22 червня 1941 року — "Не піддаватися на провокації"

Цього дня ще з глибокої ночі з німецьких аеродромів піднімалися в повітря бомбардувальники. Вздовж кордону танки шикувалися в колони, сапери заздалегідь підготували проходи до радянських позицій.

Офіцери, нервуючи, вчитувалися в тексти таємних інструкцій, солдати востаннє перевіряли зброю перед боєм. Отримавши довгоочікуваний наказ, армада німецьких літаків перетнула кордон. Свій смертоносний вантаж вони скидали на міста, дороги, станції, мости, різні стратегічні об'єкти. Піхота й механізовані корпуси розпочали свій наступ…

Німці переходять державний кордон СРСР. 22 червня 1941 року.

Приблизно за годину до цього (за свідченням наркома закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова - не пізніше 3 години ночі 22 червня 1941 року) посол нацистської Німеччини Вернер фон дер Шулленбург передав ноту про оголошення його державою війни Радянському Союзу.

Вже у перші години війни німці завдали бомбових ударів по 66 аеродромах. Літаки палали сотнями, не встигнувши навіть піднятися в повітря й прийняти бій. Основного удару було завдано по авіації Західного і Київського особливих військових округів. Уже в перший день війни СРСР втратив понад 1800 літаків. Німецькі втрати - 35 літаків. Генерал-фельдмаршал Альберт Кессельрінг пізно ввечері 22 червня записав у своєму щоденнику: "Повітряний бліцкриг повністю вдався!.. Винищувачів у них більше немає. Нашим бомбардувальникам нічого не загрожує. Вони повні господарі в небі і можуть дозволити собі переслідувати навіть одиничну автомашину чи танк росіян".

Розбиті радянські винищувачі на аеродромі Мінська. Початок липня 1941 р.

Потужні таранні танкові удари виправдовували себе - німці швидко просувалися вперед. Панування в СРСР концепції "швидкої війни на чужій території" призвело до того, що значну кількість військових складів і баз було сконцентровано у прикордонній смузі. Саме тому вже у перші дні були знищені або захоплені ворогом 10 артилерійських складів (понад 25 тис. вагонів боєприпасів), 25 складів і баз, на яких зберігалося пальне (понад 50 тис. тонн), 14 складів (40 тис. тонн) продфуражу тощо.

Радянська трофейна техніка: гармати, міномети, станкові й ручні кулемети. Літо 1941 р.

Отже, перші дні війни - це перемоги ворога, німці в ейфорії, десятки тисяч радянських солдатів і офіцерів потрапили в полон. Якими ж були дії вищого керівництва СРСР напередодні й у ті перші години 22 червня? Як лідери держави і партії планували відбивати напад ворога, які накази віддавали армії? Мабуть, найповніше події початку війни описав у мемуарах Георгій Жуков, який розповідав, що ввечері
21 червня він, разом із наркомом Семеном Тимошенком і генерал-лейтенантом Миколою Ватутіним, прихопивши з собою проект директиви військам, поїхав у Кремль. По дорозі домовилися за будь-яку ціну домогтися рішення про приведення військ у бойову готовність. Йосип Сталін їх прийняв, але, ознайомившись з проектом директиви, наголосив, що її "давати передчасно, можливо, питання владнається мирним шляхом". Не втрачаючи часу, Г.Жуков з М.Ватутіним швидко склали проект нової директиви, яка задовольнила Сталіна. Із цим документом М.Ватутін негайно виїхав до Генерального штабу, щоб відразу ж передати в округи (передачу у війська закінчили в 00.30 22 червня).

У директиві, яку армія отримала лише за кілька годин до німецької агресії, наголошувалося: "Протягом 22–23 червня 1941 р. можливий несподіваний напад німців… Можливо, напад розпочнеться з провокаційних дій. Завдання наших військ - не піддаватися на будь-які провокаційні дії, що можуть викликати великі ускладнення. Разом із тим військам Ленінградського, Прибалтійського, Західного, Київського і Одеського військових округів перебувати у повній бойовій готовності, зустріти можливий несподіваний удар німців або їхніх союзників". Армії було дозволено зайняти вогневі точки укріплених районів на державному кордоні; розосередити й замаскувати авіацію; всі частини привести у бойову готовність, а також ужити всіх заходів для затемнення міст та об'єктів. В останньому пункті окремо наголошувалося: "до будь-яких інших заходів до особливого розпорядження не вдаватися".

