певності в питанні про те, що робити із самим Брюсселем, тим більше зважаючи на його статус «столиці Європи» та місця розташування штаб-квартир міжнародних організацій, зокрема НАТО. Водночас саме в бельгійській столиці та її околицях проходить лінія незримого «культурно-лінгвістичного» фронту: відразу після виборів мало не головною новиною у країні стало повідомлення, що в передмісті Брюсселя 21-річного юнака було жорстоко побито за те, що він звернувся до когось на вулиці французькою. І цей випадок не поодинокий.

Розв’язання цих проблем немає й у націоналістів із Фландрії, які перемогли на нинішніх виборах, хоча вони однозначно виступають за «оксамитове» розлучення із франкомовними валлонами за прикладом Чехословаччини. Лідер «Нового фламандського альянсу» Барт де Вівер після виборів заявив, що не збирається повідомляти про кінець існування Бельгії наступного дня. Більше того, він одразу почав консультації про формування коаліції. При цьому, вказуючи на соціалістів як потенційних партнерів, де Вівер також заявив, що готовий погодитися з тим, що саме їхній лідер Еліо ді Рупо стане новим прем’єр-міністром, а міністерські портфелі поділять, відповідно до закону, порівну між представниками півночі й півдня.

Якщо саме таку конфігурацію кабінету буде схвалено під час консультацій і король країни Альберт II її затвердить, Бельгія отримає першого прем’єра з франкомовної частини держави за останні 25 років. Сам ді Рупо — особистість доволі примітна. Він походить із багатодітної сім’ї італійських іммігрантів і за останні роки зробив усе, щоб повернути престиж Соціалістичній партії у Валлонії, яку в 2006—2007 роках стрясали корупційні скандали. Кажуть, він уміє працювати з людьми і здатен виходити зі складних ситуацій, яких було безліч за тривалу політичну кар’єру.

За досвідом апаратної роботи лідер «Нового фламандського альянсу» де Вівер однозначно програє ді Рупо. І прем’єр-соціаліст навряд чи танцюватиме під дудку фламандця-націоналіста. У цьому розкладі криється потенціал для майбутніх внутрішніх криз і конфліктів. Проте він бажаніший за варіант, при якому уряду, сформованому правими під керівництвом де Вівера, протистоїть потужний опозиційний лівий блок.

Злі язики подейкують, що, пропонуючи соціалістам прем’єрське крісло, націоналісти хочуть потім дискредитувати уряд і ще раз довести, що Бельгія в нинішньому своєму вигляді існувати не може. Але цей варіант обіцяє лише нові вибори й продовження періоду непевності. Скоріш за все, якщо ді Рупо таки стане прем’єром, він буде змушений сісти за стіл переговорів із фламандськими націоналістами. І знайти компроміс.

Сторони цілком здатні домовитися з таких питань, як реформа соціальної системи (в рамках якої економічно благополучна північ дотує південь на 10 млрд. євро щорічно) і податкової сфери. Таким чином, у повноваженнях федерального центру залишаться питання оборони й зовнішньої політики. Найскладнішими будуть питання про долю Брюсселя, а також проблема поділу між суб’єктами федерації держборгу Бельгії, який наблизився до рівня 100% ВВП країни.

Компроміс між соціалістами півдня та націоналістами півночі також може призвести до перетворення Бельгії з федерації на конфедерацію, з підписанням відповідного договору і внесенням змін до конституції. Цього явно бажають і Еліо ді Рупо, і Барт де Вівер, кожен з яких має свою мету. Але заради конфедерації вони повинні стати союзниками в нелегкій справі здійснення такої масштабної реформи.