БУНТ НА КОРАБЛІ

Трапляються у нас ще іноді дивні, прямо скажемо, судді. Вони не дорожать потенційно дохідним місцем і чомусь вірять, що судова система може й повинна працювати не так, як зараз, а зовсім інакше. Один із таких суддів, який із невідомих причин не погодився дотримуватися заведених у касті правил, і насамперед обітниці мовчання, — суддя Подільського райсуду столиці Руслан Роженко. Суддя, який відправляв розглянуті ним справи у свій же суд... поштою, а потім ще й оселився у власному кабінеті, притягши туди розкладачку. Він дозволяє собі писати звернення із вказуванням фактів зловживань наділених владою суддів і чиновників від правосуддя. Серед інших дивацтв не можна не відзначити спорудження ним за власні гроші «клітки» для підсудних у залі судових засідань. Про те, чого намагався добитися суддя, йтиметься нижче. Наразі ж він бореться за те, щоб його звільнення з роботи було визнане незаконним, і наводить досить переконливі аргументи.

Суддя Роженко подав доповідну в Управління юстиції, в якій стверджує: голова Подільського районного суду м.Києва М.Гудзь і начальник Київського управління юстиції Д.Сокуренко зловживають службовим становищем. Очікував належної реакції. Дочекався обшуку у власному кабінеті, звинувачень в упередженості при розгляді справ. Дочекався також, що стосовно нього було порушено п’ять дисциплінарних проваджень. Ця справа, яка складається з двох томів, містила всі скарги громадян, написані на суддю Роженка за всі роки його роботи. Дарма що порушень при перевірці цих скарг Управління юстиції в м.Києві не виявило. Адже результатів цих перевірок у грубезній справі немає. До речі, про скарги. Матеріали справи містять заяву громадянки, котра свідчить, що скаргу на суддю Роженка її змусив написати голова суду М.Гудзь.

У рішенні Вищої ради юстиції, що безпосередньо стосується судді, фігурує низка документів, які, всупереч закону, взагалі не були предметом розгляду кваліфікаційною комісією. Наведені «факти фальсифікації» суддею матеріалів справ спростовуються документально і самі добряче скидаються на фальсифікацію.

Так, суддю звинувачують у тому, що в справі одного громадянина вирок не був оголошений. Хоч існує розписка самого засудженого в одержанні копії вироку. Комісія не рекомендувала звільняти Роженка за порушення присяги.

Довідка-характеристика, яка міститься в дисциплінарній справі, судді Роженку для ознайомлення не видавалася. В результаті виявилося, що документ цей містить деякі, з дозволу сказати, неточності. У матеріалах засідання Вищої ради юстиції на підставі цієї довідки зазначається, що за перший квартал 2002 року суддя Роженко розглянув одну кримінальну справу і жодної цивільної. Насправді журнал судових засідань зафіксував 333 справи, розглянуті за цей період суддею. Це дані станом на той день, коли складалася довідка-характеристика судді. З тієї ж довідки-характеристики випливає, що судді Роженку неодноразово заявлялися обгрунтовані відводи. Хоча документально підтверджено, що сам голова суду М.Гудзь цих відводів не задовольняв через їх... безпідставність.

Всупереч усталеній думці, виносити сміття з хати буває дуже корисно. Особливо в тих випадках, коли хатинка забита ним під самісінький дах. Тому пропонуємо увазі читачів «ДТ» інтерв’ю з Русланом Роженком.

— Руслане Євгеновичу, чому ви вдаєтеся до таких екстремальних методів, і взагалі — з чого почалася ця ваша боротьба? — Ще тільки прийшовши працювати суддею, я завадив кланам керівництва управління юстиції й іншим особам ввести в раду суддів Києва і кваліфікаційно-дисциплінарну комісію осіб, зручних для них, але таких, які геть не володіли ситуацією. Це були фактично іногородні кандидати, котрі на той час дуже недовго пропрацювали в столиці. Я рекомендував інших суддів, за яких конференція й проголосувала. Це дуже не сподобалося. Як і те, що я порушив питання про матеріально-технічне забезпечення суддів. Про те, чому один суддя стоїть на квартирному обліку півроку й отримує житло, а інші очікують своєї черги по три-чотири роки і змушені вирішувати свої проблеми через звернення до суду. Мав я необережність заступитися й за відомого суддю Ю.Василенка (суддя, котрий порушив кримінальні справи стосовно Президента України, про що докладно розповідало «ДТ»).

