Золоті бані крізь ґрати

Сокирянська виправна колонія, куди посилають за вперше скоєні тяжкі й особливо тяжкі злочини, мало не розділила долю революційного броненосця «Потьомкін». Усе йшло до повстання. Засудженим сектора максимального рівня безпеки випав унікальний шанс повторити героїчний вчинок матросів легендарного корабля. Але, схоже, у вирішальний момент їм забракнуло мужності довести справу до кінця. Вони відмовилися від своїх слів, що хліб, який їм видали на вечерю 12 серпня, був із черв’яками. Підставивши тим під статтю про поширення брехні керівника Чернівецького центру захисту приватних підприємців Ігоря Кухарчука, якому (за його ж словами) дехто з тюремних авторитетів оперативно «злив» мобілкою інформацію про інцидент зі специфічною харчовою добавкою. (Мобільні телефони в камерах, між іншим, суворо заборонено правилами внутрішнього розпорядку).

Можливо, справді не було ніяких черв’яків і шановного пана Кухарчука просто «розвели». Але про порушення прав людини в буковинській в’язниці пішов розголос усією країною. Тиждень тюрму трясло від прокурорських перевірок. Сила поштовхів була балів так на 8. Усі 12 Сокирянська колонія №67 ледве пережила два роки тому, коли за три дні до звільнення тут раптово помер від серцевого нападу один із найкрутіших «авторитетів» країни Борис Савлохов. Чоловік пограв у теніс, пішов у душову й не повернувся. Скандал був неймовірний. Однак ніхто так і не зміг спростувати висновків чернівецьких судмедекспертів про ненасильницьку смерть. Навіть їхні німецькі незалежні колеги.

Потім, до речі, був ще один скандал. Того разу вже точно з вини керівництва колонії. Одного разу в розпал дружньої вечірки, на якій зібралися високі чини різних силових відомств, хтось із митників між іншим зауважив, що останнім часом якось підозріло поменшало контрабандних фур, котрі прямували через Кельменецьку митницю (вона неподалік тюрми) на Молдову і назад в Україну (тюрма ж недалеко від кордону). «А ми їх пустили під землею через наші штольні», — пожартував хтось із колонії. (Річ у тому, що Сокирянська колонія має виробничі дільниці у шахтах, де засуджені у вільний від сидіння в камерах час довбають піщаник). Наступного дня всі шахти були опечатані співробітниками СБУ. Перевірили всі 50 км відпрацьованих виробіток і простукали кожен закуток. Навіть стелю, що за метрів два від підлоги. Після цього жарти серед персоналу колонії забороняють на рівні інстинкту самозбереження.

Черв’яків у хлібі також не знайшли. Хоча підтвердився факт випікання хліба з неякісного борошна. Проти чергового помічника начальника колонії, фельдшера і завідувача їдальні прокуратура Сокирянського району порушила дисциплінарне провадження. А обласна прокуратура запланувала найближчим часом провести фронтальну перевірку додержання умов харчування та матеріально-побутового забезпечення засуджених.

Прокурорів випередили журналісти. Начальник Сокирянської колонії полковник Віктор Липинський зустрів представників ЗМІ свіжим запашним хлібом із тюремної пекарні й гостинно відчинив усі камери. Навіть максимального рівня безпеки, де в повній ізоляції відбувають строк за вбивство 68 чоловіків. По 20 людей в одній камері. Нари у два яруси — вільного місця майже немає. Заґратовані вікна, темно-сині тюремні роби, голені голови, молоді обличчя, гострі погляди. «Ув’язнення нам за наші гріхи. Жодних скарг, усе нормально. Ні, наглядачі не ображають. Годують добре. Можна користуватися бібліотекою — книжки приносять на замовлення, можна читати газети і журнали — передплата без обмежень, можна дивитися телевізор — у чітко визначені години. Такі ж години для прогулянок. Тюрма є тюрма. Нам із нею ще довго бути разом…»

За ґратами у літньому яскраво-синьому небі (камери розміщені на другому поверсі) горіли сріблом-золотом на сонці бані новозбудованого на території колонії православного храму. Його споруджували й розписували самі засуджені. Тут вони гріхи замолюють. До церкви їх супроводжують і стоять поруч під час служби, як ангели-охоронці, озброєні конвоїри. Моляться разом — кожен за своє. Неподалік храму будують ще й молитовний будинок.

Уже було перше хрещення. Будуть також вінчання й оспівування. Хоча помирають тут нечасто. Середній вік засуджених — 29 років. Хворіють також зрідка. Зараз в ізоляторі, приміром, троє недужих. Один із цукровим діабетом, двоє із запаленням легенів — обливалися холодною водою після інтенсивного бодибілдингу.

