Réquiem за пенітенціарною службою Весь мир насилья мы разрушим До основанья, а затем…

Весь мир насилья мы разрушим

До основанья, а затем…

Уявити пенітенціарну службу у вигляді "світу насилля": радянського репресивно-корупційного органу, безумовно архаїчного, а отже чужорідного нашій модерній державі, неважко. Як сказав чинний міністр юстиції: "...вперше за сто років ми наведемо порядок у цій системі..." - наче у1916-му був повний порядок… Я далекий від того, щоб виправдовувати діяльність цієї служби, злочини в ній справді бувають, але:

а) хіба тільки в ній?

б) від Радянського Союзу нам дісталася тільки пенітенціарна система?

в) всім задокументованим фактам дають правову оцінку прокуратура й суди, на відміну від службовців інших відомств. На жаль, ця інформація не часто потрапляє у ЗМІ. На новинних ресурсах можна знайти повідомлення про скоєні злочини, а ось про покарання за них - значно рідше.

Та, як відомо, випадки бувають різні, й не слід забувати, що вислуховувати треба аргументи двох, а може, і трьох сторін. Усі ми щодня спостерігаємо за діяльністю різних "товариств захисту прав засуджених", але чомусь "товариства захисту прав потерпілих" трапляються, м'яко кажучи, нечасто, особливо важко їх зустріти під стінами ДПтСУ та Мінє'юсту. Сторонній захист прав персоналу - в принципі, моветон, а самостійний -навряд чи можливий, страйки заборонено з цілком зрозумілих причин, а оскаржити наказ можна тільки після його виконання. Такий перекіс - уседозволеність для засуджених, а для потерпілих і персоналу нічого - явно не сприяє оздоровленню й розвитку служби, але це наша даність. Як казав один книжковий персонаж: "Усе в нас переплуталося: добро захищають мерзотники, а злу служать мученики й герої".

Спроби реформувати інші силові відомства чудово проілюстрували, що викривати стару службу можемо дуже добре, а ось із конструюванням нової виходить не завжди, якщо взагалі виходить. І тут усе просто: дається взнаки відсутність високопрофесійних кадрів, які зможуть скласти кістяк служби або відомства. Причому цілком достатньо 5-7 людей, здатних розумно поставити завдання й проконтролювати його виконання. Кожен, хто керував колективом чисельністю від 150-200 осіб, розуміє, про що мова. Точніше, спеціалісти є, але вони "були помічені". З іншого боку, покажіть мені спеціалістів (ключове слово) силових відомств зі стажем 10-20 років, які "не були помічені" хоча б у тому, що служили в часи президентства Л.Кучми чи В.Януковича. І домінуюча "політична доцільність" просто не дозволяє запрошувати цих людей на керівні посади, а відсутність прагматизму у прийнятті рішень негативно позначається на функціонуванні та перебудові системи. "Свіжа кров", безумовно, потрібна, але потрібен і розумний баланс досвіду та молодості, передача наступництва й знань. Нікому ж не спадає на думку повністю звільнити персонал АЕС і замість нього набрати вчорашніх студентів? Або посадити за штурвал Ан-225 "Мрія" випускника льотного училища? Хоча АЕС і "Мрія" в нас якраз радянські. Але в процесі реформі силових відомств такий підхід вважається цілком обґрунтованим.

Зробимо невеликий відступ і трохи поміркуємо на, здавалося б, сторонню тему. Певну частину міст України можна назвати радянськими, причому навіть не з ідеологічного погляду - не пам'ятник Леніну в центрі міста робить їх радянськими, просто побудувала їх "радянська людина", яка прагнула в соціалістичне майбутнє. А отже, вони мають свій чітко регламентований простір і своє смислове навантаження. Ці міста багато в чому схожі, мають типову забудову, однакові назви вулиць, ідентичні зони розміщення ключових органів влади - обласних, міських і районних рад, силових структур. Як чітко зазначив Owen Hatherley із The Guardian: "Для того, щоб по-справжньому декомунізувати такі міста, як Запоріжжя, тільки повалити гранітних тиранів абсолютно замало. Ці міста треба повністю знести". Однак є небезпека, що, побудувавши їх заново, отримаємо те ж таки радянське місто. Адже архітектор не зможе вийти за межі своєї свідомості й досвіду.