Наблизився термін переобрання Ради суддів м. Києва. Тоді ж проводився з’їзд суддів України. Під час обговорення кандидатур виходили з того, якою буде реальна віддача від конкретного судді. Колектив Подільського райсуду столиці рекомендував на Раду суддів Києва мою кандидатуру, а на з’їзд — суддю Чумаченко. Щоправда, у результаті в з’їзді суддів чомусь узяв участь голова нашого суду Микола Гудзь.

Що стосується Ради суддів, то я був обраний кандидатом. До речі, у Раду суддів входять переважно голови судів, у кращому разі — їхні заступники. Отож, щоб зняти мою кандидатуру, фабрикується дисциплінарне провадження, згодом визнане абсолютно безпідставним.

Коли мені передали позовну заяву, про яку йшлося в дисциплінарному поданні, на ній не було навіть дати реєстрації. Матеріалів справи мені взагалі не передавали. Вивчивши заяву, я дав сторонам досить часу на усунення недоліків. Надаючи таку можливість, я діяв відповідно до закону. Згодом до мене надходять документи, які свідчать... що ця справа була зареєстрована дев’ять місяців тому і нею займався інший суддя. Виявилося навіть, що вона вже призначалася до розгляду, неодноразово відкладалася тощо. По суті, за ці дев’ять місяців справа не розглядалася жодного разу, навіть особи не встановлювалися. І все це послужило підставою для того, щоб відкрити дисциплінарне провадження стосовно мене. Звісно, комісія відмовила в притягненні мене до відповідальності. Але на конференції начальник Київського міського управління юстиції Д.Сокуренко порушив питання про зняття моєї кандидатури у зв’язку з цією «дисциплінаркою». Що, до речі, викликало нерозуміння серед суддів, і я був обраний. Причому, якщо не помиляюся, «проти» проголосував лише один.

Далі обирається голова Ради суддів. Відомий у Києві М.Замковенко рекомендує Н.Фадєєву. Я обурився, кажу, що вона як голова суду не має права обіймати цю посаду. Але мені відповіли, що я читав закон не в тій редакції. І ось протягом п’яти років Рада суддів не скликалася жодного разу. Попри те, що в той період масової реорганізації районів перепризначення на посаді голів судів мали погоджуватися з Радою суддів. То хто затверджував ці кандидатури від імені Ради? — Давайте поговоримо про те, з чим ви були не згодні в діяльності Подільського районного суду.

— Наприклад, із тим, що в Подільському райсуді неможливо здати справи в канцелярію. Адже ніде, у тому числі в інструкції з діловодства, не передбачено здавати справи в канцелярію через резолюцію голови суду. Це фактично свого роду цензура. Однак є конкретні факти, коли голова суду відмовлявся завіряти рішення судді, заявляючи стороні у справі: «Я почитаю це рішення й подумаю, завірятиму вам його чи ні». А йдеться ж про акт, прийнятий ім’ям держави Україна, що набрав законної сили і обов’язковий для виконання. Громадяни походять-походять та й починають писати скарги, якими суд, до речі, просто завалений.

Канцелярія у нас приймає розглянуті справи тільки з резолюцією голови. Секретар бере всі справи, іде в приймальню, стоїть там у черзі. Зрозуміло, що накладання такої резолюції не узгоджується із законом, оскільки голова суду не є процесуальною фігурою у справі. Якщо справа перебуває у мене у провадженні, я несу персональну відповідальність за прийняте рішення. Моє завдання — прийняти законне рішення і віддати справу в канцелярію.

Готову справу записуєш у журнал судових засідань, але не можеш здати. Оскільки в черзі до голови можна стояти три-чотири години.

Згодом на понеділковій планірці з вуст голови можна почути коментар типу: «Такому-то судді я рішення не завірив» або «роби, що хочеш, рішення цього я не завірятиму». У мене досі шоковий стан від таких висловлювань. Не кажу вже про тон і зміст інших текстів. У присутності технічного персоналу стосовно мого колеги, наприклад, говорилося, що він хабарник, зацікавлений суддя. А всім нам, суддям, заявляють, що ми — некваліфіковані, нам тут не місце тощо.

Отож, я заявив на зборах, що ці навмисні дії з перешкоджання здаванню справ мають протизаконний характер і що я цим не займатимусь. Я сказав, що таким чином навмисно створюються умови, коли працювати в суді стає неможливо. Після зборів спеціально пішов подивитися протокол. У протоколі читаю, що голова б’ється, мов риба об лід, аби... змусити суддю Роженка належним чином виконувати свої обов’язки і здавати справи в канцелярію.

До речі, і заява на відпустку в мене теж не приймається. Хоча я планував іти відповідно до графіка відпусток, узгодженого заздалегідь — за рік. Цю заяву я також мусив відіслати поштою, рекомендованим листом.— А що, всі судді у вашому суді змушені відправляти свої справи для «візування» головою?

— Так, усі. Тільки після того, як отримано візу голови, вирушаєш у канцелярію. — І без «візи» канцелярія справу не прийме?

— І не прийме, і печатки не поставить. А без цього рішення не можна відправити на виконання. Тому я й відсилав справи поштою. Окрім кримінальних, відсилати які поштою просто не ризикнув.

Ще один цікавий, скажімо так, нюанс. Суд просто завалений скаргами громадян, зокрема на порушення термінів розгляду та здавання справ. А відкриєш журнал судових засідань — там зафіксовано, що всі справи приймаються за три дні, максимум — за тиждень.

До речі, журнал судових засідань, куди заносяться дані щодо руху справ і результати їх розгляду, може протягом двох-трьох місяців перебувати «на перевірці» у голови суду. Оскільки через відсутність цього журналу здати справи в канцелярію суду неможливо, весь цей час вони просто... не здаються.

Бували, щоправда, проблиски здорового глузду. В ті періоди, за домовленістю із секретарями канцелярії, справи здавалися за списком на аркуші, який опісля підшивався в журнал. Потім робити це перестали. Справи канцелярія приймала тільки після «візування» головою. Більше того, між датою «візування» та датою прийняття справи канцелярією нерідко минало кілька тижнів.

До речі, я звернув увагу, що багато суддів одержують зворотні сповіщення — про те, що сповіщення суду адресат отримав. Я не одержував таких підтверджень жодного разу. До мене приходили сторони у справі з претензіями, мовляв, позов подано давним-давно, а справа не призначається. Відкриваю справу, і з’ясовується, що я вже тричі призначав її до розгляду, а сторони не з’являлися. Вони ж стверджують, що сповіщень не одержували. А в канцелярії кажуть, що справді нічого не надсилали — немає грошей. І це стало системою.

Я вважаю, що все це робиться свідомо й цілеспрямовано. І в такий спосіб створюються всі умови для того, щоб підірвати незалежність суддів. Щоб суддя абсолютно ненормальним чином залежав від своїх показників. Ледь що не так — відкривається дисциплінарне провадження. Колеги, чимало яких зверталися до мене як до члена Ради суддів Києва, неодноразово наводили крилату фразу, яку так люблять багато голів наших судів: «Або приймай таке ось рішення, або буде дисциплінарне стягнення. Винесеш не те рішення — сходиш на «дисциплінарку», а я все одно організую протест». — Чи можете ви навести приклади конкретних справ, за якими особисто на вас як на суддю чинився тиск, щоб змусити прийняти певне рішення?

— 28 грудня я виніс рішення за однією кримінальною справою. Викликає мене голова й каже: «Що ти морочишся з цією справою? Я читав її, там немає складу злочину, закривай за амністією і відправляй у канцелярію». Я відмовився робити це. По-перше, підсудний як суб’єкт не підпадав під амністію. Крім того, 17 тисяч гривень заподіяних збитків виключають застосування амністії. Відповідно до винесеного мною вироку, підсудний отримав п’ять років умовно з відстрочкою виконання на два роки, штраф і був позбавлений права обіймати певні посади. Того ж дня, розписавшись в одержанні вироку, підсудний не висловив ані найменшого наміру оскаржити його.

Я намагаюся здати справу в канцелярію. Начальник канцелярії Н.Семена запитує: «Що за вирок? Микола Михайлович сказав, що тут амністія! Я не прийматиму справу, йдіть до голови». Я до голови, він мені: «Я ж тобі говорив у тій справі. Вирви вирок, вший туди ухвалу про амністію». Голова суду в письмовому вигляді дав мені вказівку здати цю справу з актом амністії.

Місяців через п’ять з’явився до мене засуджений у цій справі і попросив видати копію вироку. Я сказав, що вже видавав йому вирок. Виявляється, йому потрібна ще одна копія. Запитую, чи сплатив він штраф, що був зобов’язаний зробити за рішенням суду. Він приніс квитанцію про сплату штрафу. Я особисто прикріпив її степлером до вироку.

До речі, приблизно тоді ж стосовно цієї людини в трьох районах міста Києва порушуються кримінальні справи з приводу шахрайства. Йшлося про близько 500 тисяч доларів США.

Попри те, що справа пройшла всі судові інстанції, які підтвердили законність винесеного мною вироку, в обліковій картці в суді стоїть «амністія».

Цю справу, що фігурувала в матеріалах дисциплінарного провадження, не давали мені для ознайомлення протягом трьох років. Коли нарешті, після численних скарг, я отримав таку можливість, побачив лише дірки від степлера — квитанції не було. Але головне, що засуджений у цій справі, вже затриманий за підозрою у скоєнні інших тяжких злочинів, перебуваючи в СІЗО, письмово підтвердив факт добровільної сплати штрафу, згідно з вироком.

Крім того, у 2000 р. мене притягли до відповідальності за нібито нездані справи і за вихід у відпустку. По жодній із зазначених справ, розглянутих мною, інформація не підтвердилася. В журналі зафіксовано, що справи здано. Деякі з кримінальних справ, у нерозгляді яких мене звинувачували, на той момент уже були розглянуті касаційною інстанцією й повернулися до суду. Але в журналі вони значилися як нездані. До речі, окрім мене, тоді було відкрито дисциплінарне провадження стосовно ще чотирьох суддів. Але до відповідальності притягли тільки мене. Хоча було встановлено, що в тих випадках заяви громадян лежали без руху по три роки. — А тепер розкажіть, чому у вас розкладачка стоїть у робочому кабінеті?

— З початку 2001 року я перебуваю на квартирному обліку. Зрозуміло, через півроку, як того вимагає закон, я житла не отримав. Але існує практика, згідно з якою ордери видаються до свят. Як правило, виділяється по дві квартири на район. На той момент я був першим у черзі на квартиру. 13 грудня 2001 року я перебував у списку запрошених у міськадміністрацію для одержання ордера в урочистій обстановці. 14 грудня мене в цьому списку вже не було. Хоча в тому списку фігурують судді, котрі вже по двічі-тричі отримували безплатно житло від держави. Список складали Управління юстиції та Рада суддів.

Саме 4 квітня 2002 року, у день, коли ВРЮ розглядала мою скаргу на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Подільська райадміністрація запросила мене на житлокомісію. Попередньо анулювавши мою прописку, неіснуючу, відповідно до рішення Конституційного суду, і перепрописавши мене без згоди мешканців в іншому місці, зняла з квартобліку. Попри те, що мій позов про надання житла вже перебував у суді й неодноразово розглядався.

