Змагання за Ярослава Мудрого

Постать Ярослава Мудрого в нашій історії доволі цікава.

Саме цей князь створив Русь як державний організм, розбудував Київ (який навіть почав змагатися з Константинополем), став автором перших писаних законів у своїй державі - Руської правди. А також чимало зробив для утвердження в Східній Європі християнства й породичався з її провідними монаршими домами. Закладені Ярославом Мудрим підвалини руської державної традиції зберігалися не одне століття.

Проте Ярослав Мудрий опинився ніби в тіні інших можновладців Давньої Русі. Насамперед батька - Володимира Святославовича. Постать князя Ярослава губилася у тіні й іще одного Володимира - його внука Мономаха, котрий уславився своїми походами і державотворчою діяльністю. Якщо брати церковний вимір, тут Ярослава Мудрого затінили не лише постаті Володимира й Ольги, які вважаються хрестителями Русі, а й його братів - Бориса й Гліба, які одними з перших серед руських князів були віднесені до сонму святих. Ярослав Мудрий перебуває в тіні навіть власних дітей.

"Дуель" президентів через Анну Ярославну

Ось і нещодавно ім'я Ярослава Мудрого голосно прозвучало - до того ж на міжнародній арені. Правда, знову в тіні іншого, точніше іншої - його дочки Анни Ярославни. 29 травня 2017 року, під час візиту до Франції президент Росії Володимир Путін дозволив собі сказати таке: "Освічена французька публіка знає про російську Анну - королеву Франції. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха І і зробила істотний внесок у розвиток Франції, будучи однією з засновниць щонайменше двох європейських династій - Бурбонів і Валуа, - одна з яких досі править в Іспанії". У цьому спічі російських президент вирішив "приватизувати" для російської історії не лише Анну Київську, а й її батька (бо він для нього "наш великий князь"!), а також усю історію Русі.

Пам’ятник Анні Ярославні в м. Санлісі (Франція)

На це висловлювання майже блискавично відреагував президент України Петро Порошенко. Наступного дня після виступу Путіна він, коментуючи ратифікацію парламентом Нідерландів Угоди між Україною і Євросоюзом про асоціацію та зону вільної торгівлі, обурився: "Кремль, уражений хронічною українофобією, капостив нам на кожному кроці… Робилося це з єдиною метою - унеможливити ратифікацію угоди, поховати її та, відповідно, зупинити курс України на возз'єднання з нашою європейською родиною. Саме возз'єднання, бо історично ми були її частиною. До речі, з часів давньоукраїнського князя Ярослава Мудрого та його доньки Анни Ярославни, яку вчора Путін намагався на очах усієї Європи "викрасти" до російської історії".

Таким собі арбітром у суперечці президентів Росії й України щодо того, кому належить Анна Ярославна, став президент Франції Еммануель Макрон. Приймаючи 26 червня у Франції Петра Порошенка, він зазначив, що президент України вшанував Анну Київську, королеву франків (тобто відвідав місце її поховання). Адже її постать дуже важлива для відносин між Україною і Францією, що мають давню історію.

Насправді ця своєрідна дуель президентів України й Росії не є чимось новим. Фактично це дискусія про те, кому належить спадок Київської Русі - росіянам чи українцям. І в цій дискусії в різних контекстах постійно з'являється ім'я Ярослава Мудрого. Це не дивно, бо він, як уже зазначалося, відіграв важливу роль в утвердженні державної традиції в Давній Русі.

"Ярослав Мудрий" як сталінський проект

Не будемо заглядати далеко, в часи царської Росії. Подивімося, як змагання за князя Ярослава відбувалося порівняно недавно - в радянський період.

Передусім згадаймо історію з останками Ярослава Мудрого. Вони були в спеціальному саркофазі, який, очевидно, привезли з Візантії. Впродовж століть реліквія перебувала в Софійському соборі. Однак 1934 року це культове приміщення стало музеєм, а 1935-го собор став доступним для відвідувачів.

