Висока ціна нашої незалежності

Майже сто років тому, після трьох літ пристрастей Української Революції, В'ячеслав Липинський в еміграції розмірковував над суто теоретичним питанням: скільки часу треба Україні, аби зміцніти. Набути, як сказали б сьогодні, стабільності.

Тоді цей історик і філософ припустив, що треба десь років 50 поваритись у своєму спільному казані. Щоб відбулася зміна поколінь, і ті, хто народився та сформувався вже за умов незалежності, досягли соціальних вершин. Щоб межі та можливості цієї держави стали необхідною даністю

Але основною проблемою - що тоді, що зараз - лишалося, щоб цьому "казану" дали спокійно поваритися стільки часу. Цей тривалий хронологічний термін передбачає, зізнаємося, надто комфортні умови з історичного погляду. На 1920-ті роки, коли писав В.Липинський, мабуть жодна, навіть дуже давня європейська держава не могла похвалитись у своїй історії аж півстолітньою стабільністю, позбавленою зовнішніх загроз та внутрішніх конфліктів. Та й реалії 1920-х, що тривали в геополітичних наслідках Першої світової війни, не обіцяли стабільності. Більшість новоутворених чи відновлених держав балансували на межі миру та війни, агресії сильніших сусідів чи спроб власних "мініекспансій". Не мине й половини зазначеного Липинським терміну, і всю попередню міжнародну систему буде повалено, а кордони почнуть змінюватися з блискавичною швидкістю. Доведеться починати новий відлік від 1945-го, і здається, лише холодна війна принесла тривалу "стабільність" європейському континенту. Тоді трапилося сорок з чимось років відносної тиші…

Усі ці теоретичні та практичні розрахунки для нас актуальні з відомої святкової нагоди. Кожен черговий День Незалежності додає рік тій речовині, яка вариться в "українському казані". Причому, якщо брати останні 300 років, то в порівнянні з бездержавністю кожен рік вже є рекордом. Боріння 1917-1921 рр. відбувалися на межі виживання, і скільки б гучних актів тоді не проголошували, всі вони, попри історичне значення, лишалися папірцями.

Підозрюю, що в Україні ще не раз повертатимуться до суперечки, яку саме Незалежність - 1918-го чи 1991-го - слід вважати основною датою. Більшість наших постімперських сусідів (від Польщі до Фінляндії) мають спільний відлік часу - 1918 рік, коли вони позбулися міцних обіймів Росії і запустили варіння у власному "казані". Тому наступний 2018-й буде вельми урочистим у Східній Європі. Відзначатимуть сторіччя незалежності, попри те, що у декого більшу частину цього терміну суверенітет був обмеженим. Вочевидь доба Естонської РСР для Естонії випадає, але попри це у них не з'явилося нове свято з 1991 року. Чому? Бо двадцятиріччя до окупації 1940 року сформувало всі необхідні уявлення і стандарти, стереотипи естонськості. Цілком можливо, що для останнього і не була такою необхідною державність, - адже естонці становили собою доволі консолідовану спільноту, що й дозволило ту незалежність 1918 року втримати поміж Німеччиною та Росією. Незалежність була де-юре і де-факто достатньо довго, аби зробити Естонію певною константою політичної карти Європи, нехай і в статусі РСР.

Чому у нас 1991-го проголосили нову незалежність, а не відновлення попередньої? І не брак історичної ерудиції тодішніх націонал-демократів тому виною: читаюча публіка вже добре склала в себе в голові і Грушевського, і Винниченка, і універсали.

Звісно, що ці уявлення ще не стали набутком широких мас, - для них ще досі Українська Революція (окрім Грушевського на грошах) лишається терра інкогніта. Тодішня нетривала незалежність не лишила за три покоління свого образу і досвіду. І 1991-го ситуацію дійсно не уявляли як відновлення. Оскільки до набору історичних стереотипів відчуття реальності тодішньої незалежності не втрапило. Багато в чому ця ситуація зберігається.

Хочеться запитати: так і мало статися чи це прорахунок "нинішньої незалежності"? І скільки ж треба часу для "справжньої", "відчутної" незалежності? І тут все впирається в час і в гуманітарну політику. Час в історії, на відміну від фізики, можна прискорювати та вповільнювати. Далеко не завжди ця маніпуляція залежить від волі людей. Усі ми знаємо вираз "час ущільнився". Так відбувається, коли подій стає надто багато і суб'єктивно ми за місяць відчуваємо, що наче рік минув. Ясно, що такі події мають бути емоційно значущими, інакше ми б їх просто не помічали. Як не прикро, такі емоційні події зазвичай є політичними кризами чи війнами, соціально-психологічними травмами.

У цьому сенсі драматичні події 2013-2014 рр. психологічно додали в наше відчуття поточної історії не рік, а кілька. Тому що великою ілюзією "першої доби новітньої незалежності" (так наші історики майбутнього назвуть період 1991-2013) була віра в можливість безконфліктності і того, що хтось дасть нам спокійно борсатись у своїх суперечках, пошуках шляху і вектору.

Коли В.Путін говорить "держава, що не відбулася", це означає, що ми не підпадаємо під його стандарт "стабільності". Дійсно, під його стандарт не підпадаємо, оскільки "стабільність у Росії" та "стабільність в Україні" мають різну природу. Якщо дивитися на Україну крізь призму "жорсткої вертикалі", "спадковості влади", "сталих політичних принципів", вона виглядає як приклад безладу і нескінченних внутрішніх чвар. Але при цьому врешті виявляється, що загрозу оточенню несе не "нестабільна" Україна, а "стабільна" Росія. Загрозу славнозвісним "регіональній" та "світовій безпеці". Тобто Україна в тому стані, в якому вона перебувала до російської агресії, була елементом системи стабільності? Це парадокс, але сам "стиль" України - з хронічними внутрішніми діалогами регіонів і поколінь - проявляє себе напрочуд стабільнішим, а через це і життєздатним. Для того, щоб відірвати бодай шматок від цього "простору дискусії" необхідне військове втручання великої держави. Тож чутки про те, що ми "не відбулися" виявилися дуже перебільшеними. Ми просто "відбуваємося" в інший спосіб, що можна проілюструвати нижче.

Російська історична традиція віками апологетизує державу. Причин цьому більш, ніж достатньо, але є головні. До таких відносяться комплекси історичної меншовартості порівняно з Заходом. Час їхньої появи ми можемо віднести до петровських чи передпетровських часів, коли освічена верства Московії обирає зовнішній європейський антураж, певний стиль і починає рівняти та судити власну державу за взірцем провідних держав Заходу. І якщо "вєлікодєржавіє" як експансіоністський синдром спадкоємців ординських царів та візантійських імператорів було очевидним ще з часів фундатора суверенної Московської держави Івана ІІІ, то тепер з'явилися нові критерії оцінки масштабів російського "вєлікодєржавія". І якщо починалося з мавпування шляхом бородообрізання, до за доби Просвітництва розпочинається вже глобальне бачення світових відносин. І лише воєнна потуга держави, її жорстка адміністративна єдність та її обриси на мапі (які мають весь час "приростати") безальтернативно стали оцінкою "якості Росії", якщо не гідності.

Якщо ми згадаємо відмінності "просвічених абсолютизмів" сучасників Йосифа ІІ Габсбурга та Катерини ІІ, то саме це відчуємо. Соціальні реформи Йосифа мали модернізаційний характер з активізацією соціального ресурсу відсталих околиць (таких, як "Королівство Галичини та Лодомерії"), помірковано, але в очевидному напрямі. Натомість Катерина модернізувала свою імперію за іншими пріоритетами, закріплюючи чи посилюючи частину середньовічних архаїзмів (становості, кріпацтва), створюючи більш дієвий механізм самодержавства. Хто сказав, що середньовічні засоби суперечать цілям XVIII, ХІХ чи ХХ століть або ж стають неефективними? Ми знаємо безліч історичних прикладів, коли новітнє варварство ледь-ледь не починало домінувати над цивілізацією.

Саме за царювання Катерини ІІ Російська імперія територіально зростала як на дріжджах. Відповідно, з погляду російської історичної пам'яті ця доба не може вважатися негативом, бо єдиний критерій сили і престижу держави - зовнішня потуга, зростання на мапі та участь у клубі вершителів долі світу. Однак навіть грандіозний простір від Польщі до Каліфорнії не міг остаточно замулити очі патріотам, які час від часу згадували про технологічну або культурну відсталість від Заходу. Не на рівні європеїзованої еліти, а просто в оцінці стану напівазійського суспільства. Треба було вказати причини, але ж патріотизм не дозволяв "поступатися принципами". Тим більше, що доба Французької революції та Наполеонівських війн створювала надто радикальні альтернативи традиційним засадам російської величі. Європейські династії захиталися.

Саме на початку ХІХ ст., завдяки Миколі Карамзіну та його наступникам з'являється ідея "трьохсотрічного татарського іга", коли варварське азійське панування загальмувало поступ Росії. Ці ідеї були на часі, оскільки зростала кількість споживачів історичної творчості. Але ці споживачі ставили нові запитання. Варто згадати, що популярний виклад російської історії до середини XVIII ст. обмежувався переважно славнозвісним київським "Синопсисом". Це була по суті історія монархії Рюриковичів, і вона не ставила собі завдання періодизації "національної історії" Росії чи фундаментальних висновків щодо причин її злетів та занепадів. І якщо монархізм лишався, то за нових умов суспільство прагнуло вже додаткових пояснень.

"Іго" переросло в ідею одвічної жертовності Росії у захисті Європи від азійського варварства. Додатковою складовою стала теза про відповідну "невдячність" і "ворожість" Заходу, який за часів німецьких орденів, лжедмитріїв чи Наполеона прагнув цілковитого підкорення Росії. Виникає "обложена фортеця" та "вороже оточення". А всі агресивні війни виправдовувалися убезпеченням Росії від ворожих підступних замірів - це в Європі. А на Кавказі та Сході добре, якщо формулювали хоч якісь підстави, переважно щось у знайомому жанрі "Примус до миру".

Так поступово визрівали засади ідеології путінізму, яка у ХХІ ст. є просто механічним міксом взаємно суперечних історичних стереотипів часів давньої Московії, Російської імперії та СРСР. Успішність і популярність змішування ідей середньовіччя та тоталітаризму ХХ ст. в сучасній Росії показують ефективність середньовічних матриць свідомості попри століття прогресу.

Отже Росія не прагнула поступатися принципами, а на "свободу, рівність і братерство" відповідають: "православ'я, самодержавство, народність". Думаю, що і сьогодні ці засади реалізуються за умов "суверенної демократії". Глобальний опір підступній Америці недалеко пішов від історично-месіанського "Третього Риму" та "останнього істинно православного царства". І симбіоз комуністичної символіки з мироточивими іконами Миколи ІІ, якого зараховують у "Безсмертний полк", не повинен нікого дивувати. Чим потужніший абсурд, тим заразніший.

Але до чого тут цей екскурс у російські душевні хвороби, які нам усім відомі? Наш інформаційний привід: через те, що росіяни геть не так як українці розуміють "незалежність". Коли люди в одні й ті самі слова вкладають різні значення, це, зазвичай, ускладнює діалог.

Які головні історичні комплекси українців - щоб вже рівною мірою судити? Основні, слід визнати, багато в чому запозичені у росіян або ж є універсальними для молодих держав. Кому трапився на каналі "Хісторі" документальний серіал про Дубровницьку республіку, може в цьому зайвий раз упевнитись і навіть надихнутися прикладом.

Перший відомий комплекс - "батьківщина слонів". Виростає він зазвичай на ґрунті історичного невігластва і замість пошукати реальних сенсацій нашого минулого, прагне фантазій про давніх укрів чи Трипілля-Аратту, яка шумерів усьому навчила. Комплекс цей витравити важко, як усе, що компенсує людям негідний стан сьогодення. (Він служить зручною відповіддю на закиди: - А у нас велика держава! - А ми шумерів усьому навчили!)

Другий комплекс - "історія бездержавності". Він ґрунтується на національній історичній традиції і є набагато "респектабельнішим" за перший. У ньому поєднується і прагнення до виправлення історичних помилок, і виправдання відставань, і, водночас, невмирущий у нас культ "народу-жертви". Цей комплекс є віддзеркаленням російської апологетизації держави, звичної нам за 300 років минулого співжиття.

Звісно, проблеми бездержавності очевидні: власна держава зазвичай (йдеться не про СРСР) не прагне системного винищення частин власного населення. Тож за наявності української незалежної держави у ХХ ст. ми принаймні уникли б Голодомору. Ми б уникли десятиліть асиміляції та винищення. Але за яких обставин українська держава у ХХ ст. могла утворитися до 1991 року? Вправи у якбитології зазвичай є інтелектуально корисними, але навряд у нас були кращі шанси, аніж у 1917-1918, - хоч і тоді, з ретроспективи, вони б реалізувалися, лише якби в Першій світовій переміг німецький блок, а не Антанта.

Попередні періоди? Під Російською імперією, під Річчю Посполитою, під Литвою? У нас стереотипи ХХ ст. та тих же російських/радянських підручників говорять, що якщо держава зветься не "українська", - то це як нацистська окупація. Життя не було: лише боротьба за виживання. Але історіографія вже достатньо показала, що і Велике князівство Литовське було "своє", і Річ Посполита, поки шанувала наші права, та й Російська імперія вибудована чималими зусиллями малоросів. Звісно, що колись доводилося йти на принцип, як Богдану, але в інші часи ми аж ніяк не були народом-жертвою.

Ми саме є прикладом блискучого виживання за найнесприятливіших умов і безкінечного відродження як фенікс із попелу. Ми є найбільшим у Європі народом, який створив власну державність після стількох століть її відсутності. Порівняймо українців з гірськими словаками чи лісовими естонцями. Невеликі консолідовані спільноти. А у нас це була б область за розмірами. А з огляду на розміри держави нас не повинні дивувати деякі регіональні розбіжності. Диво те, що з різних причин ця строката українська спільнота тримається купи, і сепаратизм у нас - дарунок від сусідів. І як в таких розмірах збереглась етнічність? Як українська ідентичність відродилась/утвердилася в таких соціальних масштабах, щоб 2014-го держава не рухнула? Ми все посипаємо голову попелом: як усе недосконало, не мислять усі однаково, суспільство сегментовано за переконаннями, за поколіннями, за регіонами, "великого стрибка" до загального щастя не відбувається...

А от з погляду історичних аналогій Україна становить собою унікальний приклад єдності за умов демократії, а не диктатури. Бо у нас, окрім держави є й суспільство. "Доба бездержавності" привчила українців бути у вічній опозиції до влади і виживати та зростати незалежно від її зусиль. Тому навіть найнедосконаліша українська держава неспроможна масштабно зіпсувати життя народу, оскільки це не вдалося ані Російській імперії, ані Радянському Союзу. Багато в чому сила, а не слабкість України - в її різноманітті: якщо Львів і Маріуполь живуть разом, попри все, що суспільство критикувало 25 років і відчуло за останні три, значить щось їх тримає. І цікава історія подальшої інтеграції та консолідації України буде повчальною для інших. Аналогів немає.

І якщо повернутися до різного розуміння "незалежності". Коли Росія останній раз ЗДОБУЛА незалежність? Хтось пам'ятає відчуття, як її виборювати? Якщо вважати Лжедмитрія польським окупантом, то 400 років тому. Якщо від Золотої Орди - то майже 550. І враження ці вже в царині легенд, опери "Життя за царя" та історичних романів. А Україна за ХХ століття робила кілька спроб, і чим більше з них не вдалося, тим більша ціна тої, здобутої 1991-го. І ще різниця в тому, що можна спробувати порахувати, скільки народів прагнули незалежності ВІД Росії? Мабуть недарма. Тому ставлення до цього явища у нас різне, і тому ніхто "там" не зрозуміє, чому наша Незалежність триватиме. Бо ми знаємо її ціну.