Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам'ять

Уточнення

До редакції надійшов лист від заступника директора Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Дмитра Вєдєнєєва, в якому він звертає увагу на те, що в статті "Трохи вагітним бути не можна, або Як Інститут національної пам'яті формує свідомість українця" (№ 47 від 22.12.2012 р.) її автор Богдан Антонченко припустився низки неправдивих і наклепницьких тверджень на адресу громадянина України Вєдєнєєва Д.В. У статті йдеться про зміст виступів на науковому круглому столі "Національна пам'ять в Україні: виклики XXI століття", який відбувся в УІНП 14 листопада 2012 року.

Дмитро Вєдєнєєв пише: "Б.Антонченко безпідставно, наклепницьки приписує мені твердження, які насправді відсутні в доповіді, а також в інших моїх працях чи виступах (цитати Б.Антонченка подаються за текстом його статті у "Дзеркалі тижня. Україна"):

"Вєдєнєєв не бачить різниці між Україною і Росією. Вони для нього – одна держава і один народ. Лейтмотив його виступу – ствердження відсутності окремого історичного українського процесу, а отже – фактично заперечення існування осібного українського народу";

"заступник директора Інституту національної пам'яті ллє крокодилячі сльози за "великою державою" Радянським Союзом–Росією, розваленою підступними службами Західних держав та ЦРУ";

стверджується, що Дмитро Вєдєнєєв "сповідує традиційне україножерство і продовжує дотримуватися карамзінсько-ленінсько-сталінського трактування української історії російсько-радянського зразку";

Крім наведених неправдивих висловів, Б.Антонченко образливо порівнює громадянина України з "високим посадовцем з НКВД", суто науковий виступ Д.Вєдєнєєва з проблем забезпечення інформаційної безпеки суверенної України порівнює з "найкращими зразками гепеушної риторики у стилі пропаганди тоталітаризму 1930-х". Б.Антонченко не навів жодної цитати із аутентичного виступу Вєдєнєєва Д.В., вводячи в оману читачів такого авторитетного видання, яким є тижневик "Дзеркало тижня. Україна".

Редакція вибачається перед доктором історичних наук, професором Дмитром Вєдєнєєвим - одним із постійних авторів нашої газети. На прохання Д.Вєдєнєєва ми друкуємо основні положення його доповіді на круглому столі в УІНП 14.11.2012 року (повний текст із завіренним підписом Вєдєнєєва Д.В. є в редакції).

Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам'ять

Сучасні інформаційно-психологічні технології впливу на свідомість базуються на нечуваних можливостях електронних та друкованих ЗМІ, досягненнях аналітичної психології, психології "колективного несвідомого", лінгвістики, психолінгвістики, семіотики, семантики, положень біхевіоризму, постмодернізму та інших специфічних інтелектуальних продуктів, які інтенсивно розвивалися на Заході з останньої чверті XIX ст. (і перебували під забороною або вважалися маргінальними в СРСР, що обумовило, не в останню чергу, відсутність належної протидії зі сторони радянської держави атакам "психологічної війни" та відсутність імунітету у свідомості радянських (пострадянських) народів проти інформаційно-психологічних впливів із-зовні)…

Глибину структурного ураження ментальної сфери противника та довгостроковість його негативних наслідків продемонстрував приклад СРСР, який був абсолютно застрахований від прямої збройної агресії, однак зазнав тяжкої поразки саме на полях інформаційно-психологічного протиборства. На думку російського вченого Г.Малинецького, серед "згубних факторів, що розвалили Союз", на першому місці перебуває "знищення сенсів та цінностей", в основі якого лежала інформаційна атака на історичну свідомість, дискредитація "всього святого й героїчного", оголошення минулого суцільно негативним явищем.

Відтак метою нашої доповіді є аналіз проблеми у сфері забезпечення безпеки гуманітарної сфери України, яка полягає у виявленні, протидії, відверненні (мінімізації) цілеспрямованих негативних внутрішніх та зовнішніх впливів, здатних деструктивно вплинути на національну пам'ять як органічну складову політичної та національно-культурної ідентичності, державотворчого потенціалу українського народу.

