Невигадана історія про «правоохорону» в Україні

Роздуми адвоката

Доцільність чи законність? Ця, так би мовити, одвічна дилема постійно збурювала людство. Якщо звернутися до нашого не такого й далекого минулого, то можна пригадати, що чимало співвітчизників дружно писали Сталіну, вимагаючи карати ворогів народу без суду й слідства. І їх карали. Фактично без слідства: вибивалося зізнання нещасного в тому, що, мовляв, він — англійський шпигун, а його друзі — ворожі агенти. Відповідно до теорії відомого Вишинського, зізнання підозрюваного — королева доказів. І... «злочинця» страчували, садили, виселяли, переселяли. Практично без суду, оскільки так звані спецсуди не можна назвати правосуддям.

Можна навести свіжіші приклади. Скажімо, статті на користь доцільності, що протиставлялась законності в улюбленій колись «Літературці». Вважали, що так справедливо! Або, приміром, фільм «Місце зустрічі... », в якому конфлікт між доцільником Глібом Жигловим і законником Володимиром Шараповим — у центрі уваги режисури.

Цікаво, що в цивілізованих правових державах в аналогічних сюжетах завжди тріумфує лише законність. В одному з недавніх американських фільмів (назви не пам’ятаю) в головній ролі судді, що стоїть на варті законності, Майкл Дуглас. Йому протистоїть доцільник слідчий. Він зі своїми помічниками справно знаходить і заарештовує підозрюваних у вбивствах. Суддя ж не менш справно їх відпускає. Справедливість знехтувана? Не поспішатимемо з висновками.

Річ у тому, що докази провини отримані незаконним шляхом. Приміром, з допомогою незаконного обшуку. При цьому ситуація доведена до крайності. В одному з епізодів підозрювані повністю визнають свою провину. Проте цього в умовах правової держави недостатньо. Підкреслимо, зізнання отримані від гаданих убивць без застосування до них методів фізичного чи психічного насильства, лише під тиском добутих слідством доказів. При цьому головний доказ, який свідчить про винуватість, — черевик. Його витягнули слідчі зі сміття, викинутого підозрюваними в бак. Причому витягнули із сміттєвоза в останній момент при завантаженні бака. Здавалося б, немає жодних підстав звинувачувати слідчих у несанкціонованому обшуку. Проте адвокат підозрюваних (зазначимо, наданий їм за рахунок держави) ставить слідчим таке собі безневинне запитання: чи змішалося сміття підозрюваних із загальним? І, отримавши негативну відповідь, заявляє клопотання про їхнє звільнення. Оскільки, мовляв, на огляд майна гаданих убивць і виїмку черевика не було необхідних дозволів. І суддя звільняє їх з-під варти. Це за наявності повного зізнання. Аргументи: апеляційний суд усе одно скасував би рішення суду — санкцію на арешт. Виявляється, що зізнання у правовій державі не має вищої доказової сили. Через це в них не каральна машина, а правосуддя. Причому аргументи про наступні дії з боку апеляційного суду висловлювалися так переконливо, що стає цілком зрозуміло: найменше відхилення від закону з невблаганною неминучістю й невідворотністю буде припинено. Судового контролю за публічною правоохоронною діяль-ністю не уникнути!

Однак потім суддя, після довгих болісних вагань між глибоко внутрішньо усвідомленою законністю й доцільністю, під полегшене зітхання глядачів зважується відмовитися від законності і стати на бік доцільності. Таємно разом з іншими суддями вже апеляційного суду він зважується винести вердикти про винуватість. Підкреслимо, вердикти, що базуються на переконаності, але не на законі, і в силу цього незаконні. Ми, глядачі, не надаємо цьому особливого значення. Головне — справедливість усе-таки узяла гору. Принаймні на нашу думку.

Тоді виявляється, що найбільше справедливості саме в нас. У нашій неправовій державі суддям не потрібно збиратися таємно для винесення вироку й здійснення насправді принципу невідворотності покарання. Наші судді інколи виносять незаконні вироки... цілком легітимно.