Власне, текст директиви викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Приміром, рядки: "Можливо, напад розпочнеться з провокаційних дій". І відразу вимога: "не піддаватися на будь-які провокаційні дії". А що саме військові на кордоні мали вважати "провокаційними діями"? Яким був критерій оцінювання? Де мала проходити межа між провокаційними діями і воєнними? Одна знищена прикордонна застава - це ще провокація чи вже війна? А десять прикордонних застав - війна? Вже можна відповідати вогнем? Вражає така неконкретність напередодні наймасштабнішого воєнного конфлікту в історії СРСР. І це відбувається не в інституті шляхетних панянок, де можна собі дозволити спілкуватися двозначними натяками, а в армії, яка за визначенням у всі часи славиться чіткістю команд і наказів, точністю їх виконання! Як же може бути по-іншому, адже ціною подібних головоломок, в які бавилося командування вночі 22 червня, стали смерті багатьох тисяч бійців.

Німецькі солдати розглядають палаючий радянський танк Т-34-76 зразка 1940 р. Червень—серпень 1941-го

Вражає також і підсумкове розпорядження: "до будь-яких інших заходів до особливого розпорядження не вдаватися". Тобто вогню не відкривати, артилеристам не знищувати німецьких колон, винищувачам не вступати у бій з ворожими бомбардувальниками тощо. Називаючи речі своїми іменами, від офіцерів і бійців Червоної армії директива вимагала вчинити самогубство. Академік Мирослав Попович писав у фундаментальній книзі "Червоне століття": "Доба 21–22 червня залишається ганебною в історії сталінського режиму. Але все не зводиться "до моменту несподіваності" і, врешті, до особистої нездатності Сталіна оцінити характер і розміри воєнної небезпеки. Подальші місяці війни показали більше ніж слабкості диктатора: вони продемонстрували загальний низький рівень командування Червоною Армією, через що перший період війни було програно".

Так, приміром, окружний вузол зв'язку Київського особливого військового округу, що розташовувався в Тернополі, вночі 22 червня отримав шифровану телеграму з директивою №1. Але ще раніше черговий генерал наркомату оборони особисто зателефонував командувачу округу генерал-полковнику Михайлові Кирпоносу й відкритим текстом сповістив, що о 4-й ранку війська вермахту перейдуть кордон. Разом із тим черговий сказав, що нарком оборони наказав привести війська округу в бойову готовність, видати боєприпаси, але вогню по ворогу не відкривати і кордону не перетинати. А вже за кілька хвилин до нападу штаб округу ще встиг отримати телеграмою офіційний наказ з Москви: "22–23 червня можливий провокаційний наступ німецьких військ. Військам округу на провокації не піддаватися, кордону не переходити. Авіації кордону не перелітати".

Безперечно, наказ "не піддаватися на провокації" фантастично ускладнював відбиття агресії! А саме на цьому, відповідно до отриманих з Москви вказівок, наголошував, наприклад, командувач 5-ї армії генерал-майор Михайло Потапов, який особисто відкритим текстом по телефону передав наказ командирам дивізій підняти війська за бойовою тривогою, але в жодному разі "не піддаватися на провокації". Практично це означало: боєкомплект можна мати у військах, але на руки не видавати і, найголовніше, - "вогню не відкривати"! Червоноармійців розстрілювали практично беззбройними. І такий наказ, який максимально посилив ворога, бійцям віддали не німецькі шпигуни чи агенти, а власне військове керівництво. Про такий подарунок армія агресора могла лише мріяти. Більшість радянських командирів за вказівкою Москви віддала військовим частинам малозрозумілі, відверто шкідливі накази.

Приміром, командир 45-ї стрілецької дивізії генерал-майор Гаврило Шерстюк уже після початку активних бойових дій німців отримав зі штабу корпусу розпорядження: "Провокація! Частинам бути в гарнізонах у повній бойовій готовності. Категорично заборонити прикордонному загону вести вогонь, чекати додаткових вказівок".