За аналогією з містами, від СРСР ми отримали і кримінально-виконавчу систему. Далі по тексту ми не виноситимемо оцінних суджень і не розглядатимемо події з позиції моралі, ми просто розглянемо процес функціонування таборів. У середині 20-х років ХХ ст. у Радянському Союзі набрав чинності виконавчо-трудовий кодекс, основний документ, що регламентує відбування покарання засудженими. Уже до середини 1930-х років це дозволило уніфікувати місця відбування покарання, всі вони стали виправно-трудовими таборами. Як неважко здогадатися з їх назви, основним заняттям засуджених у таких місцях була праця, і, залежно від суворості режиму в установі, змінювалися її умови, а багато режимних заходів залежали від економічної доцільності та встановленого плану норми виробітку. Працю засуджених використовували, без перебільшення, скрізь: на підприємствах видобувної і гірничорудної промисловості, на лісозаготівлях, у будівництві, металургії, залізничному будівництві та інших галузях країни, які так потребували величезної кількості робітників. Також всередині таборів діяли профтехучилища, які, залежно від потреби, готували засуджених до тієї чи іншої спеціальності. Так зразу були вирішені дві проблеми для молодої держави: працевлаштування багатьох людей, котрі не працювали й не хотіли працювати, і будівництво нової інфраструктури держави, з наступною її облаштованістю.

Тепер слід трохи сказати, як були влаштовані самі табори. Загалом, усі вони будувалися за єдиним зразком, чітко регламентованим. Табір (ми поговоримо про виправну колонію середнього рівня безпеки для раніше судимих) складається з житлової і промислової зон. Промислова зона - це свого роду завод (виробництво), в якому можуть видобувати сировину й виробляти продукцію, місце, де засуджені працюють. Там-таки можуть бути різні майстерні з ремонту обладнання, автомобілів і спецтехніки, пошиття одягу, створення сувенірної продукції. Виробництво може бути самодостатнім і мати замкнений цикл. Житлова зона складається з дільниць ресоціализації, соціальної реабілітації та посиленого контролю. Там-таки містяться їдальня, клуб (для проведення концертів, виступів самодіяльності, зустрічей із представниками релігійних та громадських організацій), бібліотека, магазин (для придбання за безготівковий розрахунок продуктів харчування та засобів гігієни), медико-санітарна частина, підсобне господарство (мається на увазі сільськогосподарська діяльність), лазнево-пральний комбінат (лазня, пральня, перукарня, майстерні з ремонту взуття та одягу), спортивний майданчик, останнім часом також актуальне будівництво церков на території колоній (складається враження, що ніхто не чув про відокремлення церкви від держави). Дільниця ресоціалізації - це територія, на якій містяться гуртожитки для засуджених, кожен гуртожиток (барак) відділений своїм локальним сектором. Дільниця посиленого контролю - це приміщення камерного типу, куди переводять засуджених, які злісно порушують режим утримання й не хочуть ставати на шлях виправлення. Дільниця соціальної реабілітації - територія, на якій міститься гуртожиток для засуджених, що зарекомендували себе з позитивного боку і стають на шлях виправлення. Гуртожиток може міститися за межами охоронюваної зони , засудженим дозволено носити "вільний" одяг і мати при собі гроші. Працюють вони на об'єктах, які також можуть міститися за межами охоронюваної зони. Таким чином, дільниця соціальної реабілітації - певний перехідний пункт, проміжний стан між табором і волею, засуджений працює за межами колонії й користується частиною прав та свобод, але повертається для мешкання на охоронюваний режимний об'єкт.

