Юзеф Верещинський: той, хто творив історію, — нею й знищений

Так уже повелося в людській історії, що деякі судження, доволі спірні за своєю суттю, дістаючи підтримку необізнаної більшості, переходять у розряд аксіом, що не потребують детальних пояснень і доказів.

Наприклад - зневажливе ставлення в XIX столітті до київських біскупів (католицьких єпископів часів Речі Посполитої) як до людей лихих і жадібних, котрі тільки й думали, як ловкіше пригнобити православних, відібрати їхні землі й майно.

Але така думка, підкріплена звістками про утиски в першій половині XVII століття, слушна лише почасти. Вона склалася на підставі суджень про часи, коли католицька шляхта, одурівши від безкарності, остаточно втратила зв'язок із дійсністю і власними діями відштовхнула жителів русинських (українських) воєводств від Речі Посполитої.

Однак зовсім іншу ситуацію маємо наприкінці XV і майже всього XVI століття. Після утворення Кримського ханства і почастішання набігів татар Київ фактично став прифронтовим містом. Особливо пам'ятним видався 1482 рік, коли Київ, повністю спалений кримським ханом Менглі I Гіреєм, перетворився з великого торгового центру на зубожіле містечко. Знадобилося понад сто років, щоб хоч якось оговтатися від пережитого потрясіння. Та навіть тоді життя завирувало не у всіх частинах колишнього мегаполіса, а тільки на Київоподолі, який отримав Магдебурзьке право, і на Замковій горі, де була резиденція воєводи.

Зрозуміло, в такий складний регіон - прифронтовий, та ще й із проблемною економікою - влада призначала людей розумних і діяльних, здатних згуртувати навколо себе різні, часто суперечливі сили. Серед плеяди цих тямущих адміністраторів XVI століття особливо вирізняється Юзеф Верещинський (приблизно 1530–1598), котрий очолював київську католицьку єпархію в 1589–1598 роках.

Уродженець Холмської Русі, він походив зі старовинного русинського шляхетського роду, що його зрадила, як усі вважали, одна людина - Андрій Федорович, Юзефів батько. Верещинський-старший прийняв католицизм, однак, змінивши віру, не зрікся свого коріння, все життя намагаючись довести рідні, що хоч і став католиком, але як і раніше є русином, а не "мерзенним ляхом" (із промови Юзефа Верещинського над могилою батька 1580 року).

Герб Корчак роду Верещинських

Так само в любові до русинства навчав Андрій Федорович і своїх синів. Зокрема Юзефа, на якого великий вплив мав також шкільний викладач у Красноставі - місцевий католицький проповідник Михайло Радрузіан. Після батькового, а особливо вчителевого, напучування, Юзеф прийняв духовний сан. Що робив і чим опікувався Верещинський наступну чверть століття, історія умовчує. Вперше про нього згадується в хроніці 1579 року як про високоповажного каноніка Холмської капітули.

Зарекомендувавши себе вченим із глибокими знаннями, вельми енергійним і беручким адміністратором, 1581 року він прийняв під свою оруду Сецехувський бенедиктинський монастир (нині село Сецехув Козеницького повіту Мазовецького воєводства, Польща), причому залишався його абатом до самої смерті.

Діяльність Верещинського була доволі багатогранною. Він уважно ставився до майнових справ обителі, прагнув вирішити на її користь усі позови, що накопичилися в минулому, намагався підняти ліквідність монастирських фільварків і не зловживати правом абата на доходи. У результаті вправного господарювання фінансовий стан обителі поліпшився настільки, що 1588 року вона змогла побудувати на своїй території замок, аби відбивати татарські набіги, й щорічно витрачати на його утримання понад сто злотих. Ба більше, монастир, за наполяганням Юзефа, почав надавати матеріальну допомогу Краківському університету.

Далекоглядність Верещинського простежувалася в усьому, а запалу йому вистачало на найрізноманітніші починання. Приміром, опікуючись господарством Сецехувського кляштора, він устигав приділяти час і літературним заняттям, вирізняючись у своїх працях простою, стислою і ясною мовою. Невипадково його твори зажили популярності. "Щоденна проповідь", "Інструкція, або Наука про сповідь", "Проповідь про святість шлюбу" - всі ці твори, видані в Кракові 1585 року, стали настільними для багатьох католицьких проповідників.

Нарешті, вивірені кроки Верещинський робив і в політиці. Хотів він того чи ні, але посада абата змушувала Юзефа бувати серед еліти Речі Посполитої, що автоматично передбачало належність до того чи іншого політичного угруповання. І Верещинський, звісно ж, не прогадав, обравши своїм заступником майбутнього короля Сигізмунда III Вазу (коронований 1587-го). За два роки після обрання монарх віддячив своєму прихильникові, давши йому київське біскупство. Звісно, без зв'язків не обійшлося, але, вирушаючи до Києва, Юзеф знав: цю посаду він заслужив передусім власною працею.

Абрагам ван Вестерфельд. Софія Київська. Інтер’єр південної зовнішньої галереї. 1651 р.

Верещинський застав Київ занедбаним, напівзруйнованим. Особливо вразили єпископа руїни Софії. "Господь Бог п'ятсот церков грецької віри в одному Києві не тільки змішав із землею, але й віддав інші на лігвища ведмедям, вовкам, худобі, собакам і свиням. Самий митрополичий храм у Києві, присвячений святій Софії, яка являє єдине диво у світі, опоганюється барлогами різних звірів... Ця святиня в цей час не тільки зробилася пристановищем рогатої худоби, а й втрачає свою оздобу від дощів, що проникають крізь дірявий дах. Подекуди й стіни почали вже падати…" - так писав він в одному зі своїх послань Сейму.

І тут біскуп, дитя своєї епохи, зробив крок, який не прикрашає його з позицій XXI століття, але абсолютно природний в столітті XVI: він прибрав до рук те, що "погано лежало". Скориставшись зі слабкості православного духівництва й києвоподольського магістрату, підробивши документи на право католиків володіти Щекавицею, він включив гору до складу володінь католицького єпископства. Далі - більше, Верещинський замахнувся на святая святих православ'я - Софію Київську і, зважаючи на весь попередній досвід, перетворив би й святиню на католицькій собор. Але на це Юзефу банально забракло часу. Якби Верещинський так суттєво не відволікався, його експансія напевне набула б легендарного статусу.

Чим же таким серйозним займався Юзеф? Відповідь проста: він виконував обов'язки, покладені в XVI столітті на всіх високопоставлених чиновників південного прикордоння: захищав батьківщину від татарських набігів і зазіхань московського царя. Уже далеко не молодий, Верещинський сам сідав у сідло й очолював походи проти ворога. Своєю мужністю, стійкістю й енергією єпископ-воїн заслужив повагу нової сили, яка щойно виходила на політичну арену, - козацтва. Симпатії були обопільними, невипадково біскуп став найбільш послідовним заступником і адвокатом козаків перед Сеймом і королем. Зокрема, Верещинський постійно виступав проти репресій щодо козаків, які взяли участь у повстанні Кшиштофа Косинського.

Та не козацтвом єдиним… Біскуп мав величезну популярність і серед київського міщанства, і це навіть після земельних захоплень, до яких він вдався під прапором католицизму! А тим часом одного разу прихильність до нього по обидва боки зіграла ключову роль, причому тоді, коли, здавалося, все мало розвалитися.

1593 року чотиритисячний загін запорожців під час повстання Кшиштофа Косинського з артилерією підступив до Києва. (Наприкінці XVI ст. про жодну згоду й злагоджені дії різних станів України й мови бути не могло - стандартна ситуація в Середньовіччі.) Київські шляхтичі, ті, що зібралися тоді на рочки (регулярні містечкові шляхетські з'їзди), зачувши щось недобре, під різними приводами поспішили забратися з міста. І довелося Верещинському взяти на себе небезпечну місію переговірника. Він із нечисленним почтом виїхав назустріч козакам. Щоб ті, хто наступав, не прийняли їх за розвідників, біскуп наказав грати псалом Давида "Заспіваю Господу в житті моєму". Таким чином, розпочавши переговори з церковного співу, біскуп зумів не просто замирити козаків і киян, а й домогтися обміну письмовими договорами, що гарантували вічний мир і зобов'язання козаків охороняти Київ від будь-яких лих.

«Козак-запорожець». Ілюстрація з книжки М.Аркаса «Історія України-Русі» (Київ, 1990)

Маючи величезний вплив, постійно опікуючись обороною та облаштуванням краю, Верещинський розробив низку проектів, які б дозволили підняти рівень розвитку регіону на небувалу висоту. Особливо вирізнялися серед них три.

Перший стосувався безпосередньо Києва. Верещинський пропонував заснувати в знелюдненому Старому Місті й на Щекавиці два поселення, наділити їх землями і правами, аналогічними києвоподільським. Це мало підвищити обороноздатність усього міста й надалі поліпшити його економічне становище.

"Київ своїми прекрасними вишуканими будівлями слугуватиме взірцем для інших міст, захист кордонів зробиться надійнішим, столиця колишнього князівства Київського на вічні часи буде захищена величезними валами, за цими валами, як за найліпшим муром, будуть назавжди в безпеці не тільки вся земля руська, а й уся корона польська".

Другий проект був іще масштабніший. Верещинський запропонував створити на Лівобережній Україні козацьке князівство, васально залежне від Речі Посполитої. Згідно із планом, нова держава мала розпросторитися від Переяславля (нині Переяслав-Хмельницький) і Лубен на півдні і до Радомля й Мстиславля (нині в Могильовській області, Білорусь) на півночі; козаків урівнювали в правах із польською шляхтою. Князівство ділилося на тринадцять полків - адміністративно-територіальних районів. Управляв ними, за задумом Верещинського, тандем князя і гетьмана. Князеві приділялися функції політичного представництва й очільника некозацького населення, гетьман же відповідав за військову сферу й управляв козаками. Головним завданням держави був захист південних кордонів Речі Посполитої від татар. Крім того, козацьке князівство перетворилося б на буферну зону між внутрішніми областями Польщі й Московським царством, чиї апетити не викликали сумнівів.

Третій проект: перетворення Фастова, який він назвав Новим Верещином, на квітучу резиденцію єпископа. Його вразив край: "Усе навколо дуже веселе й урожайне: тієї худоби, звірів, різноманітної птиці, риби... що слугують людині за живність, такий великий достаток і щедрість, що, здається, саме тут народилися Церера й Діана". Верещинський укріпив замок і заселив найближчі села.

Скажемо й іще про низку проектів невгамовного єпископа. Як пише відомий історик Олена Русина, "з огляду на їхній (козаків. - В.М.) військовий потенціал та приязні стосунки з Верещинським не дивно, що той почав убачати в козацтві силу, здатну бодай частково реалізувати його грандіозні задуми" (О.Русина, В.Горобець, Т.Чухліб. "Незнайома Кліо"). Які проекти? В умовах постійного натиску турків-османів та їхніх союзників кримських татар на прикордонні землі Речі Посполитої - звичайно ж, остаточне "одержавлення" козаків як реальної сили, яка могла на рівних боротися з воїнами ісламу. Також єпископ хотів створити лицарський орден на Задніпров'ї на кшталт ордену хрестоносців, і навіть мав намір віддати належні йому землі на Задніпров'ї під реалізацію проекту… У своєму творі "Droga pewna" єпископ (вельми плідний письменник!) обґрунтував іще один проект: реорганізацію Війська Запорозького на принципах територіального найманого війська для оборони кордонів держави.

Готуючи свої численні проекти, єпископ наповнив новим етнополітичним змістом термін "український народ". У ті часи назва "Україна" була географічним поняттям, яке характеризує землі Київщини, частини Волині й Поділля. Населення цього регіону мало самоназву "русинський народ". Крім того, поширені були регіональні ідентифікації: подоляни, волиняни тощо, але Юзеф зумів переступити через ці стереотипи суспільної свідомості. На противагу їм біскуп вивів як нову історичну категорію "народ український християнський". Цей момент у його судженнях своєю новизною означав масштабне історіографічне зрушення, одну з перших ланок у майбутній боротьбі українців за свою самоідентифікацію і незалежність. Ідеї Верещинського могли вершити історію.

На жаль, проекти біскупа так і не знайшли підтримки при польському дворі. Минуло зовсім небагато часу, і під впливом потрясінь XVII століття українці забули, з якою повагою ставилися їхні предки до цієї непересічної людини. На жаль, у вітчизняну історію він увійшов передусім як католицький єпископ, який відібрав у православних Щекавицю і тим самим започаткував розквіт біскупщини. Верещинський провів дуже багато кампаній і стояв на порозі ще гучніших, але запам'ятався киянам чомусь тільки цією…