Слід зазначити, що деструктивним впливам на національну пам'ять як невід'ємну складову гуманітарної сфери сприяла низка чинників, що склалася історично або утворилася після 1991 р. внаслідок серйозних прорахунків у внутрішній та гуманітарній політиці, а також перетворення сфери історичної свідомості у поле протиборства між політичними силами всередині держави, руйнації традиційних науково-освітніх та культурних інститутів (під тиском послаблення керівної ролі держави, впровадження т.зв. "дикого ринку"), занепад суспільної моралі, розшарування населення пострадянської України за політичною, соціально-майновою, регіональною, етноконфесійною ознаками. Серед таких факторів можна виокремити такі:

- ситуативний, кон'юнктурний характер формування політики національної пам'яті, в основу якої не було покладено прийнятних для суспільства, науково обґрунтованих, закріплених у нормативно-правовому відношенні принципів і настанов з розробки та реалізації політики національної пам'яті як комплексу заходів, що розробляються і здійснюються органами влади (з участю об'єднань громадян) з метою формування історичної свідомості через систему засобів масової інформації, освіти, науки, культури, комемораційної діяльності тощо;

- відсутність чітко артикульованої загальнодержавної доктрини (концептуального бачення) перспективного суспільного розвитку ("національної ідеї") як базового документа, що визначає і пріоритети політики національної пам'яті;

- наявність суттєвих регіональних, соціокультурних, етноконфесійних відмінностей, різкого соціального та партійно-політичного розшарування суспільства, що вело до ерозії надособиснісної (громадянської) свідомості на користь акцентуванню етнічної, регіональної, корпоративної ідентичності;

- зниження якості життя значної частки громадян, занепад доступної культурно-освітньої сфери;

- відсутність привабливої гнучкої політики у сфері міжнаціональних відносин та по лінії Центр-регіони, незадовільне фінансування програм мовно-культурної інтеграції корінних неукраїнських народів в українську політичну націю;

- підміна (особливо у 2005–2009 рр.), державного курсу на формування української громадянської самоідентифікації нав'язуванням жорсткого етнонаціоналізму або певних регіональних версій тлумачення історії України як основи міфологізованої ідеології: по суті, насаджувалося поняття про національну пам'ять як про виключно резервуар історичних трагедій і лише негативних подій 1918–1991 років.

- вплив на формування та функціонування суспільної пам'яті конфліктного характеру моделей пам'яті (передовсім – "української радянської" та "української національно-громадянської" моделей), відсутності у певної частини населення усвідомленої громадянської самоідентифікації або переваги локальної ідентичності над загальнодержавною…

Демонізація минулого або культивування мазохізму у поглядах на вітчизняну історію (на тлі і в переплетенні з руйнацією постсталінської моделі суспільства високої соціальної мобільності й захищеності) спричинила появу соціально-психологічних травм у пострадянському соціумі…

Пам'ять про здобутки у царині державотворення, культури, науки й мистецтва, у боротьбі проти іноземного поневолення, приклади конструктивного співробітництва корінних народів України та інша позитивна історична інформація залишалися поза увагою. Із суспільної свідомості "вимивалися" ті чинники, які формують громадянську ідентичність, повагу до державності, національну самоповагу та гордість за звершення предків, мобілізують духовні сили для забезпечення гідного майбутнього;

Відбувалася помітна віктимізація національної пам'яті. Із активних шарів національної пам'яті виводилася ретроспективна інформація про вагомі цивілізаційні здобутки українського народу, досягнуті під час перебування України у складі радянської федерації (серед яких, зокрема, територіальна цілісність України, її статус члена-засновника ООН, міжнародно-правове закріплення існуючих кордонів, створення величезного науково-промислового й культурно-освітнього потенціалу тощо – історичної спадщини, яка вирішальним чином уможливила оформлення державного суверенітету та потенціал розвитку України).

З погляду внутрішніх негативних чинників впливу на національну пам'ять, небезпеку становило кон'юнктурне використання або тенденційне тлумачення історичного матеріалу, перетворення його на знаряддя політичного протистояння, розпалення міжнаціональної ворожнечі та міжрегіонального відчуження, ксенофобії, національної або релігійної нетерпимості з боку окремих політичних формувань та громадських організацій (у т.ч. таких, що є провідниками впливу зовнішніх сил). Це ускладнювало діалог між суспільними, національними, регіональними спільнотами, поставило під загрозу збереження громадянської злагоди й територіальної цілісності України.

