Підтримати
З-поміж багатьох київських святителів прочани споконвіку особливо виокремлюють мощі великомучениці Варвари: вважається, що нетлінні останки цієї святої здатні вилікувати від будь-яких хвороб, треба тільки доторкнутися до них і прочитати відповідну молитву.
І не тільки самі мощі, а й навіть предмети поблизу них набувають чудодійних властивостей. А тому за старих часів не було нічого дивного в тому, що в раці (ковчезі з мощами святого/ої, виготовленому у формі труни) Варвари завжди лежало безліч каблучок, іконок, хрестиків, які після освячення слугували своїм власникам талісманами та оберегами.
Причому віра в силу цих освячених предметів жила не тільки в простому народі. Заповітні каблучки від Варвари були в гетьмана України Івана Мазепи, російських імператриць Єлизавети Петрівни і Катерини II, письменника князя Івана Долгорукова, графині-схимниці Анни Орлової-Чесменської, гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, поета Осипа Мандельштама і його дружини письменниці Надії Хазіної…
Але там, де є віра, завжди знайдеться місце й спекуляціям. З давніх часів київські міщани, золотих справ майстри виготовляли каблучки й хрестики з іменем великомучениці і продавали їх місцевим крамарям. Ті у свою чергу збували ці вироби прочанам, які звідусюди стікалися до стольного міста Києва. Прочани приносили їх на освячення у Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, де зберігалися мощі святої. У першій третині XIX століття, коли кордони Російської імперії значно відсунулися від Києва, а розвиток міста набув додаткового імпульсу завдяки Контрактам, доходи від продажу сувенірів з іменем Варвари значно зросли. Попит на вироби збільшувався буквально з кожним днем.
Звісно, знайшлося чимало охочих монополізувати, говорячи сучасною мовою, "бренд Варвари Великомучениці". Найбільші шанси здійснити ці наміри мав, зрозуміло, Свято-Михайлівський монастир, адже саме там зберігалися мощі святої. Наприкінці 1830-х років монастирське начальство порушило питання про незаконність виготовлення каблучок з іменем Варвари приватними майстрами. Але оскільки юридичних підстав отримати монополію в святих отців не було, то вони для досягнення результату, скажімо так, почали використовувати своє "службове становище", сподіваючись, що російський бюрократичний безлад посприяє здійсненню задуманого.
У вересні 1837 року в Києві у нетривалому відрядженні перебував штабс-капітан Чорноморського флоту Скандраков. Перед від'їздом він, як зазвичай робили, відвідав Лавру, Близькі й Далекі печери та інші святі місця, купив на Печерську для подарунків рідним і знайомим 37 штук срібних каблучок з написом "св. великомучениця Варвара" і відіслав їх з унтер-офіцером у Свято-Михайлівський монастир для освячення при святій раці. Однак коли обряд освячення вже завершувався, на унтер-офіцера звернув увагу намісник обителі і, довідавшись, що каблучки куплено в приватній, а не монастирській крамниці, відібрав їх "як заборонений для вільного продажу товар".
Довідавшись про це і не розуміючи справжніх причин "арешту" сувенірів, Скандраков заїхав у крамницю купця, отримав від нього розписку про продаж 37 каблучок і вирушив до Свято-Михайлівського монастиря "шукати правди".
Тут йому довелося з'ясовувати ситуацію із самим настоятелем - преосвященним Інокентієм (Борисовим), єпископом Чигиринським, вікарієм Київської митрополії. Між іншим, це був видатний педагог-новатор, який зумів у казармених умовах миколаївської Росії повністю реформувати систему викладання богослов'я; його відверто негативна роль у цій історії зайвий раз підтверджує тезу про те, що світ далеко не чорно-білий. На запитання штабс-капітана, на якій підставі затримано надіслані ним для освячення каблучки, преосвященний відповів: "На тій підставі, що вони без проби, і що ніхто з вільних промисловців за законом не має права продавати такі, окрім монастиря". Дарма Скандраков доводив, що за законом проба на виробах, які мають вагу менше золотника (4,266 г), не проставляється. Інокентій (Борисов), прагнучи швидше відскіпатися від незручного правдолюбця, заявив, що каблучок не поверне, а перешле їх цивільному губернаторові "з проханням стягнути з продавця за законами".
Почувши таку безапеляційну відповідь, Скандраков також поспішив до цивільного губернатора. Уже невідомо, на щастя штабс-капітану чи на лихо, але в той час ця посада була вакантною, а тому за скаргу офіцера взявся київський віце-губернатор Яків Іванович Пєнкін. Він заспокоїв Скандракова, пообіцявши, що після розгляду справи йому надішлють або самі каблучки, або, якщо з'ясується факт незаконного продажу, стягнені з винуватців гроші. Довелося штабс-капітанові в терміновому порядку купувати для рідних і близьких нові гостинці.
У тодішні часи бюрократичного всевладдя віце-губернатор після від'їзду Скандракова міг спокійно відкласти його справу на найдальшу полицю. Але як грамотний адміністратор, що пройшов добрий вишкіл іще в штабах Кутузова й Барклая де Толлі, Пєнкін чудово розумів, наскільки для Києва важливо врегулювати питання торгівлі сувенірами з іменем Варвари Великомучениці. Тому віце-губернатор надіслав преосвященному Інокентієві листа з проханням пояснити свої дії.
Відповісти київський вікарій спромігся лише через місяць! Інокентій (Борисов) повторив усі ті аргументи, які навів Скандракову: а) на каблучках немає проби; б) приватні крамарі не мають права продавати такі вироби самостійно, без участи монастиря. На закінчення настоятель наполегливо просив віце-губернатора покарати винних "у порушенні церковної власности" і вжити заходів для недопущення таких порушень у майбутньому. До листа було додано вилучені в штабс-капітана каблучки.
Пєнкін негайно переслав відповідь до Київського губернського правління з дорученням дати правову оцінку діям преосвященного Інокентія. У свою чергу настоятель також відправив до правління листа, в якому пояснював, що під порушенням церковної власности він розумів використання імени святої Варвари без дозволу Свято-Михайлівського монастиря.
Важко сказати, чи некомпетентність співробітників правління, чи авторитет єпископа, чи якісь інші причини змусили чиновників пройти повз очевидне - указ, підписаний Миколою I 30 серпня (11 вересня) 1829 року, згідно з яким золоті й срібні вироби вагою менше двох золотників звільнялися від клейм, і не заборонялися їх приватне (не монастирське) виготовлення й продаж з гравіюванням імен святих. Натомість правління ухвалило доручити міській поліції розшукати виготовлювача отриманих від Інокентія (Борисова) каблучок і встановити, чи мав цей майстер право працювати зі сріблом і чому не наніс проб на вироби, а також чому власник крамниці на Печерську продавав продукцію без проби. Окрім того, поліції наказувалося в присутності члена міської думи оглянути в київській пробірній палаті ці злощасні каблучки і встановити їхню пробу.
Минув місяць, а віз і нині там - поліція й не думала виконувати доручення. І навіть після демонстративної нагінки від Пєнкіна відбулася лише формальною відпискою: мовляв, указ не може бути виконаний з вини міської думи, яка не надіслала свого співробітника для участи в огляді каблучок. Отримала своє і дума. Нарешті, у грудні 1837 року київська пробірна палата винесла вердикт, що подані срібні каблучки мають встановлену 84-ту пробу, але наносити її не треба, тому що вага каблучок менше двох золотників. Свій вердикт палата ґрунтувала на тому самому миколаївському указі від 1829 року. Окремим рядком, знову ж таки з посиланням на указ, було прописано, що приватні майстри мають право свої вироби маркірувати іменами святих без згоди монастирів.
Здавалося б, після висновку пробірної палати все стало на свої місця. Але… у бюрократичній системі простим нічого не буває - кола по воді від кинутого камінця вже пішли: у скандал втягувалися все нові й нові учасники. Київська поліція, не отримуючи від губернського правління припису про припинення справи і керуючись колишніми постановами, ще цілий рік тягала на допити виробника й продавця тих злощасних каблучок.
І тільки в січні 1839 року губернське правління ухвалило справу закрити, а каблучки таки вислати в Миколаїв начальникові штабу Чорноморського флоту для вручення штабс-капітанові Скандракову. При цьому останній був зобов'язаний сплатити за пересилання 4 руб. 80 коп. (Для порівняння: згідно зі "Статистичним описом Київської губернії" І.І. Фундуклея 1845 року середня ціна чверті жита [чверть - російська одиниця виміру обсягу сипучих тіл = 209,912 л] становила приблизно 12 руб.) Однак офіцер платити відмовився, справедливо вважаючи, що першопричиною всього скандалу став незаконний арешт каблучок настоятелем Свято-Михайлівського монастиря, а тому той і має сплатити всі витрати.
Флотське начальство, ставши на бік штабс-капітана, надіслало до Києва протест. Губернське правління змушене було погодитися із запереченнями Скандракова і переадресувало вимогу сплатити витрати за пересилання каблучок у Свято-Михайлівський монастир. Однак преосвященний Інокентій проігнорував наказ влади.
Остаточну крапку в справі довелося ставити вже іншим дійовим особам. У березні 1842 року преосвященний Ієремія, наступник Інокентія (Борисова), писав київському цивільному губернаторові Івану Івановичу Фундуклею: "…4 руб. 80 коп. асигнаціями, що їх вимагає Ваше превосходительство, за розпорядженням моїм узято з економічних монастирських сум і відіслано до Київського губернського правління".
Тим і закінчився скандал, спровокований намісником Свято-Михайлівського монастиря, що тривав цілих п'ять років.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google