"Вдаримо хаєром по тоталітаризму" . Рок-андеграунд в СРСР — "антирадянська" історія

Тоталітарні формації характеризуються свідомими викривленнями не лише політичних, а й суспільних законів.

Митців змушують працювати в умовах жорсткого державного пресингу й усеосяжної цензури. Найбільше несприйняття органів влади в СРСР викликали "західні", "ідейно чужі" форми мистецтва. Чи не найменше шансів дійти до свого споживача мала рок-музика. Адже музиканти, які працюють у цьому напрямі, у текстах досить часто звертаються до соціальної проблематики. Рок передбачає певний протест, а проти чого ж (згідно з офіційною партійною ідеологією) могли протестувати жителі країни рад, у якій уже побудовано соціалізм і швидкими темпами наближається остаточна перемога комунізму?!

Зрозуміло, радянські чиновники не могли допустити, щоб населення обирало форми й види мистецтва на свій смак. Логіка була прямолінійна: сьогодні люди обирають яку музику їм слухати, завтра - які книжки читати, а післязавтра може дійти й до загальних виборів генерального секретаря ЦК КПРС!

І якщо "західні" музиканти сміливо порушували теми, які справді хвилювали суспільство, то "офіційним рокерам" в СРСР максимум, що дозволялося, це оспівувати людей "героїчних професій", наприклад каскадерів або космонавтів. Утім, зупинити рух колеса історії неможливо. Музикантам-аматорам, усупереч несприятливим обставинам, вдавалося, фактично у підпільних умовах, займатися творчістю, давати концерти, поширювати свої аудіозаписи.

Перші самодіяльні рок-гурти з'явилися в СРСР на початку 1960-х. Епіцентрами поширення нової музики стали мегаполіси: Москва, Ленінград, Свердловськ, майже "іноземна" Прибалтика і прикордонні міста, зокрема Львів. Попри "залізну завісу" жителі СРСР мали чимало можливостей ознайомитися з рок-класикою. Записи привозили іноземні студенти, спортсмени, артисти, дипломати, їх отримували у посилках від родичів зі США, Канади, інших країн. Сусідство з Європою значно спрощувало життя меломанам Львова: був дозволений виїзд до прямих родичів у Польщу, можна було цілком легально передплатити польські журнали Kobieta i Życie, Panorama; чеський Melodie тощо. Платівки польської фірми Muza коштували майже півзарплати радянського інженера, але попит на них значно перевищував пропозицію.

Нова мода на рок-музику від самої своєї появи у Прибалтиці чи Галичині набула яскраво вираженого політичного підтексту. Адже ці регіони лише кілька десятиліть перебували під російською окупацією, і, відповідно, надто сильним був спротив усьому радянському. Адже, приміром, свій останній бій бійці УПА П.Пасічний, О.Цетнарський і М.Пальчак дали окупантам у квітні 1960-го на Підгаєччині (Тернопільщина). Деякі герої переховувалися ще кілька десятиліть і вийшли з підпілля тільки з відродженням незалежності України 1991 року. Боротьба тривала, у Львові регулярно виникали підпільні антирадянські групи, на які полювали каральні органи. Так, 1961-го було заарештовано членів Української робітничо-селянської спілки (у цій справі Л.Лук'яненка засудили до смертної кари, яку потім замінили на 15 років таборів).

Саме тому молодь, в якої щире роздратування або й ненависть викликало ВСЕ у парадигмі радянського суспільства - від "Піонерської правди" до пісень Й.Кобзона, зі щирим ентузіазмом зустріла появу рок-музики. Для багатьох з них це безневинне, з погляду сучасної людини, хобі перетворилося на особисту боротьбу, на спротив Системі, яка нищила їхніх батьків і дідів…

Кількість самодіяльних гуртів зростала в геометричній прогресії. Музиканти грали у студентських гуртожитках, клубах і на дискотеках. Звісно, великі зали могли збирати лише найвідоміші й найталановитіші гурти.

