У мороку напівзабуття

Нещодавно минуло 130 років від дня народження Миколи Угрина-Безгрішного - педагога, письменника, видавця, який у вирішальні моменти української історії XX століття мусив брати до рук зброю. Він був одним з небагатьох західноукраїнських інтелігентів, які пером і з гвинтівкою в руках виборювали українську державність.

М.Угрин народився 18 грудня 1883 р. у селі Куп'ятичі Перемишльського повіту (нині - Польща) в селянській родині. Освіту здобував у трьох гімназіях - Перемишля, Сянока (обидва міста нині на території Польщі) й Тернополя.

Ще під час навчання в Тернопільській гімназії проявив себе як лідер, редагував учнівський журнал "Ідея". Після гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету. Але на знак протесту проти вбивства 1910 р. студента - борця за відкриття українського університету у Львові Адама Коцка М.Угрин разом з іншими однодумцями вирішив переїхати навчатися на Буковину, до Чернівецького університету. У Чернівцях редагував часописи "Бджола" і "Будучність", окремими книжечками видав оповідання Ганни Барвінок і вірші Ірми Остапівни (Ольги Дучимінської).

Інтереси М.Угрина не обмежувалися життям Галичини і Буковини. Він періодично відвідував підросійську Наддніпрянщину, де познайомився з відомими українськими письменниками - Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Коцюбинським, Оленою Пчілкою, Миколою Вороним, Грицьком Чупринкою, Христею Алчевською. Допомагав видавати журнал "Українська хата", який виражав ідеї самобутності українського народу. Виходець із західноукраїнських земель зав'язав дружні стосунки з Агатангелом Кримським, Сергієм Єфремовим, Симоном Петлюрою…

Закінчивши навчання, 1911 р. М.Угрин переїхав до міста Рогатина на Станіславівщині, де в гімназії товариства "Рідна школа" почав викладати українську, німецьку, польську, латину, якими володів досконало.

Коли вибухнула Перша світова війна, до прообразу майбутнього українського війська - Легіону Українських січових стрільців - зголосилося чимало добровольців, з яких аж 250 рогатинських гімназистів. Патріотичне піднесення налякало австро-угорську владу. М.Угрина заарештували, звинувативши у шпигунстві на користь Російської імперії. На його захист стала громадськість, і влада здалася, вчителя відпустили. З учнів було укомплектовано окрему рогатинську сотню під проводом викладачів гімназії Никифора Гірняка і Миколи Угрина.

Січовим стрільцям потрібен був орган, який би об'єктивно висвітлював тогочасні події. Тому М.Угрин у 1916 р. став одним з ініціаторів створення Пресової квартири УСС. Невдовзі тут зібралася ціла плеяда талановитих українських письменників, журналістів, художників, музикантів. Серед них - Осип Назарук, Левко Лепкий, Роман Купчинський, Осип Курилас, Лев Гец, Михайло Гайворонський, Антін Лотоцький та інші. Пресова квартира УСС перетворилася на політико-виховну й культурно-освітню формацію, яка підтримувала патріотичні почуття і стала джерелом високої духовності. Тут діяли етапна гімназія, курси для неписьменних стрільців, читальня з бібліотекою.

За редакцією М.Угрина-Безгрішного та його соратника А.Лотоцького у травні 1916 р. почав виходити "Вісник Пресової Квартири УСС". "Бути дзеркалом життя стрілецької "новітньої" Січі, де, попри звідомлення з життя в коші та полі, містилися б літературні твори, що були б також дзеркалом життя стрілецтва, його думок, ідей, змагань" - визначили мету вісника редактори. На жаль, вийшли тільки два числа часопису. Гумористично-сатиричні журнали "Сам охотник" і "Бомба" проіснували трохи довше.

Особливої симпатії в читачів зажив журнал "Самопал", співробітники якого своє призначення бачили так: "стріляти всяку нечисть, лінь, гниль, безхарактерність та подібне хрунівство". Пресова квартира УСС видавала ще й часопис на історичну тематику - "Червона Калина", який став прообразом майбутнього знаменитого "Літопису Червоної Калини".

Коли на теренах Східної Галичини було створено Українську Галицьку армію, М.Угрин вступив до її лав. У 1919 р. навіть намагався підняти повстання проти румунів, які окупували Покуття. Але через зраду потрапив до рук ворогів і тільки дивом уник розстрілу - врятували друзі. Доля кидала М.Угрина на різні фронти. Воював у лавах УГА проти більшовиків, потрапив в оточення, вибрався до лісу, де зустрівся з повстанцями отамана Якова Шепеля. Разом із ним громив (хоча й недовго) ворожі тили, потім у складі частин УГА у серпні 1919-го визволяв Київ, однак не встиг вчасно відступити. Коли столицю зайняли більшовики, переховувався в сім'ї актриси Софії Віталіївни Тобілевич, дружини Івана Карпенко-Карого. Згодом записався до Шостої стрілецької дивізії (під проводом генерала Василя Безручка) армії УНР, де воював у стрілецькій бригаді полковника Романа Сушка. З Волині М.Угрина послали з важливим дорученням на Збручанський фронт.

Деякий час він перебував у Станіславові на посаді консула при польському уряді. Відтак, після підписання Ризького мирного договору у березні 1921 р., М.Угрин знову опинився на фронті. Після поразки національно-визвольних змагань разом із генералом Миколою Шаповалом потрапив у польську неволю, з якої втік і дістався Рогатина.

Там він знову почав викладати - у Рогатинській гімназії. Налагодив контакти із львівськими керівниками Української військової організації Романом Сушком, Дмитром Паліївим, Остапом Луцьким і очолив повітові відділи цієї структури. Крім того, цей невтомний чоловік відроджує Рогатинську філію "Просвіти", подбавши про реставрацію її будинку та зібравши пожертви на придбання книжок для бібліотеки.

"У тогочасній пресі один за одним з'являлися його прозові твори ("Нарис історії Українських Січових Стрільців", "Етапна гімназія УСС", "Коротка історія живця (санаторію. - Р.Я.) Черче") та драматичні ("Лицарі Залізної Остроги", "Софія Галечко") за підписом "Микола Угрин-Безгрішний". З того часу псевдонім Безгрішний став складовою частиною його прозвища", - зазначає письменник Роман Коритко.

З ініціативи М.Угрина та за підтримки його побратима А.Лотоцького в Рогатині було засновано видавництво для дорослих "Журавлі" і для дітей - "Сині дзвіночки"; почав виходити ілюстрований журнал "Рогатинець". Для повіту це було унікальне явище! Окрім часописів "Рогатинець" і "Самопал", М.Угрин редагував гумористично-сатиричний журнал "Око", друкувався в журналах "Світ дитини" й "Рідна школа", "Літописі Червоної Калини", львівській газеті "Діло". З нагоди 25-річного ювілею гімназії написав історичний нарис "Українська гімназія Рідної Школи в Рогатині", який було опубліковано в одному з номерів "Рідної школи". 1936 р. М.Угрин разом з А.Лотоцьким видав "Граматику української літературної мови".

Із приходом радянської влади над ним нависла загроза репресій. Викладача, видавця й письменника неодноразово викликали до районного НКВС, але, зважаючи на його авторитет, кинути за грати не наважилися. М.Угрин працював директором Рогатинської середньої школи освіти дорослих. Після приходу німців викладав у Рогатинській учительській семінарії. І не покладав пера - з липня по грудень 1941 р. видавав і редагував українську газету "Рогатинське слово". Проте вийшло лише 19 номерів. За пропагування ідеї самостійної Української держави часопису судилася доля газети "Волинь", яку в Рівному створив відомий письменник Улас Самчук. Німецька окупаційна адміністрація не стерпіла вільнодумства й закрила газету.

М.Угрин-Безгрішний належав до тих колишніх старшин Українських січових стрільців та Української Галицької армії, що хотіли з допомогою німців створити свою, національну регулярну армію. Він підтримав ідею створення дивізії "Галичина" і вступив до її лав. А 19 липня 1944 р. із наближенням фронту емігрував до Німеччини.

Після війни М.Угрин якийсь час жив у місті Байройт (Баварія). Там він учителював і знову взявся за видавничу справу. Заснував журнали "Обрій", "Грім", видав "Молитву УСС". Згодом непосидючий українець оселився у місті Новий Ульм, де видав новий номер "Вісника Пресової Квартири УСС". А за кілька років до смерті написав "Мій життєпис".

Помер М.Угрин 1960 р. у Новому Ульмі.

Майже 60 років будинок у Рогатині, де мешкав старшина Української Галицької армії, письменник, видавець і педагог, використовувався то як допоміжне приміщення для школи-інтернату, то взагалі стояв пусткою. І лише на початку цього тисячоліття його відремонтували, а 2003 р. у ньому відкрили музей, де зберігаються документи, пов'язані з життям М.Угрина-Безгрішного і Рогатинської гімназії. На жаль, і досі не перевидано його художніх творів та історичних нарисів. Залишається мрією встановлення пам'ятника цій непересічній особистості в Рогатині. Без перебільшення, Микола Угрин повернувся в місто, де прожив чотири десятиліття, лише наполовину.