Ціна безпринципності?

Нинішня сесія Верховної Ради України не обрала Вадима Черниша безстроково суддею місцевого Ленінського районного суду міста Кіровограда. Депутати, власне, підтримали рішення профільного комітету, який не рекомендував його обирати. Чому? Як було повідомлено на пленарному засіданні, комітет обговорив інформацію про розгляд цим суддею справи щодо виборів міського голови у Кіровограді 2006 року. Кандидата, який мав найбільшу підтримку населення, — Олександра Нікуліна — міська територіальна виборча комісія зняла з реєстрації за сорок хвилин до її завершення. Причому, як потім встановила тимчасова слідча комісія Верховної Ради, не маючи на те вагомих підстав. Кандидат, зрозуміло, звернувся до суду. Суддя не дослідив фактів порушення з боку територіальної виборчої комісії. Рішення, по суті, не ухвалювалося. Кандидатові не дали можливості скористатися своїм правом і оскаржити незаконні дії ТВК. Очевидно, це прецедент: суддя постраждав за свою позицію (чи її відсутність) у процесі, пов’язаному із місцевими виборами.

І хоча депутат з Кіровограда Валерій Кальченко (фракція БЮТ), а за ним і Володимир Яворівський намагалися довести колегам, що конкретної вини судді Вадима Черниша у згаданій ситуації не було, постанова необхідної кількості голосів таки не набрала.

А до чого тут суддя? Саме так і ставили питання народні депутати Валерій Кальченко, а за ним і Володимир Яворівський, виступаючи на засіданні Верховної Ради, де обговорювалося питання обрання безстроково суддею місцевого Ленінського районного суду міста Кіровограда Вадима Черниша. Як наголосив голова Верховного суду України Василь Онопенко, під час ухвалення колегіальних рішень справжню позицію судді знають присутні під час ухвалення рішення колеги та нарадча кімната, тож розкривати цю таємницю є злочином.

Справді, визначити провину конкретного судді дуже важко. Але фактом залишається те, що в наших судах часто неможливо довести абсолютно очевидні й зрозумілі для всіх речі. Замість того, щоб професійно, тобто чітко і швидко юридично обґрунтувати очевидні речі, суди так заплутують справи, що чорне виходить білим, а біле чорним. Відповідно формується громадська думка про роботу таких судів. І рішення Верховної Ради щодо кіровоградського судді є швидше даниною їй. Але не можна скидати з рахунку й позиції партій, які таким чином готують лояльні кадри на випадок майбутніх виборчих протистоянь. Цього разу думка членів фракції БЮТ у парламенті розділилася.

До речі, Верховна Рада ще розглядатиме питання і про обрання безстроково іншого з трьох суддів, що були членами колегії у згаданій адміністративній справі. Ще одного їхнього колегу обрано до Кіровоградського адміністративного окружного суду. З приводу його кандидатури питань не виникло…

Вибори міської влади (та й не тільки міської, яскраве підтвердження цього — незабутні події в сотому окрузі) в Кіровограді в останнє десятиліття — якщо судити за кількістю та вигадливістю порушень — проходять динамічно й феєрично. Боротьбу за ресурси міста відверто вели й ведуть кілька фінансових груп (можливо, незначних із загальнодержавної точки зору, але достатньо сильних, аби, кункуруючи на рівні міста, організовувати один для одного скандали та провокації). Це давно зрозуміли не лише представники політичної та інтелектуальної еліти регіону, а й прості виборці.

Тож не дивно, що тривалий час вони покладали свої надії на сильного (як тоді здавалося) гравця, досвідченого чиновника і політика, екс-міністра з надзвичайних ситуацій, голову обласної організації ВО «Батьківщина» Валерія Кальченка. На той час, не будучи пов’язаним із жодною з груп впливу (представляв опозиційну силу), маючи підтримку левової частки виборців і представляючи досить потужну політичну силу, він справді міг змінити ситуацію в Кіровограді, організувавши міську владу так, щоб вона працювала на територіальну громаду. Але першого разу, ще за президента Кучми, йому не дали стати міським головою, цинічно знявши його кандидатуру з реєстрації за… чотири хвилини до її закінчення.

Під час наступних виборів, коли адміністративного тиску вже практично не було, Валерій Кальченко, особливо не напружуючись, став міським головою, хоч і значно втратив у кількості прихильників. Сталося це тому, що допустив у своє оточення представників тих-таки фінансових груп, усіляких авантюристів та «вічних» керівників, які, відчувши рейтинговість та владні перспективи політичної сили, безцеремонно поприлипали до неї, як черепашки до дна корабля. І Кальченко не підвів їх: за кілька днів після складання присяги він подав заяву про своє бажання працювати у Верховній Раді (паралельно балотувався у загальному списку й опинився на прохідному місці), залишивши керувати містом новоспеченого «соратника», представника місцевих бізнес-структур Станіслава Березкіна. До влади в Кіровограді прийшли люди, для яких залишки авторитету Кальченка фактично стали паровозиком, бо самим їм перемоги на виборах не бачити б, як власних вух.

Отже, під час листопадових довиборів 2006 року, про які йшлося у зв’язку з обранням безстроково суддею Вадима Черниша, кіровоградці мали обрати нового справжнього міського голову. Новітня команда БЮТ, яка прийшла до влади в результаті згаданих вище подій, звичайно ж, була зацікавлена у збереженні статус-кво. Цьому сприяла й велика кількість кандидатів, більшість з яких не мали ні відповідного досвіду, ні авторитету. Та на цьому невеселому тлі вирізнявся підприємець Олександр Нікулін. Свого часу він уже очолював місто (був чесно і законно обраний у 1998 році), проте мав необачність відкрито підтримати акцію «Україна без Кучми!» і за сфабрикованою тодішньою владою справою потрапив за ґрати. Під час довиборів 2006 року він лідирував за всіма соціологічними опитуваннями і легко міг знову стати міським головою. Та надто багатьом це було невигідно.

Територіальна виборча комісія тричі скасовувала рішення про реєстрацію Олександра Нікуліна кандидатом на посаду міського голови за надуманими й неіснуючими обставинами. За це голосували представники БЮТ та «дружніх» партій. Судовими рішеннями від 22 листопада 2006 року та 25 листопада 2006 року було підтверджено їхню незаконність.

Проте пізно увечері 25 листопада 2006 року, за 40 хвилин до дня виборів, ТВК вкотре скасувала рішення про реєстрацію Олександра Нікуліна кандидатом на посаду міського голови міста Кіровограда. Як констатувала тимчасова слідча комісія Верховної Ради, зроблено це було поспіхом — без дотримання кворуму, із порушенням процедури розгляду питання. Але найважливішим виявилося те, що кандидатові на посаду міського голови, всупереч закону, не було надано копії рішення територіальної виборчої комісії. Очевидно, це був заздалегідь продуманий хід секретаря комісії, представника БЮТ Геннадія Ушакова.

І тут своє слово мав би сказати чесний і неупереджений суд. Кандидат до
24-ої години встиг звернутися до Ленінського районного суду міста Кіровограда, подавши позовну заяву про скасування незаконного рішення ТВК. Колегія суддів у складі Олексія Письменного (головуючий), Вадима Черниша, Олександра Яковлєва відкрила адміністративну справу. На клопотання позивача, було вжито заходів для затребування оскаржуваної постанови територіальної виборчої комісії. Проте судового розпорядника з ухвалою про витребування документів члени ТВК не впустили до приміщення і відповідного документа не надали.

У судовому засіданні Олек­сандр Нікулін заявляв клопотання про необхідність допитати свідків та прослухати аудіозапис з метою встановити факт незаконності оскаржуваного рішення, проте суд його відхилив. Таким чином, довести щось виявилося неможливим, як і захистити порушене право. Судді мали б знати, що стаття 71 Кодексу адміністративного судочинства України обов’язок довести правомірність свого рішення, дій чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Крім того, кандидат на посаду міського голови Олександр Нікулін в перебігу судового засідання змінював позовні вимоги, пропонуючи не розглядати рішення ТВК як таке, що не існує, оскільки його не було надано судовому розпорядникові, та залишити його (кандидата) в списках. На жаль, і в цьому питанні кандидатові на посаду міського голови було відмовлено.

Суд залишив позов Олександра Нікуліна до територіальної виборчої комісії міста Кіровограда без задоволення. Рішення у справі було остаточним і оскарженню не підлягало.

Викладені факти підтвердилися під час перевірки тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України, яка розглядала ситуацію, що склалася у зв’язку із проведенням 26 листопада 2006 року позачергових виборів Кіровоградського міського голови. Їх відображено в постанові Верховної Ради України від 12 січня 2007 року з приводу звіту цієї комісії та покладено в основу постанови Центральної виборчої комісії від 18 січня 2007 року за № 4 «Про систематичні порушення виборчого законодавства України, допущені територіальною виборчою комісією міста Кіровограда під час проведення позачергових виборів Кіровоградського міського голови 26 листопада 2006 року».

Міським головою Кіровограда став комуніст Володимир Пузаков, підтриманий мінімальною кількістю виборців. Не маючи серйозної підтримки жителів міста, він легко стає жертвою маніпуляцій то однієї (БЮТ), то іншої (Партія регіонів) фінансово-партійної групи. Загалом же міська влада, мало не тонучи у чварах і протистоянні, продовжує працювати неефективно і не на користь територіальної громади. Чого лишень варте сумно відоме рішення 405, яке стосується земельних питань («ДТ» писало про це у №4 від 2 лютого 2008 року — «Сезон великого мискоборства»). Важко сказати, чи став би ідеальним міським головою Олександр Нікулін. Але принаймні досвід його попереднього головування свідчить, що він, спираючись передусім на професіоналів, багатьох неподобств, які останнім часом стали нормою у владних кабінетах, не допускав.