БЕЗВІДМОВНА ГІЛЬЙОТИНА

Можна скільки завгодно нарікати на недосконале законодавство. Однак погані закони зовсім не дають підстав для їх порушення. Тим паче суддям, які, замість бути арбітрами, найчастіше виступають у ролі адвокатів. З їхньою допомогою в Одесі законодавство про банкрутство перетворилося на інструмент перерозподілу власності. Одесу, слід сказати, давно називають полігоном для відпрацювання різноманітних схем. Та в заволодінні чужим майном, і особливо державним, вона так набила руку, що рішення, які виносять служителі Феміди, фахівці з банкрутства назвали «ноу-хау одеських суддів». Суть винаходу в тому, що підприємства у результаті їх фінансового оздоровлення як юридичні особи фактично ліквідуються. У власників забирають усе: майно, права та обов’язки, залишаючи саму вивіску.

Що робити далі з такими паперовими акціонерними товариствами, ніхто не знає. Ліквідувати не можна — немає законних підстав. Адже банкрутами їх не оголошували. Однак продовжувати господарську діяльність ні на чому. Правда, у ряді випадків суд, який засвідчив, що підприємство відновило свою платоспроможність, потім виносив вердикт — ліквідувати. І така миттєва смерть після фінансового оздоровлення була поставлена майже на потік. Через безкарність суддів.

Застосовується ноу-хау в основному до слабких підприємств, які легко можна відібрати. Перші справи пройшли гладко і безшумно. А з наступними вийшла неув’язка. Попливли скарги, протести з боку трудових колективів. Й інші скривджені стали включатися в боротьбу. Приміром, акціонери ЗАТ «Одеський автоскладальний завод» (ЗАТ «ОдАЗ»), що його комерсанти відібрали рік тому, сьогодні теж намагаються відновити свої права. Автоскладальний, хоча останніми роками й опинився у скрутному становищі, був і залишається підприємством перспективним. Потреба в напівпричепах для автомобілів та середніх зернозбиральних комбайнів, які випускав завод, в Україні досить велика.

Як знищуються АТ?

Про схеми, за якими банкрутять одеські підприємства, «ДТ» вже писало. Приміром, про ВАТ «Одеський завод «Центроліт». Після підписання такого документа, як мирова угода про розстрочку боргу між боржником і кредиторами, ВАТ втратило все. Верховний й Вищий господарський суди України вказали на незаконні дії одеських суддів, які затвердили цей воістину «мировий» документ, і скасували його. Однак, попри прохання трудового колективу послати справу в будь-який інший господарський суд, лишень не в одеський, вона все-таки повернулася на повторний розгляд до Одеси. Дуже цікаво, як одеські служителі Феміди трактуватимуть закон цього разу? До речі, перше засідання не відбулося. Організатори банкрутства знайшли черговий привід, щоб оскаржити рішення ВГСУ і відправити справу до Києва.

Писало «ДТ» й про спробу тими ж особами прибрати до рук Одеську ТЕЦ. Але, попри відчайдушну допомогу суддів, отримати теплоелектроцентраль не вдалося. Спроба провалилася. Приблизно за такою самою схемою збанкручено й ЗАТ «Одесацемент». І потім ліквідовано за рішенням суду, хоча банкрутом його не оголосили. Навпаки, боржник і кредитори домовилися про розстрочку боргу, уклавши мирову угоду.

Хоч як дивно, та саме мирову угоду як інструмент фінансового оздоровлення підприємств, що, по суті, є для боржника рятувальним кругом, одеські судді перетворили на безвідмовно діючу гільйотину. Про це з тривогою говорилося на нараді в Мінекономіки. Фахівці відзначали, що в Одесі діє механізм вилучення цілісних майнових комплексів підприємств з допомогою мирової угоди.

Але повернімося до Одеського автоскладального. На відміну від інших акціонерних товариств, тут немає ні краплі державної власності. Однак цей факт, зрозуміло, не привід для прокуратури заявляти, що порушень у ході банкрутства не було. Їх стільки ж, скільки й у справах інших заводів, яких банкрутили за однією схемою одні й ті самі особи. Щоправда, схему банкрутства автоскладального було «вдосконалено» після того, як вищі суди вказали на витівки одеситів. Вона стала коротшою й простішою, але не менш спотвореною відносно букви закону. Якщо з банкрутством ВАТ «Центроліт» і ЗАТ «Одесацемент» упоралися за рік, то справа ЗАТ «ОдАЗ» тривала три роки. Однак закінчилося тим самим — підписанням мирової угоди та фактично ліквідацією акціонерного товариства. Єдине, чого не встигли зробити винахідники одеської гільйотини, — це знищити підприємство юридично. І нині ЗАТ «ОдАЗ» із понад 7 тисячами акціонерів — як більмо на оці, як постійне нагадування про скоєне.