Як бачимо з опису, виправна колонія має промислове виробництво, веде сільськогосподарську діяльність, самостійно обслуговує ці види діяльності, забезпечує життєдіяльність та дозвілля в середньому від тисячі до трьох тисяч засуджених, повністю створюючи комунально-побутові умови для проживання. Для кращого розуміння і дуже умовно її можна порівняти з робітничим селищем радянського періоду або з невеликим містом навколо якогось підприємства, шахти чи невеликого заводу, в якому зазвичай теж є один або два магазини, клуб (будинок культури), житлові будинки й, відповідно, виробництво. Колись таким селищем була, наприклад, Юзівка.

Багато міст були побудовані в радянські часи навколо великого виробництва - шахт або заводів. І переважна більшість населення цих міст спочатку були робітниками на цих виробництвах. Загалом, це одна з фундаментальних змін радянського періоду - перехід від села до міста, від сільського господарства до промисловості. Цей перехід був можливий, зокрема, й завдяки тюремній системі. По виході на волю однією з небагатьох відмінностей, які бачила людина перед собою, була хіба що відсутність сторожових вишок і паркану навколо селища. Ледь світало - і радянська людина йшла на роботу, де в неї було дуже багато завдань і дуже мало вільного часу. Власне, часу залишалося тільки на те, щоб після роботи зайти в магазин по продукти. У вихідний день, у неділю, ця людина могла дозволити собі піти в будинок культури (клуб), подивитися фільм і потім піти додому: завтра її чекала найголовніша справа її життя - виробництво. Знайдіть хоча б кілька відмінностей від регламентації життя у в'язниці. Схема долучення до індустріального міста була приблизно така: не хочеш працювати на волі - працюватимеш у в'язниці, не вмієш - навчимо в училищі при колонії, отримаєш навички й за інерцією працюватимеш після звільнення, до пенсії або смерті.

Регламентація смислового простору міста залишалася такою ж, як і в колонії: будинок адміністрації, завод, гуртожиток для робітників. По суті, нічого не змінювалося. І тепер уявіть сучасного засудженого (про смислові й культурні відмінності ми вже говорили в попередній статті) який, пробувши 5-7 років, умовно скажемо, всередині XX ст., у справжнісінькому СРСР, вийшов на волю й опинився в Україні XXI ст. Але сама Україна трохи змінилася. І тому посилання на кшталт "ліквідуємо ДПтСУ - і все стане європейським, хай і згодом", як мінімум, ріже слух, а заодно виникає запитання: "За рахунок чого?" Які зміни у сфері смислів передбачає реформа, яку проводимо? Радянська система виконання покарань, як би до неї не ставилися, працювала комплексно й була покликана формувати населення індустріальних міст. Наскільки в неї це вийшло, ми вже розглядали. І в цьому світлі питання "кого планує формувати нова пенітенціарна система?" залишається відкритим.

Пересічним громадянам пенітенціарна служба, в цьому контексті, підноситься у ролі того самого ненависного пам'ятника Леніну, який не боїться ні молотка, ні гідробура, ні екскаватора, але який жодним чином не впливає на сутність міста. Однак проблема в тому, що за 25 років незалежності особливо ніхто й не намагався змінювати систему виконання покарань в Україні. Ба більше, навіть наявний потенціал не задіяли. Найбільш глобальними реформами були зміни вивіски, спочатку передача з МВС у вільне плавання, потім урізання свободи, а тепер уже повне поглинання іншим відомством. І щоразу результат залишався той самий - ставало тільки гірше. А керівництво Мін'юсту справді вважає, що зміна вивіски з ДПтСУ на Мін'юст змінить смисл системи.

У нинішньому українському дискурсі побутує думка, що бути фахівцем у конкретній галузі не обов'язково для того, аби нею керувати, достатньо бути керівником. Почасти погодитися з такою постановкою питання можна, але ці керівники повинні мати сертифікати MBA, PMP або аналогічні, а також досвід керування персоналом із десятків тисяч людей (за словами заступника міністра юстиції Савастьянової, у ДПтСУ працюють і проходять службу 30 тис. осіб). Причому зазначте, такі навички повинен мати не тільки начальник служби, а й його заступники, начальники відділів та начальники колоній. Найголовніше, що з управління персоналом і проектного менеджменту прямо не випливають навички і розуміння оперативно-розшукової та соціально-виховної роботи, що залишає певну частку скепсису в запрошенні "неспеціалістів", людей сторонніх, в органи кримінально-виконавчої системи. Уявіть собі топ-менеджера СКМ або аналогічного за масштабом підприємства, який приходить на роботу в ДПтСУ. Він вочевидь має всі потрібні навички керівника або криз/проект менеджера, але чомусь мимоволі на обличчі з'являється усмішка, думаю, навіть не треба пояснювати чому.

22 квітня міністр юстиції П.Петренко в інтерв'ю одному з українських видань сказав: "Починати реформу пенітенціарної системи без підтримки парламенту я не буду, бо це доля людей, що знаходяться в колоніях". Дуже цікаво, кого ж він має на увазі - засуджених чи персонал? Загалом він говорив про те, що подасть пакет законів до парламенту тоді, і тільки тоді, коли з'явиться підтримка депутатських фракцій, без цього починати реформу немає сенсу, і з цим важко сперечатися. Крім того, міністр акцентував на радянськості й корумпованості системи, і в читачів цілком могло скластися враження, що в інших відомствах та службах, підпорядкованих Мін'юсту, корупцію вже подолано, а декомунізація/люстрація завершилися. Але вже 18 травня постановою №343 Кабінет міністрів України одноголосно ліквідував Державну пенітенціарну службу України, а постановою №348 ліквідував 26 територіальних підрозділів і натомість створив 6 міжрегіональних підрозділів Мін'юсту. Очевидно, підтримка парламенту з'явилася. У постанові зазначено, що головою ліквідаційної комісії призначений глава пенітенціарної служби В.Палагнюк, а постановою № 364-р того ж дня йому присвоїли третій ранг державного службовця. І найголовніше - процес ліквідації може тривати роками, весь цей час служба перебуватиме в підвішеному стані. До того ж не слід забувати про необхідність змінити вивіски, вже не фігурально, а буквально. Замовити нові печатки, змінити форму працівників та замовити нові шеврони - це, до речі, про економію бюджетних коштів. І якщо на цій економії так наполягають, то виділяти на всі ці статті кошти ніхто не буде, а отже працівники продовжуватимуть купувати форму за свої гроші.

У додатку до постанови вказано перелік майна, що передається, зокрема вказані підприємства й колонії, розміщені на тимчасово окупованих територіях і в зоні проведення АТО. Цікаво, а як практично відбуватиметься інвентаризація цих об'єктів і їх передача Міністерству юстиції? І наступне запитання до міністерства: на території однієї з колоній у зоні проведення АТО міститься багатопрофільна лікарня для засуджених, лікування в ній проходили засуджені з усієї території України, яка: а) не є частиною колонії, а просто розміщена на її території; б) має подвійне підпорядкування - ДПтСУ і Мінздоров'я; кому вона передається? Що буде із засудженими з інших областей України, котрі "невчасно" захворіли й залишилися там?

Повертаючись до цитати на початку статті, запитаємо себе: а що, власне, "потім"? Що реформатори пропонують створити? Частину запитань ми вже розглянули і тому повертатися до них не плануємо.

Демілітаризація служби - один з основних аспектів у пропонованій реформі. У своїх інтерв'ю міністр юстиції та його заступники завжди наголошують на тому, що розатестувати планують працівників територіальних управлінь, працівники ж колоній залишаться при погонах. Що звучить доволі дивно, але про все по черзі.