Генерал-полковник М.Кирпонос передав у війська розпорядження такого змісту: "Німецько-фашистська авіація сьогодні о 3.00 завдала бомбових ударів по Києву, Одесі, Севастополю та інших містах. З 3 години 30 хвилин артилерія веде сильний вогонь по наших прикордонних заставах і укріплених районах. Наказую: 1. Негайно підняти війська за тривогою, розосередити їх і тримати у повній бойовій готовності; авіацію розосередити по польових аеродромах. 2. Вогневі точки УРів зайняти частинам укріпрайонів. 3. Польові війська до кордону не підводити, на провокації не піддаватися". І знову магічне заклинання "провокація" зв'язує руки офіцерам на лінії вогню.

Втім, у деяких випадках не вдалося підняти частини навіть і за бойовою тривогою. Приміром, командир 1-ї протитанкової артилерійської бригади генерал Кирило Москаленко, отримавши зі штабу повідомлення про початок війни, наказав своєму заступникові негайно підняти солдатів за тривогою. Проте після повернення у бригаду (майже опівдні 22 червня, коли війна тривала вже кілька кривавих годин) генерал із подивом побачив, що всі бійці все ще залишалися у своїх казармах. Заступник командира батальйонний комісар Н.Земцов з усмішкою запитав: "Що, маневри почалися? А то чую вибухи й стрілянину, але бригада ж не бере в них участі". Тож і тривоги ніхто не оголошував. Солдати безтурботно займалися своїми справами. Ворог швидко просувався в глиб країни.

Вище військово-політичне керівництво країни чимало зробило для того, щоб німецька агресія була сприйнята лише як "маневри" чи "провокація". І навіть тоді, коли армади німецьких літаків уже завдали бомбових ударів по радянських містах, і перші бомбардувальники вже поверталися на бази по чергову дозаправку й порції смертоносного вантажу, генерал Дмитро Рябишев, командир 8-го механізованого корпусу, все ще отримував від начальника оперативного відділу армії вказівки: "Прошу без паніки. Гадаємо, що це провокації. Не піддаватися на них! Вогню по німецьких літаках не відкривати! Чекати подальших інструкцій".

Показово, що цей наказ трохи пізніше ще раз продублював Д.Рябишеву тепер уже начальник штабу 26-ї армії Іван Варенніков, який знову наголосив: "Вогню по німецьких літаках не відкривати!" Ось про що боліла голова в радянських вищих офіцерів! Як наслідок, частини корпусу були підняті за бойовою тривогою зі значним запізненням. Безумовно, у такій ситуації для більшості військових частин не було жодного шансу дістатися своїх заздалегідь підготовлених рубежів оборони, які в масі своїй на той момент уже були зайняті німецькою армією. Так радянське керівництво надало окупантам фору, неоціненний запас часу, який ті, звісно ж, і використали. Немов навмисне Червону армію не лише не підняли за тривогою до початку німецької агресії, а, навпаки, навіть після початку війни більшість військ усе ще перебувала в казармах.

У результаті ті бійці, які не загинули вже під час перших бомбардувань ворожої авіації, приймали свій першій бій досить часто на марші, у відкритому полі. Лінії оборони, окопи, ДОТи, ДЗОТи опинилися на той момент уже в глибокому німецькому тилу. Зокрема, німці зайняли підготовлені позиції оборони частин 87-ї та 124-ї стрілецьких дивізій КОВО. Воно й не дивно, бо, приміром, бійці 124-ї дивізії залишили казарми й вирушили до районів своєї дислокації лише о 6–7 годині ранку. На марші у відкритому полі були атаковані ворожою авіацією й зазнали значних втрат. Ще до початку свого першого бою з німецькою армією дивізія вже мала чимало вбитих і поранених, втратила значну кількість офіцерів. Та й навіть у таких умовах на солдатів тиснув малозрозумілий наказ "не піддаватися на провокації".

Як згадував командир 135-ї стрілецької дивізії 5-ї армії КОВО генерал-майор Федір Смєхотворов: "Коли вранці 22 червня дивізія на марші потрапила під кулеметний обстріл з повітря, зі штабу армії надійшла вказівка: "На провокацію не піддаватися, по літаках не стріляти". Розпорядження щодо приведення частин у бойову готовність і про виконання плану мобілізації було віддано лише вранці 23 червня". Чи могли німці мріяти про більший подарунок?!

Отже, найстрашнішим було те, що вище керівництво СРСР до останнього боялося назвати речі своїми іменами. Відверта й підступна німецька агресія, яка вимагала відповідних рішучих контрдій, була кваліфікована лише як "провокація окремих німецьких офіцерів", на яку радянські війська не мали права реагувати. Ціна питання? Тисячі загиблих і полонених червоноармійців.

Концтабір «Уманська яма» в кар’єрі цегляного заводу. Німці утримували там більше 50 тисяч радянських військовополонених

Парадоксальна ситуація: найкращу оборону вдалося організувати там, де командири Червоної армії або не виконали наказу свого безпосереднього керівництва й одразу зустріли німців вогнем, або там, де лінії зв'язку вже були пошкоджені німецькими диверсантами і командири прифронтових частин неотримали зі своїх штабів повідомлень. Тобто діяли на свій страх і ризик, але цілком відповідно до ситуації. Наприклад, у смузі оборони 6-ї армії КОВО німці завдали потужного удару піхотними дивізіями в районі між Рава-Руським і Струмилівським укріпрайонами, намагалися прорватися на Львів. Але німців зустріли шквальним вогнем бійці 41-ї стрілецької дивізії, які ще з ночі зайняли свої бойові позиції. Відзначимо рішучість начальника штабу дивізії полковника М.Єрьоміна, який, отримавши від прикордонників повідомлення, що німецькі війська перетнули кордон, одразу, не чекаючи вказівок з вищих штабів, підняв частини за бойовою тривогою. Відповідно, коли лише о 5 годині 30 хвилин 22 червня зі штабу армії надійшов наказ привести дивізію у бойову готовність, він фактично вже був виконаний: дивізія на той час майже дві години тримала оборону, відбиваючи атаки ворога.

Так само й командир 99-ї стрілецької дивізії полковник Н.Дементьєв, не отримавши вказівок зі штабу, у відповідь на німецький удар самовільно підняв свої частини за бойовою тривогою. Зауважимо, що ситуація на цій ділянці оборони склалася дуже небезпечно для ЧА. Німці потужно атакували, розпочали наступ на Яворів, намагаючись обійти радянські частини з флангів, оточити й узяти їх у кільце. Та "самодіяльність" полковника Н.Дементьєва зруйнувала плани німців. Відзначимо також мужність і рішучість бійців прикордонного загону, які охороняли переправу через Сян у районі Перемишля. Не отримавши наказу не піддаватися на "провокації" (зв'язку зі штабами вже не було), прикордонники діяли у повній відповідності військовому статуту: прицільним вогнем зривали всі спроби німців переправитися через річку. До 12 години 22 червня лише кільком невеличким групкам німців вдалося зачепитися на радянському березі. Вмілі дії прикордонників допомогли частинам 99-ї стрілецької дивізії зайняти свої визначені оборонні позиції. Але й це ще не все! Вже на 23 червня бійцям дивізії вдалося відбити в німців Перемишль і відновити державний кордон по всій смузі дивізії! Було знищено кілька ворожих танків, захоплено трофеї - кулемети, гармати й десятки полонених. Ось що значить не згаяти дорогоцінного часу, діяти чітко, по-бойовому. Як добре, що солдати цієї частини не отримали кремлівських вказівок "не піддаватися на провокації". А якби їх не отримали всірадянські військові частини? А якби не було відверто шкідницького звернення ТАРС від 14 червня? Яким був би тоді початок війни? Однозначно успіхи німців були б значно скромнішими.

Радянські військовополонені (місто Ярослав, 22 червня 1941 р.) За перші півроку війни їх буде понад 3,5 мільйона

Величезна кількість деморалізованих червоноармійців уже в перші ж години війни загинула або потрапила в полон, не встигнувши зробити навіть пострілу по ворогу. Наголосимо: деморалізованих суперечливими й неадекватними наказами свого керівництва. Адже досить часто і рядові солдати, і вищі офіцери просто не знали, що мають робити, побачивши німців! Наказ був однозначний: "Не піддаватися на провокації". Багатьом солдатам легше було обрати полон, ніж порушити наказ Сталіна. До того ж можна припустити, що бійці Червоної армії, які здавалися в полон 22 червня, могли себе заспокоювати, що це не війна, а так, лише "провокація" на окремій ділянці фронту. Все швидко з'ясується, і вони одразу, можливо навіть удостоївшись вибачень, повернуться по домівках. Наївно? Безперечно. Втім, хіба винні в цьому приречені червоноармійці, зраджені високопосадовцями? Приміром, полонений рядовий Кузьма Т. розповідав: "Лейтенант сказав, що, коли німці будуть наступати, - дати зелену ракету. Він не знав, треба наступати чи ні. Наказу не було". Отже, відповідь на німецьку агресію - зелена ракета!

Трагічною була доля радянських військовополонених. Лейтенант Василь Міщенко, колишній в'язень "Уманської ями" розповідав: "Раненым и контуженным я попал в плен. В числе первых оказался в Уманской яме. Сверху я хорошо видел эту яму еще пустой. Ни крова, ни пищи, ни воды. Солнце нещадно палит. В западном углу полуподвального карьера находилась лужа буро-зеленой с мазутом воды. Мы кинулись к ней, черпали эту жижу пилотками, ржавыми консервными банками, просто ладонями и жадно пили. Еще запомнились мне две лошади, привязанные к столбам. Через пять минут от этих лошадей ничего не осталось".

Як свідчив підполковник А.Проскурін (у червні 1941 р. - заступник командира полку винищувальної авіації), навіть після отримання інформації про бомбардування німцями військових об'єктів і мирних міст, командир полку дав наказ спочатку вилетіти кільком літакам "на розвідку", перевірити отриману інформацію. Втрачалися дорогоцінні години, німецькі літаки безкарно поверталися на бази, брали нові порції смертоносного вантажу і знов вилітали на бомбардування. Радянські винищувачі чекали. Втім, навіть і після того, як розвідники повернулися й підтвердили, що німці справді атакують, а отже почалася війна, командир віддав наказ піднятися винищувачам у повітря, але… чіткої вказівки, що робити далі, командир так і не дав! Один з пілотів попросив сформулювати чітко, що робити при зустрічі з німецькими літаками - збивати чи не збивати? І командир відповів "по-військовому": "міркувати на місці треба". Фантастична відповідь! Командир не наважився взяти на себе командування, а переклав усю відповідальність на рядових бійців. Немає сумніву, що пілоти розуміли: подібними "командами" їх хочуть зробити крайніми. Адже всі пам'ятали, що прикордонників, які у березні 1940 р. збили німецький літак-розвідник, суворо покарали за особистою вказівкою Й.Сталіна. Наслідок - деморалізована налякана армія.

Отже, склалася парадоксальна ситуація: в роки передвоєнних п'ятирічок СРСР невтомно готувався до війни, радянська пропаганда повсякчас експлуатувала образ "ворожого оточення", але коли війна почалася насправді - вище керівництво держави виявилося до неї абсолютно неготовим. Й.Сталіну було значно простіше воювати з вигаданими "ворогами народу", ніж зі справжнім агресором. Підписання пакту Молотова-Ріббентропа і таємних протоколів до нього про переділ світу, щира дружба з А.Гітлером і повторювання мантри "Німеччина на нас не нападе", значно підірвали обороноздатність країни. Політична короткозорість, панічна неготовність узяти на себе відповідальність і наївна надія на те, що ситуація якось сама собою владнається, разом із не менш простодушним переконанням, що світову війну можуть почати на власний розсуд якісь недолугі німецькі генерали-провокатори, спричинили появу нелогічних і відверто шкідливих обмежень "не піддаватися на провокації". Подібні злочинні накази зв'язували руки військовим, катастрофічно збільшували втрати і прямо сприяли німецькому наступу. Ціною "дружби" двох диктаторів стала трагедія мільйонів…