Історія нескорених

27 вересня, 2019, 16:34 Роздрукувати Bипуск № 36, 28 вересня-4 жовтня 2019р.
Відправити
Відправити

Рух спротиву в українському селі 1920 - початку 1930-х років.

Історія нескорених
Здавання зерна за продподатком у с. Удачне на Донеччині. 1922 р.

Після Першої світової війни внаслідок переділу світу українські землі опинилися в складі кількох держав.

Найтяжчі випробування очікували тих, хто опинився під владою Москви: репресії, цивільні заручники, розстріли, червоний терор, будівництво перших концтаборів, націоналізація, продрозкладка, знищення господаря й власника, економічний колапс...

Запроваджена в роки "воєнного комунізму" продрозкладка - примусова реквізиція хліба - не лише позбавила селян зацікавлености в результатах своєї праці (який сенс вирощувати понад прожитковий мінімум, якщо все відбере нова влада), а й призвела до різкого погіршення політичної ситуації на селі, викликала масовий опір селянства. У республіці діяла велика кількість озброєних угруповань чисельністю від кількох осіб до кількох тисяч. Усім цим формуванням радянська влада дала офіційну назву - "банди". За даними О.Полянського, наприкінці 1920 року в Україні воювало проти радянської влади близько 150 тисяч повстанців. "Село не з нами!" - тривожився голова Раднаркому Х.Раковський. В.Ленін, проаналізувавши ситуацію, у жовтні 1920 року невтішно констатував: "Ми беремо хліб з Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна, і Червоній Армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить".

Агітаційний плакат. Початок 1920-х років. Художник О.Маренков
Агітаційний плакат. Початок 1920-х років. Художник О.Маренков

Повстанський рух охопив усю територію УСРР. Навіть у східних регіонах, де природно-географічні умови є несприятливими для партизанської боротьби (немає великих лісових масивів чи гір), зорганізувався активний спротив. Так, на території Донецької губернії діяли повстанські загони Білокобильського, Блохи, Зайцева, Каменєва, Каменюка (Каменюки), Карлова, Колесникова, Лимаренка, Лодиря, Махна, Фоми Повстанчеського, Саєнка, Солодова та багатьох інших. Зокрема, лише в Старобільському повіті на початку 1921 року воювали загони Андрія Лимаренка (250 піхотинців і 50 вершників мали на озброєнні 10 кулеметів) і кілька загонів Зайцева й Волоха (80–100 бійців на тачанках).

Навіть запровадження НЕПу не знизило напруги в суспільстві. Хоча офіційно продрозкладку й замінили податком, але збирали продподатки, використовуючи ті ж таки перевірені жорстокі методи: репресії, взяття заручників, залякування та пограбування. У деяких регіонах продрозкладки не скасували й після проголошення НЕПу. Так, на нараді при Донецькому губвиконкомі, яка відбулася за участи наркомпрода 7 червня 1921 року, ухвалили "розкладку зберегти в повітах Таганрозькому, Маріупольському, Гришинському".

Вісті з села нагадували зведення з фронту. Упродовж 1921 року повстанці в республіці вчинили 1376 збройних нападів на населенні пункти, 259 - на радянські органи влади, 342 - на промислові й продовольчі установи та підприємства. Радянська влада кинула на боротьбу з ними всі сили: Червону армію, міліцію, частини особливого призначення, збройні загони КНС. А всеукраїнський з'їзд КНС ухвалив постанову про створення в кожному повіті України кавалерійської сотні з незаможників. Перемога над білими дала змогу залучити до боротьби досвідчених військових командирів і найбільш боєздатні й перевірені частини: корпус червоного козацтва В.Примакова, 25-ту Чапаєвську дивізію, 44-ту стрілецьку І.Дубового, 9-ту кавалерійську Г.Котовського.

Голова ВУЦВК Г.Петровський розмовляє з голодуючими селянами. 1921 р.
Голова ВУЦВК Г.Петровський розмовляє з голодуючими селянами. 1921 р.

Зважаючи на важливість промислового потенціялу регіону, а також масштаб опору радянській владі, на Донеччину двічі приїжджав особисто голова Всеросійської надзвичайної комісії Ф.Дзержинський. Узимку 1921 року проведена під його керівництвом колегія губернської НК ухвалила: "…губернській НК передаються військові частини, які одночасно вестимуть енергійну боротьбу з бандитизмом". У лютому 1921 року сформовано Донецьку дивізію ВУНК, якій передано для боротьби з повстанцями бронепоїзд. У березні того ж року в регіон, за особистим розпорядженням Ф.Дзержинського, "для підсилення" скеровано велику групу російських чекістів. Крім того, рішеннями місцевих органів влади організовували судові "надзвичайні трійки" з правом виносити вирок "аж до вищої міри покарання".

Жорстокість каральних акцій породжувала активну протидію. Невдоволені селяни знищували представників радянської влади. Так, улітку 1921 року загін Каменюка, намагаючись вирватися з оточення червоноармійських частин, окрім ведення боїв із регулярною армією, був змушений вступати в сутички з бійцями КНС (комнезамів), а також партійно-радянським активом. У селі Щеглівка 22 червня у бою з бійцями цього загону загинули міліціонер і три активісти. Наступного дня в селі Картушине загинули голова виконкому та землемір. Досить часто в районі боїв селяни навіть не очікували приходу повстанців і масово вчиняли самосуд над представниками радянської влади... Попри значні втрати (понад півтори сотні вбитими й полоненими), кинувши частину зброї та дві гармати, загін Каменюка зміг вирватися з оточення і зберегти близько
150 вершників та кулемети. Урятуватися вдалося лише завдяки тому, що більшість селян допомагала повстанцям. Так, мешканці села Дмитрівка віддали бійцям загону близько 60 коней на заміну загнаних і поранених.

Озброєння комнезамів і формування з них військових загонів обернулося для них численними жертвами. Наприкінці 1921 року тільки в Старобільському повіті від рук повстанців загинуло 75 членів комітету незаможних селян, які були змушені воювати фактично "проти всіх". 14 осіб загинуло в боях із загоном Каменєва, 12 людей - у протистоянні з бійцями Зайцева, 6 людей КНС втратив під час облави на загін Карлова… Усупереч офіційній пропаганді, "бандитів" масово підтримувало населення, інформувало повстанців про всі пересування червоних частин, тож і воєнні дії перетворилися на нескінченну гонитву донецьким степом.

"Ліквідація бандитизму" обернулася масовими каральними акціями проти селян. Так, у травні 1922 року командир червоноармійської частини, яка діяла на Полтавщині, доповідав про ліквідацію "петлюрівських отаманів": затримано 273 політичні й кримінальні бандити, вбито у боях 26 осіб (із них троє - "отамани"). Але під час цих бойових акцій червоноармійці вилучили у повстанців лише одну (одну!) шаблю, 21 одиницю вогнепальної зброї та 53 набої до неї (менше ніж по три патрони на гвинтівку). Понад 90% затриманих і ліквідованих небезпечних "бандитів" і навіть "отаманів" виявилися неозброєними?! Очевидно, що більшість селян до повстанців аж ніяк не належали, і до "бандитів" їх зарахували задля поліпшення статистики. Це була поширена практика в республіці. Наприклад, окрема Заволзька бригада лише з 12 по 28 січня 1921 року знищила близько тисячі "бандитів", тому й було подано клопотання про нагородження її орденом Червоного Прапора. Однак досі не з'ясовано, яку кількість мирного населення посмертно зарахували до складу "бандформувань", аби увиразнити "героїзм" червоноармійців.

Допит незаможника, звинуваченого у «куркульській пропаганді». Сумщина, 1929 р.
Допит незаможника, звинуваченого у «куркульській пропаганді». Сумщина, 1929 р.

Саме тому сучасному дослідникові дуже важко працювати з тогочасними архівними документами - звітами про боротьбу з "бандитизмом", що їх складали червоноармійські командири й місцеве партійне керівництво. Також досить умовним іноді є офіційний радянський поділ на "політичних" і "кримінальних" бандитів. Приміром, у звіті Полтавського губвиконкому за травень 1921 року зазначено, що на початку місяця в Кобеляцькому повіті "ймовірно на вказівку підпільного петлюрівського центру, об'єдналися три дрібнокримінальні петлюрівські (виділено мною. - К.Н.) банди". То хто ж об'єднався: кримінальні злочинці (вбивці, ґвалтівники й розбійники) - кривдники мирного населення, чи повстанці - захисники незалежної України?! Відповідь очевидна, досить лише дочитати звіт губвиконкому до кінця. Під час кривавих боїв із частинами ЧА об'єднаний загін втратив двох лідерів - Андрущенка і Мусієнка - і був змушений знову розділитися на невеличкі групи. У загиблих при собі знайшли документи Української Народної Республіки…

Підкреслюючи свій "героїзм" і те, що нагороди отримано за "великі успіхи у боротьбі з бандитизмом", місцеве керівництво нерідко квапилося відзвітувати, що з політичними повстанцями на їхній території цілком і остаточно покінчено. У тих звітах досить часто проступає погано приховане викривлення дійсности, коли бажане видається за дійсне. На початку 1922 року Полтавський губвиконком звітував ВУЦВК і НКВС УСРР, що в регіоні досі діє чимало банд: Іванюка, Коваля, Скрипниченка та ін. У звіті наголошується, що "політичних банд" на Полтавщині немає, а в тих, що є, згуртувався нібито суто кримінальний елемент. Та водночас звіт містить інформацію й про те, що був помічений невеличкий загін - близько 20 вершників, командири його невідомі, але бійці вдягнені у… військові однострої УНР. Знов УНР! Але ж "політичного бандитизму" на Полтавщині немає, зазначено у цьому ж звіті! Треба віддати належне героїзму цих невеличких груп повстанців, які навіть 1922 року, коли шансів на перемогу вже не залишилося, а бойове протистояння з частинами ЧА було заздалегідь приречене на кривавий розгром, все ще зберігали свій однострій (тим самим наражаючись на постійну небезпеку) і документи УНР. Україна була в їхніх серцях…

Прийом хліба перед конторою «Райпотребспілки» в м. Немирів на Вінничині. 1929 р.
Прийом хліба перед конторою «Райпотребспілки» в м. Немирів на Вінничині. 1929 р.

Успіхи у боротьбі зі справжніми повстанцями були значно скромнішими, ніж про них звітували функціонери. Так, незважаючи на те, що на Миколаївщині на допомогу місцевій владі було скеровано 15-ту стрілецьку Сиваську дивізію, її командири замість активних боїв відбувалися лише повідомленнями губернському партійному керівництву про маневри повстанських загонів. 1922 року в регіоні діяли загони (десятки добре озброєних бійців із кулеметами) під проводом Свища, Завгороднього, Іванова, Чорного Ворона та ін. Однак у боротьбі з повстанцями командир дивізії був безпорадним, бо як видно з його звітів до Миколаївської НК, населення "переховує бандитів" і геть пасивне "у питаннях допомоги Червоній армії".

Документи свідчать, що більшість населення не вважала повстанців бандитами, а, навпаки, сприймала їх як рятівників і захисників: "Незабаром прийдуть Махно, поляки і Врангель, які не дадуть збирати податок..." Вирішальним моментом стала - констатували навіть у тогочасній офіційній пресі - "цілковита підтримка селянським населенням" повстанського руху. Це твердження руйнує міф про "бандитизм" повстанців. У таємному зведенні ДПУ по Донецькій губернії наголошено, що вбивства, пограбування та інші бандитські дії вчиняє насамперед колишній кримінальний елемент, а участь у бандитських угрупованнях селян є незначною. Тобто селяни здебільшого брали участь не в кримінальному, а повстанському політичному русі проти радянської влади.

1921 року в низці губерній України почався голод. Нові архівні документи, введені в науковий обіг, переконливо свідчать, що головною метою голоду була саме каральна функція - удар по селянському повстанському руху. Цей висновок - покарання голодом - підтверджує той факт, що тільки за перший тиждень червня 1921 року Постійна нарада з питань боротьби з бандитизмом при Раднаркомі УСРР тричі розглядала питання "Про продовольчі репресії бандитських гнізд". Наслідком цих засідань стала інструкція щодо проведення репресій продовольчого характеру проти українського селянства. "Бандитськими гніздами" було оголошено не просто окремі населенні пункти, а майже цілі губернії. Наслідки каральних акцій, які підсилювалися стихійним лихом - посухою, вражали своїм розмахом і жорстокістю.

Активісти колективізації виносять пожитки з хати «куркуля». Поділля, 1929 р.
Активісти колективізації виносять пожитки з хати «куркуля». Поділля, 1929 р.

Відмова Раднаркому під керівництвом Леніна від допомоги голодуючим, що її пропонували міжнародні організації, замовчування впродовж 1921 року самого факту голоду в Україні, силові методи вилучення хліба, максимально погіршили продовольчу ситуацію. Питання "допомоги" селянам, які конали від голоду, влада вирішила притаманними їй репресивними методами: на всіх шляхах і вузлових залізничних станціях було виставлено так звані загороджувальні загони. На засіданні Української економічної ради, яке відбулося 10 жовтня 1921 року, ухвалили скерувати додаткові сили на станції Київ, Знам'янка, Черкаси і Конотоп, а також звернутися до ВУНК із проханням надавати їй "не менше ніж один раз на тиждень детальні доповіді" про успіхи загороджувальних загонів у боротьбі з "мішечниками". Радянська влада свідомо посилювала каральні акції. Так, лише Києву для охорони приймальних пунктів зерна восени 1921 року Київський військовий округ виділив 3664 червоноармійці. 27 вересня 1921-го Чернігівській продовольчій міліції видали 600 гвинтівок і один кулемет, а на Волинь і Поділля замість хліба відправили 500 пудів колючого дроту.

В умовах терору та голоду повстанські загони, не маючи перспектив і можливостей для подальшої боротьби, або були знищені, або самоліквідувалися. Характерною для тих часів є доля отамана Калиновського зі Старобільського повіту, який спробував "зібрати армію" для "визволення України" (важливо, що було висунуто не лише економічні, а й політичні вимоги - здобуття незалежности країни). Але сім'ї повстанців конали з голоду, і доведені до відчаю люди розійшлися по домівках. Товаришів Калиновського заарештували, а сам отаман уникнув покарання і продовжував боротьбу в глибокому підпіллі.

У постанові політбюро ЦК КП(б)У від 28 червня 1921 року зазначено: "Звернути увагу т. Фрунзе на необхідність терміново вигнати Махна з Полтавщини до однієї з голодних губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати". Зауважимо, що незважаючи ні на що окремі повстанські загони ще довго чинили опір. Приміром, у Лебединському районі Сумської губернії партизани діяли до 1928 року.

Воєнні дії на території республіки не вщухали, повстанці продовжували боронити власну землю. Радянська влада свідомо розпалювала протистояння. Суцільна колективізація розпочалася 1929 року, який гучно назвали "роком великого перелому". Одночасно організовували колгоспи й ліквідовували "куркулів". А "куркулями" були найбільш працездатні, працелюбні, незалежні селяни. Знищуючи їх, радянська влада не лише руйнувала основи господарювання, а й підривала потенційну базу спротиву.

У суспільстві розгорнулася чергова хвиля війни з власним народом. Крах українізаторських ілюзій, а також колективізація і розкуркулення, які здійснювалися за допомогою репресивних заходів, породжували протидію. Так, за перші три місяці 1929 року ДПУ УСРР зареєструвало 144 селянські виступи, а вже у квітні-липні - 329 підпалів, побиття та вбивства комуністів і сільських активістів. Влада відповіла репресіями - було засуджено майже півтори тисячі селян. Утім, наприкінці літа розпочалася нова хвиля хлібозаготівельної кампанії, що спричинило загострення конфлікту. У серпні відбулося 116 виступів, у вересні - 195, а в жовтні - вже 336. Тільки за перші місяці 1930 року вчинено понад 1500 терористичних актів проти представників радянської влади на селі. В Антонівському районі Шепетівської округи активно діяв загін чисельністю до 200 бійців, який громив колгоспи й радянські установи, полював на радянських активістів. У селі Осадче на Дніпропетровщині загін під проводом колишнього офіцера царської армії дав відсіч колективізаторам - у бою загинули майже 30 представників партактиву. Але при спробі звільнити від комуністів ще й сусіднє село Богданівку загін був повністю знищений.

26 лютого 1930 року керівники республіки П.Любченко і Г.Петровський надіслали до ЦК ВКП(б) телеграму, в якій повідомляли про масові заворушення в українсько-польському прикордонному районі. 20 лютого кілька тисяч селян з райцентру Плужне, вигукуючи "Геть колективізацію!", "Геть радянську владу!", намагалися перейти на територію Польщі, але їм завадили прикордонники. Протести охопили й територію сусідніх районів: із сіл виганяли представників радянської влади, розбирали по домівках колгоспне зерно та майно.

У сутичках із селянами загинуло 15 представників радянського активу. До регіону ввели війська і відрядили члена політбюро ЦК, голову ДПУ УСРР В.Балицького. Було поранено і вбито кілька десятків повстанців, понад дві тисячі заарештовано. Заворушення в республіці охопили 11 прикордонних округів, серед яких, зокрема, Шепетівський, Бердичівський, Волинський, Кам'янець-Подільський. Лише в трьох округах - Тульчинському, Могилів-Подільському й Вінницькому - повсталі селяни контролювали територію 343 сільрад. Зафіксовано майже 100 озброєних виступів, представники радянської влади повністю залишили десятки сіл. Співробітники ДПУ вилучили близько тисячі листівок, більшість з яких мали антирадянське спрямування. До прикладу, восени 1931 року в селі Голиші Олевського району поширювали листівки такого змісту: "Ми хочемо бути вільними. Радянської влади тепер нема, ця влада поміщицька, капіталістична, влада шкідників".

На Одещині партизанські бойові загони (показово, що серед їх членів було чимало тих, хто мав воєнний досвід часів громадянської війни, причому тоді майбутні повстанці воювали в складі Червоної армії, виборювали, як вони наївно вважали, "справедливу владу робітників і селян") на певний час зуміли встановити свою владу у великих селах Яски, Градениці й Троїцьке. В цей самий час селянські повстання на Чернігівщині й Дніпропетровщині поширилися вже на десять районів, і для їх ліквідації радянській владі довелося залучити значні військові контингенти. Загалом лише 1930 року в республіці зареєстровано понад три тисячі заворушень, в яких брало участь близько мільйона селян.

Аби остаточно вирішити селянське питання, влада застосувала вже перевірену в 1920-х роках страту голодом… Війна з власним народом на території України була реальною і безжальною: цинічно сфабриковані справи, політика суцільної колективізації, що закінчилася штучним голодомором 1932–1933 років, коштували країні мільйонів життів. Танули загони народних месників - останньої надії пограбованого народу. Сталінська машина державного терору перемелювала нових і нових приречених. Приречених, але не скорених…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК