Охрімова свита боротьби з работоргівлею

Відвідуючи різні заходи, присвячені проблемі торгівлі людьми, збираючи купи практично ідентичних одна одній брошур і методичок, вислуховуючи поради щодо того, якими саме способами нам слід припиняти її поширення, нам досі так і не траплялися проекти і програми, які були б спрямовані на усунення причин її виникнення. Нам кажуть, що наших людей треба інформувати — українські жінки і діти не знають своїх прав, а молодь із глибинок навіть не уявляє, як перевірити фірму, що пропонує працевлаштування за кордоном. Нам кажуть, що якби в нас існував якийсь механізм для стимуляції причетних до вирішення цієї проблеми чиновників, то кола діаграм, які малюються останні десять років, істотно змінилися б.
Нам кажуть, що якби всі дослідження, присвячені торгівлі людьми, здійснювали в нас не представники громадських організацій, а кваліфіковані соціологи — варіант усереднених цифр не кочував би сьогодні з методички в методичку. Сьогодні нам багато чого радять, але при цьому мало говорять про нюанси, подвійні стандарти та інші «дрібниці», які давно існують у цій темі.

Усім тим, хто не знає логіки українського закону стосовно правового захисту жертв работоргівлі, напевно, буде цікаво дізнатися: якщо ви продали когось у рабство — ви маєте право на безплатного адвоката, але якщо вас було продано — ви не маєте такого права. Чому? Відповідно до букви закону потерпіла від торгівлі людина де-юре вважається меншою жертвою, ніж підозрюваний або обвинувачуваний. Хоча, як показує практика, саме підозрювана особа найчастіше відмовляється від безплатного адвоката і вдається до допомоги юридичного консультанта, що спеціалізується на подібних справах, тоді як дівчинка з Галушівки або Страхолісся, котра дивом урятувалася від турецького борделя і не має навіть десятої частини необхідних для оплати адвокатських послуг коштів, не може дозволити собі аналогічний рівень правового захисту. Саме тому за минулий рік в Україні, згідно з інформацією Департаменту боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, кількість таких злочинів досягла 279, а кількість вироків за ст. 149 КК (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини) — тільки 71. Хоча сьогоднішня статистика все одно виглядає оптимістично. Згідно з даними посібника, який було підготовлено на замовлення Представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні для працівників правоохоронних органів і суддів, якщо в 1999 році за торгівлю людьми було засуджено двох осіб і вони отримали умовну міру покарання, то в 2005-му — вже 115 осіб, з яких 47 реально позбавили волі.

«Крига скресла, панове присяжні засідателі?»

Парадоксально, але сьогодні більшість причетних до протидії торгівлі людьми міжнародних фахівців констатують суб’єктивне ставлення наших суддів до учасників справи. Смішно й одночасно сумно, але в 41,7% справ позитивна характеристика засудженого з місця проживання/роботи або, скажімо, наявність у нього неповнолітніх дітей (36,7% справ), стан здоров’я (16,7% справ), відсутність судимості і наявність постійного місця проживання, сім’ї тощо враховувалися як чинники, що пом’якшують покарання і завдяки яким обвинувачувані отримували мінімальний строк або звільнялися від відбування покарання з випробним терміном. Наприклад, вироком Краснодонського суду Луганської області в 2003 році М., котрий продав для сексуальної експлуатації в Туреччину 28 осіб, з яких 13 визнано потерпілими (серед них — троє неповнолітніх), був засуджений тоді за статтями 124, 210 і 208 КК на п’ять років позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання. Хоча для того щоб примусити одну з жінок працювати повією, М. «довелося» порізати їй обличчя, а ще одна померла після того, як він відмовився їй допомогти.

Навіть регіонально міри покарання за торгівлю людьми розподілені в нас нерівномірно. Згідно з матеріалами згаданого вище посібника, суди Чернігівської, Кіровоградської, Херсонської, Житомирської і Хмельницької областей, як правило, призначають покарання у вигляді позбавлення волі. А от суди Закарпатської, Луганської, Харківської, Чернівецької, Сумської, Запорізької, Донецької, Дніпропетровської областей і Севастополя в більшості випадків на підставі статті 75 звільняють засуджених від відбування покарання з випробним терміном. Якщо ж місцеві суди і призначають реальне покарання, то їхнє рішення дуже часто «підправляють» апеляційні. Крім того, наші представники Феміди по-різному кваліфікують дії винних. Нерідко трапляється так, що акцент з торгівлі людьми переноситься на згвалтування (у тому числі й групове) потерпілої. У практиці органів досудового слідства, прокурорів і суддів Одеської області дуже часто торгівлю людьми кваліфікують як незаконне переправляння людей через державний кордон. А от у судах Луганської і Харківської областей дії «бізнесменів», які вже встигли переправити через кордон живий товар, нерідко кваліфікують лише як звідництво для розпусти або втягування в проституцію.

«...тут підтягли — там порвалося, там натягнули — тут розійшлося»

Поклавши руку на серце, треба сказати, що далеко не всі експерти, котрі сьогодні працюють у сфері протидії торгівлі людьми, є такими насправді. Багато з них тільки пишуть брошури та проводять двічі-тричі на рік круглі столи і тренінги, епізодичність яких не тільки не дає змоги промоніторити результат, а й не сприяє зміні ситуації загалом. Тому й виходить, що звіти з яскравими картинками про проведені саміти є, плани і кількість витрачених на їхню реалізацію коштів виписано, а результати нульові. До речі, щоб мати уявлення про те, у скільки обходиться популярний сьогодні формат тренінгів у готельних конференц-залах, ми вирішили обдзвонити кілька з них. З’ясувалося, що оренда на півдня залу на 60 осіб з усім необхідним конференц-обладнанням, послугами референта-перекладача і, звісно ж, кава-брейком складає в Києві 25—30 тисяч гривень. Тобто за два повні тренінгові дні підживлювані донорськими коштами неурядові організації (НУО) викладають понад 100 тисяч гривень. Це багато чи мало? Для зміни статусу держави, яка поставляє в інші країни сексуальних і трудових рабів, — мало, а от для реабілітації та реінтеграції кількох жертв — цілком достатньо. Проте сьогодні крім МОМ, дуже прагматичної (у хорошому значенні цього слова) організації, і 30 НУО України, які є офіційними її партнерами, мало хто готовий засукати рукава і «наживо» працювати з потерпілими. Чому? Це довго, дуже дорого і не завжди дає бажані результати.

Тільки завдяки МОМ із січня 2000 року по грудень 2009-го реінтеграційну допомогу, яка передбачає не тільки надання постраждалим медичних, психологічних і юридичних послуг (у тому числі й оплата адвоката), надання притулку, а й придбання проїзних документів, зустріч в аеропорту (порту), відновлення паспортів, можливість отримати спеціальність на курсах тощо, отримали 6258 осіб. І хоча в нашій країні діє відповідна держпрограма боротьби з работоргівлею, у зв’язку з відсутністю реального бюджету під неї вона не працює на повну силу. Так, торік для протидії торгівлі людьми держава виділила 1500 доларів на область. Що можна було зробити за цю суму? Варіант №1 — оплатити проїзд постраждалої з Дубая до села Печехвости Горохівського району Волинської області; варіант №2 — роздрукувати невеличку кількість превентивних матеріалів і організувати зустріч міжвідомчої координаційної ради — на що, у принципі, і були витрачені гроші.

«Проблема торгівлі людьми, — каже Ольга Пищуліна, котра колись займалася її вивченням, а нині завсектором соціально-демографічної політики відділу соціально-економічної стратегії Національного інституту стратегічних досліджень, — нагадує мені охрімову свиту: тут підтягли — там порвалося, там натягнули — тут розійшлося. Чому? Це проблема комплексна, зав’язана на всі інші. І щоб її вирішити, по-перше, треба подумати над тим, як змусити наших людей виконувати закони, які механізми для цього потрібні. По-друге, у нас є колосальна проблема з першим робочим місцем для молоді, у котрої основи отриманого фаху часто не кореспондуються з потребами ринку праці. По-третє, між громадськими організаціями і владою нам обов’язково треба запровадити якісь обопільні умови, щоб кожна нова посадова зміна не впливала на роботу раніше від розпочатої програми. Крім того, сьогодні ми досі ще не можемо дати по Україні тих цифр, які дають у зв’язку з торгівлею людьми міжнародні організації. Чому? Нам складно відстежувати і вивчати це явище. А це означає, що сьогодні в нас немає чітких індикаторів ефективності використовуваних для превентивної, реабілітаційної і реінтеграційної роботи заходів.

— Останні роки головні ініціативи міжнародних і українських НУО спрямовані на інформування населення. Буклети, методички, брошури і різні посібники досі сиплються на нас. Що скажете про це?

