Провінційна історія

За що в нас можуть засудити до семи років позбавлення волі 14-річного хлопчика? За вбивство — одноголосно відповідали юристи й не обтяжені специфічними знаннями громадяни, яким я ставила це питання. Усі вони помилялися. Ми живемо в державі, де за ґратами може опинитися дитина, причетність якої до скоєння злочину не доведена, як того вимагає закон. Та навіть якби хлопець справді був співучасником подій, що стали основою кримінальної справи, по якій проходять п’ятеро обвинувачуваних, то, швидше за все, мав дістати, як-то кажуть, умовний строк. І з огляду на вік, і тому, що ніколи раніше не мав проблем із законом й характеризувався позитивно. І тому, що в результаті тієї п’яної бійки, що вилилася у кримінальну справу, потерпілі одержали лише легкі тілесні ушкодження. Зокрема й той, який напав першим, попередньо «випивши у денний час 400 г горілки з нагоди смерті діда»...

Після «зважування» обставин справи на ненадійних вагах вітчизняної Феміди якось так вийшло, що дитину, котру притягли до кримінальної відповідальності вперше, засудили до семи років позбавлення волі, а старші «подільники» із судимостями одержали по п’ять років. Так би мовити, індивідуалізація покарання по-українському...

— Що мені робити? — ридає мати Ярослава в тих кабінетах, куди їй вдалося пробитися. — Пишіть подання президенту про помилування, адже випадок винятковий, — радять їй обізнані люди. — Але мій син не винен, — відповідає жінка. Порадники поблажливо знизують плечима. Вони ж бо знають, що в такій ситуації, незважаючи на факти й документально підтверджені свідчення, людина в принципі не може бути визнана невинною. Бо ж у разі невинності одного — неповнолітнього засудженого, автоматично стають винними багато інших — співробітники правоохоронних органів і судді. А служителі Феміди, як свідчить практика, набагато схильніші до кругової поруки, ніж до такого «самобичування».

— Гарний хлопець, — каже мимохідь матері й бабусі хтось із керівництва колонії, киваючи у бік худорлявого хлопчини, що ненадовго вийшов до них. Руки в хлопця перебинтовані, ноги всіяні чорними плямами. Вже рік його тіло гниє. Страждання двох жінок, які дивляться на рідну дитину й не можуть їй зарадити, не передати словами. Те, чого встиг зазнати на своєму короткому віку Ярослав, не зрозуміти тим, за ким жодного разу в житті не зачинялися двері тюремної камери. І навіть якщо раптом завдяки якомусь диву на кшталт перегляду судових рішень у порядку виняткового провадження хтось спроможеться розібратися в цій справі, такого досвіду хлопцеві не забути ніколи.

Як випливає з матеріалів справи, почалася ця історія досить буденно. Сталася вона у селищі Билбасівка Слов’янського району Донецької області. 14-річний Ярослав повертався додому після посиденьок зі старшими товаришами. Неподалік церкви з багатообіцяючою назвою «Нове життя» до нього причепилися двоє незнайомих хлопців, почали ображати й не дали пройти додому. Тоді Ярослав повернувся назад і розповів про все своїм товаришам, які допивали горілку вже на місцевому ринку, бо в кафе вимкнули світло. Ярослав розповів їм про інцидент, і компанія рушила до кривдників.

Представники обох ворожих сторін уже встигли добре хильнути — хто пива, хто горілки, а хто — «коктейль» із обох інгредієнтів. Звісно, розмова вийшла малоконструктивною. Двоє місцевих підійшли до незнайомців і поцікавилися, навіщо ті чіпляються до підлітка. Один із чужинців (згодом — потерпілий по справі) відреагував моментально — вдарив того, хто питав, пляшкою по голові, поранивши вухо. Подальший розвиток подій можна було легко передбачити. Швидко підтяглася група підтримки, зчинилася бійка. Через чисельну перевагу перемогу здобули місцеві. Можливо, через нетверезий стан учасників конфлікту обидва потерпілих відбулися легкими тілесними ушкодженнями. Один із них навіть спромігся ретируватися з поля бою. Другому пощастило менше. Двоє старших хлопців, які вже мали строки за хуліганство, відтягли його за базарні лотки, відібрали дублянку й обручку. Щоправда, сам потерпілий заявив на судовому засіданні, що не знає, знімали з нього дублянку чи ні. За рік досудового слідства одного з потерпілих допитали лише раз. Претензій до Ярослава особисто немає. Згідно з матеріалами справи, ні потерпілі, ні засуджені не підтверджують участі Ярослава в бійці. До викрадення обручки й дублянки він теж начебто стосунку не мав.