Я оскаржив дії посадових осіб. Бориспільський райсуд відновив мої права і зобов’язав посадовців негайно виконати рішення суду в частині реєстрації та відновлення на квартирному обліку. Подільська міліція виконала це рішення лише після моєї скарги в прокуратуру. Подільська адміністрація «негайно виконала» рішення суду тільки через кілька місяців.

Позов, що стосувався надання житлоплощі, було подано ще на початку 2002 року, а задоволено у березні 2003 року. Як і годиться за законом, із казначейства стягнуто суму, необхідну для придбання житла. Подільська райадміністрація, що фактично не є відповідачем у справі, в останній день оскаржила це рішення.

ВС у даному разі виступає апеляційною інстанцією, тобто мав розглянути справу за один місяць. Але після того, як минув рік, справу все ще не розглянуто.

На знак протесту я і вселився у свій робочий кабінет, сповістивши про це голову Верховного суду та інших посадовців. P.S. На жаль, ми не змогли дізнатися позицію голови Подільського райсуду столиці Миколи Гудзя. У четвер у його приймальні нам повідомили, що він перебуває на нараді й у п’ятницю також буде зайнятий, і порекомендували зв’язатися з ним наступного тижня.

Редакція готова надати слово опонентам Р.Роженка.

Зі звернення народних депутатів до Президента України Леоніда Кучми: «Ми вважаємо, що Роженко Р. був звільнений через тенденційне й упереджене ставлення до нього керівництва Подільського районного суду в м.Києві і Київського міського управління юстиції.

Верховна Рада підтримала й направила депутатський запит до генерального прокурора України та міністра юстиції України щодо переслідування й законності звільнення судді Подільського районного суду м.Києва Роженка.

Міністр юстиції О.Лавринович і в.о. генпрокурора України С.Винокуров на запит дали відповіді, які, на нашу думку, не обгрунтовані фактичними матеріалами справи і, за усною інформацією працівників Мін’юсту, підготовлені Київським міським управлінням юстиції.

Ми вважаємо, що відповідні органи юстиції підготували й передали Президенту на підпис рішення, що не відповідає букві закону і базується виключно на неприйнятті керівництвом Подільського районного суду м.Києва молодого, енергійного, незаангажованого судді».

З відповіді міністра юстиції О.Лавриновича на запит народних депутатів стосовно судді Роженка: «Справді, у Подільському районному суді м.Києва встановлено порядок, відповідно до якого, всі розглянуті судові справи суддями передавалися в канцелярію за відповідною резолюцією голови суду Гудзя М. Такий порядок сприяє своєчасному зверненню судових рішень до виконання або направлення в суд апеляційної (раніше касаційної) інстанції і не є втручанням у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя.

Під час перевірки в межах наданих повноважень працівниками управління юстиції справді оглядалися судові справи, що перебувають у провадженні судді Роженка Р. і знаходилися в його службовому кабінеті, зокрема у робочому сейфі. Справи оглядалися на предмет наявності в них протоколів судових засідань та судових рішень, їх відповідності, дотримання термінів розгляду справ, своєчасної їх передачі в канцелярію тощо. Питання дотримання суддею Роженком Р. норм матеріального і процесуального законодавства при здійсненні правосуддя під час перевірки не вивчалися. Такі дії працівників управління юстиції є правомірними, оскільки, відповідно до чинного в той час Закону «Про судоустрій України», Міністерство юстиції та його органи на місцях здійснювали організаційне забезпечення діяльності загальних судів (окрім Верховного суду України), вони були спрямовані на встановлення фактичних обставин і не мали ознак обшуку. Працівниками управління юстиції вживалися заходи для виявлення й огляду тільки судових справ, а не інших предметів чи документів, які могли б скомпрометувати суддю Роженка Р.».