У нашій країні доцільністю, внутрішнім чуттям керуються не лише рядові громадяни, а й... суд. Приміром, немає доказів вини, проте суддя ухвалює обвинувальний вирок. Так було, зокрема, у районному суді столиці, де розглядалася справа за обвинуваченням за статтею 144 (вимагання) Кримінального кодексу України. На запитання, чому був засуджений один із підсудних, щодо якого відсутні законні і допустимі докази, суддя відповіла: «Нутром відчуваю, що підсудний винен». Хоча велика й водночас елементарна істина, зафіксована як у всіх основних міжнародно-правових документах з прав людини, так і в Конституції нашої країни, Кримінально-процесуальному кодексі України (КПК), полягає в тому, що суд має діяти виключно на основі законності.

Що таке недопустимі й незаконні докази? Недопустимі докази — це докази, отримані недопустимим способом. Приміром, з допомогою фізичного або психічного насильства чи несанкціонованого обшуку, підслуховування і т.п. Незаконними є будь-які докази, отримані з порушенням закону, КПК. Наприклад, отримані «явки з повинною», припустимо, без фізичного або психічного насильства, але не складені відповідні протоколи. Або зроблений відеозапис допиту, очної ставки, але немає протоколу про її перегляд учасниками цієї дозволеної вже слідчої дії і т.п. Ну, а тепер і приклад.

Чи можна довіряти нашим правоохоронним органам таку грізну зброю, як ст. 144 Кримінального кодексу України? Адже наша технологія попереднього слідства нерідко є зразком правоохоронного, а по суті, правовідторгуваного свавілля.

Якщо вам, читачу, набридне хтось зі знайомих або захочете звільнитися від кредитора, то ви легко, а точніше, сміливо можете позбутися його, посадивши (з допомогою, звісно ж, нашої каральної машини) бідолаху за грати за ст. 198-2 «Примус до виконання... зобов’язань» або навіть... за ст. 144 «Вимагання» Кримінального кодексу України. Досить заявити, що тебе примушують повернути борг або (садити то вже садити) що в тебе вимагають не своє, а належне тобі, твоє майно. Для правдоподібності вимагання цифру вибирай велику. Скажімо, мільйон. Тоді в кожного (а всі ми читали Ільфа і Петрова) виникне невиразне відчуття того, що все це насправді було. Не може бути, скажете ви, щоб «посадили» за самі лише слова, без відбирання грошей. Це по-перше. По-друге, повинні бути якісь докази! Відповімо. Стаття 144 передбачає так званий формальний склад злочину. Це означає, що достатньо вимоги з погрозою... Факт самого витребування майна необов’язковий. Злочин вважається завершеним із моменту пред’явлення вимоги.

Якщо ж кредитор, звертаючись із вимогами і погрозою, був не сам, то це вже частина 2 вищезгаданої статті (попередня змова), а може, потягне і на 3-ю — організована група (організована злочинність). Ну, а коли натякнете, що ви нібито передали гроші «вимагачам», і при цьому називаєте, як уже говорилося, велику цифру, то це вже точно 3-тя частина — від восьми до п’ятнадцяти! Що ж до доказів, то за ними не стане. По-перше, це тільки в «них» проявляється делікатність при добуванні доказів. У нас із цим ніхто не церемониться. По-друге, слідство має спеціальну технологію доведення, відмінну від передбаченої законом. Тобто набір інших, ніж у Кримінально-процесуальному кодексі, стадій «розслідування» та методів. Неприпустимих і незаконних. Яскравий тому приклад — слідча справа, що розпочалася в столичному УБОЗі зразка 1998 року і «успішно» закінчувалася у слідчому відділі прокуратури.

