Уроки Тараса Шевченка: "Москва—москаль—московщина"

Для Шевченка Україна - живий, цілісний організм, сакральне начало. Відповідно і люди, і природа її - суть також одухотворені, атрибутивні складники. У цьому розумінні і степ, і Дніпро, і кручі, і могили - усе це не тільки умови існування людини, а й саме єство України, так само як і козацькі вольності, чесність, щирість, добробут і доброта її народу.

Шевченкові безмежно болить те, в чому полягає прокляття і віковічна трагедія України. Це - тріада "Москва-москалі-московщина". "Москва-держава" - монстр, який є постійною загрозою для України; "московщина" - стиль правління і життя, який насаджують в Україні загарбники та їхні лакизи; "москаль" - персоніфікований носій чужоземного зла, що є безпосереднім інструментом реалізації ненаситних помислів загарбника. У цьому Шевченко був переконаний незламно протягом усього свого життя - від першої поезії до останньої. Заради України його дії, вчинки й жертовність.

Тарас Шевченко,

Всесвітньо відома поема "Катерина" (1838) своїм мотивом має оповідь про занапащену москалем українську дівчину. Якби ж то було кохання… А було інше - шукає Катерина свого Йвана, а "москалі, // Сміються, жартують: // Ай да баба! Ай да наши! // Кого не надуют". А москалик Йванко при зустрічі мовить: "Дура, отвяжися! // Возьмите прочь безумную!". Отака ціна москальських обіцянок…

У "Кобзарі" 1840 року Шевченко устами кобзаря сподівається: "Наша дума, наша пісня // Не вмре, не загине…// От де люде, наша слава, // Слава України". А отаман відповідає: "Та що й казать? // Кебети не маю. // А до того - Московщина, // Кругом чужі люде…" ("До Основ'яненка"). Вже в цьому творі поет означив ворожу силу, яка занапастила Україну.

Про паплюження історичної минувшини, спадщини України Шевченко висловив свою думку в "Розритій могилі" (1846–1847). Різко негативно поет оцінює присягу гетьмана Богдана Хмельницького московському цареві: "Ой Богдане! // Нерозумний сину! // Подивись тепер на матір, // На свою Вкраїну…". Стерв'ятники-стервоїди свою справу роблять без упину: "Сини мої на чужині, // На чужій роботі. // Дніпро, брат мій, висихає, // Мене покидає, // І могили мої милі // Москаль розриває…". А тим часом "перевертні нехай підростають та поможуть москалеві". Багато чого впізнаємо, правда ж?

Поет-пророк нагадує нам, сущим, що ми гідні ліпшої долі, бо за неї поклали на кін свої найкращі сили: "За що ж боролись ми з ляхами? // За що ж ми різались з ордами? // За що скородили списами // Московські ребра?" ("Чигрине, Чигрине",1844). І наше спільне горе: "…заснула Вкраїна, // Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, // В калюжі, в болоті серце прогноїла // І в дупло холодне гадюк напустила, // А дітям надію в степу оддала. // А надію…// Вітер по полю розвіяв, // Хвиля морем рознесла". Чи можна ще сильніше відчути біль України через ворожу навалу, ніж це явив світові поет?

Шевченків "Сон" навіки став кісткою в горлі московським правителям. Українська душа оглядає з піднебесся свою країну і бачить ще трохи України - в селах; а в містах - ні-ні: "А в городах, мов журавлі, // Замоштрували москалі; //…Церкви та палати, // Та пани пузаті, // І ні однісінької хати". І мова українська там практично зникла, а навколо - самі блюдолизи. Шевченко геніально зображує азійську форму устрою тієї держави - суцільна вертикальна владність та покора: той, хто над тобою, - абсолютний володар, а хто під - повне ніщо. Загальний висновок Шевченка про північних "доброчинців" добре відомий: "Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала // Вдову сиротину. // Кати! кати! людоїди// Наїлись обоє, // Накралися; а що взяли // На той світ з собою?". Для московського царя в Шевченка є й інші слова: "людоїде, змію", "лютий кате", "проклятий, проклятий", "медвідь" з барлогу тощо. Ото і є Московія.

Іван Їжакевич

"Москаль" знищує історичну пам'ять українців, але водночас Бог дає їм надію - апостол Петро впустить їх до раю як мучеників: "Тойді у рай їх повпускаєш, // Як все москаль позабирає. // Як розкопа великий льох" ("Великий льох"). Шевченко нагадує і про велику петровсько-меншиковську різню в Батурині після поразки шведсько-українського війська під Полтавою. Дівоча душа (пташечка) до сестричок промовляє:

"Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних… Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали…"

І сама дівчина просила смерті, та "не вбили, а пустили москалям на грище!". А по наглій смерті її душу в рай не пускають - "Мабуть, за те, що всякому // Служила, годила…// Що цареві московському // Коня напоїла!..".

І після Батурина Московія не залишила Україну в спокої, скрізь безжально використовувала українців як робочу худобу - і для військово-господарських потреб, і щоб упокорити козацький дух. Лютує Московія:

"Аж злішаю, як згадаю…

Батурин спалила,

Сулу в Ромні загатила

Тілько старшинам

Козацькими… а такими,

Просто козаками,

Фінляндію засіяла,

Насипала бурта

На Орелі… на Ладогу

Так гурти за гуртом

Виганяла та цареві

Болота гатила.

І славного Полуботка

В тюрмі задушила".

Крім Батуринської трагедії, Шевченко згадує і тисячі занапащених українців на будівництві нової імперської столиці, фортець "української лінії" на захоплених землях Запорозької Січі, катування наказного гетьмана П.Полуботка та козацької старшини за петицію про повернення старих прав і свобод.

Тарас Шевченко, фото 1860 р.

Немає таких епітетів, якими б поет не наділив москалів: "москаль незгірша штука: добре вміє гріти руки!"; "Ото указ надрюкують: // "По милості божій, // І ви наші, і все наше, // І гоже, й негоже!"; "Москалики що заздріли, // То все очухрали. // Могили вже розривають// Та грошей шукають". І велика біда України, що тій вражій силі свої ж вилупки-перевертні служать: "Байстрюки Єкатерини // Сараною сіли".

"Кавказ" Шевченка наскрізно пронизаний болем за Україну та її синів. У ній самій - безправ'я та гніт ("од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!"). А українці мусять свої голови покладати десь за царя-душогуба. Як щирий друг поета Якова де Бальмена, який загинув у Даргінському поході в липні 1845 року, поет промовляє:

"І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну.
Довелось запить

З московської чаші
московську отруту".

Поет бачить шлях подолання всіх бід, і зовнішніх, і внутрішніх, у взаємній любові та єднанні. Своєрідною настановою заблудним синам України є Шевченкове "дружнєє посланіє" "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні". "Нема на світі України, немає другого Дніпра" - ось засадничий мотив твору. А тому - "схаменіться", "подивіться на рай тихий", "полюбіте", "розкуйтеся, братайтеся". І пророчо закликає:

"Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…"

Ілля Рєпін, Портрет Тараса Шевченка

Уся творчість Тараса Шевченка пронизана болем за Україну і гордістю за Україну. Пророк постійно промовляє до людей: боріться за Україну, любіть Україну, дбайте про Україну.

Навіть у казематі, в ув'язненні, поет своєю думою - із земляками, з Батьківщиною:

"Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть"

("В казематі")

Господь Бог і сам незламний дух національного Пророка всім нам, сущим, дають велику надію:

"І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі"

("І Архімед, і Галілей")