— Звичайно, свого часу інформаційна кампанія відіграла колосальну роль, але сьогодні нам треба переходити на більш якісний рівень: вирішувати, що робити з жертвою, куди її селити, як захищати, хто оплачуватиме їй адвоката, хто візьметься довести до суду тощо. Зараз у цій темі багато експертів, але половина з них контакту з реальними жертвами не мала. До нас продовжують приїжджати фахівці з-за кордону і, не знаючи специфіки України — а в нас кожен регіон має свої особливості, — готують усілякі рекомендації. Я вже не кажу про те, що нас постійно викликають «на килим» в ООН і просять надати відповідні доповіді, але країн Азіатського регіону, куди здебільшого здійснюється експорт українок, не чіпають. Чому? Ті виділяють колосальні кошти на... боротьбу з цією проблемою. Це приклад подвійних стандартів світового співтовариства, що застосовує різні санкції стосовно «виробника», але при цьому не чіпає «замовника». Французи, приїжджаючи до нас, кажуть, що ми дуже фаталістична нація. І вони праві. Ми не поважаємо себе, тому все в нашій країні відбувається з нашої мовчазної згоди».

Міжнародне співробітництво

Під час роботи над матеріалом сплив один дуже цікавий момент — спонсори наймасштабніших проектів щодо протидії работоргівлі виявилися дуже обережними в контактах зі ЗМІ. Як правило, красиво упакована і правильно підібрана інформація для ЗМІ виходить із PR-агентства, яке співпрацює з ними, лише тоді, коли настає час підбиватия підсумки. Така стратегія шкодить усім, але форм роботи донорів у нас не обговорюють. Для критики є інші структури. Наприклад правоохоронні органи України, без згадки про які неможливий жоден присвячений работоргівлі матеріал, жодна «протидіюча» конференція. Найчастіше всі «шишки» летять саме в них, але сьогодні ми не гратимемо в одні ворота, а акцентуємо увагу на тому, як саме правоохоронні органи інших країн допомагають нам розривати міжнародні тенета работоргівлі.

Згідно з матеріалами уже згадуваного посібника, більшість направлених нами і пов’язаних з торгівлею людьми запитів до Туреччини, яка на сьогодні є одним із головних споживачів живого товару, залишаються без відповіді. Чому? Через відсутність там даних, достатніх для ідентифікації тієї чи іншої особи. При цьому турецькі правоохоронці, на відміну від українських, ніяких додаткових дій для встановлення особи таких людей не проводять. Нерідко турецька сторона взагалі відмовляється приймати такі запити до виконання. Чому? Їх нібито не перекладено турецькою мовою, хоча правових підстав для висування таких вимог не існує. А якщо все-таки береться за них, то строк виконання може коливатися від чотирьох-п’яти місяців до двох років, причому далеко не всі вони здійснюються в повному обсязі. Для порівняння: середній термін виконання клопотань польськими правоохоронними органами становить чотири-п’ять місяців, тоді як наші служби справляються з аналогічним запитом за два-три місяці. З РФ також усе непросто. Її правоохоронні органи відмовляються виконувати запити української сторони, особливо якщо ті стосуються допитів осіб, стосовно яких у нас було порушено кримінальну справу. При цьому російська сторона посилається на несумісність виконання такої процесуальної дії зі своїм законодавством, але конкретних норм, які б не дозволяли цього здійснити, не наводить. Усі матеріали щодо таких осіб нам пропонують передавати в компетентні органи РФ, що створює правовий глухий кут, оскільки унеможливлює процес збирання доказів.

Італія і «система Івана-покивана»

Можливо, саме тому на тлі головної п’ятірки країн — споживачів «українського товару» Італія з її готовністю допомагати нашим легалам і нелегалам просто вражає. Цього літа підходить до завершення унікальний італійсько-український проект, спрямований на розв’язання... психологічних проблем українських матерів в Італії. «В якийсь момент жінки з Верхніх і Нижніх Петрівців і Теребовлі почали приходити в Представництво МОМ у Римі і просити про психологічну допомогу для своїх дітей, які залишилися в Україні, — розповідає керівник з питань підтримки програм Представництва МОМ в Україні Дайва Вількеліте. — Допомогу надало італійське МЗС, завдяки якому цей проект і народився. Ідея полягала в тому, щоб знайти для українських дітей якнайбільше точок психологічної опори, допомогти побудувати їм «систему Івана-покивана», орієнтовану на вирішення проблеми.

—І як розгортається цей проект? Наскільки місцеві вчителі були зацікавлені в такій роботі?

— Спочатку ми сподівалися, що це їх не дуже зацікавить. Але у зв’язку з високим для даних районів рівнем трудової еміграції практично в кожного з учителів були родичі і друзі, чиї діти опинилися в подібній ситуації. Парадоксально, але педагоги були впевнені: раз мами надсилають дітям гроші, значить у тих усе гаразд, тобто система вимірювання благополуччя була дуже матеріалістична. Звичайно, іноді діти зі сльозами розповідали їм про те, як мама обіцяла зателефонувати і не зателефонувала, але найчастіше про свої проблеми вони не говорили. Чому? По-перше, існував бар’єр учитель—учень, а по-друге, безліч дітей були упевнені в тому, що саме вони є причиною маминого від’їзду за кордон. Креативні лабораторії, запропоновані нашими італійськими колегами, виявилися дуже ефективним і недорогим засобом виявити цю проблему. Купивши пензель, фарби, папір тощо, постеливши на підлогу звичайну клейонку, ми запропонували вчителям і учням створити спільно два об’єкти — емігранта та іммігранта. Під час роботи вчителі вчилися розуміти, які в кого з дітей є психологічні проблеми.

Крім того, ми довго думали над тим, як зробити так, щоб українські мами не витрачали п’ять євро на одну телефонну розмову, а мали можливість спілкуватися зі своїми дітьми нелімітовано. У цьому нам допоміг скайп. Очистивши від вірусів комп’ютерні класи, ми встановили в них веб-камери і запустили програму. Тепер українські жінки можуть зайти в будь-яке італійське інтернет-кафе і спілкуватися зі своїми дітьми стільки, скільки потрібно».

Тіло пішло в діло. Чому?

Попри те що робота з протидії торгівлі людьми проводиться сьогодні в Україні за трьома напрямами — превентивні заходи, реабілітація і реінтеграція жертв, робота із суддями, прикордонною службою і правоохоронними органами, — кількість упійманих злочинними мережами «рибок і риб» не зменшується. Більше того, в МОМ чітко відстежили: після кожної нової інформаційної кампанії кількість дзвінків, що надходять на Національну гарячу лінію (537 і 8 800 5055010), відразу збільшується Так, із січня 2006-го по квітень 2010 року на неї надійшло 39 537 дзвінків, причому більшість додзвонювачів (21 380 осіб) — жінки, котрих цікавили питання, пов’язані із працевлаштуванням за кордоном. Хоча питання про те, чому в нас така кількість бажаючих перелетіти, переплисти, перелізти через державний кордон, ці цифри не знімають.

«Україна — величезна патріархальна країна без культури і навичок поважати жінку, — ділиться своїм баченням проблеми професор юридичного факультету Варшавського університету, довгостроковий експерт проекту із захисту прав дітей і жінок в Україні Ради Європи (РЄ) Моніка Платек. — У вас немає елемента рівності в мисленні. Пробачте мені, але ваше 8 березня виглядає як жарт. За два дні до нього ваші жінки починають готувати і накривати столи, а потім ще два дні стежать за тим, щоб їхні п’яні чоловіки були живі. Це приклад того, як можна знищити раба і при цьому ще й переконати його, що це робиться для його ж блага. Я увесь час чую, що у вас немає грошей, щоб займатися гендером. Але правда в тому, що у вас просто відсутнє розуміння того, що таке гендер...

— Тобто ви вважаєте, що головна причина такої кількості експортованого з України живого товару — не фінансова?

— Ні, головна причина — це ваше невміння сказати «ні!», ставити правильні запитання; незнання, як визначити справжність контракту; добровільна згода на підроблений закордонний паспорт, незаконний перетин державного кордону тощо. Запобігти работоргівлі простіше, ніж ми думаємо. І якщо серйозна робота з протидії торгівлі людьми в Україні не здійснюється, отже, треба запитати: «Кому у вашій державі це вигідно? Хто на цьому заробляє?».

— Моніко, я хочу запитати вас про Об’єднані Арабські Емірати, які — і це прописано навіть у профінансованих ЄС і Радою Європи методичних рекомендаціях — є однією з найголовніших країн-споживачів і замовників живого товару. За словами присутнього на багатьох міжнародних самітах чиновника, представників цієї держави ніколи не просили подати доповідь про те, в яких масштабах і чому в них це явище існує. Ви можете це якось прокоментувати?

— Якого коментарю ви від мене чекаєте?

— Чесного...

— Я не маю ніякого впливу на цю країну. Ситуація з работоргівлею, що там існує, є загальним показником підходу до жінок у цьому регіоні. Можливо, через те, що в них є нафта, вони поводяться так, як їм зручно.
Але я б не звертала на них уваги, а зосередилася на тому, як зробити так, щоб усі, хто їде в цю країну, отримали відповідну інформацію».