Радянська влада вбачала небезпеку для себе не лише у підпільних концертах самодіяльних гуртів, а й навіть у цілком законних виступах музикантів. Адже на них, на відміну від численних "суботників", мітингів чи демонстрацій, куди людей зазвичай зганяли примусово, "під розписку", відвідувачі збиралися цілком добровільно, поводилися розкуто, співали, спілкувалися тощо. Варто згадати, приміром, офіційний концерт гурту "Бліц" у Ленінграді 1981 року, що закінчився масовим побиттям меломанів… міліцією.

Нагадаю, що музиканти переспівували пісні "Бітлз", що на початку 1980-х уже аж ніяк не могло вважатися в СРСР відверто антирадянською провокацією. Втім, пильним каральним органам таки вдалося розгледіти "кримінал". Після закінчення концерту юрба шанувальників рухалася в бік найближчої станції метро, продовжуючи співати пісні "Бітлз". Наголосимо, це аж ніяк не нагадувало ходу, приміром, футбольних ультрас, що супроводжувалася б биттям вітрин і підпалом авто. Навпаки, миролюбна юрба переважно студентської молоді співала пісні про кохання англійською мовою. Проте з міліцейської машини через гучномовець людям наказали перестати співати і "розійтися". Зауважимо, що виконати наказ "розійтися" було фізично неможливо, бо всі й так розходилися по домівках, а до станції метро вела лише одна вулиця. Втім, абсурдні накази були тільки приводом. Ще задовго до завершення концерту біля Палацу спорту припаркували автобуси зі спецпризначенцями, яким і було дано команду розігнати людей.

Ось як описують ті події свідки: "Паніка почалася, коли "вирубали" перших, точніше, бітломанів, які йшли останніми. Якби вони помітили цей напад раніше, бітломани, можливо, могли б дати відсіч атакувальникам, що теж спірно, - на них бігли професіонали рукопашного бою, але зараз, коли задні ряди попадали на газон під ударами в спину - били в основному в поперек ногами, - ми це бачили чітко, почалася паніка, і, збиваючи один одного, бітломани рвонули на проїжджу частину вулиці. Бійці переслідували їх, б'ючи по дорозі тих, хто вже лежав, і наздоганяли втікачів, збивали їх з ніг ударами в спину, по потилиці, під коліна, по нирках... Декого вже тягли до автобусів - мабуть, тих, хто пробував усе-таки захистити честь і гідність радянського громадянина, як казали самі міліціонери при складанні протоколу".

В СРСР будь-які прояви самоорганізації населення (насамперед коли йшлося про освічене, інтелігентне середовище) викликали підозри й занепокоєння в каральних органів. Відповідно, тим гуртам, які не лише переспівували західних класиків, а й виконувати власні пісні, в яких порушували глибші теми, ніж "про кохання", шлях на сцену (навіть у провінційних БК) був практично закритий. Мрією музикантів була не слава чи комерційний успіх, а бажання бути почутими, висловити свою думку, бо інших шляхів донести свою творчість до слухача вони не мали.

Лідер та ідеолог гурту "ДК" здавав плівки зі своїми записами у комісійні магазини: "Мій розрахунок був простий. Людина купувала плівку і до того, як щось на неї записати, з цікавості прослухувала, що там записано. Таким чином альбоми "ДК" могли стати власністю кожної радянської родини". Звісно, що про будь-які комерційні дивіденди в такому випадку не йшлося, дії музикантів були чимось середнім між "ходінням у народ" інтелігентів-просвітників кінця ХІХ століття і "прогресорством", про яке писали у своїх творах геніальні фантасти брати Стругацькі.

Досить часто це була промоція "навпаки". Якщо в західних країнах талановитих музикантів чекали концерти, гонорари й слава, то в СРСР тих, хто не бажав уписуватися у систему, - виклики "на бесіди" до КДБ, арешти й примусове лікування у психіатричних лікарнях. Поки гурт грав у глибокій провінції, каральні органи могли дивитися на його діяльність крізь пальці, але вихід на широку аудиторію загрожував майже смертельною небезпекою. Після того як пісні ленінградського гурту "Трубный зов" 1983 року прокрутили в ефірі західних радіостанцій "Голос Америки" та Бі-Бі-Сі, лідера гурту В.Баринова заарештували й запроторили до психіатричної лікарні. Втім, радянській психіатрії не вдалося зламати музиканта, і влада пішла на жорсткіші заходи. За вироком суду двоє учасників гурту отримали по кілька років ув'язнення. Аналогічною була доля багатьох музикантів-аматорів. Так, нищити гурт "Бед бойз" почали відразу після того, як 1985 року кілька композицій прозвучали в ефірі канадського Radio Toronto. Після арештів і "бесід" у КДБ гурт припинив своє існування.

Згадані гурти були покарані лише за магнітофонні записи пісень, які вийшли в ефір іноземних радіостанцій, умовно кажучи, - за кілька хвилин слави. Жодного публічного концерту їм дати так і не вдалося. Досить швидко музиканти зрозуміли, що будь-які закордонні контакти можуть викликати негативні наслідки. Появу західних кореспондентів на концерті або передавання музичних записів за кордон, дуже пильно відстежували працівники каральних органів. Як правило, подібні справи КДБ доводив до кінця: "винні" мали отримати покарання.

Питання "шкідливих впливів ідеологічно чужої музики" перебувало під постійним контролем найвищого керівництва СРСР. Так, на червневому пленумі ЦК КПРС 1983 року виступив секретар ЦК КПРС К.Черненко з доповіддю "Актуальні питання ідеологічної, масово-політичної роботи партії". У своїй промові він приділив увагу й музичній проблематиці: "Не можна, наприклад, не зважати на те, що на хвилі цієї популярності іноді спливають музичні ансамблі з програмами сумнівного роду, що завдає ідейної та естетичної шкоди. Ретельніше слід підходити до відбору чужоземного духовного продукту, який ми отримуємо за культурним обміном… Не можна забувати, товариші, що тут на першому місці має бути не комерційний, а політичний підхід".

Так на найвищому державному рівні музичний продукт оголосили інструментом політичної боротьби. І саме в такому напрямку працювала машина радянської пропаганди. Варто згадати тут і статтю Ю.Філіппова "Барбаросса рок-н-ролу", яку через кілька місяців після згаданого виступу К.Черненка опублікувала "Комсомольская правда". Стаття була майже на цілу сторінку й за кількістю ідеологічних кліше може вважатися своєрідним пам'ятником епосі. Офіційна пропаганда цілеспрямовано й наполегливо формувала образ "ворога". Людський спектр емоційного сприйняття світу максимально звузили до "чорне-біле", "ми-вони", "друзі-вороги". З "ворогами" борються, їх нещадно знищують як морально, так і фізично.

Саме в такому дусі агресивного протиставлення "наших людей" "ворогам" і була написана стаття. Вона повністю присвячена рок-музиці, яка, на думку її автора, є не чим іншим як інструментом "ідеологічної війни" Заходу проти СРСР. Автор сміливо цитував таємні документи НАТО: "Захопити молодь СРСР ідеалами Заходу - наше завдання" (питання, як саме звичайний кореспондент міг отримати доступ до надтаємних документів, в яких ішлося про підривну діяльність зі знищення СРСР, вочевидь, не мали хвилювати читачів). Хіба ж за право молоді слухати ту музику, яка їй подобається, "діди воювали", гнівався Філіппов. Стаття містила й згадку про трансляцію в ефірі західної радіостанції пісень гурту "Трубный зов" - звісно ж, у максимально негативному контексті. Автор, забувши, що в СРСР було проголошено свободу віросповідання, звинувачував музикантів у "відвертій релігійній пропаганді", щоправда, замовчуючи, що за свою "свободу віри" лідер гурту вже відбув і примусове "лікування" у психіатричній лікарні, і тюремне ув'язнення.

Отже, наступ на рок-музикантів в СРСР ішов широким фронтом. Так, у неабиякій небезпеці були й ті, хто наважувався переписувати пісні "антирадянських" музикантів. Адже певна частина суспільства в СРСР, попри ідеологічну обробку, не бажала слухати офіціозно-фальшиву естраду. Людям, які просто хотіли чути улюблену музику, доводилося вигадувати конспіративні схеми, яким могли б щиро позаздрити й професійні розвідники. У різних містах виникали підпільні центри звукозапису, в яких переписували та обмінювалися музичними новинками.

Втім, рано чи пізно серйозні проблеми з каральними органами починалися в усіх власників підпільних студій звукозапису. Арешти й конфіскації музичної та звукозаписувальної апаратури були звичним явищем. Якщо музичні записи розповсюджувалися на комерційній основі, то це кваліфікували як "незаконну трудову діяльність", простіше кажучи - "спекуляцію". Якщо на ідейній основі, тоді каральні органи шукали "антирадянщину".

Зауважимо, що для українських гуртів шлях до споживача був значно складнішим, бо якщо пісні виконувалися українською мовою, то додавалося ще й звинувачення в націоналізмі. За подібну "провину" на одному з усесоюзних конкурсів 1972 року під репресії потрапив гурт "Арніка". Згадаймо й львівський гурт "Супер Вуйки", який виник у середині 1970-х. Унікальність гурту, на думку його лідера й вокаліста, полягала в тому, що молоді люди прагнули бути вільними у творчому пошуку - виконували виключно той репертуар, який їм подобався (як власні пісні, так і хіти світового року), жодної "совкової" пісні.

Зрозуміло, що такий "непогоджений" репертуар, коли не оспівуєш радянську дійсність, не славиш партію або хоча б "людину праці", було нелегко донести до свого слухача. До того ж як самі музиканти, так і їхні шанувальники вражали й своїм відверто "нерадянським" виглядом: довге волосся, джинси кльош тощо. Концерти "Супер Вуйків" викликали щире захоплення у публіки і не менш щирий переляк в адміністрації закладів, у стінах яких гурту іноді вдавалося пограти. Часто концерти закінчувалися вимкненням світла й викликами міліції. Музикантами цікавилися й в КДБ. Почали викликати "на бесіди", забороняти концерти. Кожен виступ перед публікою ставав подією, маленькою перемогою над системою радянської бюрократії. 1981 року останній концерт гурту закінчився гучним скандалом і конфіскацією апаратури. Після чого "Супер Вуйки" були змушені надовго припинити музичну діяльність.

Окремо слід згадати, яка величезна кількість представників силових органів СРСР опікувалася самодіяльними музикантами. Прослуховували телефони, контролювали кореспонденцію, влаштовували облави на меломанів, відстежували підпільні концерти, вривалися на "квартирники" з перевірками документів, викликали на "бесіди"... Марудною, клопіткою, але абсолютно сюрреалістичною, з погляду адекватно мислячої людини, роботою займалися тисячі людей.

Разом із тим, репресивна позиція каральних органів в СРСР призвела до того, що рок-музика і для музикантів, і для слухачів стала чимось незрівнянно більшим, аніж просто музика як спосіб проводити дозвілля. Можна погодитися зі словами відомого рок-музиканта, голови Львівського рок-клубу й автора першої львівської рок-енциклопедії Ю.Перетятка: "Рок-культура була своєрідним викликом тоталітарній системі, чистим ковтком свободи, який давав можливість бути собою". Переслідування й постійне цькування робили з меломанів справжніх підпільників, довге волосся ("хаєр" на молодіжному сленгу) ставало символом, майже прапором боротьби, викликом Системі. Для декого грань між музичною і дисидентською діяльністю була практично стерта.