Василь Коваль був засуджений 1999 року до п’яти років позбавлення волі після майже двох років слідства за декількома статтями Кримінального кодексу 1960 року (ст. 19, ч.4 ст. 87, ч.1,2 ст. 165, ст. 172, 198). Йому інкримінувався службовий підлог, порушення правил валютних операцій та зловживання службовим становищем.
«Справа Василя Коваля» виникла після того як у дніпропетровського кримінального авторитета Олександра Мільченка (на прізвисько «Матрос») по його смерті було виявлено службовий паспорт. Правоохоронці стверджували, що підставою для його видачі стала особиста картка особи, яка виїздить за кордон і нібито вона оформлена особисто Василем Ковалем. У картці було зазначено, що О.Мільченко відряджений до Німеччини Кабінетом міністрів України за розпорядженням колишнього прем’єра Павла Лазаренка. Другий епізод обвинувачення — допомога уникнути покарання (теж за вказівкою Павла Лазаренка) підозрюваному у незаконному зберіганні зброї Петру Кириченку — та й інші так чи інакше були пов’язані з іменем прем’єр-міністра України, що на довгий час став головним героєм кримінальних хронік. Василь Коваль нещодавно виступав свідком під час слідства по справі екс-прем’єра у США.
Після засудження Василь Коваль був відправлений до колонії, але у в’язниці пробув тільки два роки. Ухвалою Судової колегії у кримінальних справах Верховного суду України у 2000 році вирок йому було змінено, а скоєні ним дії перекваліфіковано. В.Коваль був звільнений згідно з законом про амністію.
В останні роки Василь Коваль намагається добитися перегляду своєї справи і наполягає на замовному характерові кримінального переслідування. У численних заявах до правоохоронних органів теж саме доводять і колеги Василя Коваля. За словами Олексія Бабенка, екс-керівника візового відділу консульського управління МЗС України та Володимира Бондаря, що у 1995—1998 роках працював заступником керівника Консульського управління, вони були присутні в кабінеті В.Коваля у серпні 1996 року, під час його розмови з «невідомим помічником Л.Кучми». Останній, зі слів цих людей, вимагав від В.Коваля видати вісім дипломатичних паспортів членам родини Л.Кучми, передавши список цих осіб, «в якому фігурувала донька Л.Кучми — Олена Франчук». Свідки вказують, що Кучма особисто і «у властивій йому манері» розмовляв із В.Ковалем по телефону, однак отримав відмову. Свідки стверджують, що подібні скандальні ситуації з адміністрацією Президента виникали часто, і наполягають, що саме ці політичні причини та ще близькість до Павла Лазаренка стали підставою для початку кримінального переслідування дипломата.
Василь Коваль намагається добитися перегляду його справи. Та Верховним судом України йому було відмовлено у цьому з формальних підстав.
Засуджений звернувся і до Європейського суду з прав людини, де його заяву було визнано прийнятною. Поки справа чекає на свою чергу у Європейському суді, Василь Коваль звернувся з позовом до Генеральної прокуратури України та ряду засобів масової інформації в український суд загальної юрисдикції за захистом порушеного конституційного права людини і громадянина вважатися невинуватим до встановлення вини вироком суду.
Приводом до позову стала масована інформаційна кампанія, розгорнута проти нього у 1997 — 1999 роках.
Колишній дипломат, що був засуджений і відбув покарання, поставив запитання перед усією громадськістю, а найперше перед журналістами — чи може будь-хто назвати людину злочинцем до того, як це зробить на законних підставах суд?
Принцип презумпції невинуватості людини містить і міжнародне, і українське законодавство. Ось як звучить положення ч.2 статті 6 Європейської конвенції з прав людини: «Кожен обвинувачений у вчиненні злочину вважається невинуватим, доки його вину не доведено у законному порядку». Однак часто це право людини порушується. Людина, затримана за підозрою у скоєнні злочину, апріорі вважається, а, отже, часто й називається у ЗМІ і журналістами, і правоохоронцями винною.
Можливо тому, у нашій країні так багато розкритих правоохоронцями злочинів і так мало засуджених судом злочинців?
Василь Коваль, засуджений за кримінальні злочини, наполягає, що мав право вважатися невинуватим до рішення суду і це право було порушено і журналістами і представниками Генеральної прокуратури України. У своїй позовній заяві він вказував, що до остаточного вирішення кримінальної справи, встановлення обвинувальним вироком суду винуватості особи у вчиненні злочину не можна будь-кому поводитися з нею як з винною, а також публічно та в будь-яких документах посилатися на її винуватість. Позивач наполягав, що ні прокуратура, ні журналісти не мали права до вироку суду привселюдно висловлюватися про вчинення ним злочинних дій як про встановлені факти. Лише один із найяскравіших прикладів — матеріал у сумновідомій програмі «Досьє», що виходила на каналі УТ-1 й відкрито послуговувалася даними оперативних матеріалів правоохоронних органів. Формулювання і на той час заступника генпрокурора Миколи Обихода і журналіста були безапеляційними. «Як свідчать оперативні матеріали, на прохання колишнього прем’єра П.Лазаренка та його оточення В.Коваль видав кілька паспортів злочинцям, які перебувають у розшуку», — йшлося у тексті журналіста, який цитується у матеріалах справи. «Василь Коваль ініціював… передачу цієї справи [справи підозрюваного у вбивстві Петра Кириченка] до Генпрокуратури України, — вказує далі автор матеріалу, — і таким чином Кириченко уник кримінальної відповідальності у Польщі. Саме Лазаренко уповноважував В.Коваля залагодити цю справу…» «В.Коваль як консул у Польщі, — говорив М.Обиход, — сфальсифікував документи щодо належності автомобіля «Мерседес-Бенц 609-Д» не йому, а американській компанії, власником якої був Кириченко».
Два роки тривало розслідування, і увесь цей час, ще задовго до вироку суду, оточення цієї людини вважало її злочинцем. Василь Коваль наполягає, що порушення принципу презумпції невинуватості не лише завдало болю йому особисто та родині, а й вплинуло на об’єктивність та неупередженість суду. Адже чимало звинувачень, що прозвучали в ефірі з вуст представників влади та журналістів на його адресу, не знайшли свого підтвердження в суді. Ось ще один аргумент на захист права людини на презумпцію невинуватості.
Але розглянувши позов Василя Коваля, суддя Печерського районного суду Києва О.Кафідова вирішила, що оспорювані позивачем вислови не містять звинувачення позивача у вчиненні конкретних злочинів. Суддя розтлумачила принцип по-своєму: «Презумпція невинуватості означає, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину і покараний лише за умови, що його вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду».
Про представників правоохоронних органів, що мусять охороняти таємницю слідства та так само поважати права людини і не підміняти собою правосуддя, суддя взагалі не згадала. А послалася на статтю 34 Конституції України, якою кожному гарантується право на свободу слова та думки, на вільне вираження та поширення своїх думок, поглядів та переконань. Лестива для журналістів стаття й застосування її судом інформаційників мало б потішити. Проте друга частина цієї статті майже дослівно повторює й відому статтю 10 Європейської конвенції з прав людини, де вказано, що право на вільне вираження поглядів може бути обмежене. Одним із таких випадків і є захист репутації або прав інших людей.
Позицію засудженого підтримав апеляційний суд. Згідно з ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду м.Києва у лютому цього року згадане рішення Печерського суду було скасоване, а справу передано на новий розгляд. В ухвалі суд не погодився із попереднім висновком судді О.Кафідової про те, що в статтях та інтерв’ю не було ознак порушення презумпції невинуватості. «Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду, — йдеться в ухвалі, — оскільки презумпцію невинуватості, встановлену в Конституції України, слід розуміти не лише у кримінально-процесуальному значенні, а, насамперед, як загально-правову вимогу». Презумпція невинуватості, вказує суд, визначає положення особи в суспільстві в цілому і має визначально важливе значення для захисту прав та законних інтересів громадян, що залучаються до орбіти кримінального судочинства. «Сфера застосування принципу невинуватості є значно ширшою, — вказав суд, — він обов’язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому».
