ЮРИСТ-УНІВЕРСАЛ СХОЖИЙ НА ДИНОЗАВРА

Хто ж усе-таки міг би готувати юристів? Щодо цього існує кілька міфів. Спробуємо роз- глянути їх у контексті сучасних реалій.

Міф перший: «Державна освіта краща за приватну».

Розпад економічних і полі-тичних систем, поява підприємництва, пов’язаного переважно з невиробничою сферою, — все це, разом зі зникненням гарантованої зайнятості, спричинило зменшення попиту на багато технічних спеціальностей і різке його збільшення на юридичну освіту. Відкрилися недержавні вузи з підготовки юристів, юридичні кафедри, факультети у вузах різноманітних профілів. Природно, це викликало негативну реакцію тих, хто раніше монопольно готував правознавців. Тим більше, що якість підготовки юристів в окремих вузах на периферії нерідко справді була не на рівні. Почалися атаки на тих, що зазіхнули на святая святих — підготовку юридичних кадрів. Було створено державну атестаційну комісію (ДАК), грізну «фахову раду» з права (зазначимо, з керівників та викладачів вузів — монополістів підготовки юристів), проведено ряд нарад, конференцій, пов’язаних із пожорсткішанням порядку ліцензування, квотування й атестації за фахом «правознавство». Організовано перевірки вузів, які готують спеціалістів-правознавців. Для цього створено «трійки» (за аналогією, як підмітив Г.Щокін, із 37-м роком) перевіряючих, котрі завзято вдалися до каральних заходів, аби анулювати, призупинити дії ліцензій. Справа дійшла навіть до Верховної Ради. У двох її профільних комітетах відбулося слухання питань про поліпшення якості підготовки юристів. Лунають заклики й вимоги заборонити взагалі вузам недержавної форми власності готувати юристів. А в Генеральній прокуратурі є наказ про прийняття на роботу до цієї системи лише тих юристів, котрі мають дипломи державних вузів України.

Відтак маємо, на жаль, порушення конституційних норм і принципів рівноправності всіх форм власності. Порушено права громадянина, людини в реалізації права на працю, вибір професії, роду занять. Знову, на жаль, не забезпечено рівність прав на обій-мання посад у держапараті. Порушено й інші закони: про підприємництво, обмеження монополізму й недопущення недобросовісної конкуренції. Перелік порушень закону можна продовжити, але, головне, що всі ці незаконні заборони й обмеження підготовлені й лобіюються тими силами, які претендують на монополізм у підготовці законників. Отже, проблема — хто (який вуз) може готувати юристів?

Обговоримо проблему з державних, а не місницьких інтересів. Вона має два аспекти. Перший — організаційні передумови підвищення якості навчання, і другий — оптимізація витрат на підготовку юристів.

Стосовно першого аспекту. Створення організаційних передумов поліпшення якості підготовки передбачає не обмеження, а розширення ринку освітніх послуг. Про важливість чесної та здорової конкуренції говорить ректор приватного Міжнародного інституту лінгвістики та права Х.Хачатурян у статті «Освіта: державна чи приватна — чи не все одно?» («Зеркало недели», 24.06.2000 р.) Він має рацію. Перемогти має сильніший. Але, підкреслює, не з допомогою заборон та обмежень, а шляхом надання послуг найвищої якості, що відповідають вимогам сьогодення. А це й ефективна концепція освіти, і якісні методи її реалізації (хороші виконавці, добре обладнані приміщення, раціональні й достатні потоки правової інформації — підручники, нормативний матеріал, комп’ютерна база, нові інформаційні технології з автоматизованим робочим місцем (АРМ) юриста, інше технологічне та інформаційно-технічне забезпечення).

Вважати, що в державних вузах усе це апріорі краще, ніж у приватних, означає не знати нинішньої ситуації на цьому ринку послуг.

Уже сьогодні загальновідомо, що Міжрегіональна академія управління персоналом, Міжнародний інститут лінгвістики та права є взірцями зразкової організації навчання.

Звичайно, не можна не враховувати й тієї обставини, що вузи, колишні монополісти, готують правознавців уже не один десяток років. А приватна юридична освіта щойно відзначила п’ятиліття. Звичайно, у Харкові і свої школи, й матеріально-технічна база, створювана протягом десятиріч. Але якщо така сильна ностальгія за минулим, то хіба не в стилі соціалістичних традицій співпраця, взаємодопомога? Адже фахівці з «Фахової ради» могли б не знищувати суперника, а допомогти його становленню, що сприяло б і інтересам нації, і юриспруденції в цілому.

Стосовно оптимізації витрат (другий аспект проблеми), то, ймовірно, з огляду на нинішнє фінансове економічне становище нашої держави, й справді можна відмовитися від бюджетного фінансування підготовки юристів. В іншому разі ситуація надто вже схожа на народну казку, в якій битий небитого везе. Процвітаючи в царині підготовки юристів, великі державні вузи ще й відбирають у знесиленої країни не такі вже маленькі суми. Щодо можливої нерівності в доступі до вищої юридичної освіти, то, по-перше, варто впорядкувати розмір плати, яку стягують за навчання в державних вузах. Зокрема, ми розробили таку методику її розрахунку, що надає оплаті навчання значно більшої прозорості. Це, з одного боку, зніме запитання абітурієнтів, що виникають постійно, а з другого — дозволить витрачати зібрані кошти більш цілеспрямовано й контрольовано.

По-друге, держава могла б узяти на себе безплатне навчання найбільш розумних і найменш забезпечених студентів (а не «абстрактний» відсоток від ліцензованого обсягу). Таким чином, діяв би справедливий принцип адресної допомоги з боку держави. Нині ж, як видно зі статті Г.Щокіна «Нове літочислення в юридичній освіті України: 37-й рік» («ДТ», 1 липня 2000 р.), який посилається на результати со-ціального дослідження, проведеного в лютому 2000 р. Українським інститутом соціальних досліджень, — на бюджетні місця для навчання майбутніх юристів потрапляють далеко не найбідніші й не найбільш обдаровані.

Доцільно, на нашу думку, запропонувати такий механізм. Держзамовлення на підготовку юристів (і відповідне фінансування під нього) одержують вузи регіонів, які виграли конкурс на кращу організацію підготовки юристів. Очевидно, такі конкурси мають проводитися на засадах публічності, гласності, рівноправності вузів усіх форм власності й про-фільної спрямованості. Фінанси, отримані під держзамовлення, повинні, під контролем громадськості, використовуватися насамперед для навчання дітей із малозабезпечених родин, переважно сиріт, напівсиріт, котрі успішно склали іспити.

Здається, такі механізми найбільш ефективні й у боротьбі з корупцією, проблема якої в державній сфері освіти залишається не менш (а може, стає й більш) гострою.

Наступний міф — готувати юристів мають тільки спеціалізовані вузи. Але таких в Україні серед цивільних вузів чи не два: у Харкові й Одесі. Тому викладена точка зору відразу ж відкидається існуючою практикою: навіть серед вузів-монополістів у юридичній освіті є університети. Але «старі» університети, як правило, із полі-технічним спрямуванням. А як бути з новоутвореними університетами й академіями, котрі є вузькопрофільними? Скажімо, в галузі управління (Міжрегіональна академія управління персоналом), транспорту (Український транспортний університет, Одеська морська академія), інші технічні, сільськогосподарські вузи? Їх що — не пущати? Не поспішатимемо з негативною відповіддю.

Існує дуже поширена думка про те, що юрист, мовляв, «повинен знати всі закони» (міф третій). Це зовсім не так. Законодавство регулює, практично, всі сторони суспільної життєдіяльності. Воно настільки широке, що навіть найобдарованіша людина, володіючи суперсучасною технікою, не змогла б опанувати й активно (правильно) використовувати наявну правову інформацію. Не кажучи вже про те, щоб удосконалювати нормативні документи. Прагнучи охопити все, нарощуючи розмаїтість інформації, ми зменшуємо глибину знань, яка в цьому разі рухатиметься до нуля. Універсал, за жартівливим висловом Бернарда Шоу, — це той, хто знає «нічого, але про все».

В юридичній науці універсал уже давно асоціюється з динозавром. Те ж саме стосується й (у т.ч. й «Фахової ради» з права) юристів-викладачів, котрі «знають усе». А готуємо ми все-таки універсалів (для цивільних вузів передбачено лише один фах — «Правознавство»). Спеціалізацій, що традиційно вирізняються: адміністративно-правова, слідчо-прокурорська, криміналістична, господарська, — сьогодні замало для ефективної фахової діяльності. Ті ж самі слідчі прокуратури, які вивчали в дуже обмеженому обсязі фінансове, банківське, біржове право, практично не знаючи бухгалтерського обліку, економіки підприємств, податкового законодавства, у тому числі й можливостей його «обходу», потрапляють у безвихідь, розслідуючи злочини в економічній сфері. А саме таких злочинів сьогодні найбільше в загальній кількості правопорушень в Україні. І саме вони завдають країні найбільших збитків.

Водночас, наприклад, студенти МАУП, котрі спеціалізуються на праві, що відноситься до комерційної сфери (банківське й ін.), могли б компетентніше розслідувати злочини саме в цій сфері.

Отже, життя потребує внесення змін до сформованих уявлень про юридичну освіту, більш гнучкого реагування на запити практики. Скажімо, можна було б вивчити доцільність запровадження такого юридичного фаху, як «Комерційне право». Тоді, поруч із правознавцями-універсалами, одержали б право на життя й фахівці з комерційного права.

Більше того, в окремих галузях, і зокрема в транспортних, обсяг спеціалізованого законодавства настільки великий, а роль його настільки значна, що в співвідношенні «загальне та спеціальне» останнє набуває більшої питомої ваги. У цьому разі доцільно, в інтересах практики, якій усе-таки має служити освіта, зберегти спе-ціальність «Транспортне право», яку кілька років тому успішно ліквідували. Життя ж показує, наскільки відсталість, бюрократизм і рутинерство небезпечні в освіті. Зокрема, відсутність кваліфікованих юристів у царині транспортного (міжнародного транспортного) права змушує звертатися до закордонних спеціалістів, приміром Англії, скандинавських країн, де, до речі, успішно готують фахівців морського права. А це сотні доларів за кожну годину роботи й десятки тисяч — тільки за ведення справи. Невчасне звернення по юридичну допомогу як під час укладання міжнародних договорів, так і в разі конфліктів спричиняє величезні грошові штрафи, арешти й конфіскації суден Українського флоту. Переконаний, ефективність використання Україною транспортних коридорів, визначених ЄС, також значною мірою залежатиме від того, чи будуть у нас спеціальності з транспортного права, чи ми й надалі штампуватимемо виключно знавців усього права, як правило, внутрішнього (за традиціями колишньої «залізної завіси»).

Найчастіше організаційно-правове реформування, підготовка проектів законів гальмуються саме тому, що юрист «знає, чого робити не можна (тобто знає закони), але не знає, що робити потрібно» (йому не відомо, як конструктивно можна поліпшити чинний регламент). Іншими словами, необхідне оволодіння системним підходом, методами моделювання й іншими інженерними знаннями, яких сьогодні майбутній правознавець не отримує. А саме такі знання могли б даватися швидше не юридичними, а, скажімо, «управлінськими» вузами на етапі підготовки, названому магістратурою. Ці знання знаменуватимуть появу юристів нової генерації, наприклад «правознавців-управлінців».

Звісно ж, потрібна концепція реорганізації правової підготовки. Таку концепцію, спрямовану на розв’язання існуючих у юридичній освіті проблем, ми підготували. Вона містить ідеї «стиснення» правової інформації, обмеження так званого репродуктивного методу й використання методів адаптивного та конструктивного навчання (присвоєння знань).

Полігоном для практичної реалізації концепції міг би слугувати експериментальний потік майбутніх правознавців-управлінців кваліфікації «магістр». Підготовлені на основі розроблених нами (відповідно до концепції) проектів навчального плану й робочих програм правознавці-управлінці вкрай потрібні народному господарству. Вони володіли б знаннями про те, як має бути, а не тільки про те, що є сьогодні; знаннями, як конструктивно (практично — результативно) змінити закони таким чином, щоб вони закріплювали найбільш раціональну організацію діяльності, сприяли утвердженню й забезпеченню прав і свобод людини, інтеграції України до європейського та світового простору.