Національний бізнес-цикл. Україна

На горизонті з'явився просвіт. За даними Держстату, у першому кварталі 2016-го промислове виробництво зросло на 3,7%. Уже у квітні Національний банк викупив на ринку майже 680 млн дол. Гривня до долара зміцнюється. Президент заявив, що економіка починає оживати, а війна - тепер не причина для кризи. МВФ пророкує зростання вітчизняного ВВП. Йому вторять польський і словацький реформатори, які здобули визнання за свої успіхи.

Кому дякувати за ці новини? Л.Бальцерович і І.Міклош кажуть про торішні зусилля уряду. Але чому їх упритул не бачив МВФ, понад півроку відмовляючи нам у кредитах? І чому ж тодішній міністр фінансів ще в лютому виправдовувала жорсткість Фонду, зазначаючи, що "грошей без реформ не дають"?

Сюрреалізм чи великоднє диво?

За 11 місяців Україна уклала з МВФ дві (!) фінансові програми (квітень 2014 р. - Stand-by, березень 2015 р. - EFF). Однак обидві були звично перервані, щойно розпочавшись. Наобіцявши повний мішок, ми вибирали по два транші, після чого з'ясовувалося, що зобов'язань у повному обсязі ніхто не виконує. Це вело до припинення роботи місій Фонду. ВВП України за два останні роки впав на
6,6 і 9,9%.

У країні махровими кольорами цвіте корупція, про яку публічно розмірковують не тільки іноземці та журналісти, а й... перші особи держави. Міжнародні кредитори публічно звинувачують їх у паралічі закону, і ті обіцяють його реанімувати. Торішню податкову реформу провалено. До прийняття бюджету-2016 були змушені підключитися посли G-7. Частина міністрів залишила уряд. Парламент йому ставить "незадовільно". Міністри... повертаються. Парламентська більшість у руїнах. Публічний пошук нового прем'єра триває два місяці. Із правоохоронних органів звільняють героїв гучних викриттів, називаючи їх... реформаторами. Спливає панамське досьє та офшорні компанії українських політиків. Депутати нарікають на декларативність програми уряду - як колишнього, так і нового. Його склад роздувається на тлі масових звільнень у держсекторі. Суверенний рейтинг країни тримається на переддефолтних рівнях ССС (Fitch) і Саа3 (Moody's).

І в цей момент, під Великдень, приходить звістка про початок економічного зростання: ВВП у першому кварталі виріс на 0,1%. Не інакше як диво відродження. Але якщо навіть так, чого тоді варті міжнародні оцінки, програми і рекомендації? Та й наші власні? Адже коли журналісти кажуть про відсутність економічної стратегії та моделі розвитку країни, уряд опускає очі долу. А журнал The Economist включає Україну до п'ятірки країн із "кумівським капіталізмом".

Звичайна історія

Насправді це не сюр, не диво і не плановий успіх. А наша звичайна історія, тільки в інших декораціях. Якщо постаратися згадати, то в Україні все це вже було. І не раз.

Так, "золоті нульові" теж не відзначилися великою кількістю реформ, єдністю політиків чи відсутністю корупції. Понад те, у найбільш благополучний період (2003–2008 рр.) країну заполонили революційні виступи, потік компромату та гучні відставки, нескінченні вибори - планові та дострокові, коаліціади, пошук 300 депутатів для подолання вето президента та внесення змін до Конституції, розпуск парламенту, мімікрія влади та її безсилля перед опозицією.

Тоді ж відбувся перший стрибок цін на російський газ, темна історія з їхнім переглядом, газпромівська блокада України та Європи взимку 2006-го, зростання інфляції на споживчому ринку до 30% і майже 50% - у промисловості (2008 р.).

Однак економіка України стійко зростала, додаючи в середньому за рік по 7%! До серпня 2008-го її міжнародні резерви збільшилися з нуля до
38 млрд дол., завдяки купівлі НБУ валюти на ринку. Доходи бюджету в річному вимірі щокварталу приростали на 20–60%! Грошей у ньому було стільки, що уряд став виплачувати по тисячі гривень кожному, хто втратив вклад у неіснуючому Ощадбанку СРСР. Нині уже звучить комічно, але в першій половині 2008-го НБУ запекло відбивався від обвинувачень у зміцненні курсу гривні з 5,05 до 4,85 грн/дол. Уряду не потрібні були ні МВФ, ні інші кредитори. Не була йому потрібна й допомога НБУ - у 2007 р. держоблігацій у портфелі останнього не було взагалі. Рівень же валового зовнішнього боргу залишався досить помірним - 50–60% ВВП.