Крапку у цій справі ще не поставлено, оскільки Генеральна прокуратура не погодилася із наміром суду застосувати принцип презумпції невинуватості у загальноправовому значенні і подала касаційну скаргу на це рішення.
Втім, вочевидь не у кримінальному, а у загальноправовому контексті Василь Коваль попри те, що був засуджений, мав природне право на те, аби при публічному обговоренні розслідування його кримінальної справи до остаточного рішення суду було щодо нього сказано «підозрюється у скоєнні злочину». До речі, заяву В.Коваля з цього приводу також вивчає нині на предмет прийнятності Європейський суд з прав людини.
Втім не лише сам колишній дипломат, а й його колеги по роботі наполягають на замовному характерові справи Василя Коваля. Ветерани зовнішньої розвідки звернулися з листом до Президента України Віктора Ющенка (всього 15 підписів) із проханням відновити справедливість по відношенню до колеги. Василь Коваль, нагадують вони, до роботи у консульстві працював в органах зовнішньої розвідки з 1978 по 1995 рік, за часи незалежності України став генеральним консулом України у Республіці Польща. У листі до Президента вказується, що тепер переслідування В.Коваля відбувалося за особистою вказівкою Л.Кучми, а перебіг розслідування і суду контролювався адміністрацією Президента, представник якої перебував на усіх засіданнях суду. «Фальсифікація справи В.Коваля в значній мірі була зумовлена також активними намаганнями правоохоронних органів довести причетність до П.Лазаренка», — вказує голова фонду ветеранів зовнішньої розвідки В.Крамаренко. Під час розслідування нормою були фальсифікація доказів і суб’єктивна їх оцінка, вибіркове ставлення до свідків і до оцінки показів, висновки суду обґрунтовувалися доказами, добутими незаконним шляхом, пише В.Крамаренко.
«Мали місце такі порушення, як знищення слідчим Генеральної прокуратури В.Литвиненком речових доказів, — вказується у заяві до Президента, — підміна суддею С.Слиєнком правдивого документа фальшивим, який був виготовлений державним обвинуваченим С.Слободенюком, на свідків здійснювався тиск». Ветеран свідчить, що одним із свідків по справі був А.Брижатий, звільнений з МЗС України у 1997 році за втрату службових документів. За свідчення проти Коваля А.Брижатий був направлений на дипломатичну роботу до Варшави, де й зараз працює, пише В.Крамаренко. Ветеран зовнішньої розвідки, полковник П.Менжерес, у свою чергу, зазначає, що таких запрошень до прокуратури для бесіди по справі В.Коваля відбулося близько 250, метою яких було знайти компромат на дипломата. «Мій перший керівник і вчитель в розвідці полковник В.Задирака, що проходив про справі В.Коваля свідком, — пише П.Менжерес, — у грудні 2004 року у бесіді зі мною розповів, як від нього погрозами співробітники Генпрокуратури намагалися вибити необхідні їм покази проти В.Коваля. З метою залякати і зламати людину похилого віку В.Задираці пред’явили неправдиве обвинувачення в порушенні правил про валютні операції. Про це ветеран розповів на суді, але почутий не був». За словами П.Менжереса, під час одного з таких допитів переніс інсульт. А скоро помер свідок по справі А.Богомолов. «Допитуючи А.Богомолова, слідчий по справі просто творив чудеса, — каже П.Менжерес. — Всього за дві години він зміг порушити кримінальну справу проти Богомолова, розслідувати її, і тут же закрити». За цей час Богомолов устиг дати потрібні свідчення. І таких прикладів ветерани наводять чимало. Своїм зверненням до Президента ветерани намагаються спонукати владу посприяти призначенню та проведенню нового, об’єктивного розслідування у справі В.Коваля, аби правда та верховенство закону перемогли.