З 1998 року, коли колонії були виведені з підпорядкування МВС і перейшли до Держдепартаменту з питань виконання покарань, різко пішла на спад захворюваність на туберкульоз. Бо стали краще лікувати хворих на цю недугу, регулярно проводити профілактичні обстеження. Є в колонії своя медчастина й досвідчені лікарі зі стоматологом включно. Забезпечення медикаментами далеко не стовідсоткове. Його доповнюють передачі від близьких та рідних засуджених.

Недостатньо виділяє держава грошей на харчування. Десь половину від потреби. Виручає власне підсобне господарство — ферма і свинарник. Важче забезпечити виробничі дільниці необхідним обсягом робіт. Лише 60% засуджених ходять на роботу. Працюють не задарма — за зарплату, яка, коли норми виконуються, – не менша мінімальної. А ще керівництво, переобладнавши на першому поверсі, під камерами, кілька карцерів під робочі цехи, все не може вирішити, яке заняття придумати засудженим максимального рівня безпеки. Адже їм не можна давати до рук жодних ріжучо-колючих предметів, щоб не заподіяли шкоди ні собі, ні ближньому. Психіка в них і так неврівноважена, а від бездіяльності, неба в клітинку й постійного перебування в замкненому просторі депресія і агресія розвиваються до максимуму. Мабуть, будуть шліфувати наждачним папером дерево і клеїти конверти.

Проблема із замовленнями. Хоча в колонії можуть випускати добротні столярні, швейні вироби, надмогильні пам’ятники з каменю, металеві огорожі для дачі чи цвинтаря. Чернівецький машзавод, щоб підтримати тюрму, замовив недавно спецівки для своїх робітників, а підприємство з вінницького Бара — комплектуючі для котлів. Засуджені в Сокирянах, ті, котрі на так званому вільному поселенні за межами колонії, будували нове приміщення для мерії. Але це тимчасові роботи, які загалом проблему зайнятості не вирішують. Псуючи області загальну картину з розвитку добувної галузі, зменшили останнім часом і обсяги видобутого піщаника на місцевих кам’яних штольнях, здавна закріплених за колонією.

Зате молодь у колонії має змогу вчитися. Багато хто саме в тюремній школі отримує атестат зрілості і опановує робітничу професію в тюремному профтехучилищі. Дехто здобуває вищу освіту за спеціально діючою в країні системою, обираючи переважно правознавство. Як сказав один із таких студентів-заочників: я добре знаю уподобаний предмет із обох боків колючого дроту. Диплом захищають уже на волі.

У вихідні й на свята (особливо в пошанівку тут День міліції та День шахтаря), за словами Віктора Липинського, всілякі розваги — шашки, шахи, концерти і навіть футбольні змагання. Як у якомусь санаторії, чесне слово. Вражає масштабами й акустикою актова зала. Найбільше полюбляють «сокирянці» слухати чернівецький гурт під назвою «Клітка».

Втім, як слушно зауважує начальник відділу Держдепартаменту України з питань виконання покарань у Чернівецькій області Василь Соловей: «Наше завдання – виконати покарання, а не забезпечити засудженим веселе життя». А людство досі не дійшло згоди, що є найкращим покаранням за вбивство, розбій або крадіжку. Хоча впродовж останніх десяти років, за рахунок альтернативних видів покарань, позбавляти волі стали не так часто, стан каральної та судової практики в Україні, порівняно з європейськими державами, незадовільний. Коефіцієнт судимості удвічі більший, ніж, наприклад, у країнах ЄС і навіть у сусідній Молдові, де за найменшої нагоди призначають не ув’язнення, а виправні роботи, обмеження волі, істотні штрафи. Суспільству це, як доводить життя, набагато вигідніше.

У кожному разі, не лише сидіти, а й працювати в пенітенціарних установах зовсім не солодко. Робота надто специфічна і потребує не лише фізичної, а й психологічної підготовки. В Сокирянську колонію посилають за страшні злочини, у багатьох засуджених на совісті не одне забране життя. Тут підопічних, на жаль, ніколи не бракувало. Відколи ж скасували смертну кару, а Колима з Магаданом опинилися за кордоном — тим паче. З іншого боку — у країні загалом проблема з кадрами для роботи в таких закладах. Ще можна знайти молодших інспекторів, які стоять із автоматами на вишках (між іншим, в Сокирянській колонії остання втеча з-під варти була у 1998 році, відтоді охочих немає). Але ніде взяти спеціалістів для виховної роботи, організації режимних заходів, виробничого процесу. Коли система виконання покарань входила до загальної системи внутрішніх справ, спеціалістів для колоній готували вищі навчальні заклади МВС. Після роз’єднання Департамент із питань виконання покарань залишився без своїх спеціалізованих інститутів. Чернігівський коледж і один факультет Харківської юридичної академії проблему вирішити не в змозі.

За словами співробітників Сокирянської колонії, досить часто ті, хто, відбувши термін, залишає цей заклад, кажуть їм «дякую». Однак ніхто й ніколи – «до побачення»…