Почати треба з того, що в 1995 р. Україна вступила в Раду Європи, у своєму документі №190 від 23.09.95 з приводу заявки України на членство ПАРЄ в одному з пунктів зазначає: "відповідальність за управління пенітенціарною системою, за виконання судових рішень та за реєстрацію осіб, які прибувають до країни або від'їжджають із неї, буде передано Міністерству юстиції до кінця 1998 року". В 1999 р. резолюцією № 1179 ПАРЄ констатувала, що перехід пенітенціарної системи в Міністерство юстиції рухається дуже повільно. Цей самий заклик звучав і далі, в резолюціях №1262 (2001), 1346 (2003), 1466 (2005), у яких також наголошували на необхідності поліпшення якості утримання, харчування та медичного обслуговування засуджених. Тому дивуватися, що через 20 років ми все-таки вирішили виконати взяті на себе зобов'язання, мабуть, не слід. Цю законодавчу ініціативу безуспішно пробували втілити, наприклад, у 2013 р.

З іншого боку, така дія тягне за собою низку ризиків. Наприклад, уже озвучену можливість працевлаштування люстрованих працівників інших силових відомств, а також демілітаризацію самі засуджені можуть сприйняти як відмову від порядку й дисципліни, що може призвести до виявів непокори законним вимогам адміністрації та до масових заворушень. Питання легітимації влади розатестованих працівників в очах засуджених залишається актуальним. До того ж не зовсім зрозуміло, як планують позбавити погонів працівників територіальних підрозділів, але залишити їх працівникам колоній, якщо в Мін'юст перейдуть усі?

Заявлена переатестація працівників служби викликає низку побоювань після проведеної й не завершеної переатестації міліції в поліцію, а саме ж її принципи хочуть взяти за основу. Єдине, що з цього приводу поки що кажуть у міністерстві, - поновитися через суд працівники, котрі не пройдуть атестацію, не зможуть у зв'язку з ліквідацію служби. З характеру цих слів може скластися враження, що службу ліквідували саме для цього.

Скорочення кількості службовців, з одного боку, бачиться кроком переконливим і необхідним, адже штат територіальних управлінь справді роздутий, і його можна оптимізувати, з другого - все залежить від реалізації. Не зовсім зрозуміла доля оперативно-розшукової та медичної служб, така діяльність Мін'юсту не передбачається законом. Крім того, при територіальних управліннях у кожній області є воєнізовані підрозділи, оперативність реагування яких на надзвичайні події ставиться під сумнів з огляду на скорочення кількості цих управлінь із 24 до шести.

Деякі проміжні висновки

Передача повноважень ДПтСУ Міністерству юстиції рано чи пізно однак відбулася б, це частина взятих Україною на себе зобов'язань, і тому якщо в очах наших європейських партнерів ми прагнемо здаватися пристойною державою, то мусимо їх виконувати. Про ціну і реальні збитки для держави та державності треба було думати, перш ніж підписувати ці вимоги в уже далекому 1995 р. Хто виставляє пріоритети виконання зобов'язань, і чому все відбувається так, як відбувається, - це запитання, на яке відповісти може кожен сам для себе.

Викривали і викривають пенітенціарну систему чудово, бо людям властиво підтримувати скривджених та ображених, на яких засуджені так схожі. Проблема в тому, що не все таке, яким здається. Ніколи не буде порядку в колоніях, якщо персонал не почуватиметься соціально захищеним і забезпеченим. Теза про "десятки тисяч невинно засуджених" міцно ввійшла в українську реальність, її можна почути як у метро, так і з трибуни Верховної Ради. При цьому всі забувають або просто не знають, що пенітенціарна система працює з уже засудженими людьми, і не справа служби - виносити оцінні судження, тим більше ставити під сумнів вирок суду. Якщо комусь здається, що суд виносить неправомірні рішення, можливо, треба проставити запитання судді?

