УКРАЇНСЬКА ФЕМІДА У ПОШУКАХ СЛАБКОЇ ЛАНКИ

«Скандали створюються засобами масової інформації, вони на скандалах живуть. Слід у законодавчому порядку зупинити вакханалію критики на адресу судів при винесенні постанов і будь-якого рішення, — заявив народний депутат О.Задорожний, виступаючи на позавчорашньому спільному засіданні президії Верховного суду й Ради суддів України. — Третім завданням судової влади після ухвалення процесуальних кодексів і бюджету є врегулювання якимось чином цього питання. Ми нічого не доможемося, якщо всі газети країни нападатимуть на суддю Іванова після того, як він виніс рішення. Він просто боятиметься робити це і триматиметься до останнього, щоб не виносити його. До мене звертаються судді з запитаннями — пустити камеру чи не пустити камеру тощо. Я все життя ходжу по судах як адвокат і глибоко переконаний, що ми повинні докладно, спокійно врегулювати участь ЗМІ у висвітленні судових засідань.

Я також глибоко переконаний, що доти, доки ми не притягнемо до кримінальної відповідальності державних посадовців за критику рішень суду, що не набрали законної сили, за втручання в діяльність судової влади, ставлення до неї не зміниться. Кожна газетка кричатиме з єдиною метою: вплинути на суд, домогтися того, щоб рішення було змінено».

Цю гнівно-викривальну промову, що так влучно та образно озвучила сподівання значної частини суддівського загалу, сприйнято ним на «ура». І треба визнати, багато в словах народного депутата гіркої правди. Та якщо керуватися такою логікою і демонструвати таку схильність до глобальних узагальнень, то можна договоритися до чого завгодно. Адже це приблизно те саме, що сказати, буцімто народні депутати живуть тим, що продають свої голоси, а судді — тим, що торгують вироками. Тобто теж нібито всім відомо, а спробуй доведи. І те, що зарубіжні суди довели — П.Лазаренко далеко не завжди був кришталево чесним, ще не підстава підозрювати в чомусь ницому його колегу по парламенту Задорожного.

Головне питання — що слід вважати спробою тиску на суд, і це справді треба було б максимально чітко сформулювати з допомогою юридичної термінології. Бо трапляються судді, схильні будь-яку публікацію, за винятком тих, у яких говориться, що наш суд — найкращий у світі, сприймати як спробу тиску. І вкрай рідко судді ставлять на місце високих чиновників, які часто й густо дозволяють собі виносити рішення до розгляду справи судом і висловлювати побажання щодо майбутнього вироку. Водночас, приміром, коли журналіст стверджує, що суддя Рабинович небезсторонній вже з огляду на свою національну приналежність, — це одне. А якщо в статті написано, що суддя по-хамськи спілкувався з учасниками процесу і журналіст може це підтвердити, тут уже даруйте. Тож потрібно, як то кажуть, розрізняти відтінки. Та коли починається робота «із приборкання преси» та ще й таким тоном, конструктивних рішень годі чекати.

Й останнє з цього приводу. Дозволю собі сміливість стверджувати: якщо суддя на сто відсотків упевнений у законності свого рішення, його не терзатиме запитання — «пустити чи не пустити камеру». Оскільки набагато більше, ніж власної нефотогенічності, окремі судді бояться своїх же рішень.

Звісно, зовсім не відносини третьої та четвертої влади були причиною спільного засідання, це так — до слова. Взагалі-то зібралися обговорити стан здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції за минулий рік і накреслити плани на майбутнє, спрямовані на втілення судово-правової реформи в життя.

Виконуючий обов’язки голови Верховного суду Володимир Стефанюк:

«Суди переважно забезпечили здійснення правосуддя на належному рівні. Проте в діяльності судів усіх рівнів досі є серйозні недоліки. За 2001 рік скасовано та змінено з кримінальних справ — 8 тисяч, із цивільних — 19 тисяч рішень місцевих судів. Основні причини скасування судових рішень — неповнота дослідження судами справи й порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства. Трапляються серйозні помилки в дослідженні та юридичній кваліфікації злочинів.

2001 року відбулися значні зміни в динаміці судимості. Якщо 1990 року судами було засуджено лише 104 тисячі осіб, 2000-го — 240 тисяч, то 2001 року — 163 тисячі (на 68 тисяч менше, ніж за попередній звітний період). Це пов’язано з набранням чинності новим Кримінальним кодексом України, яким багато діянь, передбачених КК 1960 року, декриміналізовано, а також із законом «Про амністію», виконання якого вперше покладено виключно на суди. Амністію було застосовано до 73 тисяч осіб, зокрема до 17 тисяч, котрі перебували в місцях позбавлення волі. 2001 року до позбавлення волі було засуджено 60570 осіб, що становить 37,2% від загальної кількості засуджених. З цього приводу Президент Л.Кучма звернувся до ВС із листом, у якому говориться, що Україна продовжує посідати одне з перших місць у світі за кількістю випадків застосування такої санкції, як позбавлення волі. За останні сім років цей показник коливається в межах 35—37%.

У роботі судів ще трапляються незаконні й необгрунтовані вироки. Вже оприлюднено приголомшливий факт засудження Харківським обласним судом Бутенка та інших до 14—15 років позбавлення волі за необгрунтованими обвинуваченнями в убивстві та згвалтуванні. Ні зізнавальних свідчень, ні інших доказів вини не було. Попри це, осіб, вину яких не доведено, було засуджено. Після скасування ВС рішення й повторного розгляду справи винесено виправдувальний вирок. Але Бутенко та інші перебували в місцях позбавлення волі близько п’яти років кожен. Із держави на користь Бутенка стягнуто 74 тисячі гривень як відшкодування заподіяної моральної шкоди.

Орджонікідзевський райсуд м. Харкова притягнув пенсіонерку до адміністративної відповідальності за незаконний продаж продуктів харчування — ковбаси й лимонів — загальною вартістю 20 гривень із метою одержання наживи в сумі 4 гривень.

Нерідко громадяни скаржаться на зневажливе ставлення до них, грубість, неуважність і упередженість суддів. Відверто кажучи, таке поширення підміни поняття «незалежність» на вседозволеність уже скидається на стійку тенденцію. Хоча більшість суддів — справжні професіонали й патріоти своєї справи.

Негативно впливає на рівень судочинства неякісне проведення дізнання й досудового слідства. 2001 року обгрунтовано повернуто на додаткове розслідування справи щодо 19 тисяч осіб. Відтак затягується розгляд кримінальних справ, а часом окремим особам вдається уникнути відповідальності.

Дуже слабкою ланкою всього цього ланцюга є слідчі. 208 осіб, котрі працюють на цій посаді в органах внутрішніх справ, мають дипломи інженерів, спільно з ними над кримінальними справами працюють 211 педагогів, 22 економісти, 43 військових офіцери, ракетники, льотчики й понад три десятки інших фахівців — за освітою агрономи, ветеринари, медики. Слідчі підрозділи не мобільні, вони навіть не мають достатньої кількості автомобілів для виїзду на місце скоєння злочину. За таких умов важко повірити в якісний початок формування кримінальної справи. Отже й чекати на її якісне завершення».

Як з’ясувалося, у правоохоронних органів також є претензії до судів. Заступник генпрокурора України Кудрявцев: «У судах м. Києва не раз траплялися факти, коли всім відомі особи використовували всі можливі й неможливі засоби для закриття порушених проти них кримінальних справ. Така сама тенденція простежується й в інших регіонах. Місцевий суд Приморського району м.Одеси, розглянувши справу за скаргою в порядку цивільно-процесуального законодавства, визнав незаконними дії слідчого управління податкової міліції щодо порушення кримінальної справи й накладення арешту на майно. Суд зобов’язав податкову службу закрити порушену кримінальну справу через відсутність складу злочину й заборонив провадження будь-яких слідчих дій. Загалом за період із вересня по грудень 2001 року цей суд розглянув у порядку цивільного судочинства дев’ять справ за скаргами на дії органів досудового слідства. Такі порушення нерідко трапляються і на стадії досудового слідства, і під час судового провадження із кримінальних справ.

Стосовно цивільного судочинства, то й там ситуація непроста. Непоодинокі випадки, коли суди необгрунтовано відмовляють прокурорам в ознайомленні з матеріалами справи, у видачі копій рішень тощо. Більше того, інколи взагалі не допускають прокурорів до розгляду справ за позовами осіб, що стосуються державних інтересів або інтересів інших громадян.

У лютому нинішнього року суддя місцевого суду Подільського району столиці не допустив прокурора до участі у справі за скаргою посадових осіб Київського міського управління юстиції про визнання недійсним акта перевірки, призначеної постановою слідчого прокуратури. Вражає не лише розгляд справи без допуску до участі в справі прокурора, а й сам факт розгляду судом загальної юрисдикції спору між юридичними особами.

При розгляді господарських спорів прокурорам часто відмовляють у праві вступити у справу, посилаючись на окремі рішення Верховного суду. Хоча є рішення Конституційного суду за 1999 рік, яким дано тлумачення пункту 2 статті 121 Конституції України щодо повноважень прокурора, що стосуються представництва інтересів громадян і держави в суді. У рішенні сказано, що прокурор реалізовує свої повноваження шляхом пред’явлення позову з конкретної справи, а також може брати участь у будь-якій іншій справі з власної ініціативи. Це рішення — закон, проте господарські суди дозволяють собі порушувати його».

***

Загалом, за підсумками цього заходу можна констатувати переважно те саме, про що говорилося три, п’ять або сім років тому. Нові приклади свідчать про сталість старих тенденцій.

За десять років незалежності до позбавлення волі в Україні засуджено близько 758 тисяч чоловік. І, за визнанням промовців, «обвинувальний нахил є, його неможливо відразу позбутися».

Післядипломне навчання суддів проводиться «безсистемно, безконтрольно й без визначеного напряму».

На Волині один із судів міститься в приміщенні, перший поверх якого колись займала приватна нотаріальна контора, а на другому була квартира самого нотаріуса. Тепер там мають розміститися та плідно працювати тридцять чоловік.

Якщо судова система фінансується сьогодні, як уже було сказано, на 50 відсотків, то виконавча служба — на 30% від потреби. Утім, щастя, як відомо, не в грошах, про що зайвий раз свідчить ще один наведений на засіданні приклад. Голова суду одержав на будівництво три мільйони гривень. Освоїти цю суму він так і не спромігся, й вона висіла на ньому важким тягарем. А коли її списали, суддя купив цілий ящик шампанського, аби відзначити таку радісну подію.

І слава Богу, звичайно, що відновлено справедливість і на волю випущено невинного після п’яти років ув’язнення. Навряд чи існує сума, спроможна компенсувати йому роки перебування в місцях позбавлення волі та ще й за статтею про згвалтування. Та головне — де сьогодні той суддя, який поставив свій підпис під цим вироком? Він продовжує вершити правосуддя? І нам укотре скажуть, що суддю не можна карати за помилки, бо він боятиметься виносити вироки? Але ж помилки бувають різні.

А в іншому — жива ще надія на те, що з українською Фемідою все буде гаразд. Коли говорити про приємне, то суддів можна поздоровити з підвищенням зарплати, про що було оголошено на спільному засіданні. Служителів Феміди й усіх решту громадян — із ухваленням нового закону, що регламентує діяльність третьої гілки влади. Втім, закон цей, як і будь-яке породження запеклих політичних баталій і консенсусу, більше схожого на капітуляцію, далекий від досконалості. Але це тема окремої розмови.