Яка розвідка потрібна Україні?

Нещодавня дискусія про реформування правоохоронних і силових органів, до якої через виборчу кампанію був дещо втрачений інтерес, швидше за все, найближчим часом буде поновлена. З огляду на це цікаво подивитися на один з результатів і продуктів цього реформування — відокремлення зовнішньої розвідки від Служби безпеки України і перетворення її на самостійну структуру. Тим більше, є для цього слушна нагода — чергова річниця з дня утворення української зовнішньої розвідки.

Раніше відправною точкою була дата 28 грудня 1991 року, коли організаційно закріпили створення Головного управління розвідки Служби національної безпеки України. Відтоді відбулося багато змін. Більшість професіоналів і фахівців схиляється до думки, що відокремлення розвідки було прогресивним кроком. Але дехто все ж шкодує за зробленим і не втрачає надії на повернення цієї серйозної структури або принаймні окремих її підрозділів під один дах із СБУ.

Недавня заява президента України Віктора Ющенка про потребу істотного посилення дер­жавної підтримки розвідувальних органів, яку він зробив під час виступу перед колективом спорідненої структури — Головного управління розвідки Мініс­терства оборони України, свідчить про те, що розвідка буде роз­виватися у наміченому напрямі і їй приділятиметься більше уваги. Президент наголосив на тому, що нам потрібна сучасна, аналітична, належно оснащена розвідка, яка надійно захищатиме інтереси держави на міжнародних ринках, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності країни, забезпечуватиме ефективне міжнародне співробітництво України з іншими державами з питань безпеки. Чи не вперше глава дер­жави публічно висловився за потребу підтримки розвідки у її діяльності, розуміючи, наскільки це важливий і серйозний інструмент державної політики.

Редакція звернулася до відомих і авторитетних фахівців у сфері національної безпеки з проханням поділитися своїми думками з цих питань і спробувати спрогнозувати подальший розвиток подій.

Георгій Крючков — голова Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України 3-го і 4-го скликань:

— До виділення розвідки в самостійну структуру можна ставитися по-різному. В багатьох країнах свої підходи до вирішення цієї проблеми. Але слід визнати, що навіть в радянські часи зовнішня розвідка, хоч і входила до складу КДБ, все ж діяла більш автономно і самостійно, ніж інші підрозділи. Це досить специфічна сфера діяльності, і тому цілком логічно й виправдано, що такий підрозділ в Україні був виведений в окрему структуру. Це можна розцінювати як серйозний крок щодо реформування Служ­би безпеки України.

Мені здається, ми органічно врахували інтереси усіх зацікавлених сторін — СБУ, ГУР Мініс­терства оборони, СЗР України і розвідувального підрозділу Державної прикордонної служби.

Головне, щоби при цьому була відлагоджена координація і чітко діяв парламентський та інший демократичний контроль за діяльністю розвідки. Як це відбувається у нас? У законах все передбачено й виписано і, на перший погляд, не викликає ніяких запитань. Але слід погодитися, що в цьому напрямі зроблено лише перші кроки. У багатьох країнах уже протягом тривалого часу ефективно діють окремі парламентські комітети або підкомітети саме з питань розвідки, де працюють кваліфіковані спеціалісти, зокрема й на постійній основі. Вони глибоко знають цю специфічну сферу діяльності, мають допуски до роботи з документами найвищого грифу обмеження доступу і вплив на прийняття рішень, зокрема кадрових. А контроль без впливу на вирішення кадрових питань — то є недостатній контроль. Про це я не раз говорив, а також вносив пропозиції щодо створення окремого парламентського комітету, принаймні з питань національної безпеки. У цьому є сенс і до цього рано чи пізно ми обов’язково прийдемо.

Анатолій Дмитрієв — доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України:

— Мене як фахівця у галузі міжнародного права парламентський комітет з питань національної безпеки і оборони залучав до проведення експертизи Закону «Про Службу зовніш­ньої розвідки України», зокрема щодо його відповідності європейським принципам і стандартам.

Варто зазначити: в європейських державах діє так званий розмежувальний принцип, згідно з яким спеціальні служби, що займаються таємною інформаційною діяльністю (причому не тільки розвідувальні), відокремлені від правоохоронних органів, які здійснюють адміністративно-примусові заходи і слідст­во. Так, у законах Німеччини, Великобританії, Австрії, Швейца­рії, Нідерландів та інших держав прямо зазначено, що розвідувальні органи позбавлені правоохоронних функцій.

Органи, на які покладаються розвідувальні завдання національного масштабу, як правило, мають статус самостійного дер­жавного органу. Більше того, останнім часом потреба радикального посилення протидії терористичним загрозам спонукала провідні держави світу концентрувати свої ресурси з попередження терористичних нападів саме у таких органах. Це дозволяє передусім завчасно отримувати інформацію про підготовку до таких акцій, а також підвищувати ефективність використання фінансових, матеріальних та спеціальних розвідувальних ресурсів.

Тому, хоч би що ми говорили про плюси і безумовні певні позитивні моменти існування під одним дахом розвідки і контррозвідки, об’єктивна реальність і світова практика свідчать на користь окремого їх існування. При цьому доводиться зважати не тільки на оперативний аспект проблеми, а й на політичний, про що не раз наголошувалося під час ухвалення закону. Адже виведення підрозділів зовнішньої розвідки зі складу правоохоронного органу має насамперед політичне значення як важливий крок у напрямі реалізації принципів правової демократичної дер­жави.

Петро Шатковський — перший заступник голови СБУ (2000 — 2003 рр..), екс-заступник секретаря РНБО України, генерал-полковник:

— Процес реформування спецслужб і правоохоронних органів в Україні ще триває. Опти­мальні варіанти, які б цілком задовольнили всіх і сприяли здійсненню кардинальних позитивних змін у цій сфері діяльності, ще не знайдені. Є ряд труднощів організаційного, фінансового характеру тощо. Ми можемо констатувати, що ухвалене рішення відповідає сучасним світовим тенденціям у сфері безпеки. Україні пот­рібна і сильна зовнішня розвідка, і військова розвідка, і ефектив­на контррозвідка й інші потужні спецслужби, покликані захищати національну безпеку держави, доповнювати одна одну, взаємодіяти між собою. У нинішньому неспокійному світі занадто багато структур безпеки не буває. Коли ж давати оцінку критичним висловлюванням, які ще лунають з таборів опонентів, то, можливо, швидше треба говорити про конкуренцію. А вона завжди існувала, і це цілком нормально, якщо позбавлено непотрібної кон’юнктури. Іде боротьба за добування цінної інформації політичного, економічного, оборонного характеру, її супроводження і своєчасне доведення до найвищого керівництва держави. Інша річ, що з появою нової самостійної структури і введенням у дію Закону «Про Службу зовнішньої розвідки України» чиїсь функції урізаються, а чиїсь розширюються, ламається монополія на здійснення певної діяльності, виникає потреба вносити корективи в роботу.

Від редакції.

Тема, яку ми порушили у публікації, специфічна, складна і багатогранна. Але вона, за великим рахунком, стосується не лише вузького кола посадових осіб державних органів, а й багатьох громадян. Бо зачіпає безпеку кожного з нас, а особливо тих, хто з різних причин перебуває за кордоном. І не потрібно бути фахівцем, аби зрозуміти, що успішніше здійснювати зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність на благо держави можна лише тоді, коли вона має потужні розвідувальні структури. У тих країнах, де це розуміють, спецслужби не тільки утримують себе, а й приносять вагомий прибуток для держави. До цього треба прагнути і нам.