Основна теза, яку нині просувають представники Мін'юсту і небайдужої громадськості: "у в'язниці сидять самі невинні"; каральна й репресивна правоохоронна система була надміру суворою. Тим часом, просуваючи такі посилання, вони відмовляють у честі й пам'яті працівникам служби, коті мають бойові нагороди або загинули під час виконання службових обов'язків, людям, які чесно виконували свій обов'язок. Виходить, якщо ловили невинних, то й пошани в цьому немає і бути не може.

Зовсім нічого не сказано про реформу пенітенціарної освіти, а в системі є 5 профільних навчальних закладів. Яка їхня доля? Можливо, створюючи власні кадри, в якийсь момент ми перестанемо шукати досвідчених управлінців на стороні. Перестанемо щоразу йти на компроміси з сумлінням, призначаючи екс-співробітників інших силових відомств, перестанемо замислюватися, чи справді вони "не були помічені", чи недопрацювала внутрішня безпека й ось-ось щось випливе. Можливо, тоді служба перестане бути відстійником для люстрованих чиновників та офіцерів, які не зарекомендували себе в інших службах і відомствах.

Облаштування радянських таборів багато в чому повторювало облаштування радянських робітничих селищ і невеликих міст, тим самим створюючи підмогу для переходу до індустріального типу міст. В Україні поступово змінюється сутність і публічний простір міст, а сутність і простір колоній - ні. І самим запуском офісів пробації тут не обмежитися, ці проблеми торкаються як переходу від барачної системи гуртожитків до, наприклад, кубрикової, так і реформи центрів зайнятості та інших соціальних інститутів, що місцями виходить за рамки повноважень Мін'юсту.

Чимало засуджених, виходячи на волю, зразу ж скоюють злочини, щоб повернутися "додому". Думаю, ні для кого не секрет, що в колоніях для раніше судимих переважно сидять одні й ті самі люди, інколи цілими сім'ями. Там усе ясно, просто й зрозуміло: це місце, де вони, щось значать, і найголовніше - немає потреби робити зусилля над собою. Не треба заробляти гроші, думати про те, як прогодувати сім'ю, всі проблеми, що тяжіють над середньостатистичним українцем, взагалі неістотні, їх просто немає. І це реальна проблема, з якою ще треба буде боротися. Додайте сюди відсутність паспорта і наявність кількох тяжких захворювань, наркотичну залежність, наприклад, і ви отримаєте середньостатистичного українського засудженого. Що він може запропонувати роботодавцеві й суспільству?

Озвучене керівництвом Мін'юсту створення проектного офісу - це, безумовно, добре і, можливо, позитивно позначиться на розвитку служби вже в рамках міністерства. Але водночас слід констатувати, що наукова рада, яка існувала при ДПтСУ, швидше, формально, повинна почати працювати й давати реальні плоди у вигляді фундаментальних наукових розробок. У нашій країні нині намітився тренд зниження фінансування науки, відмови від фундаментальних досліджень, але це так само безумно, як і випускати на волю всіх без розбору засуджених. Треба також розуміти, що коли наукова рада почне працювати, це не означає, що все зразу зміниться і всі розробки справді можна буде впроваджувати негайно. Але жива наукова дискусія, з позицій ідеальної комунікації, життєво необхідна, інакше впровадження передових пенітенціарних думок і напрацювань просто неможливе.

Хай там як, результат реформи залишиться на совісті реформаторів, але жити з її наслідками доведеться нам усім уже тепер. Нам із вами жити в цій країні, в нашій країні. Ми не зможемо, на відміну від декого, добути КамАЗ грошей і облаштувати собі життя в іншій країні. Облаштування нашого життя відбувається тут і тепер, процес облаштування - це і є саме життя, і від того, як ми впораємося з ним зараз, залежить наше спільне завтра. Валячи все під корінь і не пропонуючи нічого реально працездатного замість радянського/пострадянського, що вже явно віджило своє, ми ризикуємо отримати новий фронт конфлікту у вигляді абсолютно некерованої криміногенної обстановки.