Схема розслідування така. Приїжджають. Проте не на «воронку», як у 37-му, а, скажімо, у вашому авто (приміром, «Фольксваген-Гольф», як було в нашому випадку). Кидаються на чоловіка, який нічого не підозрює (назвемо його А.), що мирно собі йшов із дівчиною. А. вже й забув, що колись намагався одібрати, як пояснить він потім у суді, в боржника свої гроші. Минуло майже півтора місяця після цього. Переодягнені працівники міліції, відрекомендувавшись А. бандитами боржника, б’ють людину, душать її ж шарфом, а потім везуть до «знайомого опера» в міліцію для того, щоб А. «зізнався», що вимагав гроші в потерпілого. Інакше вони його вб’ють. А. погоджується. Життя дорожче.

Повідомити людині її конституційні права, як того вимагає й наш закон, пояснити причину затримки (такого наш закон, на жаль, не вимагає, навіть якщо вас затримують не на місці злочину, а, скажімо, з приводу нібито скоєного кілька місяців тому діяння) — це в наших доблесних борців зі злочинністю не заведено.

«Захоплення» — не тільки театр, ковбойський трюк для глядачів телевізійних передач, що зворушливо стежать, як озброєні до зубів бойовики, офі-ційно звані спецпідрозділами МВС, хизуючись перед камерою, під переможну музику скручують, вкладають на підлогу всіх і вся, у тому числі навіть конторських службовців підприємницьких структур. Проте не подумайте, що йдеться лише про бутафорію. Ні. Це дуже важливий етап технології, мета якої — приголомшити, налякати до смерті людину, придушити в ній будь-яку гідність, зомбувати, змусити забути про якісь там права. Після такої процедури кожен, кого доставлять до кабінетів оперів, готовий буде на все, тільки б скінчився цей кошмар. Такий зміст оперативних дій не передбачений Законом про оперативну діяльність. Проте це тільки початок театру, тривалої трагедії з багатьма подальшими діями.

Наступне дійство (етап технології) називається «явка з повинною». Побиту, як потім з’ясується в суді, людину починають допитувати. Така подія відбувалася в рамках кримінальної справи, про яку йдеться. 4 лютого 1999 року п’ятеро осіб було заарештовано за скоєння нібито вимагання — діяння, передбаченого ст. 144 КК. Ми зумисне не написали «затримані за підозрою...» Тому що все, що коїлося після арешту, було спрямоване, якщо вдатись до «борцівських» термінів, на утримання, на те, щоб не розібратися, а «посадити», підвести до максимально можливих термінів ув’язнення. Верховний суд називає таку технологію перетворення людини на злочинця «такою, що має відвертий обвинувальний ухил», — «одностороннім, неповним, необ’єктивним попереднім слідством», здобреним спробою надання «новій технології» видимості відповідності тому, чого вимагає закон.

Таким чином, те, що робиться відповідно до «технології», — грубе порушення і Конституції, і КПК. Зокрема, конституційні права на свободу і недоторканність особи, а також п. 1 ст. 113 «Початок провадження попереднього слідства», відповідно до якого, «попереднє слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи й у порядку, передбаченому даним Кодексом».

Продовжимо розповідь про справу. Заарештованим відмовляють у послугах адвоката, хоча двоє з них, відповідно навіть до міліцейських протоколів, вимагають захисника. Усі дружно пишуть «явки з повинною», намовляючи на себе. Фабула діяння написана з допомогою співробітників міліції. Цей факт щодо справи № 20-2683 зараз уже встановлений фахівцями Київського НДІ судових експертиз, які підтвердили, по суті, те, що говорили на суді підсудні. А саме: текст «зізнання» написаний виконавцем у співавторстві з іншою особою, у межах задуму останньої. Остання ж — це особа... «яка володіє навичками упорядкування юридичних документів, пов’язаних із розслідуванням справ». У тексті зізнання «відбилися ознаки психічного напруження значного рівня»... причинами появи яких «могли бути... наявність загрози життю, здоров’ю виконавця... необхідність виконання поставленого завдання в... стані фізичного болю».

Оперативно (встигнути б до прокурора, адвоката) проводять, із порушеннями закону, решту слідчих дій. Зокрема «пізнання» заявником підозрюваних. Так, при проведенні пізнання підозрюваних потерпілим один із оперів виходив з кімнати, де відбувалося пізнання, після того як поняті та підозрюваний зайняли місця, і був відсутній хвилин десять, після чого зайшов до цієї кімнати разом із потерпілим. Той прямо з порога тикає пальцем у підозрюваного, який різко відрізняється зовнішнім виглядом від решти осіб, що пропонувалися для пізнання. Все це чудово видно на відеозаписі цієї слідчої дії. Відеозапис, що, до речі сказати, не проглядався її учасниками (відсутні відповідні протоколи), протоколи пізнання свідчать про те, що слідчий навіть не запитав потерпілого про ознаки, за котрими той нібито впізнав підозрюваного. На одному подиху, знову-таки під погрозами, отримують повторні (примусивши повторити явку з повинною) свідчення. Називають їх свідченнями підозрюваних. Про те, що все це побудовано на міліцейській брехні, є фактичною фабрикацією матеріалів справи, свідчить такий факт. Підполковник і майор міліції наступного дня після затримки підозрюваних сфабрикували ще й матеріали адміністративного правопорушення. Хто сумнівається у спритності цих старших офіцерів, може проглянути адмінматеріали справи № 6-429/14, що зберігається в Московському районному суді й прилучені до кримінальної справи № 20-2683. Спритні офіцери, забувши про офіцерську честь, написали рапорт про те, що підозрюваний у скоєнні злочину хуліганив у Московському районі столиці. Тоді як він фактично вже перебував під арештом (підтверджується міліцейським рапортом та іншими доказами). Таке дійство нашої технології відоме кожному адвокатові. Воно — її неодмін-ний атрибут. Використовується з метою резервування часу для вибивання «визнань», отримання свідчень без доповіді про затримку прокуророві і, звісно ж, без порушення кримінальної справи. А суд? Як реагує на міліцейські викрути? Та він же теж наш і на основі таких рапортів, а також «зізнання порушника» виносить постанову про адмін-арешт на 10—15 діб. Так сталося і в нашому випадку.

Проте інших доказів, крім зізнання, по суті, самообмови, заяви «потерпілого» і «пізнання» ним підозрюваних, — немає. Тому одного з підозрюваних роблять «свідком». Це також передбачено спеціальною технологією. Як з’ясувалося в ході судового засідання, показання свідків були сфальсифіковані. Допитані як «свідки» родичі й товариш потерпілого, яким відомо про те, що сталося... зі слів самого потерпілого. Проведено без участі самих обвинувачуваних відтворення обстановки й обставин події, на яке понятими запрошені товариші по службі потерпілого... До речі, огляд місця скоєння інкримінованого злочину не проводився. Тоді це могло б пролити світло на справжню картину подій. Не задовольнялися й інші клопотання адвокатів, які могли б зіграти істотну роль у встановленні істини в справі. Усе вже було вирішено.

Хоча обвинувачувані й відмовилися від своїх «зізнань» відразу ж, щойно припинилися побиття і погрози, справа вже рухалася суто обвинувальним руслом. Закін-чено із солідним букетом слідчих порушень (їх понад 30). Причому обвинувальний висновок підписаний прокурором, який залишив у цій-таки справі багато власних слідів порушення закону. Незаконні й неприпустимі докази легалізовані затвердженим обвинувальним висновком. Усе. Скаржся хоч в ООН. Каральна машина запущена, набрала обертів і вийшла на фінішну пряму, звану судовим слідством. У нас, на відміну від інших правових держав, на цьому етапі не перевіряється законність методів слідства, збирання доказів, а узаконюються незаконні слідчі дії, обвинувальний висновок. Бо якщо суд ухвалить виправдувальний вирок, то хто відповість за незаконний арешт, утримання (понад півроку) під вартою і т.п.? Тому якщо людина перебуває в СІЗО, її практично ніколи не виправдовують. Ніхто із суддів не хоче «псувати стосунків» із прокуратурою.