Що забезпечило благополуччя тих років? Успішні реформи, вірність ідеалам Майдану, допомога МВФ чи бездоганний контакт уряду з парламентом, президентом і НБУ? А може, чіткість геополітичних цілей? Та нічого подібного.

Фінансовий достаток приніс майже триразовий стрибок світових цін на нашу експортну сировину (чорні метали, зернові, соняшникову олію, азотні добрива). Слідом за сировинною валютою хлинули іноземні кредити та інвестиції. І все це - всупереч корупційним скандалам, політичним війнам і відсутності національних орієнтирів.

Та який фундамент, такий і будинок: наш місцевий Едем розтанув наприкінці 2008 р., коли впали зовнішні ринки та ціни на сировину. Глобальна криза принесла Україні ледь не дворазове зниження цін на сировину, дефіцит зовнішніх кредитів і втечу інвесторів - своїх і зарубіжних.

Отут і з'ясувалося, що вкладали вони не в технології, а в нерухомість; не в обробну промисловість, а в банки та торгівлю; не у вітчизняне виробництво, а в зарубіжне, напираючи на імпорт; не в майбутні потужності, а в поточне споживання. Причому провідну скрипку в цій партії вів приватний бізнес. Його тодішня свобода вражає й сьогодні - вкладники еліта-центрів усе ще підраховують свої збитки. Як, утім, і банки-кредитори з українським та іноземним корінням, яким приписували надприродні знання та особливі ноу-хау.

У 2010–2011 рр. сировинні ринки піднялися - позначилися антикризові програми США, Європи та Японії. Грошове накачування їхніх економік привело до перетікання твердої валюти в периферійні країни. У них зріс сировинний експорт і приплив фінансового капіталу. Причому останній був настільки великий, що деякі країни його стали обмежувати, обвинувачуючи індустріальний світ у розв'язуванні валютних воєн.

Улітку 2010-го Україна уклала з МВФ чергову програму Stand-by. Однак обмежилася першим її траншем. З одного боку, вона, як і сьогодні, не надто поспішала виконувати свої зобов'язання. А з іншого - полуторний стрибок цін на її сировину дав можливість відновити приплив валюти, підтримавши курс гривні, бюджет і зростання міжнародних резервів.

Тим часом сировинна рецесія відновилася в 2012 р. Падіння цін на український експорт тривало чотири роки, аж до останнього моменту. За цей час гривня знецінилася до долара втричі, зовнішній борг перевищив 130% ВВП. Держава його обслуговувати не може, реструктуризує, знову шукає допомоги МВФ і будь-яких інших кредиторів.

Україна переживає черговий сировинний колапс, як це вже було в 1998–1999-х і 2008–2009 рр. Відмінність лише в тому, що тепер у нас немає Криму і триває війна в Донбасі.

Внутрішні точки опори мінімальні - колишні за роки незалежності втрачено, а нових не створили. Надії ж типові для сировинної периферії: на нові зовнішні позики та подорожчання сировини. Хтось це вважає економічною політикою. Можливо, і так. Але це політика цілковитої залежності - від волі кредиторів і сировинної удачі. А ще... від погоди, як у середні віки: адже ми тепер прив'язані до врожаю кукурудзи та пшениці.

Це і є бізнес-цикл по-українському, в який ми дедалі глибше поринаємо останні 25 років.

Коли сировина крутить політикою

Сировинний статус України - не новина. Про нього пишуть не рік і не два. Але політично цього ніхто ніколи не визнавав, тому що на місцях наші сировинні барони не менш могутні, ніж саудівські принци чи шейхи Брунею. І перечити їм ніхто не ризикує, чи йдеться про вугільні копанки Донбасу, бурштинові шурфи Полісся, експорт лісу в Закарпатті або горіховий бізнес Одеси. Тим паче, що цих тем легко уникнути, дотримуючись модних розмов про досконалість ринку, порочну державу, приватизацію та масову лібералізацію. До того ж і кредити МВФ орієнтовані на них, а не на розвиток мікроелектроніки або верстатобудування.

Парадокс тим часом у тому, що під сировинний цикл у нас заточене не лише все господарське життя, а й економічна політика.

Якою, наприклад, вона має бути при падінні попиту та виробництва? Зрозуміло, стимулюючою. Про це знають усі студенти: центральний банк повинен нарощувати грошову пропозицію, а уряд - бюджетні видатки з можливим зниженням податків. Книжковий примітив? Та ні!

Індустріальні країни сьогодні так і роблять. Для подолання Великої рецесії їхні уряди випускали боргові папери, що їх одразу викуповували центробанки. У рамках таких програм ФРС збільшила грошову базу в 5,6 (!) разу, вливши в американську економіку понад 3,5 трлн дол., а Банк Англії в британську - 375 млрд фунтів стерлінгів. ЄЦБ на ці цілі виділив більш як 1,1 трлн євро - після того, як закінчився термін трирічних кредитів аналогічного обсягу. А Банк Японії взагалі підпорядкований "абеноміці" - політиці цільового накачування грошової пропозиції.

Як результат, держборг США у 2007–2014 рр. зріс із 76,5 до 123,3% ВВП, Великої Британії - з 55,6 до 117,1%, країн зони євро - до 92%. У Японії ж він б'є світові рекорди - 240% ВВП (2013 р.).

Мета всіх цих зусиль одна - зберегти фінансову систему та бізнес, наситивши економіку грошима.

А що в цей же час робить Україна? Прямо протилежне! Грошова база майже два роки скорочується, бюджетні видатки - ріжуться, більш як третина банків - банкрути. І так, з різними варіаціями, із кризи в кризу.

Дурість? У тому ж і парадокс, що нібито ні! Уся справа в нашій сировинній економіці. Адже щойно вона розпочинає падати, й уряд з НБУ намагаються її підтримати, то відразу падає курс гривні та злітає інфляція, оскільки додаткова грошова маса спрямовується на валютний ринок, який мілішає. Чому вона не йде в сировинне виробництво? А кому воно потрібне, коли у світі сировинна рецесія?! І хто стане кредитувати бізнес, чия продукція стрімко втрачає в ціні?! Якщо ж у сировинника-експортера свій банк, то може випаруватися й сам банк, як "Фінанси та кредит".

Що ж до внутрішнього ринку, то він болісно залежний від імпорту. Тому будь-яка спроба його розворушити - додатковий поштовх для попиту на валюту, девальвації гривні та зростання цін.

Ситуація патова. Замість підтримки виробництва триває боротьба за курс гривні та низьку інфляцію. У пастці й економіка, і держава. Її політика не лише безсила перед сировинною рецесією, а й фактично її підсилює, оскільки триває скорочення бюджетних видатків і грошової пропозиції. І якщо немає міжнародних резервів, залишається лише покладатися на зовнішні кредити, адміністративні заборони, відстрочку боргу та зростання цін на сировину. Так було у 1998–1999-х, у 2008–2009 рр., так є й нині.

Адже чим керівництво НБУ пояснює наше поточне пожвавлення? Гривнею, що впала, убивчою кредитною ставкою, обрізаним бюджетом? Та ні. Зростанням зовнішніх цін на сталь і залізну руду! А воно залежить від економічної активності США та ЄС. А ще від нової програми грошового пом'якшення ЄЦБ: його відсоткову ставку знижено до 0%, запроваджено від'ємні ставки за коррахунками банків, а їхню щомісячну підтримку збільшено з 60 до 80 млрд євро.

Національний фатум - наша доля визначається не в Україні, а на товарних біржах індустріальних країн, у їхніх парламентах, мінфінах і центробанках. Роль же рідної держави сьогодні зведено до скорочення пенсій, допомоги чорнобильцям та інвалідам, закриття дитбудинків зі школами.

А що робити? Адже у сировинному бюджеті грошей справді немає. І, що головне, їх там не стає більше. Якщо, звичайно, не рахувати інфляції.

Сировинна пастка

Промислової стратегії в України немає. Основний лейтмотив держави в цій сфері - жодних цілеспрямованих рухів. Унаслідок цього сировинному циклу підпорядковане не тільки все виробництво, а також монетарна та фінансова політика.

Причому сировинний спад вона лише збільшує, тому що всі зусилля спрямовано на обмеження бюджетних видатків і грошової пропозиції, щоб уникнути девальвації гривні та зростання цін. От і виходить, що в найкритичніший момент ми можемо лише закривати підприємства, скорочувати доходи та плодити безробіття. Але чи в цьому сенс антикризової політики?! Не кажучи вже про розвиток.

Ратувати за безконтрольну інфляцію, девальвацію та дефіцити, що зашкалюють, - божевільно. У цьому сенсі наше монетарне та бюджетно-податкове регулювання виглядає нібито логічно. Однак протистояти сировинній рецесії воно не спроможне! Адже якщо криза - це різкий спад виробництва, доходів і зайнятості, то у вітчизняному арсеналі йому немає жодного контраргументу! А ті, що є, лише посилюють падіння.

Єдиний практичний "вихід" із цього глухого кута сьогодні... чекати та уповати на відновлення зовнішніх ринків і поновлення зростання цін на сировину. Усе. Крапка.

Сировинна пастка - проблема не лише України. Не потрібен спеціальний аналіз, щоб зрозуміти, що в неї сьогодні потрапили Росія, Казахстан, Азербайджан, Венесуела, Бразилія, Гана, Саудівська Аравія. Це, по суті, біда всіх сировинних економік, позбавлених глибоких промислових технологій. Долають її всі по-різному, залежно від рівня міжнародних резервів, суверенних валютних фондів, доступу до зовнішніх кредитів, ступеня розвитку фондового ринку тощо.

Однак єдиний реальний вихід із сировинної пастки - розвиток обробної промисловості. Виходить цей індустріальний ривок у небагатьох. Тому його вважають економічним дивом. Так було в післявоєнній Німеччині, Японії, Південній Кореї, Ізраїлі, Китаї. Так було в Сполучених Штатах, де промислова революція стала можливою лише після війни за незалежність.

Чи піде Україна цим шляхом або ж і надалі задовольнятиметься казками про ДОСКОНАЛІСТЬ СИРОВИННОГО РИНКУ, залежить тільки від неї.

Досвід та уроки

Сьогодні між Україною і ЄС триває спір щодо експорту необробленого лісу. Ми намагаємося на ходу виправити колишні помилки - поставляти в Європу не сировину, а вироблену з неї дорожчу продукцію. Європейцям це невигідно, вони самі хочуть знімати промислові вершки й тому резонно тиснуть на взяті Україною зобов'язання. Цей окремий спір гранично показовий: багаті країни прекрасно знають, де джерело їхнього благополуччя, і всіма силами борються за своє місце під індустріальним сонцем. Тим же, хто перебуває в сировинному болоті, ніхто не бажає зла. Але набагато менше - самим собі такої долі.

Тож це ще й шарж на міф про "пасивну" індустріальну державу, яка насправді завзято захищає свій промисловий ринок.

Нарешті, наведений випадок змушує задуматися про те, який ринок ми самі будуємо та побудували. Сировинний чи промисловий? Видобувної індустрії чи обробної? Сировинних монополій чи конкурентних технологій? Мізерних субсидій чи гідних зарплат? Ринок безробітних чи високої зайнятості? Ринок, з якого біжать від безвиході чи куди прагнуть із надією?

У глобальній економіці, умовно, є два сегменти - індустріальних технологій і сировини. І кожен із них по-своєму вільний. До свободи якого ринку ми прагнемо? Які технології ми одержали від масової приватизації? Які промислові підприємства нам принесла дерегуляція? Хто та наскільки від наших ринкових свобод виграв?

Питання риторичне. Відповідь на нього дають випускники українських вузів, які тисячами виїжджають за кордон. Причина? Їм нічого робити в сировинній країні. Наш вільний ринок надто дрібний і бідний, щоб забезпечити їх усіх роботою та пристойною зарплатою. Їм справді потрібні свобода та конкуренція, але, мабуть, не в замкненому просторі злиденної сировинної економіки.

Як, утім, і тим, хто залишається та бачить інші її можливості.

