ВИВОРІТ СУДДІВСЬКОЇ МАНТІЇ

Що трапляється з суддями, котрі насмілилися ухвалити рішення, неугодні сильним світу цього? «ДТ» вирішило проаналізувати існуючу тенденцію, виходячи з конкретних прикладів. Звісно, говорити тут можна лише про збіги. Бо абсолютно винятковий характер має відвертість, одного разу дозволена собі Валерієм Євдокимовим — президентом Спілки юристів України, членом Вищої ради юстиції. Пропонуючи усунути з посади суддю Ю.Василенка, котрий порушив кримінальну справу стосовно Л.Кучми, В.Євдокимов що думав, те й написав: «Василенко Ю.О., приймаючи цю постанову, за основу взяв заяви опозиційних депутатів, спрямовані проти політики Президента України, що, безумовно, є політичною діяльністю з боку судді». Нагадаємо: за законом судді вести політичну діяльність категорично заборонено. Правда, про уточнення щодо збігу-розбіжності з політичною лінією Президента там не йдеться.

Попри те, що інші представники юридичної й іншої еліти не такі щирі, подальший розвиток кар’єри судді після ухвалення неугодних рішень, простежується досить чітко. Цікаво й повчально, що від відповідальності за «неправильне» рішення не звільняє ніяка багаторічна вислуга. Ясна річ, йдеться не стільки про виробничий стаж, скільки про безліч «вердиктів», за якими правова позиція судді щасливо й до взаємного задоволення збігалася з інтересами влади.

Розглядаючи викладені нижче приклади, ми не говоримо про гіпотетичну матеріальну зацікавленість суддів. Ми виходимо з того, що навіть коли текст судового рішення однозначно засвідчує: під час його винесення не керувалися ні буквою, ні духом закону, — саме по собі це ще не доводить, що суддя «продав справу». Стверджувати це можна, лише маючи вагомі, процесуально повноцінні докази. Коли, звісно, ми хочемо, аби бодай онуки наші дізналися: для того щоб жити в правовій державі, необов’язково виїжджати за межі Батьківщини.

«Діючий резерв» третьої влади

Ще кілька років тому суддя Денисов мав добру репутацію і його кар’єра обіцяла бути успішною. Але останнім часом щось не заладилося. Уже 12 місяців він, виконуючий обов’язки, очікує призначення на посаду голови Бориспільського міського суду Київської області.

Явних причин, які засвідчують його невідповідність цій посаді, немає. За розпорядженням голови Ради судів України В.Кривенка, у липні нинішнього року було проведено перевірку роботи Бориспільського міськсуду. Як зазначено в підсумковій довідці, роботу там організовано задовільно, в.о. голови А.Денисов ставиться до її організації з належною увагою. Є низка зауважень, серед яких і наказ «забезпечити систематичне підвищення державними службовцями суду ділової кваліфікації». Тобто фактично ситуація в суді досить благополучна, а вказані недоробки — такі, як в усіх.

Що ж не як у всіх? Ризикнемо припустити: із загального ряду служителів Феміди суддю Денисова вирізняє ухвалене ним рішення за позовом трьох відомих осіб: С.Головатого, О.Жира та В.Шишкіна. Сама по собі компанія підібралася специфічна, у тому сенсі, що страшенно дратувала вона владу своїми висловлюваннями й діями. А тут ще діло було в розпал горезвісного «касетного скандалу», в якому народні депутати також відіграли свою роль.

8 грудня 2000 року вони повернулися зі службового відрядження з Відня. На українській митниці їх, попри особливий статус, наявність дипломатичних паспортів, грубо, як кажуть у народі, прошмонали.

Напевно, митники вирішили, що Батьківщина в небезпеці, і ввели на окремо взятому пропускному пункті надзвичайне становище. У результаті вилучили відеокасету з записами пояснень колишнього офіцера держохорони Миколи Мельниченка.

Усамітнившись, митники, у відсутність власників касети, знятий матеріал за якихось 20 хвилин примудрилися так задивитися, що коли касету, нарешті, повернули, з’ясувалося: звук і зображення на ній ушкоджені й відновленню не підлягають.

Відповідно до подальших результатів судово-криміналістичної експертизи, первинний відеозвукозапис на касеті був якісний. Завдав йому шкоди вплив зовнішнього магнітного поля. Згідно з висновками експертів, на рентгенапаратах, які використовуються у Бориспільській митниці для перевірки багажу пасажирів, зазнати таких пошкоджень відеофонограма не могла. Тупо, але ефективно, чи не правда?

У новинах потім неодноразово показували, як Сергій Головатий під час митного огляду спересердя розмахував предметами власного туалету на очах у здивованої публіки. На щастя, цим не обмежилися. Депутати звернулися з позовом до суду, котрий підтвердив очевидне: народний обранець користується статусом недоторканності й робити винятки з цього правила — не в компетенції митної служби.

Ну чи не наївно тепер, після прийняття такого рішення, запитувати, чому згаданого суддю не призначають на посаду? Кому, запитується, потрібний глава міського суду, на котрого не можна покластися в скрутну хвилину життя?

Кілька показових нюансів, що стосуються даної справи й незалежності українських судів узагалі. Із пояснення в.о. голови Бориспільського міського суду Денисова голові Державної судової адміністрації України В.Карабаню: «Бориспіль — місто невелике, і про приїзд 19.03.03 р. з адміністрації Президента України комісії з приводу перевірки роботи голови міського суду відразу ж стало відомо. Не було таємницею, куди вони зверталися, які питання з’ясовували. Усі зацікавлені особи також звернули увагу, що жоден із перевіряючих не приїхав у суд і не зустрівся з його працівниками. У таких умовах важко було розраховувати на неупередженість висновків перевірки. Наведені вище факти це підтверджують». «Новиною для мене стало те, що проти мого призначення на посаду голови суду виступають заступник голови Київської обласної державної адміністрації Петренко, начальник Київського обласного управління юстиції Ященко і бориспільський міський голова Придатко...

Дуже важко щось сказати, не образивши автора доповідної записки, із приводу його твердження про мої загрози на адресу «...окремих посадових осіб місцевого самоврядування», а тільки скажу, що це наклеп, не достойний людини, котра працює в такій шановній установі».

«Головний наголос у доповідній записці зроблено на рішенні в справі за позовом Головатого, Жира та Шишкіна, винесеному 5.03.01 р. Постановою судової колегії з цивільних справ Київського облсуду від 3.04.01 його було залишено без змін. Постановою президії Київського облсуду ці рішення були скасовані на тій підставі, що суд не взяв до уваги роз’яснення пленуму Верховного суду України зі змінами, внесеними 25.5.01 р., тобто вже після розгляду судом справи по суті».

Зрештою вища судова інстанція підтвердила правоту початкового рішення, ухваленого Денисовим по суті.

Досі в «шановній установі» вершать долю в.о. голови Бориспільського міського суду Денисова.

Вітчизняна судова система відчуває величезний брак кваліфікованих кадрів. Існує ціла низка розпоряджень, спрямованих на подолання такої сумної ситуації. Це — на папері. На ділі — в «діючому резерві» перебувають судді, чий професіоналізм не викликає сумнівів. Їхня біда в тому, що вони занадто буквально, на думку влади, сприйняли конституційне положення про незалежність третьої гілки влади.

Навіть у тому разі, якби це був один-єдиний, надзвичайний факт, він гідний уваги громадськості. Але лихо в тому, що сьогодні можна говорити про виокреслення певної тенденції.

Схожа ситуація склалася в Запоріжжі. Майже 11 місяців у тій же шановній інстанції вирішується питання про призначення судді апеляційного суду Запорізької області на посаду заступника голови цього суду. Не виключено: його доля вирішуватиметься заодно з долею керівника даного суду Кравцова. І поки що нічого хорошого зірки їм не віщують. Є вагомі підстави припускати — причиною нерозторопності адміністрації Президента в цьому разі також є продемонстрована керівництвом суду політична короткозорість. Зреалізувалася вона в нерозумінні історичної місії, невблаганно зростаючої керівної й направляючої ролі соціал-демократії в усіх без винятку аспектах життєдіяльності держави. Результатом цієї волаючої політичної незрілості стало ухвалення рішення, яке безпосередньо стосується однієї «металобрухтової справи».