Адже завод, чия балансова вартість — понад 20 млн. грн., віддали в руки товариству з обмеженою відповідальністю «Автоскладальне виробництво» зі статутним капіталом лише... у 14 тис. грн. Це ТОВ зареєстрували саме в період ведення справи, буквально за два місяці до початку процедури санації заводу.

Створення таких фірм-клонів — технологія. Коли банкрутили «Центроліт», зареєстрували ТОВ «Одеський ливарний завод» зі статутним капіталом в 11,8 тис. грн., якому перейшло майно заводу вартістю понад 54 млн. грн. Коли банкрутили ЗАТ «Одесацемент», створили ТОВ «Цемент», якому дісталося майно заводу вартістю в 54 млн. грн. Коли намагалися банкрутити ВАТ «Одеська ТЕЦ», створили ТОВ «Теплостанція». Ці вивіски, за винятком останньої, красуються нині на заводських прохідних. У ролі засновників господарських товариств-клонів фігурують пов’язані між собою офшорні компанії.

Театр судового абсурду

Заяву до Одеського господарського суду з проханням відкрити справу про банкрутство ЗАТ «ОдАЗ» подала Державна податкова інспекція Ленінського району м.Одеси. На той час завод не міг сплатити борг на суму 2,4 млн. грн. Сталося це в жовтні 2000 року. Та незабаром вийшов спеціальний закон про списання й розстрочку податкового боргу. І фіскальне відомство вирішило відкликати заяву, давши шанс підприємству самостійно розрахуватися з бюджетом. Але справу закрито не було. З порушеннями усіх термінів суд вирішив її продовжувати.

Через десять місяців суд зобов’язав податкову дати оголошення в газеті про відкриття справи про банкрутство, щоб кредитори змогли заявити автоскладальному свої претензії. Потім лише через шість із половиною місяців, тобто 15 березня 2002 р., затвердив реєстр кредиторів. Зауважимо, на той час борг заводу перед податковою вже зменшився до 1 млн. А загалом, з урахуванням вимог інших кредиторів, становив 1,4 млн. грн. І ось саме тут з’явився інвестор ТОВ «Автоскладальне виробництво» із намірами взяти участь у санації заводу, тобто в його фінансово-господарському оздоровленні. З його участю й було розроблено план санації, завдяки якому ЗАТ «ОдАЗ» втратило все.

Уявіть собі таку картину. Ви заборгували за комунальні послуги якусь суму грошей і не можете заплатити. У результаті ЖЕК подає на вас у суд. І відразу знаходяться добрі молодці, які вам кажуть: ми оплатимо ваші борги й заодно відремонтуємо вашу квартиру, а натомість ви нам її віддасте. І ви погоджуєтеся. Абсурд, чи не правда? Приблизно те саме сталося з фінансовим «оздоровленням» заводу.

Між ЗАТ «ОдАЗ» і ТОВ «Автоскладальне виробництво» було підписано інвестиційну угоду про те, що інвестор оплатить борги заводу перед кредиторами і внесе інвестиції. Натомість акціонерне товариство віддає йому все своє рухоме та нерухоме майно до останньої гайки, разом із соціальною сферою. Сміливо, чи не правда? Та й це не все. Уявіть, що через кілька місяців після того, як ви опинилися без житла, до вас приходять ті ж самі добрі молодці (у яких грошей на оплату ваших боргів теж немає) і кажуть: підпишіть із ЖЕКом договір про розстрочку вашого боргу. І ви погоджуєтеся, хоча квартира вам уже не належить і борг теж. Абсурд, чи не правда? Та саме такий пасаж і вчинили автори банкрутства.

ЗАТ «ОдАЗ», віддавши завод разом із боргами інвестору, через чотири місяці підписує з кредиторами... мирову угоду про розстрочку свого боргу на п’ять років. Річ у тім, що, відповідно до закону, розстрочка дається боржникові. Тому з інвестором (який може взяти на себе лише повне або часткове погашення боргу) укласти таку угоду не могли.

Проте абсурд на цьому не закінчується. Оскільки боржник і кредитори підписали між собою мирову угоду, справу про банкрутство, як і належить, закрили. Однак після підписання документів від ЗАТ «ОдАЗ» залишилася лише вивіска. Тим часом акціонерне товариство банкрутом оголошено не було, навпаки, було відновлено його платоспроможність. Суд, перетворивши ЗАТ на живий труп, був змушений доручити арбітражному управляючому тимчасово, до призначення нових органів управління, виконувати обов’язки керівника цього підприємства, що залишилося лише на папері. І він уже понад рік «управляє» цим паперовим ЗАТ «ОдАЗ». І ніяк не хоче віддавати акціонерам печатку й статутні документи їхнього ЗАТ. І триває цей абсурд досі. Акціонери пишуть у всі інстанції, та марно.

Біля керма своя людина

Як таке стало можливим, запитаєте ви. Як можна, фінансово оздоровивши підприємство, фактично його ліквідувати? Щоб акціонери, власноручно затягнувши зашморг у себе на шиї, потім обурювалися, вимагаючи справедливості? Щоб податкова інспекція разом із Пенсійним фондом давала розстрочку інвестору? Як можна, щоб через рік після закриття справи про банкрутство акціонерного товариства ним керував арбітражний управляючий? І, нарешті, як можна при цьому постійно посилатися на Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом», впритул не помічаючи того, що в ньому написано? І таких запитань набереться не один десяток.

Слід сказати, збоку все виглядає цілком пристойно. Долю підприємства вирішували всі учасники процесу: боржник, кредитори та інвестор. Розробили, як велить закон, план санації, план порятунку заводу. Підготували інвестиційну тй мирову угоди. Скріпили їх підписами та печатками. І суд усі ці папери, як такі, що відповідають букві закону, затвердив. Насправді ж боржник, тобто ЗАТ «ОдАЗ», не мав до цих документів жодного стосунку. І тому підготовлені вони були суто в інтересах інвестора, який відразу отримував весь завод повністю під обіцянки сплатити борг на суму 1,4 млн. грн. протягом п’яти років. Тобто за рахунок потужностей діючого заводу інвестор мав перераховувати, приміром, податковій інспекції по 24 тис. грн., а Пенсійному фонду по 1,6 тис. грн. щомісяця. З таким самим успіхом міг погашати борги й сам завод. Однак такої можливості йому не дали.

Вся річ у тому, що від імені заводу документи підписував арбітражний управляючий. (За законом, на стадії санації, що вводиться з метою відновлення платоспроможності боржника, кермо управління підприємством разом із печаткою переходить до його рук.) Але якби він діяв в інтересах боржника і кредиторів (як велить той-таки закон), а не інвестора, то такого б не сталося. Проте, на жаль, щоб забрати завод, процесом банкрутства мала управляти своя людина, що й було зроблено.

Закон писаний не для суддів

Зрозуміло, якби служителі Феміди дотримувалися духу і букви закону, то в організаторів та виконавців банкрутства нічого б не вийшло. Адже саме судді стають вершителями доль заводів і фабрик. Щоправда, перед цим їх розглядає комітет кредиторів. Однак подальша доля підприємств їм теж байдужа. А головне, приймаючи рішення, вони (у тому числі податкова та Пенсійний фонд) жодної відповідальності за це не несуть.

Пригадується, як при банкрутстві Одеського заводу фрезерних верстатів ім. Кірова вони разом із суддями активно захищали мнимого інвестора. «ДТ» про це писало. Ним стало тоді ТОВ «Капітан» — структура рибопромислової компанії «Антарктика». Хоча за право стати санатором найстарішого верстатобудівного заводу боролися кілька фірм. У тому числі й верстатобудівна. Та, попри втручання чиновників і прокуратури, які виявили масу порушень у ході банкрутства, суд зробив усе, щоб заводом заволоділи риболови. Він дістався їм усього за 500 з гаком тис. грн. А поки підприємство банкрутили, було продано чимало заводського добра. У тому числі об’єкти соцкультпобуту. Чого варті самі приміщення в центрі міста величиною з квартал. У регіональному відділенні Фонду держмайна вони числилися за державою. Відтак завод ім. Кірова почив у бозі, що було ясно всім ще тоді. Крім суддів, звісно.

Учасники й свідки процесу щодо заводу Кірова запам’ятали визначення служителя Феміди: суд, мовляв, усе бачить і все знає, у плані санації немає програми оздоровлення боржника, немає графіків погашення заборгованості із зарплати й т.д., і т.п., проте суд вважає, що план слід затвердити. Все це тоді зійшло з рук. І опісля будуть затверджені план санації ЗАТ «ОдАЗ», повторно — мирова угода по ВАТ «Центроліт».

Тут, вважаю, річ не в тому, що деякі статті закону можна трактувати по-різному, бо вони погано чи неясно прописані. А в тому, що судді, як мовиться, впритул не хочуть бачити, що в них написано. У цьому легко переконатися, порівнявши рішення, які вони ухвалюють, зі статтями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом», на які вони посилаються.

Візьмімо статтю 18. Саме з посиланням на неї служителі Феміди безсоромно позбавляють акціонерні товариства всього майна, що призводить до їх фактичної ліквідації. Тим часом ця стаття стосується плану санації, мета якої — фінансово оздоровити підприємство й запобігти його банкрутству. Отож, у ній є пункт 3, у якому чорним по білому написано: «Інвестор за умови виконання зобов’язань, передбачених планом санації, може набувати права власності на майно боржника...». А не відразу. А ось визначення Господарського суду Одеської області від 15.08.2002 р., яким затверджено план санації ЗАТ «ОдАЗ». У ньому йдеться, що з моменту затвердження плану санації судом інвестор отримує всі права та обов’язки як правонаступник боржника. У тому числі і право на все майно. Отже, першу частину фрази — «за умови виконання зобов’язань» — суддя не помітив?

Далі, отримання права на майно — не означає на весь завод. Адже не випадково всі документи підписуються боржником, який не є самогубцем. До того ж, щодо цього є роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України, зроблені ще 1997 року, до виходу нового закону про банкрутство. Не випадково він був перейменований у Закон «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом». Держава ставила завдання лікувати підприємства, а не їх ліквідовувати.

У роз’ясненнях ВАСУ сказано: інвестор до заяви про участь у санації має додати документ, що підтверджує його фінансові можливості. (А які можливості у фірми-вивіски?) Потім має бути підписана угода з боржником про переведення боргу і проведена реструктуризація статутного капіталу підприємства. Суть її у зміні (повній або частковій) власника статутного фонду. Якщо це господарське товариство, то реструктуризація здійснюється шляхом передачі санатору акцій товариства. У ситуації із ЗАТ «ОдАЗ» реструктуризації статутного капіталу й зміни правового статусу боржника план санації не передбачав.

До речі, коли банкрутили ВАТ «Центроліт», узагалі ніякого плану санації не було. Боржник і кредитори підписали мирову угоду про розстрочку боргу, де було зазначено, що все майно переходить інвестору під зобов’язання погасити борги протягом п’яти років. Усе. І з законом ніяк не стикується. У тому ж п. 3 ст. 18 записано, що інвестор, повторюю, за умови виконання зобов’язань, передбачених планом санації, може набувати права власності на майно боржника відповідно до законодавства і плану санації. А не відповідно до мирової угоди, що, за природою своєю, стосується розстрочки боргів і аж ніяк не питань власності. Ухвалу про затвердження мирової угоди виносив суддя Продаєвич, яку Верховний та Вищий господарський суди України потім скасували, як незаконну.

Звісно, таке можливе при повній упевненості в безкарності. Після того, як із цементним заводом усе зійшло з рук, суддя Бахарєв, якому справа перейде від В. Продаєвича, приблизно те ж саме проробить із «Центролітом». Однак, оскільки банкрутство ливарного заводу оспорювала в суді прокуратура, то рішення про ліквідацію ВАТ скасоване як незаконне.

Не встигли

Та повернімося знову до історії із ЗАТ «ОдАЗ». На нього чекала така сама доля. Проте організатори банкрутства не встигли ліквідувати підприємство. І Т. Клементьєва, яка керувала санацією, продовжує (а пішов другий рік) виконувати обов’язки керівника ЗАТ «ОдАЗ», хоча від товариства нічого, крім вивіски, не залишилося, утримуючи печатку й документи. За скаргою акціонерів Кримське регіональне управління з питань банкрутства (яке виконує функції держоргану на території Одеської області) перевірило роботу арбітражного управляючого Т.Клементьєвої. Судячи з акта перевірки, пані Клементьєва мало що знає про банкрутство автоскладального заводу. В кожному разі, комісії вона не змогла відповісти на елементарні запитання — хто був ініціатором банкрутства, не кажучи вже про господарську діяльність заводу, яким вона керувала, і навіть надати ряд найважливіших документів. Зокрема протокол засідання комітету кредиторів, на якому був схвалений згубний для ВАТ план санації.

Сумно, але акціонери змушені звертатися по захист своїх прав у той самий Господарський суд Одеської області, з дозволу якого ці права і було порушено.