Реформи і реформатори

Ринком сировини нікого не здивуєш, навіть якщо він буде хоч тричі приватизований, відкритий і дерегульований. Підкорюють промислові технології. І хто ними володіє, той володіє світом. Отже, успіхом є не потік сировини, а ринок складної продукції. А це плід обробної промисловості. Мабуть, тому всі чули про реформи Ден Сяопіна і План Маршалла, але ніхто (!) - про батьків українських звершень, попри 25 років "радикальних структурних реформ" і велику кількість наших "ідеологів вільного ринку".

Результати їхніх зусиль настільки жалюгідні, що в Україні не знайти жодного політика, готового взяти за них відповідальність. Це - вірний індикатор помилок не тільки того, "як", а й "що" ми робимо.

Їхню глибину та непривабливість оголила втрата Криму та частини Донбасу. Критична залежність від міжнародної підтримки - плід тієї самої промислової та воєнної безпорадності. Вектор будь-якої нормальної держави в таких умовах очевидний - негайний і пріоритетний розвиток власного ВПК. Плюс боротьба за осколки вцілілої промисловості. Тут абсолютний простір для становлення новітніх технологій, засобів зв'язку, матеріалознавства, розширення спецвиробництва та експорту, завантаження потужностей, які простоюють.

Так, по суті, закладав основи своєї промисловості та воєнної незалежності Ізраїль. Сьогодні ми готові купувати в нього зброю. І купуємо її в маленькій чотиримільйонній Хорватії, чим захоплюються не тільки наші ЗМІ, а й можновладці, які намагаються сховатися за звичною фразою "усе налагодить вільний ринок".

Тим часом тут зобов'язана діяти держава - і в частині постановки завдань, і в частині їхнього виконання. Фінансовий бік питання - також її відповідальність. Уже перезріло питання створення фонду розвитку за рахунок відрахування частини доходів від експорту сировини. Подібні фонди - рутинна міжнародна практика. У Норвегії вона дала змогу акумулювати кошти, які наближаються до трильйона (!) доларів. У Казахстані та Росії їхній обсяг вимірюється сотнями мільярдів доларів. В Україні подібний фонд відсутній через одну причину - некомпетентність держави.

Додатковим джерелом такого фонду можуть стати приватизаційні доходи, а також доходи від управління держвласністю. Такий підхід давно використовує Казахстан.

Саудівська Аравія сьогодні планує продати частину своєї найбільшої нафтогазової компанії Saudi Aramco. Очікувана виручка має стати основою Фонду національного добробуту з активами понад (!) 2 трлн дол., вкладеними в неенергетичну (!) сферу.

Судячи із запевнянь наших політиків, економіку от-от наповнять очищені від корупції та офшорів ресурси. Чим не додаткове джерело для такого фонду?

У світі, крім цього, накопичено досвід роботи національних інститутів розвитку. Фахівці Світового банку узагальнювали його ще на початку 90-х минулого століття. Не можна сказати, що інститути (банки) розвитку були скрізь результативні. Однак і успішні їхні приклади не поодинокі. Причому не всі вони належать до азіатського регіону.

Так, Україна має багату історію успішного співробітництва з німецьким банком розвитку KfW, заснованим ще в рамках (!) Плану Маршалла. Сьогодні цей держбанк, один із найбільших у Німеччині, активно кредитує нашу економіку. Але замість того, щоб переймати німецький досвід, ми продовжуємо повторювати, що це... шлях до корупції. Складно сказати, чого тут більше - ліні, байдужності чи власної нерішучості. Так чи інакше, але ми залишаємося байдужими до цього досвіду Німеччини, чого, щоправда, не скажеш про її гроші.

У відомому сенсі це й зрозуміло - приємніше брати кредити у Франкфурті, ніж домогтися німецької якості від Укравтодору; спокійніше підняти тарифи, ніж зрізати розцінки монополіста; швидше скоротити бюджет, ніж підвищити збір податків; легше відключити електроживлення "Південмашу", ніж реструктуризувати його та завантажити замовленнями; простіше звільнити мільйон чоловік, ніж забезпечити їх роботою.

Усе це, звичайно, так. Тим паче, коли навколо переконують, що це єдиний вектор реформ. При цьому, щоправда, ніхто не каже, що йдеться про сировинну безодню. І жоден політик не намагається дати їй своє ім'я.