СТАРІ СПРАВИ ГЕНЕРАЛЬНОЇ ПРОКУРАТУРИ

Кілька років тому «ДТ» писало про одну цікаву кримінальну справу, порушену Генеральною прокуратурою стосовно спецпрокурора Василя Комарчука. З шести епізодів, інкримінованих обвинувачуваному органами досудового слідства, у силі залишився один. Обвинувачення інкримінує В.Комарчуку замах на розкрадання державного майна в особливо великих розмірах шляхом шахрайства з використанням листа непрацездатності. Сума, на яку, на думку слідства, зазіхнув спецпрокурор, складає 420 гривень. По ідеї, особисто йому перепало б ще менше, оскільки для того, щоб заволодіти цими грошима, він, на думку слідства, втягнув у злочинну діяльність значну кількість медичних працівників.

Можна було б сказати, що це смішно. Якби у даній справі протягом двох років не було допитано близько сотні свідків. Якби не затримувалися на три доби працівниці медичних закладів, де надавали допомогу В.Комарчуку. Якби його лікар не був арештований і відданий суду, а цілому ряду медпрацівників у біографії не було вписано рядки: перебував під слідством. Оскільки справи стосовно них закривалися не через відсутність складу злочину, а за обставинами, що не реабілітують, зокрема за амністією. І якщо сам Комарчук ще сподівається на вирішення своєї справи у вищій судовій інстанції, то медики, напевно, раді вже тому, що перебувають на свободі. Слідство пройшло котком по долях цих людей і вмило руки. Причому велося воно навіть не в якомусь Богом забутому містечку. Це слідство вела Генеральна прокуратура. І розслідування «справи про лікарняний» обійшлося платникам податків на порядок вище, аніж сума в 420 гривень, на яку нібито зазіхнув тепер уже колишній спецпрокурор. Наведемо лише одне показання медсестри з матеріалів справи: «я сиділа у в’язниці три доби,… мені слідчий казав, аби я казала, що під дулом пістолета у мене Комарчук просив лікарняний. Але такого не було».

Звісно, окремий випадок — це всього лише окремий випадок, хоч яким би кричущим він був. Але є підстави думати, що подібні методи — не виняток, а стиль ведення слідства. Зокрема слідство у справах проти власних працівників. Свого часу преса писала про «трудові спори», що виникли з Генеральною прокуратурою у Богдана Ференца, колишнього першого заступника генерального прокурора, і в.о. генпрокурора України.

Його обвинувачували в корупції, у тому, що, користуючись службовим становищем, він вирішував свої житлові проблеми. Зрозуміло, слідство вела Генеральна прокуратура. Сьогодні, коли набули законної сили відповідні рішення суду, можна стверджувати, що опоненти Б.Ференца були неправі.

Оскільки у Б.Ференца є унікальний досвід як працівника, підслідного, а тепер опонента Генеральної прокуратури, оскільки зараз він займається адвокатською діяльністю (зокрема, є захисником В.Комарчука), ми попросили його поділитися своїми враженнями про те, як сьогодні ведеться слідство. Але насамперед, про причину та суть його судових позовів із Генеральною прокуратурою.

— Мої судові спори — це, звісно, спори не з прокуратурою, а з М.Потебеньком, і саме це мене заспокоювало і давало сили йти до кінця. Ви розумієте, які можливості впливати на ухвалення судових рішень має генеральний прокурор. У мене була розмова з одним із його заступників, і я зрозумів, що у разі, коли рішення суду буде не на користь Генпрокуратури, він може втратити свою посаду. Загалом, вистояти в трьох справах, де іншою стороною в справі виступав генеральний прокурор, хоч формально і значилася Генпрокуратура, — це випробування.

У розпал цього нашого спору я запитував у Михайла Олексійовича, чи дійсно він вважає, що проти мене існують правові аргументи. Але така вже він людина, усе має бути так, як він хоче, і докази тут не важливі. Дивно й соромно, що, говорячи правильні речі про правову державу, прокуратуру та її статус, людина тоталітарного складу, котра стояла на вершині цієї піраміди, генетично не сприймала таких принципів, відповідно — була не спроможна втілювати їх у життя.