Наступного року саркофаг Ярослава Мудрого відкрили для досліджень. Зрозуміло, ці дії були санкціоновані вищим радянським керівництвом. 1939-го останки з саркофага перевезли до Ленінградського інституту етнографії та антропології, де з них склали два скелети - чоловічий і жіночий. Експертиза дала підстави вважати, що чоловічий скелет належав Ярославу Мудрому. Що ж до жіночого, то його не ідентифікували. За чоловічими останками російський радянський антрополог і скульптор Михайло Герасимов (1907-1970) відтворив імовірний портрет Ярослава Мудрого. Зазначимо, що він же створив низку портретів знакових фігур російської історії - Андрія Боголюбського, Івана Грозного, Федора Ушакова. Саме в цей період у Радянському Союзі активно переписували історію. І здійснювалося це переважно в проросійському національному дусі. Творилася іконографія "російських" національних героїв.

Ярослав Мудрий. Реконструкція М.Герасимова

Деякі роботи Герасимова перебували в цьому тренді. Тому можна зрозуміти вилучення останків Ярослава Мудрого з саркофага. Потрібен був автентичний портрет князя, який мав стати однією з фігур пантеону "видатних росіян". Створений Герасимовим портрет князя Ярослава тепер вважають канонічним. Його подано в різних книжках, підручниках… Є він і на українській купюрі номіналом дві гривні.

І все ж Ярослав Мудрий не став помітною фігурою в радянському мистецтві. Під час Другої світової війни більш затребуваними для радянського агітпропу виявилися інші історичні персонажі, наприклад Богдан Хмельницький, який воював з поляками (нагадаємо: Друга світова війна почалася з нападу нацистської Німеччини і Радянського Союзу на Польщу), або ж Олександр Невський, який переміг німецьких лицарів. "історичний багаж" Ярослава в той період виявився не вельми актуальним.

Однак один вартісний художньо-літературний твір, присвячений цьому князю, таки з'явився. Належить він перу Івана Кочерги (1881-1952). Це драма "Ярослав Мудрий", яка була завершена 1944 року. А вже 1946-го п'єсу поставили в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. Наступного року постановка була удостоєна найвищої на той час державної відзнаки в СРСР - Сталінської премії.

Твір писався у період, коли в СРСР з'явився гострий запит на патріотичні твори, зокрема на такі, які зверталися до героїчних сторінок минулого Росії та інших народів СРСР і які були потрібні для мобілізації народних мас в умовах воєнного лихоліття.

Головний герой драми "Ярослав Мудрий" дбає про єдність своєї держави - Русі, про її оборону від чужоземних загарбників. Тут напрошується паралель із подіями Другої світової війни. Є в творі й інші воєнні алюзії. Приміром, чимало уваги в ньому приділено варязькій темі. Варяги - це германці, тобто близькі до німців. Так звану нормандську теорію, згідно з якою варяги були засновниками Русі, використовували нацистські пропагандисти. А в "Ярославі Мудрому" навмисне акцентується на тому, що Русь - це суто слов'янська держава. І хоча в жилах Ярослава нібито тече якась частина варязької крові, він ідентифікує себе як русина-слов'янина. Свою дружину, шведку Інгігерду, Ярослав закликає "русифікуватися", вважати себе руською княгинею.

Ярослав Мудрий і Інгігерда, шведська принцеса. Художник О.Транковський

Ярослав Мудрий у драмі Кочерги суворий, але справедливий. У його образі мимоволі впізнаються "сталінські риси". Він не щадить ворогів, бо йому доводиться воювати не лише з ворогами зовнішніми, а й внутрішніми. Останні чинять різні капості, які можуть знищити Руську державу. А метою князя якраз і є благо країни.

Рефреном у драмі проходять слова "раніш закон, а потім благодать". Це ніби апеляція до відомого "Слова про закон і благодать" Іларіона. Насправді ж у згаданому "Слові…" маємо зовсім інше трактування протиставлення закону й благодаті, а також іншу інтерпретацію цих понять. Для Іларіона закон - то Старий Завіт. А благодать - Завіт Новий. У драмі Кочерги поняття "закон" і "благодать" трактуються абсолютно в дусі сталінізму. Закон - жорсткий порядок. Благодать - благоденство, щасливе життя, яке неодмінно настане. Ярослав (чи то Сталін) через установлення закону веде свій народ до благодаті. Він каже:

"Береться мудрість
не із заповітів,

А із шукань і помилок гірких.

А щоб людей
добру призвичаїти,

Чимало князь
голів стинає злих...

Бо кроткий вік
без крові не создать, -

Раніш закон,
а потім благодать.

Людей учу я
страхом і книжками..."

Загалом ідеологічний проект радянського агітпропу "Ярослав Мудрий" виявився не вельми ефектним. Але події, пов'язані з вивезенням останків князя, хоча й породили чимало проблем, проте - хай і опосередковано - сприяли появі художніх творів.

Чи знав Павло Загребельний про зникнення останків Ярослава Мудрого?

1940 року кістяки з саркофага Ярослава Мудрого повернули до Києва. Про це є офіційні акти. Останки зберігалися у фондах музею "Софія Київська". Саме тут вони покоїлися й під час німецької окупації.

У повоєнний період у середовищі української діаспори набула поширення версія, згідно з якою кістяк Ярослава Мудрого 1943 року вивезли з Києва. Відомий український церковний діяч, історик церкви і культури, мовознавець Іван Огієнко 1954 року опублікував у Вінніпезі замітку під назвою "Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?". У ній він писав, що наприкінці 1943 року "німці, виходячи з Києва, дозволили забрати - на прохання декого з українців - і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом св. Миколая т. зв. Мокрого (пам'ятка
ХІ віку) опинилася в руках однієї особи. Коли цю особу
1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: "Сховані на еміграції в добрих руках". Особа ця живе тепер в Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам'ятки всеукраїнського значення… Це ж пам'ятки всього українського народу, а не окремої особи".

Радянські спецслужби пильно стежили за українською еміграцією. Тим паче в полі їхнього зору була така відома й впливова фігура, як Іван Огієнко. Його повідомлення про останки Ярослава Мудрого, які нібито десь у Північній Америці, видавалося аж ніяк не фантастичним. Адже й ікона Миколи Мокрого виявилася в Сполучених Штатах Америки. Там могли опинитися й останки князя Ярослава Мудрого, якщо їх вивезли українські емігранти. Нині ікона Миколи Мокрого в церкві Святої Трійці в Брукліні (Нью-Йорк). Можливо, там колись знайдуться й останки київського князя.

Окрім публікації Огієнка, в українській еміграційній пресі з'явилися й інші повідомлення про те, що кістяк Ярослава Мудрого тепер в Америці. Це питання широко обговорювалося в середовищі української діаспори. Що не могло не викликати занепокоєння у співробітників відповідних радянських служб.

Очевидно, щоб припинити "інсинуації українських буржуазних націоналістів", кістяки, які свого часу вилучили з саркофага Ярослава Мудрого, вирішили повернути з фондів на місце. Сталося це вже 1964 року, про що складено відповідні документи. А туристам, які доти відвідували Софію Київську, екскурсоводи казали, що останки Ярослава Мудрого в саркофазі.

Якраз у цей час, у 1962-1968 рр., Павло Загребельний почав писати роман "Диво". 1968-го твір побачив світ. Загребельний, як відомо, мав добрі стосунки з вищим компартійним керівництвом України, зокрема Володимиром Щербицьким.

Не виключено, що йому порекомендували написати "правильний" роман про Ярослава Мудрого, де би проводилася думка, що культурні реліквії доби цього князя хотіли вивезти німецькі окупанти, але, попри все, їх вдалося врятувати.

У романі три сюжетні лінії, які часом перетинаються. Це - лінія сучасна, де діють професори Гордій Отава і його син Борис. Під час німецької окупації Києва штурмбанфюрер Адальберт Шнурре хоче використати Гордія, аби той реставрував фрески Софії Київської.

Друга сюжетна лінія - історія будівничого цього храму Сивоока, який був таємно похований під його плитами. Мимоволі тут простежується паралель із похованням Ярослава Мудрого в саркофазі в Софії Київській.

Ця лінія протиставляється княжій лінії - історії Ярослава Мудрого. Не князь створює Софію Київську, а Сивоок. Проте Ярослав наказує знищити пергамент, де слава дісталася будівничому Сивооку, і написати новий, де було б увічнене його ім'я - мовляв, саме він, князь, заклав храм Софії. У цьому ж храмі після його спорудження Ярослав стає вже не князем, а кесарем.

У романі "Диво" маємо типове протиставлення в дусі народництва еліти, представником якої є Ярослав Мудрий, і народу, яскравим репрезентантом якого є Сивоок. У творі міститься натяк на те, що прах Ярослава Мудрого в саркофазі Софії Київської не має великої цінності. Цінність має прах простолюдина під плитами храму-дива.

Оранта — головний образ Софії Київської

У контексті історії зникнення останків Ярослава Мудрого з Софії Київської для нас цікаві не так сюжетні лінії Ярослава Мудрого й Сивоока в романі "Диво", як сюжетна лінія батька й сина Отав. В одному епізоді твору Адальберт Шнурре розповідає професору Гордію Отаві про план вивезення культурних цінностей з Києва: "Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера… Нас ждуть справи невідкладні. Саме провидіння послало мене, щоб не тільки порятувати вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї…"

Отже, в романі "Диво" відверто натякається на те, що німці планували вивезти цінності з Софії Київської. В іншому фрагменті твору знаходимо твердження, що дещо з собору вони таки вивезли:

"- Так от, - сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо напружившись, ждав, що той скаже, - я оглянув собор…

- І! - не витерпів усе-таки Шнурре.

- В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…

- Ви про деякі речі, що там зберігалися? - перебив його Шнурре. - Ми їх просто заховали в надійному місці…

Отава не став уточнювати, яке те "надійне місце", бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося".

Діалог занадто промовистий. Особливо згадка, що німці вилучили з собору деякі речі й сховали їх у "надійному місці". Звісно, все це можна списати на авторську фантазію. Мовляв, чого лиш не вигадає письменник. Однак складається враження, що Загребельний знав: останків Ярослава Мудрого в Києві немає, їх вивезли. На це він "передбачливо натякав". А сам твір, схоже, писався, щоб "реабілітувати" їх зникнення. Принаймні це могла бути одна з цілей роману.

"Ярослав Мудрий" по-застійному

Невдовзі після "Дива", 1973 року, в СРСР вийшов іще один історичний роман про часи Ярослава Мудрого - "Анна Ярославна - королева Франції" Антоніна Ладинського (1896-1961). Твір з'явився вже після смерті автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) 1960 року.

Невдовзі після публікації цього твору на кіностудії "Ленфильм" було знято фільм "Ярославна, королева Франції", при написанні сценарію якого використано роман Ладинського. Фільм вийшов на екрани 1978 року. В ньому йдеться про далеку й важку дорогу, яку довелося здолати Анні Ярославні від Києва до Парижа.

1981 року вийшов іще один радянський фільм - "Ярослав Мудрий", знятий на Київській кіностудії імені Олександра Довженка та кіностудії "Мосфильм". Він замислювався як епічний твір, що мав на меті показати велич Русі. Подібні епічні кінотвори були притаманні радянському кінематографу доби "застою".

Хоча у фільмі показується нібито Київська Русь, насправді ця Русь виявилася занадто русифікованою. Одяг дійових осіб насправді є стилізацією одягу московітів допетровського періоду. Мова фільму - російська, де поняття "руський" і "російський" звучали ідентично - як-от "русская земля". Російською мовою цитувалися й руські літописи. Глядач мимоволі сприймав Київську Русь як Росію.

"Ярослав Мудрий" мав дві серії. У першій розповідалося про дитинство, молодість і непростий шлях князя до влади. У другій - про діяльність Ярослава, коли він сів на київський престол. Творці фільму загалом дотримувалися літописних оповідей про діяння князя.

Сюжет фільму нагадує барвистий патріотичний лубок - особливо в другій серії. Тут показано, як князь Ярослав Мудрий займається державними справами, розбудовує свою столицю - Київ, переймається справами культурними, приміром відвідує школу, де суворий учитель змушує учнів писати "Печеніг - ворог русича". Ну чим не радянська контрпропаганда застійного періоду!

Завершується фільм таким собі епічним гепі-ендом: під стінами Києва русичі, чи то пак "русские", вщент розбивають печенігів. Після чого Ярослав виголошує патріотичну промову про могутність Русі.

Кадр з фільму «Ярослав Мудрий». 1981 р.

Фільм "Ярослав Мудрий" так і не став помітним явищем у радянській кінематографії. На це була низка причин. Художньо стрічка вийшла слабкою, такою собі ілюстрацією фрагментів "Повісті минулих літ". Чимало сцен видаються абсолютно надуманими. Зрештою, надуманою є й епічність фільму. Сумнівно, що він міг пробудити в радянських людей сильні патріотичні почуття, бо вийшов на екрани у пік "застою", коли надто вже відчувалася невідповідність декларованих "партією й урядом" цінностей і життєвих реалій. Тому апеляція до "величі в минулому" на тлі соціальної й економічної деградації в державі не викликала захоплення - радше байдужість і навіть роздратування.

За що ми любимо Ярослава Мудрого?

Цікаві метаморфози з образом князя Ярослава відбулися в пострадянський період, коли Росія й Україна стали окремими державами. Можна говорити, що між цими двома країнами було і досі триває змагання за Ярослава Мудрого та його спадок.

Підтвердження цього знаходимо в науковій і науково-популярній літературі. Так, книжок, які б широко висвітлювали біографію Ярослава Мудрого, ні в царській Росії, ні в Радянському Союзі не було. Але останнім часом вони почали з'являтися і в Україні, і в Росії.

В незалежній Україні пам'ять про князя Ярослава вшановано в низці українських міст, де на його честь названо вулиці. Є така вулиця й у Києві, що існує ще з царських часів. 1955 року в столиці з'явився провулок, названий іменем цього князя. Вулиці Ярослава Мудрого є у Львові, Харкові, Білій Церкві, Василькові, Жидачеві, Мостиськах, Борщові, Тлумачі, Кам'янці-Бузькій, Лубнах, Петропавлівській Борщагівці, Роздільній… 2007 року в Харкові на його честь було названо навіть майдан. Національний юридичний університет у цьому місті також отримав ім'я Ярослава Мудрого. Національна парламентська бібліотека України змінила свою назву і від 14 грудня 2016 року іменується "Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого". У низці українських міст князю встановлено пам'ятники. Це - Київ, Харків і Біла Церква. Є погруддя в Полтаві.

У Росії пам'ятник Ярославу Мудрому споруджено в Ярославлі, бо вважається, що місто заснував саме він. Щоправда, перша згадка про Ярославль відноситься до 1071 року і стосується подій, які відбулися після смерті Ярослава Мудрого. Нині ж вважається, ніби місто засновано 1010 року, хоча дата документально не підтверджена. Саме цей рік був останнім роком княжіння Ярослава Мудрого на Ростовській землі, де й розташований нинішній Ярославль. 2010 року офіційно відзначили 1000-ліття від часу заснування міста. До цієї дати росіяни зняли художній фільм "Ярослав. Тисячу років тому". Хоча фільм позиціювали як "біографію", насправді в ньому від реальної біографії князя мало що лишилося. Сюжет кінотвору базувався на фантазіях і легендарній основі. У ньому йдеться про боротьбу Ярослава з работоргівцями, його любовну історію з донькою вождя племені "ведмедів" Райдою, про об'єднання племен навколо Ростова й поширення християнства. І, звісно, про заснування Ярославля на місці язичницького капища племені "ведмедів".

Фільм "Ярослав. Тисяча років тому" не мав комерційного успіху. Касова виручка від прокату становила менш як третину витрат на його виробництво. Фільм мав радше пропагандистське значення. Його показали в Ярославлі у зв'язку зі святкуванням 1000-літнього ювілею міста. Показали й на сторожовому кораблі "Ярослав Мудрий", який входить до складу Балтійського флоту Росії.

Ще одним об'єктом пам'яті в Росії про Ярослава Мудрого є Новгородський університет, який носить ім'я князя.

Ярослав Мудрий удостоївся зображень і на грошових знаках. Його портрет, створений тим самим Герасимовим, є й на українській банкноті. 2001 року Нацбанк України випустив з портретом князя срібну монету номіналом 10 гривень. На російській купюрі номіналом
1000 рублів зображено місто Ярославль і скульптуру легендарного засновника міста Ярослава Мудрого.

Загалом, якщо порівнювати вшанування пам'яті про Ярослава Мудрого в Україні й Росії, то видається, що лідером є Україна.

23 серпня 1995 року указом президента України Леоніда Кучми для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед Українською державою було засновано президентську відзнаку "Орден князя Ярослава Мудрого" п'яти ступенів. Ймовірно, ініціатором встановлення цієї нагороди був тодішній очільник президентської адміністрації Дмитро Табачник.

Він же забезпечив перемогу Ярослава Мудрого в телепроекті каналу "Інтер" "Великі українці", який реалізовувався з 16 листопада 2007 року по 16 травня 2008-го. Звісно, Ярослав Мудрий не посідав і не посідає помітного місця в історичній свідомості українців. Сумнівно, що за нього масово голосували під час проведення телепроекту. Тому пан Табачник вдався до "накручування" голосів. Робилося це, зокрема, для того, щоб не допустити перемоги Степана Бандери. Табачникові, як відомому проросійському політикові, йшлося про те, щоб переможцем виявився не український націоналіст, а більш прийнятний для росіян діяч. Таким Табачникові та його російським кураторам видавався князь Ярослав Мудрий, який нібито був персонажем "спільної російсько-української історії".

Попри ганебне "накручування", яке геть скомпрометувало проект і завершилося гучним скандалом, вихід на перше місце Ярослава Мудрого мав для українців певні позитиви, які, проте, не були поціновані. По-перше, ця "перемога" вказувала на те, що українці сприймають Київську Русь як свій історичний спадок, як свою державу. По-друге, на перше місце вони поставили князя, який уславився розбудовою державних структур і відзначався конструктивною діяльністю у сфері права і культури. Це нібито свідчило про високу державницьку свідомість наших співгромадян.

Отакий парадокс - неблагі наміри фактично дали благий результат.

Ще одна резонансна історія, пов'язана з Ярославом Мудрим, це виявлення факту, що останки князя зникли з Софійського собору. 10 вересня 2009 року саркофаг князя Ярослава було відкрито для вивчення його вмісту. Проте там виявився лише жіночий кістяк…

Стало зрозуміло, що чутки й розповіді про те, що останки Ярослава Мудрого десь за кордоном, мають під собою підстави. Керівництво Національного заповідника "Софія Київська" за підтримки державних структур спробувало дізнатися, де ж саме вони тепер, і повернути їх на батьківщину. На жаль, поки що безуспішно. Де зараз останки князя Ярослава - достеменно не відомо. А сама історія з їх зникненням набрала, можна сказати, містично-детективного характеру.

Попри те, що відкриття саркофага 2009 року стало поганою новиною, у цьому був і позитивний момент. Знайдений у ньому кістяк виявився жіночим. На думку дослідників, це були останки дружини Ярослава Мудрого - Інгігерди. Експертиза встановила, що череп належав жінці віком 45-
55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до північних європеоїдів.

За черепом було реконструйовано портрет Інгігерди. Відтак ми знаємо, який вигляд мала дружина Ярослава Мудрого.

Восени 2016 року українська телекомпанія "1+1 Продакшн" розпочала роботу над багатосерійним фільмом "Інгігерда". Цей серіал позиціюють як "Величне століття" по-українськи, де в центрі фільму жінка, що визначає хід історії. А в перспективі в Україні спільно із Францією збираються знімати фільм про Анну Ярославну. Словом, боротьба за спадок князя Ярослава Мудрого триває.

Чи буде відповідь з боку росіян?