Після інциденту Ярослава довго допитували як свідка. А потім був суд, і його взяли під варту одразу після оголошення вироку — сім років позбавлення волі за хуліганство й розбій, вчинені групою осіб за попередньою змовою. (До речі, як можна довести факт попередньої змови на основі матеріалів, що містяться у справі, — загадка).

Потім, щоправда, вирок Слов’янського міськрайонного суду стосовно двох інших засуджених було скасовано визначенням Апеляційного суду Донецької області, а справу відправили на новий розгляд. Справа в тім, що хоча цих двох раніше було засуджено з випробувальним терміном, суд не застосував до них 71-у статтю Кримінального кодексу, яка передбачає: якщо засуджений скоює новий злочин, не відбувши повністю попереднє покарання, то до нового покарання приєднується невідбута частина попереднього. Тому їхні справи було переглянуто. Зрештою засуджені громадяни, котрі скоїли злочин, перебуваючи на випробувальному терміні, одержали по п’ять років — і саме такий вирок сторонні юристи, знайомі з матеріалами справи, називають обґрунтованим і справедливим. Ну а Ярослав залишився зі своїми сімома роками.

Але ж суд, який розглядав справу вже щодо двох обвинувачуваних, зазначив у своєму рішенні: «із проведених очних ставок із потерпілим, показань, даних раніше в судових засіданнях і на всьому досудовому слідстві, що стали основою вироку від 13.02.2006 року, випливає, що дії потерпілих були неправомірними, і саме вони були ініціаторами хуліганства. На кількаразові виклики й приводи в судове засідання один з потерпілих не з’являвся, що розцінюється судом як ухиляння від дачі правдивих показань публічно». Окрім того, як обставину, що пом’якшує покарання, суд розглядає «ненастання тяжких наслідків у справі, скоєння злочинів у зв’язку з неправомірними діями потерпілих, ці обставини в сукупності суд вважає винятковими».

Що ж до Ярослава, то у визначенні судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Донецької області було зазначено, що покарання призначено в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією статті, і підстав для його пом’якшення немає.

І ще деякі деталі, що характеризують сучасні реалії держави, яка неухильно й послідовно збирається ставати правовою.

Рідним Ярослава казали, що пручатися марно, адже у судді, котрий головував під час винесення вироку щодо Ярослава, родичка працює в обласному суді. Щоправда, вона не розглядає кримінальних справ, та все одно питання безнадійне.

У проміжках між судами була дивна історія з адвокатом Ярослава, котрий, узявшися за справу, раптом заявив матері, що вона (!) пропустила строки оскарження. Пробував адвокат й залагоджувати справи іншим способом. Для цього була потрібна сума у дві тисячі доларів. Взявши наспіх зібрану по знайомих суму, довго «вирішував питання», а потім сказав, що нічого не вийшло. Гроші адвокат повернув — правда, не одразу, зате майже всі, тож ніхто на нього не ображається...

Загалом знайти нормального захисника з місцевих не вдалося. Ті, хто вивчав матеріали, обурювалися вироком, але взятися за справу відмовлялися. Мовляв, безперспективно, ви ж розумієте... За цей час мати Ярослава справді багато чого зрозуміла, й почала шукати представника «незалежного стану» подалі від рідної губернії.

У вироку зазначено, що Ярослав характеризується посередньо. Тоді як і за місцем навчання, й за місцем проживання йому дали позитивні характеристики. У школі хлопець, хоча зірок із неба не хапав, усе-таки мав непогану репутацію. Однокласники, вчителі й сусіди виділяють одну його рису — готовність прийти на допомогу. Є зворушлива у своїй наївності петиція із проханням розібратися у справі, підписана десятками мешканців селища Билбасівка. Вони «клопочуться про правосуддя» щодо «дитини Балаклицького Я.А., знаючи його з позитивного боку».

На жаль, клопотання про правосуддя, не підкріплені нічим, окрім надії на справедливість суду, у нас зазвичай — справа безнадійна.