На сферу національної пам'яті України скеровуються зовнішні цілеспрямовані інформаційно-психологічні впливи з метою послаблення реального суверенітету держави й морально-психологїчної стійкості народу. Їх виникнення пов'язане із інформаційними впливами глобалізації, радикальними змінами у системі міжнародних відносин після розпаду комуністичного блоку та СРСР, суперечливими суспільно-політичними та ідейно-духовними процесами у суміжних з Україною державах, боротьбою зовнішніх центрів сили за вплив на ситуацію в Україні та її зовнішню політику з урахуванням вагомого геополітичного та геоекономічного потенціалу України, що відбувається на тлі суттєвого послаблення сектора безпеки та оборони України, нестабільності її внутріполітичного становища, обмежених економічних можливостей держави…

Змушені звернути увагу і на руйнацію "професійного імунітету" та сумлінності частини українських істориків, – досить згадати, що з 1992 р. і донині, наприклад, із незрозумілим ентузіазмом триває тиражування "наказу Берія та Жукова про виселення в Сибір всіх українців, які перебували під німецькою окупацією", хоча неодноразово експертами доведено фальшивість цього витвору нацистської спецпропропаганди (листівки).

Одним із напрямів розшарування поля національної пам'яті як консолідуючого громадянського чинника став вплив на гуманітарну сферу буття етнічних неукраїнських громад в Україні, провокування їх ментального відчуження, сепаратистських спрямувань тощо. У східноєвропейських посткомуністичних країнах ідеологічний вакуум, що утворився після скасування офіційної ролі комуністичної ідеології, почав заповнюватися елементами історичного традиціоналізму, етнонаціоналізму, ксенофобії, територіального ревізіонізму тощо. У сфері історичної пам'яті проявилася суспільно-політична й суспільно-психологічна хвиля ностальгії за імперським минулим та втраченим статусом регіональних лідерів. За визначенням угорського філософа Й.Бібо, "виник такий психологічний настрій, якому притаманний стан істерії", діячі "національної науки перейшли до "наукового" обгрунтування історичного, а за відсутністю такого – доісторичного права нації на існування, її місії, яка виправдовує самостійне, суверенне національне буття, "наукових" аргументів у територіальних суперечностях...".

Для посилення довгострокового політичного впливу в Україні, систематичної роботи зі свідомістю етнічних громад своїх титульних народів в Україні, впливу на гуманітарну сферу їх буття, національну (історичну) свідомість використовуються:

- спеціалізовані державні органи сусідніх держав ("Росспівробітництво" – Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, що мешкають за кордоном, та по міжнародному гуманітарному співробітництву у Російській Федерації; Департамент у справах румунів звідусіль, підпорядкований безпосередньо прем'єр-міністру Румунії. Міністерство виховання та досліджень Румунії; Відомство у справах закордонних угорців при уряді Угорщини; Турецьке агентство зі співробітництва та розвитку при МЗС Туреччини тощо);

- можливості дипломатичних та консульських представництв, їх спеціалізованих підрозділів, спеціальних служб, прихована діяльність з надання подвійного громадянства;

- можливості державних та недержавних інформаційних органів (так, інформаційний вплив на компактні етнічні громади Закарпаття ведуть понад 80 телерадіостанції Угорщини, Словаччини та Польщі);

- різноманітні програми, культурно-просвітні, релігійні та інші організації, фонди, які отримують часткове державне утримання;

- активісти національно-культурних і етнічних громадсько-політичних об'єднань громадян України (за наявними даними, до 30–50% румунів Північної Буковини мають уже румунські паспорти, а "картою поляка", оціночно, можуть побажати скористатися до мільйона громадян України, гостро стоїть питання про набуття подвійного з РФ громадянства в Криму);

- функціонери релігійних громад, місіонери, студенти, які навчаються у вищих навчальних закладах зарубіжних держав;

- неурядові організації зарубіжних держав (НУО), які отримують державну підтримку та поширюють свій вплив і представництво на теренах України. При цьому добір громадян України до співпраці з НУО ведеться на конкурсній основі, із застосуванням тестування, прихованого психологічного вивчення, нейролінгвістичного програмування, після чого їх навчають за кордоном форм і методів ідейно-психологічного впливу на співгромадян…

Враховуючи проаналізовані вище виклики та небезпеки національній пам'яті як важливій складовій гуманітарної сфери буття України, закономірною буде постановка питання про роль науковців-істориків та в цілому гуманітаріїв. На нашу думку, одним із завдань цієї державотворчої місії істориків має стати вивчення згаданих ризиків, їх моніторинг, роз'яснення співгромадянам сутності й небезпеки деструктивних прийомів, які застосовуються для ерозії національної пам'яті українського народу.