ЗАСУДІТЬ, І ЗАСУДЖЕНІ БУДЕТЕ

Спроби повернення приватних заощаджень з вкладів у колишньому Ощадбанку СРСР, як і раніше, залишаються незбутньою мрією не тільки сотень тисяч пересічних громадян, а й людей, обтяжених владою. Практично в кожному наступному складі парламенту знаходяться ентузіасти, твердо впевнені в можливості здійснення цього завдання. Зрозуміло, у них вистачає здорового глузду не обіцяти видачу готівки. Все ж таки перспектива зруйнувати фінансову систему країни викликає побоювання. Але як вихід пропонується, на перший погляд, нежорстка економічна схема. Нацбанк має здійснити кредитну емісію з наступним її переадресуванням Мінфіну, а міністерство — переказати кошти Ощадбанку, який зобов’язаний розмістити їх на рахунках вкладників. Тоді громадяни отримають можливість оплачувати широкий спектр послуг — житлово-комунальних, охорони здоров’я, освіти і низки інших. Але лише за непорушної умови: розрахунки мають здійснюватися в безготівковій формі.

Звісно, населення, маючи здебільшого теоретичне уявлення про безготівкову форму розрахунків, розуміє, що певне обмеження їхніх прав у цьому механізмі все ж таки закладено, оскільки нормативним порядком визначається можливість користуватися своїми кревними. Але все-таки, тверезо поміркувавши, переважна більшість розуміє, що одержати хоча б частину — набагато краще, ніж не мати взагалі нічого. Тому ідею безготівкового повернення вкладів маси сприймають загалом позитивно, водночас забезпечуючи її ідеологів пристойними політичними дивідендами. І цей процес має дуже оптимістичну перспективу в часі. Особливо якщо врахувати, що зобов’язання держави перед громадянами за вкладами в Ощадбанку СРСР і колишньому «Укрдержстраху», розміщеними до 2 січня 1992 року, оцінюються загальною сумою 132 млрд. грн., у 2,5 разу перевищуючи прибутки зведеного річного бюджету. Компенсації ж виплачують «на рік по чайній ложці». Так, з 1997 по 1999 р. на ці цілі в держбюджеті було закладено 60 млн. грн., торік — 200 млн., нинішнього — стільки ж. На радикальне розв’язання проблеми навіть у відносно нежорсткому безготівковому режимі ні уряд, ні парламент вперто не погоджуються, посилаючись на загрозу інфляції.

На настільки безрадісному тлі неминуча поява ентузіастів-одинаків, що зневірилися в можливості колективного розв’язання проблеми і сповнені бажання домогтися справедливості в індивідуальному порядку. Наприклад, кілька років тому один провінційний пенсіонер в області наважився подати позов на президента, сподіваючись у такий спосіб повернути «заморожені» на особистому рахунку гроші. Песимісти, звичайно, мали рацію — задум не дав очікуваного результату. Втім, це не розохотило інших претендентів помірятися силами з державою на теренах юриспруденції. І що прикметно — в лави борців вливаються уже не аматори-дилетанти, а професіонали. І методи їхньої боротьби стають усе витонченішими. Приміром, недавній вчинок запорізького юриста Юрія Юдіна здивував бувалих працівників районного суду. Він подав позов на... самого себе. Ще приголомшливіша вимога — примусово стягнути борг з оплати житлово-комунальних послуг.

Зрозуміло, спонукальним мотивом до такого кроку стало аж ніяк не раптове пробудження високої громадянської свідомості. Дії продиктував, у принципі, нескладний і не позбавлений логіки розрахунок. Будучи, як і багато запорожців, боржником, Ю.Юдін був не проти стати відповідачем у суді, але, на жаль, протягом тривалого часу офіційні позивачі не давали про себе знати. Тоді й визріло рішення виступити ініціатором «самосуду» з тим, щоб суд стягнув борг з його «замороженого» вкладу в Ощадбанку. Інакше кажучи, юрист вирішив довести на практиці можливість проведення взаємозаліку, навіть усупереч тому, що його механізм на законодавчому рівні неодноразово визнаний неприйнятним.

Юдін вважає, що, виходячи з матеріалів, наданих ним суду, для ухвалення рішення достатньо й одного засідання. Хоча не виключає, що події можуть розгорнутися зовсім не за спланованим ним сценарієм. У цьому разі юрист не схильний зупинятися напівдорозі, маючи намір послідовно відстоювати свою правоту, аж до звернення у Верховний суд, а якщо знадобиться — то й у Міжнародний суд з прав людини.

Не виключено, що цей досить незвичний процес, що передбачає значні витрати часу, нервів і коштів, може не принести задоволення його ініціаторові. Оскільки справа стосується аж ніяк не окремого випадку, а зводиться до вирішення прецеденту, результат розгляду якого може або викликати сплеск тисячі таких процесів у країні, або підтвердити, що винайдений механізм відстоювання прав вкладників — недосконалий. Одне лише вселяє оптимізм — правова грамотність населення зростає. А вона, як відомо,— основа цивілізованої держави. Щоправда, для її створення існують засоби й ліпші. Але це вже тема іншої розмови...