Хлібний бунт?

Минулої суботи у виправно-трудовій колонії (ВТК) № 30, розташованій у Львові, кілька десятків ув’язнених завдали собі тілесних ушкоджень. Щодо кількості зеків, які взяли участь у цій акції протесту, існують різні думки. Хтось (правоохоронці) каже про двадцять чотири ув’язнених, хтось (представники ув’язнених на волі) — про сорок. Скільки позбавлених волі травмувало себе насправді, сказати немає можливості, оскільки стороннім доступ у режимну установу закрито. Ні журналістів, ні представників правозахисних організацій, ні матерів учасників акції на територію колонії не пускають. Принаймні власкору «ДТ» не вдалося вийти на того, кому з перелічених вище категорій вільних громадян було надано привілей спілкуватися з учасниками масового покалічення в «тридцятці».

Кого точно пустили в цю зону, то це спеціальну комісію, сформовану з працівників управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Львівській області і працівників обласної прокуратури. Комісія ця поки що не поспішає оприлюднювати результати перевірки. Чи то з великою кількістю народу потрібно провести роботу, чи то перевіряльникам бракує часу створити пристойну «легенду», яку можна було б без особливих наслідків для тюремної системи видати громадськості.

За словами заступника прокурора Львівської області Володимира Гураля, насправді порізала собі вени лише одна людина, а решта просто «порізали шкіру на руках», ще одна зашила собі рот. З якої причини зеки так «несерйозно» протестували? Той-таки пан Гураль вважає, що львівські ув’язнені тим самим бажали підтримати своїх колег із Харківського СІЗО (№ 13), які травмували себе подібним способом 8 травня, прагнучи вплинути на адміністрацію ВТК з метою ослаблення режиму. З боку адміністрації, як запевняє заступник прокурора області, порушень не було.

Самі учасники протесту через виконавчого директора Української асоціації Міжнародної амністії Антоніну Тарановську довели до відома громадськості цілком іншу версію цих подій. За їхніми словами, протест був спрямований проти нелюдських умов утримання, які виявляються в поганому харчуванні і незадовільному медичному обслуговуванні. Відповідно до даних того самого джерела, управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Львівській області і прокуратура ігнорували скарги, які подавалися засудженими.

Зібрати інформацію, яка підтверджувала б чи спростовувала претензії до згаданих структур, автору цих рядків не вдалося. Спеціальна комісія з усіма своїми повноваженнями і доступами обіцяє дати свій висновок лише наступного тижня. За інформацією «ДТ», головна можлива причина «львівського тюремного бунту» полягає в умовах утримання, зокрема — харчуванні ув’язнених.

У принципі, тюремна дієта ніколи не відрізнялася якістю або достатньою калорійністю. За всіх часів зеки знаходили різні додаткові джерела підживлення. Донедавна зеки «тридцятки» (тут і далі ми описуємо «львівський інцидент», спираючись на дані, набуті з неофіційного джерела) якось зводили кінці з кінцями, одержуючи продукти як оплату праці на тюремному меблевому виробництві. Причому ця праця не завжди могла бути добровільною. Тюремне начальство карало представників контингенту засуджених роботою з деревом за ті або інші провини, які начальникам знаходити було неважко. Крім того, «розрахунки продуктами» також мали свою специфіку. Взагалі з ув’язненими належало б розраховуватися грошима. Але вони одержували пайки в тюремному магазині, за цінами, які відрізнялися від цін на відповідні продукти, реалізовані «на волі». І продукти харчування з тюремного магазину не були дешевшими від продуктів по той бік «колючки». Однак це — деталі.

Справжня проблема з харчуванням виникла, коли в країні востаннє змінилася політична влада. Поширена думка, що кожне тюремне виробництво має своїх хазяїв у... депутатському середовищі. Опосередковано на можливість такого факту вказує та обставина, що вагома частина товарної продукції (різні вироби з натурального дерева з елементами різьблення й інкрустації: ікони, шкатулки, шахи тощо), виробленої в «тридцятці», йшла на експорт. А проганяти такий товар через кордон без відповідного «даху» неможливо.

Отож, зі зміною політичної конфігурації в парламенті (чи обласній раді?) мав змінитися і, так би мовити, куратор «тридцятки». Усі ці коаліційні труднощі і відповідно — невизначеність із «дахом» призвели до того, що товар від тюремних умільців було складовано, проте традиційними каналами не відправлено. Ясна річ, зеки — не депутати: у них немає відповідних заощаджень, щоб можна було невизначено довго вичікувати. Тим більше, що у рецидивістів (ВТК № 30 — «змішана зона», де утримуються і серйозні злочинці, з кількома «ходками»), можна сказати, зникла підтримка ззовні. Раніше їх «підігрівали» з волі. Сьогодні, коли лави авторитетів на свободі порідшали (немає значення, за чиєю волею — правоохоронців чи злочинних угруповань іноземного походження), українська зона «животіє». Збіг перелічених політико-економічних чинників і спровокував самовільне кровопускання у ВТК № 30. А події в Харківському СІЗО, мабуть, можна розцінити як підпал гнота переповненої порохом діжки. У самому Харкові ув’язнені протестували проти операції «Щит», яку напередодні Дня Перемоги проводили тамтешні тюремники (у в’язницях існує така практика — перед головними святами шукати по камерах «сторонні предмети»). Будемо сподіватися, що згадана комісія зможе перевірити на відповідність істині і цю версію.