Спокутування без покаяння з правом на рабську працю

Суспільство, яке заплющує очі на те, що відбу­вається по той бік тюрем­них ґрат, робить фатальну помил­ку. Не лише тому, що зарікатися від в’язниці не радить народна муд­рість і що всі ці люди, яких іменем держави відправляють спокутувати свої гріхи в нелюд­ських умовах, колись повернуться на свободу. Не лише тому, що називати сучасні інстанції, які вирішують долі людей, позбавляючи їх найголовнішого — свободи, правоохоронними та спроможними здійснювати справедливий суд — уже навіть не смішно. А ще й тому, що всім нам відомо, скільки людей, які і за законом, і за справедливістю мали б харчуватися баландою за масштабні зловживання вла­дою (що є по суті тяжким зло­чином проти власного народу), обіймають сьогодні найвищі державні посади. За ґрати не потрапив жоден із «білих комірців», незважаючи на весь без­лад, що тривав і триває в нашій країні. І на тлі всього цього кількість людей, які опинилися за ґратами через нетяжкі злочини, просто приголомшує. Вони повертаються в суспільство хво­рі на туберкульоз, збагачені спе­цифічним тюремним досвідом. Хтось — сповнений ненависті, хтось — остаточно розчавлений і зневірений.

Який шлях проходять щодня десятки наших співгромадян, які заслужено або ні потрапили в жорна нашої правоохоронної системи, створеної, як мислиться, для того, щоб гарантувати спокій законослухняних громадян? Що відбувається із затриманими громадянами у райвідділах, ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), СІЗО? Як виживають на цих «етапах» люди, яких іще не визнав винними суд, але вже карає наша правоохоронна система? Хто і як сьогодні спокутує свої гріхи перед суспільством за ґратами? Як живеться там тим, хто не уникнув меча Феміди, який карає нині настільки вибірково, що складається враження, ніби найстрашнішою обтяжуючою обставиною є брак грошей на «неупереджене правосуддя»?

Відповісти на ці запитання спробували в «Моніторингу стану дотримання в Україні прав ув’язнених та засуджених осіб» співробітники Українсько-американського бюро захисту прав людини за підтримки Міжна­родного фонду «Відродження». З результатами цього дослідження пропонуємо ознайомитися читачам.

У місцях позбавлення волі перебуває близько 167 тисяч громадян. 60% із них становить молодь віком до 35 років. Неповнолітніх — 2,5 тисячі. У в’язницях і колоніях утримуються десятки тисяч в’язнів, які скоїли нетяжкі злочини. Приміром, крадіжки незначних сум через відсутність роботи, брак коштів, наркоманію чи алкоголізм.

За висновками дослідників, які вдаються до подібного аналізу не вперше, з 2000 року ситуація в пенітенціарній системі не поліпшилася. Тотальні порушення прав громадян починаються з першого контакту з міліцією і тривають протягом усього часу перебування в установах правоохоронної та в’язничної систем.

В Україні досі діють норми щодо затримання громадян, які суперечать міжнародним стандартам і мають репресивний характер. Відповідно до Закону «Про міліцію» міліціонери мають право затримувати і утримувати у спеціально відведених для цього місцях осіб, щодо яких було обрано як запобіжний захід взяття під варту, строком до 10 діб. Тобто громадянина можна затримати на 10 діб без висунення йому обвинувачення. А осіб, що підозрюються у бродяжництві, — до 30 діб.

Щойно підозрюваного взято під варту, його мають допитати негайно, або, якщо це неможливо, протягом 24 годин після затримання. Адвокат підозрюваного повинен бути присутній на допиті. Виняток — випадки, якщо затриманий відмовляється від адвоката (до чого часто спонукають працівники міліції). Водночас із 200 тисяч осіб, яких щороку притягають до кримінальної відповідальності, понад 20 тисяч так і не змогли скористатися послугами захисника аж до закінчення судового провадження.

Численні приклади підтверджують, що органи дізнання часто вдаються до затримання осіб лише на підставі даних, отриманих у результаті оперативно-розшукової діяльності, нерідко — з неперевірених, сумнівних джерел. У такому разі висновки про причетність до злочину мають характер припущень, водночас конституційні права затриманої особи ігноруються повністю.

Відповідно до статистики Верховного суду України, у 2005 році на додаткове розслідування повернуто 8,7 тисячі кримінальних справ, у яких 3,3 тисячі осіб утримувалися під вартою.

Показовою, але, на жаль, не винятковою є справа по обвинуваченню С.Цупа і В.Сокотуна у вчиненні пограбування. Вона перебувала у слідчому провадженні Бориспільського міськрайвідділу міліції.

Підозрюваного було затримано на підставі інформації про місце проживання одного зі злочинців. З однієї з київських квартир, що її тимчасово винаймав Сокотун, його в наручниках доправили до Бориспільського відділку міліції. Добу катували, примушуючи зізнатися у скоєнні злочину. Лише наступного дня він зустрівся із слідчим, який склав протокол про його затримання. Ні того дня, ні під час наступних допитів обвинувачуваний більше не зізнавався, заперечував свою вину і посилався на алібі. Після 138 діб ув’язнення Бориспільський місцевий суд виправдав обох підсудних. Апеляційний суд Київської області підтвердив це рішення.

Інший приклад. За заволодіння чужим майном і вбивство жінки (підприємця в м. Хмельницькому) в березні 2004 року обвинувачено І.Нечипорука і О.Моцного. У матеріалах справи міститься висновок експертів, відповідно до якого під час перебування в ІТТ (понад усі допустимі законодавством строки — 22 і 32 доби) на тілі обвинувачуваних виявлено тілесні ушкодження, завдані шляхом застосування електроструму. Два суди (Хмельницький і Шепетівський) не визнали громадян винними у скоєнні злочину. Кати відповідальності не понесли. Суд неодноразово відхиляв клопотання захисту про причетність міліції до тортур.

В ув’язненні в установах міліції громадяни перебувають під час затримання та очікуючи на пред’явлення обвинувачення. У цей час їх утримують спочатку безпосередньо у райвідділах міліції, потім — в ізоляторах тимчасового тримання. Найбільше випадків порушення прав людини та жорстокого поводження трапляється під час затримання міліцією підозрюваного, утримання його в камерах при відділеннях (управліннях) міліції та в ІТТ. Крім того, самі умови утримання там надто суворі. Тривалий час це було пов’язано з недостатнім фінансуванням, але останнім часом кошти вже виділяються. Проте проблеми з харчуванням осіб, які перебувають під вартою та яких під час судового розгляду доставляють до суду, залишаються — їх можуть не годувати цілий день, до переведення в СІЗО можуть утримувати в ІТТ упродовж трьох діб (у виняткових випадках — 10). Щоденно в ІТТ перебувають близько 7000 затриманих.

У підпорядкуванні МВС — понад 501 ізолятор тимчасового тримання. Вони постійно переповнені, через що умови в них, без перебільшення, жахливі. Навіть за даними МВС лише 138 установ відповідають санітарним нормам, а це аж ніяк не європейські стандарти. 127 ІТТ потребують капітального ремонту.

За словами колишнього голови Верховного суду України Василя Маляренка, у кожному третьому випадку тяжкого або особливо тяжкого злочину обвинувачувані скаржилися на незаконні методи розслідування.

За інформацією Генеральної прокуратури України, за перше півріччя 2005 року суди притягли до кримінальної відповідальності 212 працівників міліції за скоєні ними злочини, з них 43 — за застосування недозволених методів ведення слідства.

Втім, як правило, потерпілі не звертаються зі скаргами на жорстоке поводження. Тому оцінити реальний стан справ із застосуванням непроцесуальних методів працівниками міліції надзвичайно важко. Серед причин, що змушують мовчати, — побоювання погіршити своє становище. Крім того, нерідко такому поводженню піддаються маргінальні верстви населення — бомжі, раніше судимі особи.

Ті, хто наважується скаржитися, змушені місяцями, а то й роками доводити факти застосування до них жорстоких методів дізнання, і найчастіше —безрезультатно. До того ж, аби убезпечитися від можливих позовів осіб, які перебували під вартою, в міліції нерідко беруть з них такі собі розписки про відсутність претензій до її працівників, чим ускладнюють процес оскарження власних протиправних дій. Показово, що досить часто такі розписки отримують шляхом насильницьких дій, їх попросту вибивають. Часом людину не випускають доти, доки не отримають підпис під таким папером.

За даними МВС, щодня в ІТТ утримують понад тисячу людей після завершення встановленого законом терміну, у тому числі близько ста хворих на туберкульоз.

Комітет проти тортур Ради Європи рекомендував Україні скоротити граничний термін утримання під вартою в період попереднього розслідування. Відпо­відно до Кримінально-процесуального кодексу України поперед­нє слідство в кримінальній справі має бути закінчене впродовж двох місяців. Фактично середній термін розслідування в нашій країні становить п’ять місяців. Однак до нього не входить час на ознайомлення обвинувачуваного та його захисника з матеріалами кримінальної справи після закінчення слідства. У законодавстві відсутнє обмеження термінів сумарного утримання під вартою, ознайомлення зі справою та судового провадження.

Сьогодні із загальної кількості осіб, що утримуються під вартою, більше ніж половина (а це 17 тисяч) — у віданні судів. У деяких слідчих ізоляторах питома вага осіб такої категорії перевищує 80%. Це означає, що заарештованих позбавляють права, передбаченого Пактом про політичні та громадянські права, на розгляд справи протягом розумного строку чи права на звільнення. Відповідно до закону суд має розпочатися не пізніше, ніж через три тижні після висунення обвинувачення. Втім, трапляється, що минають роки, поки обвинувачений постане перед судом. Навіть неповнолітні, очікуючи суду, буває, утримуються в СІЗО близько року.

Умови існування в переповнених слідчих ізоляторах можна охарактеризувати як нелюдські. Підслідні, вину яких не доведено в судовому порядку, перебувають у гірших умовах, аніж засуджені до позбавлення волі. Режим утримання підслідних також є суворішим, аніж у пенітенціарних установах.

Тримання під вартою як запобіжний засіб доволі часто застосовується до осіб, які вчинили нетяжкий злочин. Їх доправляють до СІЗО скоріше для зручності слідчого, а не тому, що вдаватися до цього справді необхідно. Яскравим підтвердженням такої практики є кількість осіб, які виходять на свободу саме із СІЗО.

У 2004 році з СІЗО звільнилося 14 186 осіб — близько 20% всіх доправлених туди за рік. З них понад вісім тисяч звільнено у зв’язку із застосуванням судами покарання, не пов’язаного із позбавленням волі. Трохи менше чотирьох тисяч — після спливу строку покарання. Дві тисячі — через зміну запобіжного заходу. 46 осіб — через припинення судами справ та за виправдувальними вироками. Цілком очевидно: оскільки нікого з цих осіб не було засуджено до суворих видів покарання, доцільність перебування їх у СІЗО, м’яко кажучи, сумнівна.

З доповіді Моніторингового комітету ПАРЄ 2005 року: «Рахункова палата парламенту, після ретельної перевірки бюджетних видатків Державного департаменту у 2004 році, дійшла висновку, що департамент не зміг належним чином реалізувати доручені йому бюджетні програми. Через відсутність належного внутрішнього контролю і невиконання попередніх рекомендацій Палати посадові особи Державного департаменту вчинили бюджетні правопорушення і неефективно використали бюджетні кошти на суму 136 мільйонів гривень (майже 19 мільйонів євро).

Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на те, що брак ресурсів не може бути виправданням утримання ув’язнених в таких поганих умовах, які досягають межі поводження, що є порушенням статті 3 Конвенції. У шести справах проти України Суд визнав умови утримання нелюдськими та такими, що принижують гідність».

У статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу зазначено: що «Режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку й усвідомленню людської гідності». Водночас цьому положенню суперечать численні обмеження, встановлені іншими його статтями. Особливо багато обмежень, виправданість яких або сумнівна, або взагалі не має розумного пояснення, міститься в статтях, що визначають права засуджених.

Стаття 110: «Засудженим надається право на чотири телефонні розмови протягом року тривалістю до 15 хвилин кожна під контролем адміністрації». Стаття 81 передбачає надання однієї телефонної розмови як заохочення.

Правила внутрішнього розпорядку ще більше звужують можливість засуджених користуватися телефоном, що суперечить Конституції, оскільки вони є підзаконним актом. Відповідно до статті 46 цих правил, «адміністрація установи за наявності технічної можливості забезпечує надання засудженим телефонних розмов». Виходить, що така норма фактично дозволяє адміністрації взагалі позбавити засудженого можливості спілкуватися, що суперечить відповідному положенню кодексу.

Чимало питань виникає у зв’язку з чи то правом чи то обов’язком засудженого на працю, що і в законі виписано суперечливо й нечітко, а на практиці і поготів реалізується з особливим цинізмом, про що йтиметься нижче.

У статті 118 зазначено, що «засуджені не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів», а отже, вони позбавлені права обстоювати свої трудові права. Спроба ж вирішити трудовий конфлікт шляхом призупинення роботи може призвести до визнання засудженого «злісним порушником» з усіма наслідками.

Стаття 112 обмежує максимальну вагу однієї посилки або бандеролі, посилаючись на поштові правила. Гаразд, але чому «вага однієї передачі не може перевищувати встановлену вагу посилки»?

Стаття 115 встановлює, що норма житлової площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою від трьох квадратних метрів. Тим часом цей мінімум, визначений Комітетом проти тортур, становить чотири метри на особу.

Таким чином, Правила внутрішнього розпорядку колоній містять цілу низку норм, які не мають раціонального обґрунтування, не кажучи вже про те, що ніяк не стикуються з вимогою мінімізувати різницю між перебуванням на волі і в місцях позбавлення волі. Аж до таких дрібниць, як заборона вивішувати біля своїх тумбочок репродукції з журналів та фотографії.

На жаль, надміру деталізований новий Кримінально-виконавчий кодекс може бути змінений лише парламентом, шляхом ухвалення окремого закону.

Про істотні проблеми щодо дотримання прав ув’язнених повідомляла у своїй доповіді уповноважений ВР з прав людини. У доповіді зазначалося, що уповноважений розцінює як катування практику використання в пенітенціарних установах підрозділів особливого призначення. Бійців цих підрозділів залучають до так званих відпрацювань установ і проведення в них загальних обшуків. При цьому впроваджена жорстока і така, що принижує людську гідність, методика масового побиття людей. Де­партамент виправдовує практику введення спецзагонів до колоній необхідністю проведення навчань і наполягає, що ці навчання відбуваються із суворим дотриманням закону та під наглядом прокуратури. Втім, з погляду правозахисників, доцільність таких навчань у тому вигляді, в якому вони відбуваються, є, м’яко кажучи, сумнівною. Непоодинокими є випадки, коли дії членів таких загонів під час регулярних так званих профілактично-режимних заходів можна характеризувати як брутальні і спрямовані на цілковите упокорення ув’язнених. Утім, в офіційних відповідях департаменту виконання покарань існування спецзагонів обґрунтовується також… боротьбою з тероризмом.

Яким чином засуджені можуть обстоювати свої права? Якщо говорити про практичні можливості, то мож­на навести уривки з листів засуджених, опублікованих у бюлетені «Права людини» щодо виправних колоній №81 і №86: «Из этих мест невозможно отправить жалобу, а тех, кто жалуется, избивают и всячески притесняют во всем. Делают из такого человека нарушителя, возбуждают статью, добавляют срок».

Досліджуючи динаміку змін стану справ у пенітенціарній системі, правозахисники опитали респондентів, затриманих і засуджених упродовж останніх п’яти років. З них 63% — упродовж останніх двох років. Дослідники враховували, що найбільш об’єктивну інформацію респонденти надають тоді, коли їм уже не загрожує погіршення становища в конкретному закладі (установі). Тобто для з’ясування того, що відбувається в райвідділах, опитування найкраще проводити в СІЗО; якщо цікавить, що відбувається в СІЗО, — краще опитувати тих, хто перебуває в установах виконання покарань. Про стан справ в останніх найправдивіше розповідають особи, що вже звільнилися.

Дослідники відзначають, що керівництво департаменту виконання покарань всіляко сприяло проведенню моніторингу, а співробітники СІЗО і колоній не заважали проведенню досліджень. Представників громадськості пускали до камер, де вони роздавали анкети всім бажаючим і після їх заповнення особисто забирали з рук ув’язнених.

За останні шість років (після попереднього опитування) середній вік респондентів не змінився і становить 31 рік. Це пояснюється високим рівнем безробіття серед молоді. В Україні серед старшої вікової категорії зростання безробіття на один відсоток призводить до зростання злочинності на 6% а серед молоді до 30 років — на 11.

Дослідники зазначили, що за ці шість років істотно збільшилася частка молодих людей, які у свої 18—25 років не вміють писати, через що не можуть самостійно відповісти на запитання анкети. Майже третину засуджених становлять випускники ПТУ. Частка осіб із середньою і незакінченою вищою освітою зменшилася.

Найбільша кількість респондентів відбуває покарання за крадіжки. Істотно збільшилася частка осіб, засуджених за злочини, пов’язані з наркотиками, а також засуджених повторно.

Як засвідчують результати моніторингу, за останні шість років у 16 разів зросла кількість випадків застосування міліцією фізичної сили. Міліція чинить фізичний примус і катування, зокрема, через так звані «прес-хати». Про переважну більшість таких випадків повідомляють респонденти з Харківської області. Друге місце посідає слідчий ізолятор Львова. У решті досліджуваних регіонів слідчі, як правило, погрожують цим методом впливу, проте не застосовують його. Висновок дослідники роблять невтішний: упродовж останніх п’яти років випадки застосування протиправних методів впливу з боку правоохоронних органів набули системного характеру.

Середній строк перебування особи в СІЗО становив 292 дні. Щоправда, дослідження не підтвердило поширеної в суспільстві думки про систематичні бійки в СІЗО між ув’язненими. Триразове зменшення в камері кількості осіб, які не мають ліжка (через що були змушені спати позмінно), сприяло зменшенню конфліктів у камерах у вісім разів. Побутові умови в СІЗО за останні роки теж дещо поліпшилися.

Ще однією формою тиску на підслідних є невиправдані переведення з камери до камери (кількість випадків такого прихованого тиску на підслідних в останні роки зросла). У новій камері зазвичай неадекватно сприймають новачка, який стає об’єктом розваги, упередженого ставлення та перевірок на міцність характеру. Якщо ж людину переводять до іншої камери п’ять-вісім, а іноді й більше разів, це можна розцінювати як психологічний тиск. До того ж відомо, що самі в’язні розглядають осіб, що часто «мігрують», як можливих інформаторів і ставляться до них відповідно...

Кожного третього викликали на допит уночі, що заборонено законом. У порівнянні з попереднім опитуванням дослідники констатують, що міліціонери стали на 10% частіше застосовувати силу, а тортури застосовувалися до восьми з десяти опитаних.

Через шість-вісім місяців перебування в установах департаменту виконання покарань майже всі засуджені мають виражені ознаки авітамінозу. Через рік починають псуватися зуби і виникають супутні хвороби.

Відразу після прибуття до СІЗО підслідного має оглянути лікар. Проте за останні роки вдвічі збільшилася кількість осіб, яких не те що оглянуто неуважно, а не оглянуто взагалі.

Кожен другий слідчий під час допитів переконував у необхідності заплатити гроші, відкупитися від слідства і суду.

Правозахисники, порівнюючи результати двох аналогічних опитувань, стверджують, що за останні роки корупція зросла. За гроші в СІЗО можна отримати практично будь-що — від телефонного дзвінка по мобільному до наркотиків. Тут існують свої правила, такси та регіональна специфіка надання і отримання такого роду послуг.

Усі без винятку ув’язнені стверджують, що становище людини за ґратами повністю залежить від фінансових можливостей її родичів. Прийнятна робота, кращі побутові умови, ставлення персоналу, додаткове харчування, умовно-дострокове звільнення, одяг. Засоби гігієни, медикаменти — усе залежить від того, чи спроможні родичі за все це заплатити.

Якщо в чоловічих колоніях ступінь корупції оцінюють як високий і дуже високий 54% респондентів, то в жіночих — 39%. Втім, у жіночих колоніях корупція у сфері організації виробництва є значно цинічнішою і масштабнішою, ніж у чоловічих.

У жіночих колоніях спостерігається найвищий рівень най­брутальнішої експлуатації, що межує з легалізованим рабством. 89% жінок працює. Середній заробіток тих, хто має роботу в колоніях і отримує зарплату, стано­вить 102 грн. 38 коп. Але якщо середній заробіток у чоловічих колоніях становить 134 грн. 22 коп., то в жіночій — 30 грн. 17 коп.

Як свідчать жінки з Качанівсь­кої колонії (м.Харків), з яких повністю зайнятими були дев’ять із десяти засуджених, лише п’ять отримували зарплату в серед­ньому 30 грн. на місяць. Це була платня за 12-годинний робочий день без вихідних, у промерзлих цехах із повністю відсутнім опаленням.

Крім того, не опалюються і спальні приміщення, і взимку там замерзає вода. Засуджені масово хворіють на жіночі хвороби, спричинені переохолодженням. Кваліфікованого гінеколога в установі немає. Із дописок на анкетах: «При звільненні не дають жодної копійки. Інспектори рекомендують: «автостопом доїдете, натурою розрахуєтеся…». Адміністрація відмовляється відпускати на умовно-дострокове звільнення відповідно до закону. Адже чим довше працює кваліфікована робітниця, тим більший прибуток. За подання прохань до комісії про помилування жінок жорстоко карають.

Рівень експлуатації в чоловічих колоніях дещо менший. Ма­буть, через те, що там є ризик нарватися на опір. Адже причини бунтів все-таки розслідуються.

Близько 53% заробляють 50 грн. на місяць. Єдиний респондент, який заробляв 450 гривень, так описав свою роботу в Бучанській установі: «…робота хороша, шкідлива, високооплачувана». У деяких установах взагалі не оплачують праці засуджених, а якщо хтось намагається протестувати, «миттєво закривають до ізолятора». А це вже дає підстави адміністрації в подальшому відмовити засудженому в умовно-достроковому звільненні.

За даними моніторингу, 41% чоловіків у колоніях насправді працюють у тіньовій економіці.

Прокурор із нагляду зобов’язаний регулярно відвідувати установи і особисто зустрічатися з ув’язненими. Втім, лише 14% ув’язнених вистачило сміливості вимагати зустрічі з прокурором, і лише чотирьом відсоткам вдалося домогтися прийому. 86% ув’язнених, які вважали, що мали підстави для такої зустрічі, вирішили за краще відмовитися від неї.

Якщо п’ять років тому правозахисники констатували, що ситуація в місцях позбавлення волі поступово гуманізується, то нині вони визнають, що показники анкет змінилися на гірше. Втім, можливо, це свідчення того, що в’язні стали менше боятися висловлювати свою думку в подібних опитуваннях, маючи гарантії анонімності.

У багатьох колоніях, зокрема Бориспільській, листи засуджених часто взагалі не доходять до адресатів, а до них — часто губляться або приходять із запізненням.

Переважна більшість (61%) не має коштів для придбання товарів у торгових точках на території установ. Засуджені не можуть купити цигарки чи якісь продукти не тому, що не працюють (66% засуджених мають роботу), а тому, що сяк-так оплачується праця лише 27%, а 41 відсоток респондентів працюють, але не отримують нічого…

Нижче наводимо витяги з рекомендацій Ради Європи щодо пенітенціарних правил. Відзначимо лише, що в нашій країні фактично не виконується жодна з них.

«Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені рішенням, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі або взяття під варту.

Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними і пропорційними стосовно законної мети, для якої вони накладені.

Умови утримання у пенітенціарному закладі, що порушують права людини ув’язнених, не можуть бути виправдані браком коштів.

В усіх пенітенціарних закладах має проводитися урядова інспекція і незалежний контроль.

Ув’язнені повинні бути розміщені по можливості у пенітенціарних закладах, що знаходяться поблизу їхніх домівок.

По можливості, з ув’язненими необхідно радитися з приводу їхнього первісного розподілу і наступного переведення з одного пенітенціарного закладу до іншого.

Ув’язнених слід розміщати на ніч в індивідуальних камерах, крім випадків, коли їм самим більш бажано спати в одному приміщенні з іншими особами.

Разом мають жити тільки ті ув’язнені, що легко можуть спілкуватися один з одним.

Адекватні засоби обслуговування мають бути забезпечені таким чином, щоб кожен ув’язнений мав змогу прийняти ванну чи душ при температурі, що відповідає клімату. Якщо можливо — щодня, але принаймні двічі на тиждень (або частіше, якщо це необхідно) з метою загальної гігієни. Для санітарних потреб жінок мають бути створені спеціальні умови.

Ув’язнених, що не мають придатного власного одягу, слід забезпечити одягом, придатним за кліматом. Такий одяг не має принижувати людську гідність.

Ув’язненим повинна передбачатися дієта, що бере до уваги їхній вік, стан здоров я, фізичний стан, релігію, культуру і характер роботи.

Вимоги дієти, включаючи її мінімальний енергетичний вміст і вміст білка, повинні бути прописані в національному законодавстві.

Праця в пенітенціарному закладі ніколи не має використовуватися як покарання.

Вимоги техніки безпеки для ув’язнених повинні відповідним чином на них поширюватися і бути не менш суворими, ніж ті, що застосовуються до працівників на волі. Те саме стосується і охорони здоров’я.

Максимальний робочий час для ув’язнених має встановлюватися відповідно до місцевих норм чи традицій, що регулюють зайнятість робітників на волі.

Кожному ув’язненому повинна бути надана можливість принаймні одну годину займатися фізичними вправами вдень під відкритим небом, якщо це дозволяє погода.

У випадку поганої погоди мають бути вжиті альтернативні заходи, щоб надати можливість ув’язненим виконувати фізичні вправи.

Неприйнятним є транспортування ув’язнених у транспорті з недостатньою вентиляцією чи освітленням, що так чи інакше могло б завдати їм фізичних труднощів...

Мають бути заборонені колективні й тілесні покарання, а також покарання шляхом поміщення в темну камеру та всі інші форми жорстоких покарань або покарань, що принижують людську гідність.

Покарання не має містити в собі заборони на контакт з родиною.

Механізми, що обмежують рух, ніколи не мають застосовуватися як покарання.

Ув’язнений, що визнаний винним у дисциплінарному правопорушенні, повинен мати право звернутися в незалежний уповноважений орган вищої інстанції.

Жоден в’язень не може бути співробітником пенітенціарного закладу або мати в ньому будь-які дисциплінарні повноваження.

Звільненим з ув’язнення відразу після звільнення мають надаватися засоби для харчування, одяг за кліматом і сезоном, а також кошти, щоб дістатися місця призначення».

У наших ув’язнених також є побажання щодо стану справ. І ці пропозиції, які навряд чи будуть реалізовані в найближчому майбутньому, яскравіше за будь-яку статистику свідчать про справжнє обличчя нашої держави. З анкет українських в’язнів: «...запровадити громадський контроль в установах за побутом, харчуванням, медичним забезпеченням та гігієною. За незначні злочини засуджувати до громадських робіт і пробації. Умовно-дострокове звільнення здійснювати згідно із законом, а не за гроші. Притягати співробітників МВС за тортури та розміщення в «прес-хатах». Елементарна повага людської гідності з боку персоналу. Їжа, зарплатня, восьми-, а не 12-годинний робочий день і бодай один вихідний…».