СМЕРТЬ СВЯЩЕНИКА

За православним звичаєм, священиків ховають із закритим обличчям. Але батьки отця Олександра дуже хотіли востаннє глянути на сина, і їхнє прохання вволили. Напевно, присутні запам’ятають це до кінця своїх днів. Його обличчя була геть понівечене: розбиті скроні, щоки, губи, око.

Із висновку судово-медичної експертизи випливало, що смерть отця Олександра настала в результаті переохолодження. Слідство у справі ще не завершене. Але рідні і близькі покійного сумніваються, що справу буде розслідувано належним чином.

Як запевняють свідки, востаннє отця Олександра бачили в товаристві працівника прокуратури, судді і начальника загону прикордонників. Того фатального вечора 25 грудня минулого року вони опинилися за одним столиком у кав’ярні. Що сталося потім, ніхто із тих, хто залишився в живих, згадати чомусь не може. Навіть як потрапили додому.

Сьогодні у парафіян, людей, котрі знали покійного, більше запитань, аніж відповідей. Схоже, те ж саме можна сказати і про слідство. І чим щільніше його огортає таємниця, тим більше виникає домислів та інколи зовсім безглуздих чуток. Люди як люди — базікають, кажуть навіть, що вбили його заради золотого хреста. Ось тільки хреста такого в отця Олександра не було — не встиг дослужитися до настільки високого «знака відзнаки».

Отець Олександр, у миру Олександр Носадчук, виріс у Житомирі. Батьки не були людьми релігійними, і те, що він прийшов у церкву, було його особистим вибором. Визначився він досить рано. Чотирнадцятилітнім пішов послушником у церкву Святого Михаїла, що відродилася, до речі, лише 1992 року — до того там містився ляльковий театр. Земляки запам’ятали його доброю, чуйною і життєрадісною людиною.

Знання, які він виявив під час вступу до Київської духовної семінарії, дозволили екзаменаторам зарахувати абітурієнта відразу на другий курс. Не обділив його Бог і іншими талантами: у роки навчання він був хористом в академічному храмі святого Іоанна Богослова. Кажуть, володів чудесним голосом.

1997 року Олександр вступив до Київської духовної академії, яку мав закінчити нинішнього року. У травні того ж року він одружився. Невдовзі був рукопокладений спочатку в сан диякона, а потім — священика. Викладав у Житомирській духовній школі. Останні кілька місяців отець Олександр ніде не служив, вів послушенство священнослужителя в духовній школі.

За словами начальника райвідділу, кримінальну справу за фактом порушили того ж дня, коли упізнали труп. Окрім того, рідні загиблого будуть визнані потерпілими, бо «іншого виходу тут немає». На запитання, чи не чиниться тиск на слідство у зв’язку з тим, що перед смертю бачили отця Олександра в товаристві не останніх в області посадових осіб, він відповів: «Ні. Поки що немає ніякого тиску. Ви розумієте, якщо ми проводили обшуки у цих посадовців, то ніякий тиск не чиниться». Який їхній статус, і чи є взагалі у справі підозрювані, начальник райвідділу відповісти відмовився, пославшись на таємницю слідства, і наголосив, що версій пригоди багато.

Ми пропонуємо увазі читачів розповідь священика — отця Юрія, який був не просто другом покійного, а хрещеним батьком його дочки. Але головне — саме з ним отець Олександр прийшов того злощасного вечора у кав’ярню.

Отець Юрій:

— Отець Олександр був одним із найближчих моїх друзів. О десятій годині 25 грудня ми з ним мали зустрітися на «ранку», в якому брала участь його дочка — моя хрещениця Марина. Він не прийшов на цей «ранок». Зазвичай ми з ним щодня передзвонювалися і завжди знали плани один одного. До вечора ні мені, ні батькам не було відомо, де він.

26 грудня близько 12 години дня я дізнався, що за межею міста знайшли труп. Це був отець Олександр.

О першій годині дня я був у Житомирському райвідділі, де мені пред’явили його фотографію. І почалося в міліції «промивання мізків», яке тривало з першої години дня до першої години ночі. Починаючи з різних дурноголових реплік і закінчуючи погрозою зачинити на три доби, обіцянками зіпсувати кар’єру. Тиснули на психіку, поводилися не як із людиною, а як з останньою наволоччю. Манера спілкування у них така, що тому, хто туди потрапив, не позаздриш — ні винному, ні, тим більше, невинному. Я тепер на все життя запам’ятаю, що таке рідна міліція. Працівник райвідділу мені прямо говорив: ти його вбив, ви були «голубими», я тобі зараз фотографії покажу і свідків приведу. Стверджували, що я чогось недоговорюю, що вони все знають, що зробили обшук. Обшук справді зробили — на квартирі, де я вже рік не живу. Такого роду розмови тривали протягом двох тижнів. Мене викликали майже щодня. А потім усе затихнуло.

— Розкажіть про той вечір, коли ви бачили отця Олександра востаннє.

— 24 грудня, перш ніж роз’їхатися по домівках, ми вирішили зайти випити кави й обговорити наші плани у зв’язку з «ранком», що мав відбутися в Марининих яслах наступного дня. Збиралися купити плівку, щоб зняти виставу.

Ми зайшли в кав’ярню і побачили там знайомого — працівника прокуратури, який запросив нас приєднатися до своєї компанії. Крім нього, там був суддя Корольовського району Житомира і начальник місцевого загону прикордонників. Ми познайомилися, поспілкувалися. О 10 годині вечора кафе зачинялося, і нас попросили вийти, що ми й зробили. Я попрощався з усіма, сів у таксі і поїхав до себе. При мені їхні подальші плани на цей вечір не обговорювалися.

Таким чином, отець Олександр залишився в колі людей, які представляють закон і зобов’язані його дотримуватися. Але ніхто з них згодом навіть не зміг пригадати, що було далі того вечора. То начебто всі попрощалися і розійшлися, то — ще кудись пішли усі разом. Ніхто до ладу не пам’ятає, де ще був того вечора і як потрапив до себе додому. Троє взагалі нічого не пам’ятають, а четвертого знайшли мертвим.

Того ж вечора, приблизно о пів на одинадцяту, тобто через півгодини після того, як я поїхав, отець Олександр зателефонував мені з мобільного, сказав, що вони ще не розійшлися. Вони винні у смерті отця Олександра чи хтось інший, але постає запитання — за що?

Батько Олександра Володимир намагався, так би мовити, приватно дізнатися правду. Йому стало відомо, що компанія була в іншій кав’ярні до другої години ночі. В кожному разі, у тому закладі цих людей впізнали за фотографіями, підтвердили, що вони були там.

— Тобто це неофіційна інформація?

— Так, хоча начебто й міліція вже там побувала. При батькові покійного допитували прикордонника. Його попросили принести одяг, у якому він був того вечора. Він пред’явив пальто, хоча в кав’ярні, я точно пам’ятаю, прикордонник був у бушлаті.

Вже минуло півтора місяця, але якихось нових даних у мене немає. Таємниця слідства.

— До вас у міліції сьогодні є запитання?

— Коли я збирався їхати додому, у Бердичів, запитав у слідчого дозволу. Він сказав, що я не є ні підозрюваним, ні обвинувачуваним, тому можу їхати.

— Чи відомо вам, у справі є підозрювані, і який статус тих трьох?

— Мені це невідомо.

— Чому у рідних покійного й у вас виникли сумніви з приводу того, що слідство намагається встановити істину?

— Наприклад, наскільки мені відомо зі слів юристів, у такому разі зобов’язані були провести щонайдокладнішу експертизу тіла, встановити, у міру можливості, всі подробиці пригоди. Наскільки я знаю, нічого подібного зроблено не було. В кожному разі, у батьків отця Олександра на руках є лише висновок про те, що смерть настала в результаті переохолодження. І все.

У морг його доставили як невідомого, хоча він завжди мав при собі документи, які засвідчують особу. Їх при ньому не знайшли. Крім того, шкарпетки були в крові. Тобто не виключено, що били його не на вулиці, а десь на квартирі. Попри те, що він був повністю одягнений, на ньому не виявилося спідньої білизни. Руки цілі, без синців. Одна долоня чорна, враження таке, ніби він тримався за щось брудне, іржаве. Може, він схопився за щось, коли його викинули на околиці міста.

— Ви добре знали отця Олександра. Як ви гадаєте, він став би захищатися, якби мав таку можливість?

— Гадаю, так. Це не гріх.

— Ну, а пив він?

— Я на це запитання завжди відповідаю словами, здається, Богдана Хмельницького — не п’ють або хворі, або нехрещені. Ні до тих, ні до тих він не належав і міг підтримати компанію.

— Але не до безпам’ятства?

— Звісно, ні.

— Як сприйняли подію з отцем Олександром парафіяни?

— Вони сумують за ним, оскільки так рано обірвалося земне життя людини, яка свідомо присвятила себе церкві, багато робила для людей. Отець Олександр доклав чимало зусиль для створення недільних шкіл. Неодноразово возив сиріт на прощу в Київ.

— Чому він прийшов у церкву?

— Просто він, як і кожна людина, замислювався над тим, що таке смерть і що відбувається після неї. Ми говоримо в таких випадках — Господь привів.

— Що він любив?

— Найбільше отець Олександр любив церковний спів. У нього був гарний голос. При Житомирському духовному училищі він організував квартет із хлопців, далеких від музики та нотної грамоти. Але коли вони співають, це викликає замилування. Із ними не можуть змагатися навіть деякі монастирські хори. Отець Олександр сам писав для них музику, хоча й не мав музичної освіти, був самоуком — Господь дав талант. Цей хор діє і понині. Коли вони співають, завжди згадуєш про нього.

Наскільки мені відомо, за роки незалежності вперше убито священика, принаймні у Житомирській області. Причому не просто, скажімо, збито машиною або у зв’язку з тим, що він, наприклад, займався якимось бізнесом. Йому, як я розумію, нанесли ряд цілеспрямованих ударів по голові. Відспівували отця Олександра в кафедральному соборі Житомира. Правив службу єпископ Житомирський і Овруцький. Обласне телебачення планувало пустити це в ефір. Але усе якось відкладалося, а потім у міліції сказали, що не мають права показувати це на місцевому телебаченні. Незрозуміло, на якій підставі, — адже ніхто не збирався говорити, що його вбили.

Будь-яка смерть — це трагедія, особливо якщо вона така несподівана. Але найжахливіше, коли у геть дикий спосіб побиту людину вивозять на околицю міста і залишають там умирати. Все це просто не вкладається в голові. Але так попустив Господь.

Ми дружили чотири роки. Отець Олександр завжди знаходив у моїй особі підтримку. І немає мені спокою, бо в той момент, коли я був йому потрібен найбільше, мене поруч не виявилося.

* * *

Люди віруючі, а не ті, хто просто зараховує себе до таких, схильні більш по-філософському сприймати навіть такі трагедії. Оскільки впевнені, що наше земне життя — всього лише прелюдія до іншого. Тим же, чиї нечасті молитви починаються словами: «Господи, якщо ти є...», важче смиренно сприйняти передчасну смерть молодого чоловіка, який залишив на цьому світі 22-річну вдову, гаряче любиму трирічну доньку, безутішних матір і батька. І тому здається дуже важливим, щоб зло було покаране, хоча б в окремо взятому конкретному випадку.

У автора цих рядків немає підстав не довіряти словам міліцейського чиновника. Я цілком припускаю, що тиску на слідство справді немає. Щоправда, найчастіше в таких випадках достатньо буває, так би мовити, «самоцензури», тому ні в кого й не виникає потреби удаватися до телефонного права. Адже відомо, що пересічні громадяни і за значно менші провали в пам’яті піддаються в міліції шоковій терапії. Від взяття під варту до застосування випробуваних «фізметодів», які згубно впливають на нирки, але безвідмовно відновлюють функцію пам’яті. Поліпшуючи її концентрацію до такого рівня, що люди пригадують за собою те, чого, поки не опинилися в РВВС, і на гадці не мали. Залишається сподіватися, що житомирська міліція гуманніша, ніж їхні колеги з інших регіонів, і що її людинолюбство не носить суто вибіркового характеру.