Якщо ж, у рідкісному випадку, суддя ухвалить виправдувальний вирок, то відразу з’явиться прокурорський протест. Таким чином спеціальна технологія «перемелювання», перетворення нормальної людини в злочинця відпрацьована і налагоджена. Довести протилежне, виправдатися практично неможливо. Кожна ланка цієї «м’ясорубки» грає свою функціональну роль, невблаганно і неминуче наближаючи «справу» до заздалегідь визначеного результату. Результату, продиктованого завданням вийти на потрібну цифру «розкриваності», здійснення «насправді» принципу невідворотності покарання. Звідси — не тільки обвинувальний ухил, що виключає будь-яку об’єктивність, а й підтасування слідством фактів. Підтасування, що межує зі службовим злочином і прямо підпадає під його ознаки. Проте чи були випадки притягнення працівників правоохоронних органів до кримінальної відповідальності? Майже не було.

Отже, сфабрикована кримінальна справа посилається до суду. Чому сфабрикована й чому все ж таки посилається?

Сфабрикована тому, що обвинувачення грунтується на недопустимих і незаконних доказах; тому, що грубо порушене право підозрюваних на захист. Тому, що слідчі дії, і зокрема допити, оформлені у вигляді явок із повинною, розпочалися до порушення кримінальної справи. Фахівці Київського НДІ судових експертиз, дослідивши текст явки, визнали, що він надиктовувався підозрюваному; тому, що підроблялися підписи підозрюваних і свідків; тому, що слідство грунтувалося на показаннях свідків, що не можуть бути такими; тому, що... перелік обгрунтувань фабрикування справи можна було б продовжувати ще довго.

Отже, справа в суді. Підсудні послідовно розповіли про події, які відбувалися насправді, про те, що на них чинили фізичний і психічний вплив, обман, шантаж і застосовували інші недозволені методи слідства. Проте суддя безапеляційно заявила, що вона взагалі не знає, що таке недозволені методи слідства, і брати до уваги таких заяв не буде. Тим часом у постанові № 3 від 25.03.88 р. пленум ВР України зажадав від суддів приділяти особливу увагу перевірці заяв про недозволені методи слідства та інші порушення законності, що могли спричинити самонамову і давання інших помилкових свідчень. Коли в суді з’ясується, що докази підсудного про застосування незаконних методів обгрунтовані і суд не може їх перевірити, справу потрібно послати на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти або необ’єктивності попереднього слідства. Постанова пленуму ВСУ № 7 (п. 4) від 30.05.97 р. зобов’язує суддів, розглядаючи кожну справу, перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обгрунтовують висновки про винуватість особи у скоєнні злочину, отримані відповідно до норм КПК України. Якщо буде встановлено, що ті або ті докази були отримані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обгрунтуванні обвинувачення у вироку.

У цілому, судовий розгляд підтримував обвинувальний ухил, заданий слідством: безпідставно відхилялися клопотання про допит свідків підсудних, які могли б допомогти встановити істину в справі; грубо обривалися клопотання адвокатів підсудних. Суддя не приховував своїх намірів підтвердити обвинувальним вироком висновки слідства. І це попри те, що воно велося особами, у чиїх діях є склад не одного злочину. Тим самим були порушені конституційні принципи судового процесу — змагальності сторін, свободи в наданні сторонами своїх доказів.

Таким чином, неконституційними методами відправлення правосуддя для підсудних були створені нездоланні перешкоди для реалізації прав і свобод людини, порушені як національне право, так і міжнародно-правові норми. Слідчий апарат, прокуратура, суд виявилися не готовими застосовувати ст.62 Конституції про те, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом; особа вважається невинною в скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її провина не буде доведена в законному порядку.