«А на прощання я скажу»...

Свого часу відомий широкій громадськості, нині колишній голова Печерського районного суду столиці Микола Замковенко розглядав гучні справи й часто з’являвся на телеекранах. Обласканий самим В.Медведчуком, М.Замковенко з упевненістю дивився в завтрашній день і виглядав дуже незалежним. Коли він і відчув себе відповідно, настало розчарування. Крок убік — і пішла тріумфувати справедливість, яка, здавалося, вже безнадійно запізнилася.

Таким кроком стали рішення, винесені на користь Юлії Тимошенко. Ці судові засідання, перетворившись, завдяки безсумнівному таланту М.Замковенка, на маленькі спектаклі, призвели до відомого фіналу. Народу відкрилася вся глибина падіння відомого судді.

Про які тільки гріхи не повідали світу співробітники компетентних установ! М.Замковенка звинуватили в необгрунтованому виправданні підсудних і винесенні безпідставно м’яких вироків. З’ясувалося, попри наполегливі нагадування прокуратури, М.Замковенко міг по три роки не призначати справу до розгляду. У справі, де вирок передбачав 10 років позбавлення волі, ані засуджений, ані його адвокат близько року не могли ознайомитися з протоколом судового засідання.

Розгляд однієї з кримінальних справ відкладався не багато не мало — 18 разів. Протягом 1999—2000 років прокуратура вісім разів безрезультатно зверталася з вимогою передати матеріали цієї справи з метою перевірки законності й обгрунтованості рішення. Але М.Замковенку бракувало часу: то протокол не готовий, то суд завантажений, то триває інвентаризація справ, то сам він погано почувається. Як запевняють нині, Замковенко взагалі коли не хотів, матеріали справ не надавав — і все тут, хоч ти що хочеш роби.

За інформацією відділів виконання покарань, навіть винесені вироки не надходили до виконання. З’ясувалося, М.Замковенко міг винести рішення без проведення судового засідання, дослідження доказів у справі. Певне, не безпідставно вважаючи, що це — застарілий ритуал, який не справляє реальний вплив на зміст рішення суду.

Однак численні звернення скривджених до голови Київського міського суду залишалися без реакції, оскільки «спускалися» для належного реагування... тому ж таки Замковенку.

Саме тоді, коли у відповідні інстанції ринув потік скарг на кричущі порушення закону, допущені головою Печерського райсуду, на нього самого обрушився золотий дощ нагород і звань, які засвідчували: його фахові досягнення визнано на найвищому рівні.

Як же оцінювала влада діяльність судді в період, описаний нами вище? Високо і, щиро кажучи, значною мірою перебільшуючи роль судді в галузі захисту прав і інтересів громадян. Уже через три місяці після виходу указу Президента про призначення М.Замковенка головою центрального райсуду столиці — 9 вересня 1998 року — йому присвоюють почесне звання заслуженого юриста «за вагомий особистий внесок у зміцнення законності і захист прав громадян, високий професіоналізм». 15 лютого 2000 року — новий указ. «За вагомі досягнення у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю» М.Замковенка удостоюють відзнаки Президента — ордена «За заслуги» третього ступеня.

Уже потім відповідні інстанції почнуть бідкатися, що багато разів намагалися знайти управу на суддю. І що, виявляється, саме протягом 1998—2001 років «систематично надходили скарги громадян і запити народних депутатів» щодо порушень ним закону та вчинення дисциплінарних проступків. Але тільки після винесення рішення за справами Ю.Тимошенко кваліфікаційна комісія та ВРЮ почнуть наввипередки, принципово, послідовно й не зважаючи на будь-кого боротися за торжество справедливості. Лише 18 червня 2001-го ВРЮ відкрила провадження стосовно Замковенка за особливими обставинами. Через місяць виходить указ Президента про його усунення з посади судді.

А як же ті, хто не лише закривав очі на діяльність М.Замковенка, а й регулярно заохочував її високими нагородами та званнями? Напевно, дуже розчаровані людською невдячністю, заповнюють нові нагородні листи.

Що ще цікаво в цьому зв’язку. Як довго та плідно трудився в центральному районі столиці М.Замковенко й ніхто нічого підозрілого не помічав. А щойно Мукачевський суддя В.Заборовський прийняв «не те» рішення стосовно виборів, реакція була блискавичною. Член Вищої ради юстиції, попри те, що на носі — вихідні, летить у Мукачеве розбиратися. Як відомо, підозрілою ця стрімкість видалася і представникові Верховного суду, котрий зробив висновок про те, що характер звернень члена ВРЮ з даного приводу, викладені в них обставини, оперативність і методи проведення перевірки у вихідні дні, невідповідність дій ВРЮ вимогам регламенту «дозволяють зробити висновок про наявність ознак втручання в здійснення правосуддя і вплив на суддів».

Але коли на кону — доля виборів, тут не до «формальностей», чи не так?

«Бородінська» битва

Абсолютно кричущим навіть на тлі наших реалій можна назвати справу Михайла Бородіна — заступника голови апеляційного суду Харківської області, керівника палати з цивільних справ. Колеги за юридичним цехом відзиваються про нього навдивовижу добре. Професіонал, один із найсильніших цивілістів, у котрого практично немає скасованих рішень, показники роботи очолюваної ним палати — одні з найкращих в Україні.

М.Бородін ухвалив «не те» рішення стосовно виборів до харківської міськради. Вищі судові інстанції рішення не скасували й воно набрало чинності. Це означає: воно обов’язкове для виконання й більше обговоренню на предмет законності не підлягає. Проте це теорія. Ось що відбувається на практиці.

Народні депутати Добкін, Каратуманов, Святош звернулися у Вищу раду юстиції з приводу порушення окремими посадовими особами Харківської області норм чинного законодавства. Із звернення випливало, що головуючий у судовій колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області М.Бородін свідомо припустився істотних порушень виборчого й цивільного процесуального права.

Згідно з протоколом засідання ВРЮ від 13 червня 2002 року, колишній голова Верховного суду Віталій Бойко зазначив із приводу цієї справи: у даному разі народні депутати не можуть бути суб’єктами звернення. В.Бойко категорично заперечував проти проведення будь-якої перевірки, оскільки рішення набрало чинності й не було скасовано. Він також підкреслив, що Конституційний суд України цілком чітко визначив компетенцію народних депутатів України з цього приводу й категорично заперечував проти відкриття провадження.

Протокол засідання засвідчує: Вища рада юстиції ухвалила відмовити у відкритті провадження з даного питання.

Далі звернімося до депутатського запиту, підписаного народним депутатом Степаном Хмарою. «До мене надійшла документально підтверджена інформація про підробку з використанням службового становища постанови Вищої ради юстиції №338 від 13 червня 2002 року, а також внесення явно неправдивої інформації в Доповідну записку члена Вищої ради юстиції А.Селіванова. Відповідно до отриманої мною інформації, яка потребує перевірки, 13 червня 2002 року ВРЮ... розглянула питання про усунення з посади за порушення присяги судді Дзержинського райсуду м.Харкова В.Федосенка та судді апеляційного суду Харківської області М.Бородіна».

Підготовленим до засідання проектом рішення з цього питання пропонувалося відкрити провадження про порушення присяги цими суддями. За результатами розгляду матеріалів справи відбулося голосування. За ухвалення такого рішення висловилися вісім членів ВРЮ. Рішення ВРЮ приймається більшістю її конституційного складу (20 членів). Тобто, для ухвалення рішення необхідно 11 голосів «за». Отже, рішення не ухвалили.

Із депутатського запиту: «Запропоноване проектом рішення прийняте не було. Попри це, член ВРЮ С.Ківалов, головуючий на цьому засіданні, від імені голови ВРЮ підписав документ, названий «Постанова Вищої ради юстиції» і датований 13 червня 2002 р. У цьому документі відзначається, що ВРЮ ухвалила:

«1. Відкрити провадження про порушення присяги суддею... апеляційного суду Харківської області М.Бородіним».

Отже, апріорі знаючи, що таке рішення на засіданні ВРЮ не ухвалили, С.Ківалов підписав офіційний документ (який є актом Вищої ради юстиції).

Складання й підписання С.Ківаловим такого документа засвідчує фотокопія згаданої постанови, скріплена печаткою секретаріату ВРЮ, із написом «Із оригіналом звірено», завіреним керівником секретаріату ВРЮ Шинкарем».

Далі в депутатському запиті йдеться про те, що Селіванов, використавши явно підроблений документ (він був на засіданні та знав — рішення з цього питання не приймалося), вимагає в Бородіна пояснень.

За інформацією С.Хмари, оригінал підробленої постанови ВРЮ знищили після невдалого використання його копії. Про підробку названих вище документів, як вказується в депутатському запиті, говорить також той факт, що рішення про відкриття провадження щодо звільнення судді Бородіна ухвалено ВРЮ лише 29 листопада 2002 року (через п’ять місяців).

Слід зазначити, Генпрокуратура провела перевірку даної інформації та не знайшла їй підтверджень. Правда, перевірка ця проводилася дуже своєрідно. Зокрема, членів ВРЮ, котрі повідомили про це, взагалі не опитали. Усе списали на забудькуватість через перевантаження.

Таким чином, створено дуже небезпечний прецедент. Бородіна звільнено з посади Президентом на підставі подання Вищої ради юстиції в порушення передбаченої законом процедури усунення судді з адміністративної посади. Законний алгоритм дії в схожих випадках такий: Рада суддів звертається до голови Верховного суду України з рекомендацією про усунення судді з адміністративної посади. Голова ВР звертається до Президента, а Президент уже приймає відповідне рішення.

Постанову в справі ухвалювали колегіально троє суддів апеляційного суду Харківської області. Але йдеться про звільнення з посади лише одного судді. Що це за вибірковість така? У нас більше не існує таємниці дорадчої кімнати?

«Рішення ВРЮ про звільнення мене з посади судді, — вказує в своїй скарзі, направленій до Шевченківського райсуду Києва, М.Бородін, — підписане неуповноваженою особою — Ківаловим С.В. Відповідно до ч.3 ст.19 Закону України «Про Вищу раду юстиції» голова ВРЮ працює на постійних засадах. Ківалов С.В. є народним депутатом України й виконує обов’язки голови Вищої ради юстиції».

До речі, прикрості, пов’язані з ухваленням суддею Бородіним того злощасного рішення, не обмежилися підступами ВРЮ. Стосовно М.Бородіна харківська прокуратура порушує кримінальні справи. Згодом суд ухвалив закрити провадження в цих справах через відсутність у його діях складу злочину.

Проте, наскільки відомо сьогодні, Бородіна все-таки вирішили «добити» до кінця. Нині працюють над тим, аби позбавити його посади судді.

Говорячи про справу Бородіна, не можна не пригадати суддю Шевченківського райсуду столиці Зінаїду Антошину. Її рішення в справі Бородіна викликало щирий подив багатьох, хто не вперше чув ім’я З.Антошиної в контексті правозастосувальної практики. Що ж, слід віддати їй належне: суд насмілився скаргу М.Бородіна до Вищої ради юстиції задовольнити, визнати незаконним і скасувати рішення Вищої ради юстиції від 29 листопада 2002 року та 17 березня 2003 року. Найбільше здивував такий поворот подій Вищу раду юстиції.

Коли всі отямилися, відразу ж розпочалися активні, хоча й неафішовані дії з вивчення біографії пані Антошиної. Чи не наплутала вона щось із своїм роком народження, чи не відняла рік-другий? Зрозуміло, не з кокетства та споконвічного жіночого прагнення за будь-яку ціну видаватися молодшою. Річ у віковому обмеженні можливості виконання правосуддя, передбаченому законом. Адже є випадки, коли відомі в столиці судді в своєму прагненні якомога довше послужити Батьківщині, йшли на фальсифікацію власних документів, відкидаючи два-три роки.

Наскільки відомо, оперативна діяльність, спрямована на встановлення точної дати народження судді З.Антошиної, не привела до потрібних результатів. Але все одно, як кажуть, мало їй не здалося. Не подивилися навіть на те, що до відставки їй — зовсім небагато залишилося.

Фальсифікація з любові до справи?

Судді апеляційного суду Київської області А.Коротких, К.Леонтович, І.Ященко винесли рішення про закриття кримінальних справ, порушених проти народного депутата Ю.Тимошенко й інших колишніх керівників ЄЕСУ. Ці справи не розглядалися судом по суті й були закриті внаслідок процесуальних порушень, допущених, на думку суду, органами слідства.

Суд досліджував зовсім не наявність доказів вини, а виключно дотримання норм процесуального закону, регламентуючого порядок порушення кримінальних справ. Тобто насправді рішення апеляційного суду Київської області зовсім не мало того історичного значення, як це хотілося б самій Ю.Тимошенко, соратники котрої трактували його як визнання невинності. Але державі однаково стало прикро. І цю образу вона дарувати не збиралася.

Судді самі помітили невідповідність і направили виправлену копію до прокуратури. Генеральна прокуратура... порушила справу за фактом службової підробки. Підстава — виявлення розбіжностей у двох копіях постанови суду.

Склад цього злочину передбачає існування спеціального суб’єкта — службової особи, котра вчинила даний злочин. Виходить, підробити документ міг лише суддя. Приміром, секретар, котрий передруковував документ, не є посадовою особою, а отже, не може йтися про згадану статтю Кримінального кодексу. На момент порушення справи була відома особа, у діях якої слідство побачило ознаки службової підробки. Тому справу зобов’язані були порушити не за фактом, а стосовно осіб, котрі підписали постанову чи її копії.

Але, порушивши справу за фактом, хитромудра Генпрокуратура постаралася позбавити трьох суддів права в судовому порядку оскаржити дії слідства, що порушило кримінальну справу фактично стосовно їх. Адже обшук здійснювався в службових приміщеннях, зайнятих саме цими суддями, вилучалися предмети, що мають стосунок саме до них. У цих же трьох суддів узяли зразки почерків.

Коротких, Леонтович і Ященко звернулися до суду. Апеляційний суд Житомирської області констатував: у судовому засіданні прокурор не зміг вказати, який із текстів постанов, наявних у розпорядженні Генпрокуратури, слід розглядати як підроблений, а який відповідає дійсності. Встановлено, що прокуратура не з’ясувала причини обставин появи розбіжностей між текстом оригіналу постанови, який не заперечується, і копією цієї ж постанови. Не провівши необхідної перевірки й не переконавшись, чи внесено зміни, виправлення та доповнення в оригінал постанови, працівник Генпрокуратури 21 травня 2003 р. оформив рапорт. Уже наступного дня, також без жодних перевірок, було порушено кримінальну справу.

Суд дійшов висновку: «Розбіжності в текстах копії з оригіналом не є істотними відмінностями, що впливають на зміст або мають істотну різницю в текстовому значенні. Суд вважає, що за великого обсягу постанови, а це 27 друкованих сторінок, було допущено технічну помилку, яку виправили під час наступного звіряння тексту оригіналу з копією... Суд дійде висновку, що для порушення кримінальної справи стосовно службових осіб апеляційного суду Київської області достатніх підстав не було».

Генпрокуратура звертається до Верховного суду з касаційним поданням на постанову апеляційного суду Житомирської області — наполягає на порушенні справи «за фактом». Попри очевидність того, що, коли підробку виконано певними невідомими особами, то троє суддів ніяк не можуть бути свідками за цією справою.

Утім, поклавши руку на серце у Генпрокуратурі це чудово розуміють. І саме тому колишній генпрокурор С.Піскун у своїй пропозиції про звільнення Коротких, Леонтович і Ященка «за порушення ними присяги судді», надісланій Вищій раді юстиції, прямо вказує на факт порушення даної кримінальної справи як на підставу для звільнення цих суддів. Мало того, ще 14 липня на прес-конференції при всьому чесному народі С.Піскун відверто заявив: обвинувачення за даною справою буде висунуто судді Коротких.

Показово також, що, згідно з поданням прокурора, слідство визнає, що на момент порушення кримінальної справи йому були невідомі «причини розбіжностей у копіях постанов». Прокурор гадає, що вони мають бути встановлені під час слідства. Але ж коли прокурор щось не цілком зрозумів — це ще не привід порушувати кримінальну справу.

«ДТ» неодноразово й докладно інформувало своїх читачів про те, як розвивалися події після порушення кримінальних справ стосовно Президента суддею Василенком. Зокрема, про те, як було сфальсифіковано рішення ВРЮ з даного питання. Про те, що, вже виносячи «вирок» «за порушення присяги судді», членам ВРЮ в засіданні важко було сформулювати, у чому, власне, полягало це порушення присяги тощо.

Можна сказати, досі юридична громадськість не дійшла єдиної думки про те, чи може суддя порушити кримінальну справу стосовно Президента. Мабуть, додати з цього питання можна лише одне. В Україні існує практика порушення кримінальних справ суддями. І, наскільки відомо, до Василенка не було прецедентів, коли ставилося питання про притягнення до відповідальності судді, котрий «власноруч» порушив кримінальну справу.

Суспільство може й повинно вимагати від суддів законних рішень. Але ніхто не має права вимагати від них героїзму. Сьогодні ж рішення, яке суперечить інтересам можновладців, нехай і прийняте відповідно до закону, цілком може поставити «хрест» на кар’єрі судді. Суддя для влади — аж ніяк не рівний серед рівних, так — «витратний матеріал».

Кожна розправа з суддею, схожа до змальованих вище, дуже «високорентабельна» для тих, хто при владі. Адже судді й без газетних публікацій чудово поінформовані про те, які наслідки для них особисто матимуть ухвалені рішення.

До 2001 року законодавчо не було визначено порядок призначення суддів на адміністративні посади. Потім приблизно протягом року голови апеляційних судів обиралися суддями своїх судів. А сьогодні призначення судді головним чином залежить від однієї людини — Президента. Чи впливає це на незалежність суддів — запитання риторичне.

Водночас сьогодні адміністративні начебто посади голів судів насправді є реальними важелями влади. Занадто сильна ще в нас традиція. А вона передбачає два обов’язкові ритуали: по-перше, щодо майбутнього рішення з конкретної справи необхідно «порадитися» з головою; по-друге, справи розподіляє голова суду.

Отож немає в Україні судді, котрий не знав би: якщо поводишся правильно, порадами компетентних людей не нехтуєш, усе в тебе складеться добре. Справи тобі розподілятимуть нормальні, за якими зацікавлені особи з розумінням ставляться до нелегкої праці судді й не на словах, а на ділі готові співчутливо поставитися до його фінансових проблем. Ні — усе життя «копатимешся» в безнадійних справах і отримуватимеш «стусани» за недотримання процесуальних термінів. Відповідно зовсім інша в тебе вийде статистика та послужний список.

Утім, що ми — все про сумне та про сумне. Задля справедливості треба зазначити: є й інші, прямо протилежні приклади того, як Батьківщина сповна віддає належне кращим із своїх синів.

30 січня нинішнього року окремим указом суддя апеляційного суду Одеської області А.Чернушенко переводиться до Києва. Через 12 днів, ще не встигнувши до пуття роззирнутися в столиці, він стає головою апеляційного суду м.Києва. Надійними й перевіреними трудівниками правосуддя, зокрема, прибулими з регіонів, активно укомплектовуються такі стратегічно значимі столичні суди, як Печерський і Шевченківський. Попереду — вибори. А також інші великі справи. І цивільні, і кримінальні.