Цікаво, що в самого М.Потебенька також був дуже тяжкий період. Це було справжнє переслідування не лише з боку прокурорських працівників, а й депутатів у період 1992—1994 років. Мені здавалося, що людина, котра пройшла таке, не зможе чинити так само з кимось іншим. Однак навіть створена ним атмосфера була дуже специфічною. М.Потебенько, наприклад, дозволяв собі такі речі. У розмові з працівником прокуратури пропонував написати рапорт, направляв його заступником до якогось керівника прокуратури, запевняючи в підтримці. Водночас велів кадровику зателефонувати тому ж самому керівнику і повідомити, що до нього їде заступник, аби підсиджувати його. Таким чином, на перший план автоматично виходять уже не фахові якості й цілі, а інтриги. Михайлу Олексійовичу здавалося, що він витягає з цього якусь свою користь. Ось такі стиль і методи роботи. І в цьому, якщо говорити коротко, — весь М.Потебенько.

У мене немає права як у людини засуджувати суддів, котрі виносять ухвалу проти мене, оскільки чудово розумію їхнє пікантне становище у зв’язку з існуючим замовленням і тиском. Мені достеменно відомо, що коли стосовно мене вийшла відома постанова судді М.Замковенка про корупцію, один із керівників Верховного суду сказав, що це абсурд, який не має ніякого юридичного значення. Однак вплив на Верховний суд у генерального прокурора був такий, що протягом півтора року це питання не вирішувалося, попри мої аргументи. Справа затягувалася. На початку лютого 2001 року голова ВР В.Бойко вніс протест у цивільній справі, що стосувалася визнання недійсним ордера на житло. Справа шість разів призначалася до слухання, я одержував офіційні повідомлення. Потім приходив папір, мовляв, пробачте, слухання скасовується. У результаті лише через рік і чотири місяці її розглянули — так, повторю, розглядався протест голови Верховного суду.

Третя справа безпосередньо стосується мого поновлення на роботі. 16 грудня 1999 р. відбулося два слухання. Після чого М.Потебенько ініціював позов про визнання ордера на квартиру, надану моїй сім’ї, недійсним. Одночасно він звернувся з листом у Верховний суд із проханням про призупинення розгляду справи за заявою про поновлення на роботі, оскільки Генпрокуратура звернулася в суд за визнанням ордера недійсним, отриманим у результаті зловживання службовим становищем. ВС зобов’язаний був призупинити справу і він зробив це. Тому розгляд моєї заяви про поновлення на роботі і розглядався так довго».

— Богдане Васильовичу, чи не збираєтеся ви звернутися в суд, щоб отримати сатисфакцію через те, що пред’явлені до вас претензії виявилися неспроможними? Мені здається, у вас є підстави для того, щоб претендувати на компенсацію морального збитку тощо.

— Я теж так думаю. Втім, я не хочу й гривні — законно заробленої чи незаконно отриманої М.Потебеньком. Але в нашому суспільстві є куди направити гроші — це дитбудинки і будинки престарілих тощо.

Немаловажний аспект цього питання. Судова практика однозначно стверджує, що при поновленні на роботі незаконно звільненого ним працівника керівник, який підписав наказ про звільнення, зобов’язаний компенсувати належну суму. Не мені, але Генеральній прокуратурі, якщо говорити про даний випадок.

Взагалі, з огляду на мій послужний список, я не відкрив для себе багато нового, захищаючи права й інтереси громадян вже як адвокат. Але можу стверджувати однозначно: рівень слідства, у тому числі під егідою Генпрокуратури, просто не витримує ніякої критики, навіть немає з чим порівнювати. І не тільки я доходжу такого висновку.

Наприклад, справа про убивство Александрова. Зрозуміло, це не рядова справа. Напевно, спрацювала вказівка згори про те, що вона має бути розкрита й розглянута в суді. Просто тому, що другої нерозкритої справи після Гонгадзе бути вже не могло. От обвинувачуваний в убивстві Ю.Вередюк і торочив те, що йому вказували особи, у чиїй владі він перебував. Я прямо запитував керівника слідчого відділу: «Що ви робите? На що ви сподіваєтеся?»

Отож розслідування цієї справи дало мені моральне і професійне право заявляти про те, що справи зі слідством у Генеральній прокуратурі не просто кепські, а дуже кепські. До речі, багато в чому діє чинник, який залишився в спадщину від минулого і тисне безсумнівно на суди, — якщо слідство вела Генпрокуратура, тут усе правильно. Це винятково психологічний, але цілком реальний чинник — судді не готові не погоджуватися з позицією Генпрокуратури й серйозно ставити її під сумнів.

Що стосується кримінальної справи, порушеної стосовно колишнього спецпрокурора В.Комарчука, то, прочитавши матеріали, я жахнувся. Це просто жонглювання правовими поняттями, клоунада. Дана кримінальна справа також яскраво свідчить про рівень працівників Генеральної прокуратури, про їхню відповідальність перед собою та нормами КПК і залишає гіркий осадок.

Геть безпідставно предметом злочину визнається медична картка про стаціонарне лікування В.Комарчука, котра є внутрішнім документом медичного закладу, нікому не видається на руки, а лише відбиває процес лікування пацієнта і стан його здоров’я.

Було також порушено кримінальну справу стосовно медсестри Лазаренка, яку того ж дня затримали на три доби. Медсестра — рядовий працівник, який не приймає рішень про призначення курсу лікування і видачі листка непрацездатності. Обвинувачення на її адресу, не кажучи вже про затримання, — це просто абсурд. Водночас цілком зрозуміло, чому це було зроблено: для чинення психологічного тиску. Причому не тільки і, може, не стільки на неї, скільки на інший медперсонал, який мав стосунок до історії хвороби В.Комарчука.

Згодом дії медсестри було перекваліфіковано. Слідство дійшло висновку, що вона не сприяла розкраданню держмайна, а здійснила підробку. Це медсестра, котра виконує вказівки лікаря, забезпечуючи процес лікування! Її використали винятково як засіб. З іншого боку, людину було затримано — як же тепер визнати, що вона невинна? Знайшли спосіб — застосувати амністію. Справу закрили за амністією, і в біографії цієї людини вже є факт притягнення до кримінальної відповідальності.

Виявляється, Генеральна прокуратура дійшла висновку, що у функції старшої медсестри входило оформлення та видача листів непрацездатності. Хіба може це робити старша медсестра? Єдине, що вона може, це суто технічно скласти цей документ винятково на підставі історії хвороби. Кажуть, що вона підробила підписи лікаря і завідувача відділенням. Жінку затримали, протримали також три доби. Потім справу також закривають — за статтею 7 КПК, з огляду зміни обставин, чого насправді не було. Таким є рівень слідства, який не розуміє різниці між внутрішньою документацією й офіційним документом.

Заступник головлікаря також був притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що нібито сприяв Комарчуку в розкраданні коштів шляхом шахрайства. 10 квітня справу закрито також за статтею 7 КПК у зв’язку зі зміною обставин. Що ж змінилося? Він перестав бути соціально небезпечним? Якщо він учинив те, у чому його обвинувачують, то в цьому плані жодних змін немає. Ще одна безглузда спроба виправдати свої дії.

Лікар-хірург поліклініки №1, котра здійснювала амбулаторне спостереження, до якої В.Комарчук потрапив уже після операції. Їй інкримінують, що вона записала, нібито В.Комарчук був на момент лікування діючим працівником прокуратури. По-перше, яке це має значення? По-друге, вона записала це з його слів, і які до неї можуть бути запитання з цього приводу? Проте матеріали з цього епізоду... виділено в окреме провадження.

Ще один лікар постраждала так само, оскільки була амністована з усіма витікаючими наслідками. Я вже не кажу про лікаря І.Мусича, якому дісталося більше від усіх. Його арештували, і він постав перед судом.

Я вважаю, що всім цим людям слід було б звернутися до нинішнього генпрокурора і домагатися своєї реабілітації. Гадаю, всім, хто читав цю справу, хто читатиме її ще у Верховному суді, буде соромно за виконання карного закону в нашій державі, особливо на стадії слідства. Тому рівень його геть маразматичний.

— А чи не було у вас честолюбних надій самому стати генпрокурором і спробувати виправити існуючу ситуацію — один час ходили розмови про ваше можливе призначення...

— Особисто я не мріяв бути генпрокурором. Винятково з прагматичних міркувань. У той період — із 1998 по 2000-й, та й тепер, це не могло б принести нічого, крім негативу. Там лише зламають і не дадуть більш-менш нормально виконувати свої обов’язки. І хоч би хто був на місці М.Потебенька тоді, він піддавався б найсильнішому тиску. Вистояти там неможливо. Бо правовий статус прокурора та фактичне політичне, економічне становище в країні не давали можливості хоч більш-менш змусити працювати в тому руслі, як того потребують органи прокуратури.

— За вашими спостереженнями, сьогодні ситуація змінилася?

— Я вважаю, що ситуація не змінилася. Водночас події, пов’язані зі смертю Гонгадзе, Александрова, уже не повторяться на долі нинішнього генпрокурора.