Володимир Удовенко: дві дати розстрілу

Пишучи книжку "Соловецький реквієм", я звернув увагу на статистику виконання смертних вироків 1937 р. Офіційно відомо, що - страшно уявити! - 910 людей енкаведисти розстріляли нібито впродовж однієї (!) доби в Ленінграді 8 грудня. Чи так було насправді?

"Це дивно, особливо для першої декади місяця", - зауважує історик із Санкт-Петербурга Анатолій Разумов. Він готував до друку багатотомний "Ленінградський мартиролог", уважно вивчав архівні документи й дійшов таких висновків: а) другий тюремний етап соловецьких в'язнів (509 осіб) стратили 8–10 грудня, вочевидь, не в місті на Неві; б) у більшості актів про розстріл дата може бути умовною. Дослідник обґрунтував це припущення, опублікувавши архівний документ, який уточнює дату смерті 288 "соловчан". У списку розстріляних є і прізвище героя цієї публікації - організатора охорони здоров'я Української Народної Республіки професора Володимира Васильовича Удовенка.

Смертник №417

Російський учений доводить, що тюремний етап за протоколами "особливої трійки" №134, 198 і 199 могли розстріляти на території Ленінградської області - в районі Лодєйного Поля, де раніше була "столиця" Свірлагу.

Аргументи такі: Павла Шалигіна - одного зі штатних катів обласного управління НКВД - 1 грудня відрядили в район Лодєйнопольского табірного пункту для виконання спецдоручення. І того ж дня виїхали з Ленінграда в напрямку Кемі (Карелія) командир 225-го полку Георгій Фриновський (місце відрядження: ст. Соловецькі острови), старшина кулеметної півроти Дмитро Карсаков і 16 військовиків 51-го залізничного полку (конвоїри). На початку грудня велику партію в'язнів було переправлено з Соловків на Карельський берег, а 8–10 грудня відбулися розстріли (на двох актах стоїть дата 10 грудня, на всіх інших - 8 грудня). Проте є серйозні підстави вважати, що 288 осіб розстріляно 9 грудня. На це вказують, зокрема, позначки на алфавітних списках в'язнів про розстріли й запис олівцем: "9/XII - 288 чел.". Понад 210 підкреслених прізвищ мають позначки у вигляді кільця, а 288 - підкреслено або позначено "галочкою". Схоже, саме цих "288 чел." стратили 9 грудня, висновує історик і додає аргумент: саме 9-го повернулася з відрядження приблизно половина охорони, а Фриновський і решта конвою - 10 грудня. Так швидко можна приїхати в місто радше з Лодєйного Поля, ніж зі згаданої в документах ще однієї залізничної станції - Надвоїці, що в Карелії за 700 км від Ленінграда (можливо, там був проміжний пункт руху етапу).

У алфавітних списках під номером 417 бачимо підкреслене червоним олівцем знайоме прізвище... Виходить, справжня дата смерті Володимира Удовенка - 9 грудня. Щоб з'ясувати, кого ще з українців могли розстріляти тієї ночі, достатньо звірити прізвища з позначками у списках. А в них немало наших краян: Йосип Букшований, Володимира Крушельницька, Кіндрат Куций, Василь Левицький, Ананій Лебідь, Володимир Лукомський, Микола Любченко, Антон Марцинюк, Ничипір Миколенко, Микола Нарушевич, Іван Пасунько, Ярослав Стрельбицький, Федір Холодний, Степан Ярославенко-Прядун та інші. Аналіз архівних матеріалів показує, що ці особи фігурують у тюремній справі №104308/37, в якій звинувачено українських і білоруських націоналістів. Отож усіх їх могли розстріляти вночі 9 грудня разом із в'язнями, звинуваченими у контрреволюційній, шкідницькій, бандитській діяльності, а також у шпигунстві (група ксьондзів - Станіслав Ганський-Ганький, Петро Мадера, Йосип Міодушевський, Гнат Опольський, Максимільян Туровський, Вацлав Шиманський, Річард Шишко)... А в першій партії смертників вирок виконано 8 грудня "троцькістам", "повстанцям", "терористам", серед яких теж були українці - Іван Гордієнко, Микола Яворський, поет Віталь Сніжний...

Життєпис націоналіста

Доля Володимира Удовенка багато в чому типова для національної інтелігенції часів сталінської "українізації". Заарештований 20 листопада 1929 р. у сфабрикованій чекістами справі "Спілки визволення України" (СВУ) її фігурант мусив скласти для слідства короткий життєпис, у якому червоною ниткою вирізнялася б тема... "українського національного питання". Рідною мовою професор писав, що народився в Києві 1881 р. в сім'ї службовця-залізничника, а перші "впливи національні українські" прийшли з гімназійного оточення - бесіди, відвідування вечірок нелегального "Українського клубу", що збирався у професора Антоновича, композитора Лисенка та інших.

Далі - навчання на медичному факультеті Київського університету (1900–1907), земська служба в Бердичівському повіті, а з 1913 р. - у Києві, звідки був мобілізований як лікар у військо (1915–1917). Учасник Першої світової війни до жодної з партій не вступав, у громадській діяльності орієнтувався на Пироговське товариство, брав участь у його з'їздах. Повернувшись до Києва в другій половині 1917-го, Удовенко, з його слів, "спочатку був чужий хвилі гострого національного піднесення серед української інтелігенції того часу". А коли очолив санітарно-статистичний відділ медичної санітарної управи Генерального секретаріату внутрішніх справ, почав "входити до цього загального руху, набувати його ідеологію".

Антирадянські думки мав "ще до часу з'явлення радянської влади на Україні", зізнався арештант: "...гострі виступи проти Радвлади та більшовицької партії з боку проводирів Пироговського т[оварист]ва лікарів у Москві, їх[ній] заклик до всіх лікарів саботувати Радвладу викликали... вороже ставлення до ще далекої тоді Радвлади... На революційну силу, що поволі зростала на Україні, а зовні йшла з Росії, я дивився як на ворожу навалу, що її викликав фанатизм керівників більшовицької партії... навалу, що нищить не тільки національну культуру, а й взагалі культурні цінності, основи гуманності" (виділено мною. - С.Ш.). Історична паралель: хіба не такою ж навалою, яка нищить основи гуманності й загрожує світу, є збройна агресія Кремля 2014 р. на південно-східних теренах суверенної України? На жаль, історія повторюється, допоки жива імперія, народжена фанатизмом більшовиків...

За Гетьманату й Директорії Удовенко був помічником директора (віце-директора) санітарного департаменту профільного міністерства, а в 1919-му - після утворення в Києві Наркомату охорони здоров'я - завідувачем санітарно-епідемічного відділу. "При цій безпосередній зустрічі з Радвладою на праці я сприймав її так само вороже, як про неї раніш думав на віддаленні, залишившися працювати в НК здоров'я, тільки не бажаючи викликати обвинувачення в саботажі, - читаємо в життєписі. - Гостра пора військового комунізму, весь бойовий тон самої праці в комісаріаті, потреба керувати багатьма заходами, яким я не співчував, викликали в мене глибоке незадоволення та живили моє вороже ставлення до влади".

У листопаді 1919 р. Удовенко виїхав до брата в Одесу, де кілька місяців працював за фахом. Потім повернувся до Києва, щоб з осені 1920-го розпочати науково-навчальну роботу. А коли вірити написаному, він також "сподівався знайти близьке до своїх націоналістичних поглядів оточення". Погодьтеся, в 1930-му подати чекістам життєпис так, як це зробив Володимир Удовенко, означало власною рукою підписати собі вирок.

"Медичний терорист"

Від початку 1920-х рр., працюючи в Медичній академії, Удовенко був асистентом кафедри гігієни української лектури (у професора Овксентія Корчак-Чепурківського), служив у губздороввідділі та завідувачем санітарної лабораторії на Південно-Західній залізниці. Обіймав посаду професора в Медінституті, викладав гігієну в Художньому інституті, був дослідником теоретичної медицини... Але для шарікових залізного Фелікса професор був лише "гнилим інтелігентом" і антирадянщиком, якого запишуть у вигадану організацію "СВУ". За задумом Кремля, очолити контрреволюційну "спілку" мав академік Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Сергій Єфремов.

Після судового фарсу, влаштованого в залі Харківської опери, Удовенка запроторять разом із деякими його "співпроцесниками" на Соловки. У вироку запишуть (мовою оригіналу): "захвативши в свои руки президиум Медсекции ВУАН и претворив ее в центр СВУ, проводил сам по директивам СВУ к-р (контрреволюційну. - С.Ш.) деятельность... давал указания врачам во время лечения больных коммунистов не оказывать медицинской помощи, а проводить метод медицинского террора".

Авторство абсурдного звинувачення в "медичному терорі" може належати Сталінові, вважають сучасні дослідники. В архіві ЦК КПРС виявлено шифровку з Кремля тодішнім керівникам України.

"Шифром

Харьков - Косиору, Чубарю.

Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего скрывать перед рабочими грехи своих врагов. Кроме того, пусть знает так называемая "Европа", что репрессии против контрреволюционной части спецов, пытающихся отравить и зарезать коммунистов-пациентов, имеют полное "оправдание" и по сути дела бледнеют перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на суде.

И.Сталин 2.1.30 г. 16-45".

Це дурість - приписувати вченому-гігієністу або гістологу, що не мав медичної практики, спроби "отруїти й зарізати комуністів-пацієнтів". Але московському диктатору байдуже. Таку ж дурість робить, наслідуючи тодішніх кремлівських "мєрзавцев", і путінська Росія зразка 2014 р. у розгнузданій антиукраїнській пропаганді: поширює зухвалу брехню - для внутрішнього використання і на весь світ.

...Українці, репресовані у справах УНКР (української націоналістичної контрреволюції), живучи в таборі, по можливості спілкувалися, допомагали одне одному. В оперативному повідомленні від 20 листопада 1936 р. читаємо, як в'язень Микола Зеров, дізнавшись 17 листопада, що до лазарету санчастини прибув працювати лікарем Володимир Удовенко, засуджений за ст. 58-2-11 на 8 років, дуже зрадів - "стал рассказывать, что Удовенко его задушевный друг и выражал большое желание скорей его увидеть". Автор книжки про українську інтелігенцію на Соловках Семен Підгайний згадував, що за медиками був пильний нагляд, проте саме вони, Аркадій Барбар і Володимир Удовенко, буваючи на консультаціях у санчастині й лазареті, передавали землякам відомості про в'язнів, яких тримали поза центральним відділенням табору. Від лікарів, пише Підгайний, що день божий можна було дізнатися (тим, кому з української громади належало знати) новини з життя, наприклад, віддаленого Савватіївського ізолятора - там перебували й деякі фігуранти процесу у справі "СВУ".

Під час Великого терору, формуючи в жовтні 1937-го для розстрілу другу партію "соловчан", начальник тюрми старший майор держбезпеки Іван Апетер і його помічник капітан держбезпеки Петро Раєвський підпишуть довідку про Удовенка: "Враждебно настроен против мероприятий партии и сов[етского] правительства, вращается среди осужденных троцкистов, с которыми разделяет к-р взгляды". Більш як
1600 в'язнів буде страчено лише в жовтні-грудні 1937-го... А наступного літа дістане кулю і сам екс-начальник тюрми. Його помічника Раєвського також репресують - у 1941-му за "шкідництво" (щоправда, в період хрущовської відлиги реабілітують, повернуть партквиток і звання підполковника). Цей відставник, у минулому причетний до злочинних дій, спочине у віці 71 року в Пензенської області.

Реабілітований... у 1996-му

...Тривалий час родина Удовенків жила в Києві на вулиці Павлівсь-
кій, 9, в одноповерховій кам'яниці, яку після смерті глави роду Василя Яковича успадкувала його дружина Надія Юліанівна. Як з'ясували краєзнавці Ольга Друг і Дмитро Малаков, на початку 1918-го Удовенки
(12 осіб) займали весь 7-кімнатний будинок. Мешкав там і Володимир, який до Першої світової був палатним лікарем безплатної лікарні Цесаревича Ніколая для чорноробів (нині - Охматдит).

Відтоді, як професора заслали на Соловки, з ним листувалася дружина Марія Іванівна, яка залишилася з двома дітьми. З осені 1937-го вона надсилала запити в інстанції, але відповіді про долю чоловіка так і не діждалася. Померла 1944 року. А з будинком на Павлівській пов'язана, до речі, пам'ятна пригода воєнного часу: 6 листопада 1943-го, коли з Києва вибили нацистських окупантів, саме в колишньому особняку Удовенків тимчасово оселився член Військової ради Першого Українського фронту Микита Хрущов. Будинок посилено охороняли, але наприкінці 1943-го той район бомбили, і воєначальник переїхав на вулицю Герцена, 14. До 1947 р. в особняку працювала американська місія міжнародної організації допомоги країнам, що зазнали гітлерівської агресії, а потім там були дитсадок і різні установи.

...Після ХХІІ партз'їзду син професора лікар Всеволод Володимирович Удовенко, який жив на той час у Підмосков'ї, надіслав у Комітет партійного контролю при ЦК КПРС листа - просив з'ясувати долю батька. У липні 1962-го кримінальну справу за звинуваченням Удовенка В.В. та інших розглянула Прокуратура УРСР і... не знайшла підстав скасувати або змінити вирок Верховного суду УСРР від 19 квітня
1930 р. "Скаргу" заявника залишили без задоволення.

Несправедливий вирок скасували тільки 1989-го: "Гр. Удовенко В.В. по данному делу реабилитирован", - сухо повідомив синові колишнього "ворога народу" заступник голови судової колегії у кримінальних справах Верховного суду УРСР (довідку надіслано в м. Українку на Київщині за адресою: вул. 50-річчя Жовтня, 14, кв. 29). І чомусь аж у березні 1996-го дійшла черга до перегляду матеріалів справи 1937 р. (щодо рішення "трійки"). Але про останню реабілітацію, на жаль, уже ніхто нікому не повідомляв: у висновку, складеному російською мовою у Службі безпеки України й затвердженому в Генпрокуратурі, у графі, де вказують дані про родичів репресованого, зазначено: "Нет сведений"...

"Тоді родичів уже не шукали: поспішали закінчити реабілітацію", - зізнався як на сповіді колишній офіцер СБУ. У кожного, кажуть, своя правда... А комусь, може, і дата розстрілу видасться неістотною (8-го чи 9-го - що це змінить?). На думку автора, який не згоден з останнім твердженням, підсумок усього викладеного хай буде не дискусійним, а радше філософським (за Сенекою): вік живи - вік учись, як мусиш жити.