Звіт про майбутню пам'ять про минуле

26 грудня, 2014, 17:53 Роздрукувати Bипуск № 50, 26 грудня-16 сiчня 2015р.
Відправити
Відправити

Проблеми з люстраційним законодавством, операція "Йолка" та Музей Майдану, 4 нових закони і лобі в парламенті - що робив Український інститут національної пам'яті у 2014 р. і що робитиме далі.

Звіт про майбутню пам'ять про минуле

Проблеми з люстраційним законодавством, операція "Йолка" та Музей Майдану, 4 нових закони і лобі в парламенті - що робив Український інститут національної пам'яті у 2014 р. і що робитиме далі.

На столі лежав дуже офіційний документ. Зміст його не має значення. Для цієї історії мають значення штампи з вихідним і вхідним номерами. Документ "вийшов" із Кабінету міністрів і був скерований до Українського інституту національної пам'яті. Між цими двома поважними установами - до 6 хв. пішки. Але штампи на офіційній кореспонденції вказували, що не все так просто: часовий проміжок між ними становив
9 днів! Це було одне з перших зіткнень із новою для мене бюрократичною реальністю: чи, бува, нашу кореспонденцію не пересилають через Бермудський трикутник?! Дрібна деталь. Тим часом вона пояснює багато що у цій історії.

Якби влітку 2013 р. хтось мені сказав, що через рік я працюватиму на державній службі, - це не викликало б нічого, крім легкого подиву через абсурдність самої такої перспективи. Останні кілька років я намагався максимально дистанціювався від державних інституцій: навчався за кордоном, робив документальні фільми і програми про історію, редагував статті для популярного історичного сайту, писав книжки. Власне, коли розпочався Майдан, я закінчував редагувати текст наступної книжки. 22 лютого ми всі прокинулися в новій реальності: Янукович утік. Ще згодом я здивував багатьох знайомих, бо відмовився від річної дослідницької стипендії в Польщі та пішов працювати на держслужбу. І тут на мій стіл лягає той самий "документ із Бермудського трикутника".

Взагалі-то, функція такої комунікації - якнайшвидший обмін інформацією між державними інституціями. Раціональна логіка передбачає, що у 2014 р. буде швидше й надійніше відправити такий лист мейлом. Але абсурдна логіка пострадянської бюрократії визначає для важливої інформації інший шлях - найбільш повільний із можливих шляхів доставки. Бо "так має бути", "так заведено", "такі правила". Державна машина перетворилася на анахронізм, на пережиток. У ХХІ ст. офіційна кореспонденція рухається повільніше, ніж у ХІХ ст., - шах і мат для раціональної свідомості. Системі потрібні зміни навіть у таких дрібницях.

Місія Українського інституту національної пам'яті (УІНП) чи аналогічних інституцій у Центральній та Східній Європі - бути каталізатором суспільних змін, долати тяжіння минулого, пережитки тоталітарної спадщини. Утім, в Україні сталося інакше.

УІНП був заснований президентом Віктором Ющенком у 2006 р. у статусі центрального органу виконавчої влади. Після того, як на президентських виборах у 2010 р. до влади прийшов Віктор Янукович, в Інституту забрали його повноваження, а сам він був перетворений на науково-дослідну установу при Кабінеті міністрів. Головою УІНП призначили комуніста Валерія Солдатенка. Інституція, яка мала викривати злочини тоталітарних режимів, відкривати таємні документи секретних спецслужб, провадити суспільний діалог навколо стереотипів і міфів, нав'язаних радянською пропагандою, дублювала у своїх функціях академічні установи, вивчаючи різні теоретичні питання, і не займалася тим, чим мала б займатися відповідно до своєї місії.

Суспільство ж дедалі більше поринало у прорадянський дискурс. Міністерство освіти і науки переписувало підручники, підчищало звідти словосполучення "Друга світова війна", а по суті проводило ревізію "залізного канону" знань про минуле. З сусідньої країни дедалі гучніше й нав'язливіше звучало про Сталіна - "ефективного менеджера".

У публічному просторі Інститут став нечутним.

Яким має бути Інститут
національної пам'яті

УІНП - це інструмент суспільного діалогу. Існування Інституту не є самоціллю. Він має провести діалог навколо спадщини тоталітарного минулого. Завдання Інституту - подолання стереотипів і міфів, сформованих радянською пропагандою, відкриття таємних архівів репресивних і партійних органів СРСР, збереження пам'яті про трагічні і героїчні сторінки боротьби за свободу та гідність людини, подолання конфліктів пам'яті, критичне осмислення минулого.

Такі інституції почали виникати в усіх країнах колишнього соцтабору, щойно вони трохи очуняли від економічних і політичних потрясінь суспільної трансформації. Завершальним акордом ринкових реформ і розбудови демократичних інститутів було створення спеціальних "інститутів пам'яті": їм передавали на зберігання, вивчення та оприлюднення архіви колишніх комуністичних спецслужб. Метою змін був суспільний діалог задля декомунізації суспільної свідомості.

Одним із найуспішніших виявився польський досвід. Інститут національної пам'яті Польщі (IPN) почав працювати у 2000 р. Дехто з наших сусідів вважає, що до цієї дати Польська держава взагалі не мала визначеної історичної політики. IPN поєднує функції архівної установи, що зберігає архіви колишніх органів комуністичної влади, із функціями люстраційного органу, науково-популяризаційної інституції, а також має слідчі функції. Основа його діяльності - корпус документів колишніх спеціальних органів комуністичної влади. Сьогодні це - близько 90 км архівних полиць! Зберігання цього корпусу документів, його вивчення і популяризація створюють основу діяльності Інституту національної пам'яті Польщі.

Цікаво, що свого часу ці збори документів були передані доволі швидко. Вся операція "Буря в архіві", яка передбачала передачу архівних фондів новій інституції, забрала всього 60 днів. Наявність зазначених документів дозволяє працівникам IPN також здійснювати люстраційні і слідчі функції. Польський інститут має право порушувати кримінальні справи щодо злочинів, вчинених проти польської нації. У Польщі Інститут творився навколо таких архівних фондів, що дозволило йому безпосередньо зберігати й вивчати ці матеріали, науково досліджувати їх і популяризувати дослідження для широкої аудиторії.

Щороку IPN випускає близька 150 назв книжок. Має популярний історичний журнал "Pamięć.PL", свої наукові видання, проводить виставки, конкурси, конференції для науковців та вчителів, для яких також розробляються спеціальні методичні матеріали.

Сьогодні в Інституті національної пам'яті Польщі працює 2200 осіб. 900 осіб - власне співробітники архівного відділу. 400 осіб залучені до роботи Люстраційного бюро. Приблизно стільки ж осіб зайнято у Бюро публічної просвіти.

Річний бюджет інституту в еквіваленті коливається від 50 до 80 млн дол. Річний бюджет Бюро публічної просвіти на різноманітні освітні проекти становить від 5 до 6 млн злотих, тобто приблизно 25-
30 млн грн. І це - без зарплат і комунальних платежів, тільки на видання книжок, настільних ігор, створення мультимедійних проектів. Увесь бюджет УІНП - 5,5 млн грн. Тобто у польському інституті один далеко не найбільший підрозділ має на діяльність проекту майже вп'ятеро більше грошей, ніж весь бюджет Українського інституту національної пам'яті.

Зрозуміло, що польська модель багато в чому може бути адаптована в українських реаліях. "Але є одне але", як каже популярний медійний персонаж.

Люстрація

Польща люструвала дві категорії громадян: тих, хто був штатними співробітниками колишніх таємних комуністичних спецслужб, та їх позаштатних агентів. Отже, для проведення такої люстрації Польща створила спеціальну інституцію, яка має у своєму розпорядженні всі наявні архівні документи, бази даних, мережу із 16 регіональних підрозділів та 1300 осіб, які можуть бути залучені до цього процесу.

Тут треба пояснити, що польський досвід люстрації - за жартівливим висловом одного з колег із Люстраційного бюро - це "те, як не треба робити".

Першу спробу проведення люстрації польський парламент намагався запустити ще у 1992 р. Ці спроби робилися в метушливому поспіху, закінчилися грандіозним скандалом і відставкою уряду, що на кілька років відбило бажання в польського суспільства "займатися люстрацією".

З часом люстраційні зусилля поновилися. Польща, вступаючи до НАТО, зобов'язалася перевірити, чи в керівних органах влади не буде колишніх агентів та співпрацівників комуністичних спецслужб. Парадокс полягав у тому, що цю люстрацію проводив президент Александр Квасневський, який прийшов до влади саме з посткомуністичних середовищ. Остаточно польське люстраційне законодавство склалося у
2006 р., після прийняття чинної версії закону та внесення до нього певних коректив Конституційним трибуналом: у 2007 р. із закону було вилучено кілька контраверсійних статей. Таким чином, весь процес творення правових підстав для люстрації у Польщі забрав 15 років. Закінчиться польська люстрація через 10 років. Саме тому, що польський досвід був досить складним, а люстраційні процедури й інституції - доволі клопіткими і дорогими, польські колеги, жартуючи, кажуть, що вони точно знають, як НЕ треба робити люстрацію.

Коли до українського парламенту надійшов проект закону "Про очищення влади", я пережив дежавю: десь це вже бачив. Я навіть знав, де. У той момент мені здалося, що український досвід люстрації може бути навіть більш "яскравим", ніж польський. Він теж розпочався з величезного поспіху, і це відчувалося між рядками тексту законопроекту.

Польща проводить люстраційну перевірку лише тих, хто претендує на заміщення приблизно 5500 посад у державній службі та самоврядуванні, за їх належністю до двох категорій: працівники спецслужб та їх таємні агенти. І витрачає на люстраційні органи щороку бюджет еквіваленті до 70 млн дол., маючи у їх штаті принаймні 1300 співробітників.

Після першого читання український закон передбачав люстрацію не двох, а восьми категорій громадян - від секретарів компартії до "співпрацівників спецслужб іноземних держав". Тобто український законопроект передбачав у частині "антикомуністичної" люстрації охопити більше категорій громадян, ніж у Польщі, відповідно - фізично більшу кількість людей, проте без створення спеціального архіву і відповідних штатів. Координаційну роль у питанні антикомуністичної люстрації законодавець у тому проекті покладав на Український інститут національної пам'яті. У цій історії була
одна проблема: УІНП - це не
2200 осіб, як у польського аналога, а 70 за штатом, який на той момент був укомплектований на дві третини - 48 осіб.

Прості арифметичні підрахунки дозволяли зрозуміти, що українська версія "антикомуністичної" люстрації триватиме 108 років, якщо парламент за цю версію закону проголосує. Законодавець створив у законопроекті "вузьке горло". Припустивши, що через люстраційну антикомуністичну та антикадебістську перевірку має пройти принаймні 300 тис. осіб, ми підрахували трудозатрати, і стало зрозуміло, що з наявним штатом Інститут мусив би на це покласти більш ніж століття мозольної праці, адже робочих рук явно не вистачало, а необхідні документи були розпорошені по 30 різних архівних установах.

У результаті консультацій, творці законопроекту відмовилися від ідеї долучити до процесу люстрації УІНП, значно скоротивши при цьому перелік категорій громадян, які мають пройти "антикомуністичну" люстраційну перевірку. Але це знімає тільки частину проблем остаточної версії закону і геть не вирішує інших проблем, пов'язаних із розрахунками з комуністичним минулим.

Що робити
з декомунізацією?

Україна має розрахуватися з минулим. Якщо говорити про люстрацію колишніх співробітників репресивних органів комуністичного режиму, то досвід Польщі, можливо, не є найліпшим для України.

Чехія пішла іншим шляхом: там максимально лібералізували доступ до колишніх комуністичних архівів. Звісно, і Чехія, і Польща спочатку передали архіви колишніх спецслужб під цивільний контроль. І в комбінації цих двох підходів є відповідь на питання щодо "антикомуністичної" люстрації в Україні: треба передати "радянські фонди" архівів СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки (за радянських часів - І-й відділ КДБ) до окремої архівної установи, яка б стала структурним підрозділом УІНП, на законодавчому рівні максимально лібералізувати доступ до цих документів, організувати їх дигіталізацію й розмістити в Мережі.

Попри те, що наявні фонди названих установ, за певними оцінками, навіть більші за обсягом, ніж фонди IPN, це все-таки порівнянні масштаби. Потужності польського інституту сьогодні дозволяють оцифровувати щомісяця 20 млн аркушів архівних справ. Найбільших зусиль потребує не так оцифрування, як науковий опис документів та позначення міток - ключових слів, наукова навігація.

Тобто концентрація архівів колишніх органів комуністичного режиму під егідою УІНП, їх оцифрування і організація вільного доступу є альтернативою доволі копіткої процедурно польської моделі "антикомуністичної" люстрації. Вільний доступ до архівів колишніх спецслужб дозволить кожному керівникові дуже просто дізнатися про минуле пошукача будь-якої публічної посади.

І тут починається організаційна й формальна складова цього процесу.

Наукова установа при Кабінеті міністрів не мала формальних повноважень для такої реформи. Отже, необхідно було повернутися до того правового статусу, в якому Інститут був заснований у 2006 р. Швидкість, із якою "їздить" державна машина, дуже добре ілюструє згадана ситуація з офіційною кореспонденцію. Втім, деякі формальні процедури вдалося навіть прискорити у 2014 р., деякі - ні. На початку цього шляху здавалося, що перехідний стан вдасться пройти ще до осені. Постанова Кабміну про повернення до початкового правового статусу УІНП була проголосована ще у липні. Але наступні формальні кроки - затвердження нового положення, структури та штатного розпису - затрималися в часі майже до зимових свят. Усе це дозволяє сподіватися, що вже на початку 2015 р. транзитний стан зміни суб'єктності Інституту завершиться. Саме тоді УІНП зможе провести конкурс на заміщення вакантних посад і продовжити реформування політики національної пам'яті.

Чотири закони

У 2015 р. Інститут планує подати на розгляд уряду та парламенту 4 необхідних для політики національної пам'яті законопроекти.

Насамперед ідеться про розробку проекту закону про забезпечення вільного доступу до архівної інформації репресивних органів колишнього СРСР. Закон передбачатиме і створення нового архіву Національної пам'яті, до якого мають бути передані фонди архівів СБУ, МВС та СЗВР, що були сформовані до 1 січня 1992 р. По суті, архів Національної пам'яті в умовах, коли доступ до російських архівів постійно ускладнюється, може перетворитися на важливий центр вивчення тоталітарних режимів для Центральної та Східної Європи.

По-друге, ми розробляємо проект закону про засади політики пам'яті та Інститут національної пам'яті. Діалог навколо минулого потребує довіри та інституційної стабільності. Формування довіри до будь-якої політики пам'яті - це довга робота. Це досить складно робити, коли політика пам'яті залежить від світоглядних уявлень президента, прем'єра або міністра освіти. Хитання з боку в бік викликають недовіру. Україні потрібна суспільна дискусія навколо того, якою має бути національна політика пам'яті, якими мають бути її засади. Результати її мають бути імплементовані у відповідний закон. Польський досвід свідчить, що в основі національної політики пам'яті лежать три запобіжники її стабільності: чітко прописані у законі місія, засади і зміст національної політики пам'яті, встановлення незалежності керівних органів і невтручання урядової та президентської вертикалі до поточної діяльності Інституту, а також встановлення експертного і суспільного контролю за його діяльністю. УІНП має діяти в інтересах усього суспільства, а не окремих його груп, партійних ідеологій та урядових структур.

Уже найближчим часом наш Інститут буде готовий розпочати публічну дискусію щодо цих двох законопроектів. Їх концепції вже підготовлені і проходять внутрішнє експертне обговорення. Крім того, УІНП планує у 2015 р. запропонувати проект закону про статус учасників українського визвольного руху та нову редакцію закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій". Зміст усіх цих законопроектів потребує публічної дискусії як в експертних колах, так і на парламентському рівні.

Саме тому Український інститут національної пам'яті звернувся до членів парламенту із закликом створити іж фракційні об'єднання "Пам'ять і порозуміння", яке б стало своєрідним лобі для реформування національної політики пам'яті. Такі іж фракційні об'єднання діють у Європейському парламенті, парламентах Литви, Латвії, інших країн ЄС. Належна оцінка тоталітарних режимів є однією з обов'язкових складових демократичних суспільних трансформацій. Усвідомлення тоталітарних і авторитарних практик в управлінні є першим кроком до подолання цієї проблеми в майбутньому. Важливо зрозуміти, що непокаране і не засуджене зло має властивість повторюватися. Режим Януковича, який намагався ідеалізувати радянське минуле, швидко виродився до диктатури. Вона намагалася діяти методами насильства, що завершилося масовими розстрілами на вулицях.

Що ми зробили у 2014 р.?

1. Розпочали внутрішні реформи, розпочали оновлення структури і кадрового складу, повернулися до початкового статусу, в якому був заснований Інститут.

2. Ми стали відкритими й публічними: щодня працівники Інституту коментують актуальні питання, пов'язані з дискусіями навколо пам'яті про минуле; кількість публікацій, пов'язаних із діяльністю Інституту, за останні півроку вже перевищила кількість публікацій за попередні 3 роки. За діяльністю УІНП тепер можна стежити через Facebook, Twitter, які оновлюється щодня і теж є засобом зворотного зв'язку.

3. Намагаємося пожвавити суспільний діалог навколо переосмислення тоталітарного минулого. Справжньою подією стала міжнародна конференція "Як викинути Леніна з голів українців?". Ми організовуємо круглі столи, панельні дискусії, зустрічі з відомими істориками.

4. УІНП долучився до творення Музею Майдану/Музею Свободи і розпочав проект усної історії Майдану. Вже зараз ми маємо найбільшу в Україні збірку інтерв'ю: 150 аудіо та 100 відеозаписів учасників подій Революції Гідності.

5. Активізувалася міжнародна співпраця. Працівники Інституту взяли участь у конференціях, навчальних програмах, побували з виступами і лекціями у Литві, Німеччині, Польщі, Сполучених Штатах, Франції та Чехії.

6. Одним із пріоритетів УІНП стало польсько-українське порозуміння навколо складних сторінок минулого. Завдяки співпраці з програмою Study Tours to Poland Колегіуму Східної Європи імені Яна Новака-Єзьоранського розпочалася серія навчальних семінарів із вивчення досвіду польських інституцій пам'яті та його адаптації в Україні.

Про що ми мріємо
у 2016 р.?

Так, це не описка, - вже зараз ми намагаємося спланувати роботу не тільки на 2015 р., а й на рік 25-ї річниці української Незалежності.

Отже, наш "лист бажань" на 2015-2016 рр.:

1. Завершити структурні перетворення, які Інститут розпочав у 2014 р.

2. Провести суспільне обговорення законодавчих ініціатив та пролобіювати успішне їх проходження через сесійний зал парламенту.

3. Формально заснувати Музей Свободи/Музей Майдану, до створення якого долучився УІНП.

4. Запустити науково-популярний журнал для школярів, учителів та студентів "Пам'ять. UA".

5. Заснувати "Архів національної пам'яті" та розпочати серію наукових, архівних і популярних публікацій на основі його фондів.

6. "Викинути Леніна з голів українців".

"Операція "Йолка". Найяскравіший спогад минулого року

Коли стало зрозуміло, що до Дня Незалежності всю атрибутику революції з Майдану буде вивезено, я написав лист міському голові Віталію Кличку: "Прошу сприяти музеєфікації артефакту "Йолка". Адже в суспільстві були побоювання, що символ Майдану просто вивезуть на металобрухт. Вдалося досить швидко домовитися, що на тимчасове збереження каркас забере Музей Великої Вітчизняної війни, а прапори й атрибутику - Музей Івана Гончара. Вже ввечері того дня робітники зняли верхівку ялинки у вигляді тризуба, вписаного в сонячне коло. Страшенно не хотілося, щоб ця оздоба випадково загубилася або зламалася. Але Хрещатик, який того дня, здається, вперше відкрили для руху, міцно стояв у пробці, тож кудись відвезти досить важку верхівку було практично нереально. Тому ми із заступником директора Музею Гончара Ігорем Пошивайлом тягли її, як процесійну святиню, в руках, маршовим кроком перетнули Майдан та Михайлівську вулицю й заховали на ніч у одному дружньому офісі. Був досить пізній серпневий вечір. Радник Кличка Дмитро Білоцерківець, спостерігаючи, як демонтують металеві конструкції "Йолки", запитав "у космосу": "Цікаво, де тепер має стояти різдвяна ялинка?" - "Я ніколи не мав на радянському Хрещатику різдвяного настрою - ліпше було б встановити на Михайлівському або Софійському майдані!" - зауважую в унісон. Яким же ж був мій подив, коли стало відомо, що головна різдвяна ялинка країни справді стоятиме біля Святої Софії. Дерадянізація відбувається повільно, але все-таки відбувається - навіть у таких дрібницях.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК