Злети і трагедія Семена Горука

06 вересня, 2013, 17:45 Роздрукувати
Bипуск № 32, 6 вересня-13 вересня 2013р.
Відправити
Відправити

Десятки років - у період польської окупації, радянського режиму - це ім'я згадували лише серед ворожих. Семена Горука почали вшановувати тільки після проголошення незалежності України.

Злети і трагедія Семена Горука

У важливий для українців час він не залишився осторонь архіважливої справи - формування власних збройних сил, очоливши сотню, відтак курінь Легіону Українських Січових Стрільців. А в критичні для молодої держави - ЗУНР - дні став одним з командирів Української Галицької армії. Звісно, було б блюзнірством покладати вину за поразку національно-визвольних змагань у першій половині ХХ ст. на військових командирів і серед них - Семена Горука. Невдачу спричинила ціла низка складних історичних обставин. Проте життя і внесок цієї особистості у створення української армії варті уваги…

Народився він 12 вересня 1873 р. в місті Снятині на Прикарпатті. У багатодітній сім'ї Василя і Магдалини Горуків Семен був первістком. Батьки ледь зводили кінці з кінцями, і хлопцеві як найстаршій дитині доводилося допомагати порати господарство. Але батьки, завваживши тямущість та здібності сина, вирішили віддати його в науку. У Снятині Семен закінчив семирічну народну школу. Далі поїхав вчитися до цісарської Коломийської гімназії. Був непоганим учнем та ще й відкрив у собі музичний хист - допомагав диригентові міського товариства "Боян" писати ноти для хору.

Минули вісім років навчання, і Семен записався на філософські студії Львівського університету. Гімназійний товариш Іван Семанюк, згодом відомий у літературі як Марко Черемшина, відраджував вступати на той фах: "хіба ж то професія - філософія?". Але впертий Горук не послухався... Та вже через рік австрійська влада мобілізувала студента до війська. На щастя, він потрапив до полку крайової оборони, який дислокувався у Львові. Це дало можливість із перервами продовжувати навчання. Невдовзі Семен склав іспит на звання підстаршини, і його перевели до 35-го полку Золочівського гарнізону. А старшинська (тобто офіцерська) кар'єра розпочалася із зарахування в запас.

На зламі століть Галичина відчула піднесення патріотичного духу українців. Семен Горук занурився у стихію національного відродження. Вона й визначила майбутнє юнака.

1904 р. випускника університету обирають старшиною і головою комісії Львівського товариства "Сокіл". Водночас він працює у товаристві "Просвіта", вступає до Руського Педагогічного товариства.

Політика приводить невгамовного українця до лав Християнсько-суспільної партії. Проте він не перетворився на вузькопартійного функціонера. Про широту зацікавлень та високу політичну культуру С.Горука свідчить часопис "Руслан", який він редагує. Це видання, поряд із газетами "Діло" та "Громадський голос", стало найпопулярнішим у Галичині.

Ще в грудні 1912 р. управи товариств "Січові Стрільці" (сформоване з осередків "Січі") та "Сокіл-Батько" вирішили створити військові стрілецькі підрозділи. Хоч австрійська влада не затвердила їхніх статутів, серед львівської молоді почався військовий вишкіл під керівництвом капітана у відставці Івана Бачинського та старшини запасу Семена Горука. Згодом з тих хлопців було організовано стрілецький курінь під командою Горука. Курінний отаман особисто навчав 160 стрільців володіти різними видами зброї. За доброзичливість і тактовність вони лагідно називали свого командира Сень.

Із початком Першої світової С.Горук увійшов до складу Української Бойової Управи. Саме з її ініціативи було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців. Одну з восьми сотень створив і керував нею особисто Семен Горук. Восени 1914 р. його підрозділ у Карпатах відтіснила кубансько-козача дивізія військ Південно-Західного фронту, якою командував генерал Олексій Каледін. Але сотня Горука стійко оборонялася, провела стрімкий контрнаступ і звільнила від російських військ міста Дрогобич, Стрий та довколишні села.

У лютому 1915-го Сеня Горука призначають командиром Першого куреня Легіону УСС. Сучасники згадували, що він ішов у бій разом зі стрільцями. Як командир був сміливий, холоднокровний і розсудливий, але водночас товариський і порядний. Його курінь запам'ятався у відомій битві на горі Маківка у квітні-травні 1915 р. Австрійська армія утримувала тут позиції, щоб не дати росіянам виходу до Закарпаття, а відтак - до Чехії та Угорщини. "Енергійною атакою сотні С.Горука спільно з іншими відновили становище на Маківці й відбили кілька потужних наступів противника, утримали важливий вузол оборони на Бескидах. Перша велика перемога січового стрілецтва увійшла в історію", - справедливо зазначив львівський історик Кім Науменко у книжці "Славний син Снятинщини отаман Сень Горук".

А в листопаді того самого року курінний отаман відзначився в боях під Синьовидним (нині - Львівська область). Його сотня в числі інших визволила містечко, завдавши ворогові значних втрат та взявши в полон понад 100 ворожих солдатів. Невдовзі отамана Семена Горука було призначено командиром Другого куреня Легіону УСС.

Навесні 1916 р. у Львові, під час короткої відпуски, він одружився з дівчиною із сім'ї священика Стефанією Гузар, а вже через день виїхав на фронт. Далі на нього чекали кровопролитні бої на горі Лисоні (Тернопільщина). Коли на початку вересня 1916 р. російська армія захопила цю гору, вийшла до Бережан і оточила сотню Осипа Будзиновського, на порятунок поспішив курінь Горука. Бій тривав кілька днів. Курінний отаман діяв на найбільш небезпечний ділянці, і ворога було відкинуто.

А 7 вересня 1916 р. на річці Стрипі курінь С.Горука з трьох боків обійшла російська кіннота. І знову атаку відбили. За тиждень ворожа армія переважаючими силами пішла в наступ і оточила січовиків. Але сотні Семена Горука прорвали кільце й зуміли з'єднатися з основними силами Легіону УСС. За цей бій курінного отамана було нагороджено Медаллю хоробрості 2-го класу.

Та доля виявилася неприхильною до нього під час одного з найкривавіших боїв 30 вересня 1916-го на Бережанщині. Семен Горук спершу потрапив в оточення, а згодом, разом з великою групою січовиків, - у полон. Однак полонені не впали у відчай, а використали всі можливості неволі в Царицині. Створивши лекторій з військової науки, вони вивчали іноземні мови... Горук повернувся до Львова лише в середині 1918-го, коли розпадалася Австро-Угорщина.

Працюючи в Центральному військовому комітеті, він разом з іншими галицькими старшинами готував у Львові збройний виступ (1 листопада), у якому потім узяв участь. А з початком Українсько-польської війни, коли утворилася Українська Галицька армія, короткий час очолював штаб Начальної команди УГА. Після того, як начальником штабу УГА було призначено полковника Євгена Мєшковського, Семенові Горуку доручають керувати Третьою Бережанською бригадою Другого Осадного корпусу під проводом полковника Мирона Тарнавського. Його військовий підрозділ неодноразово завдавав польським військам відчутних ударів, намагаючись звільнити Львів. Та, на жаль, не вдалося. Ворог переважав чисельністю особового складу та озброєнням.

У середині липня 1919 р. зміцнена польська армія відтіснила галичан за Збруч. У складі УГА Семен Горук пройшов вельми складний шлях: спільний з армією УНР переможний похід на Київ, битви з Червоною армією, бої проти денікінських військ, тимчасовий союз із Добровольчою армією, зимовий похід на південь, коли епідемія тифу наполовину викосила УГА. Зрештою, в лютому 1920-го УГА перейшла на бік Червоної армії: були сподівання, що червоні війська допоможуть визволити Галичину і, зокрема, Львів від поляків у ході Радянсько-польської війни.

Радянське командування неадекватно сприймало поразки у війні з поляками. Щоб виправдати власні помилки, воно звалило всю вину на галицьких заколотників - дві бригади УГА, які покинули спільний із Червоною армією фронт. У Києві, Вінниці, Одесі прокотилася хвиля арештів. Не оминули репресії в Києві й польовий штаб ЧУГА. А в ньому управління кадрів у той час очолював Семен Горук. За кілька днів заарештовані галичани опинилися в радянському таборі для військовополонених Кожухів (поблизу Москви).

На початку серпня 1920 р. від пірсу Архангельського порту вийшла у відкрите море баржа. Її величезний трюм був набитий людьми. Пролунали вибухи, і через проломи хлинула вода. Серед невинно убієнних був і Семен Горук...

Десятки років - у період польської окупації, радянського режиму - це ім'я згадували лише серед ворожих. Семена Горука почали вшановувати тільки після проголошення незалежності України. В рідному Снятині на будинку, де керівник Легіону УСС, начальник штабу УГА провів дитячі та юнацькі роки, було відкрито меморіальну дошку, його іменем названо вулицю. Але пам'ятника нема і досі...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК